Книжні та іншомовні

Слова української мови за походженням поділяються на власне українські та іншомовні (запозичені). До власне української лексики належать слова, народжені самою мовою на будь-якому етапі її роз­витку. Іншомовними називають слова, що увійшли в українську мову з інших мов. Запозичення іншомовної лексики відбувається у результаті розвитку політичних, економічних, культурних зв'язків між народами і є неминучим явищем для будь-якої мови. У процесі вживання іншомовна лексика засвоюється українською мовою, пристосовується до її фонетичних, граматичних, орфографічних за­конів.

До словникового складу української мови входить значна кіль­кість запозичених слів, які міцно засвоєні українською мовою, не потребують коментарів чи перекладу. Як свої сприймаються, наприклад, слова, що прийшли із грецької мови (миска, оладка, мак, м'ята, академія, філософія, бібліотека, театр), латинської (адвокат, секретар, республіка, аудиторія, конституція), німецької (майстер, цех, вексель, поштамт, курорт, штраф), французької (прем’єр, парламент, кабінет, аванс), англійської (трамвай, клуб, мітинг) та ін. Дуже багато запозичень включає термінологія різних галузей.

Розрізняють кілька причин засвоєння іншомовних слів. По-перше, часто вони запозичуються разом із поняттям. Такі слова звичайно не мають українських відповідників, наприклад, іменники політика, спортсмен, футбол, тунель, пальто, університет, корабель, театр, курорт, бухгалтер. Другою причиною запозичень є прагнення деталізувати уявлення про предмет, назва якого вже існує в мові. Наприклад, слово джем означає різновид варення, десерт – це солодощі, які подають після обіду: бар – невеликий ресторан або закусочна, госпіталь – медичний заклад для лікування військовослужбовців, лайнер – велике швидкохідне судно, імпорт – ввіз товарів з-за кордону, спринтер – бігун на короткі дистанції, стаср – бігун на довгі дистанції. Третьою причиною запозичення є прагнення замінити описовий вираз, словосполучення одним словом: транспорт – замість "засоби пересування", мотель – замість "готель для автотуристів", круїз – замість "подорож на пароплаві", турне – замість "подорож по круговому маршруту", вакансія — замість "вільна посада".

Іншомовні слова в українській мові можуть бути єдиними назва­ми понять або виступати синонімами власне українських, як-от: пам'ятник – монумент, обмежувати – лімітувати, передовий – прогресивний тощо.

Поряд з іншомовними словами, які увійшли до української лексичної системи, виділяють варваризми (у перекладі з грецької – іншомовний, чужоземний) – іншомовні слова, які вживаються в українському тексті, але не засвоєні українською мовою. Варваризми можуть передаватися графічними засобами мови-джерела чи українською графікою: лат. hото sаріеns або гомо сапіенс (людина розумна), tеrtіит поп dаtиr (третього не дано); англ. hарру епd (щасливий кінець), окау чи о'кей (все гаразд, добре), теrсі або мерсі (дякую!); італ. fіпіtа lа сотеdіа (виставу закінчено).

Межі вживання іншомовних слів є дуже важливим питанням культури мовлення. Неодноразово проблема запозичення слів ставала предметом наукових дискусій, на яких обговорювалося питання, чи загрожують українській мові іншомовні слова, чи необхідно обмежувати потік запозичень тощо.

За підрахунками фахівців, кількість іншомовних слів у складі української лексики не перевищує 10%. Це означає, що твердження про засилля запозичених слів в українській мові є перебільшенням. Така частка запозичень не може становити загрози самобутності мови.

Наведемо міркування видатного українського поета та перекладача
М. Рильського. У його статті "Про іноземні слова" читаємо: «Один науковий працівник, бажаючи зробити приємність іншому, сказав: "Нашому колективу дуже хотілося б, щоб цю роботу очолила така одіозна постать, як ви". Його спокусило, очевидно, "пишне" звучання іноземного слова "одіозний", яке в його уяві асоціювалося, мабуть, із "грандіозний", чи що. Коли тому науковцеві пояснено було, що термін латинського походження одіозний означає ненависний, небажаний, неприйнятний і т. ін., то він, звичайно, зніяковів. Але потяг до прикрашання своєї мови непотрібними і раз у раз неправильно чи неточно вживаними іноземними слівцями властивий багатьом нашим товаришам, і він, цей потяг, здається мені лихом, проти якого треба боротись і боротись».

Із сказаного, певна річ, в жодному разі не випливає, ніби слід силоміць, штучно викорінювати з мови усталені інтернаціональні терміни (наукові й технічні), а також слова іншомовного походження, що міцно й широко увійшли у народний вжиток. Чи потрібно віднаходити українські замінники таким лексичним одиницям, як кардіолог, терапевт, футбол, теніс, історія, філософія, республіка, демократія, театр, політика, парламент, кабінет, джинси тощо? Звичайно ж, ні. Не треба пояснювати, чому не дістала підтримки у фахівців (і мовознавців, і медиків) спроба авторів одного із словників очистити українську медичну термінологію від іншомовних слів (пропонувалося, наприклад, здійснити такі заміни: очник – замість окуліст, повитуха, баба-пупорізка – замість акушерка, дрібноживцезнавець – замість мікробіолог, вухоносогорлянкознавець – замість отоларинголог, гоп'як – замість пульс, хробаковиця, хробакозапал – замість апендицит, горлянковиця – замість ларингіт).

Безглуздість повної відмови від запозичень підтверджується ще одним фактом: переважна більшість імен, які носять сьогодні українці, є також запозиченими і прекрасно виконують свої функції, скажімо, імена-грецизми Олександр, Василь, Григорій, Денис, Дмитро, Євген, Кирило, Лев, Степан, Микола, Микита, Петро, Тарас, Федір, Юрій, Зінаїда, Софія, Олена, Галина, Наталя, імена латинського походження Антін, Валентин, Віктор, Віталій, Костянтин, Олексій, Павло, Роман, Сергій, Юлія, Клавдія, Валерія, Марина, скандинавські імена Ольга, Ігор, Олег, Гліб, імена, подаровані давньоєврейською мовою, – Давид, Данило, Іван, Йосип, Михайло, Назар, Наум, Яків, Ганна, Єва, Марія, грузинське ім'я Ніна тощо.

Необхідно розуміти, що наявність іншомовних слів у мові є закономірним явищем, яке відображає зв'язки певного народу з іншими. Запозичення – закономірний шлях збагачення лексики будь-якої мови. Відкритість мови вважається ознакою її сили, а не слабкості. Саме тому культура української мови проголошує не викоренення іншомовних слів, а вимогу не зловживати ними. "Без іноземних слів у культурній мові не обійтись. Але варто вживати їх тільки тоді, коли вони справді доконче потрібні – і, це вже безумовно, у властивому їм значенні..." (М. Рильський). Питання про іншомовні слова має вирішуватися з погляду потреби. Якщо в українській мові немає для позначення поняття власного слова, то можна послуговуватися запозиченим. Якщо поняття може бути виражене українським словом, то саме йому має віддаватися перевага, а не його дублетові-за-позиченню. Іншомовні слова не завдають шкоди українській мові, якщо вони не витісняють українську лексику, якщо мовці використовують їх доречно, тобто відповідно до їх значення і до конкретної ситуації мовлення.

Дехто вважає, що вживання іншомовних слів підкреслює освіченість, інтелектуальні здібності людини. Таку думку спростовують як мовознавці, так і майстри слова. Зокрема, письменник О. Югов пише: "Чим освіченіша людина, тим глибше вона зобов'язана знати мову свого народу. А отже, і потреба хапатися за іншомовне слівце у того, хто зважується писати статті й книги, має виникати значно рідше, ніж у людини з недостатньою освітою".