Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Заказать написание работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Філософія Давнього Китаю. Даосизм і конфуціанство



Виникнення і розвиток давньокитайської філософії при­падає на VIII ст. до н. е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на роз­виток китайської філософії, були сформульовані традицій­ні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до фі­лософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостій­ну, відмінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто визнається суверенність розуму. Філософія постає в тому суспільстві, в якому індивід є самостійною си­лою, особою.

Але, за словами російського дослідника соціальної іс­торії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, в V— III ст, до н.е. «...індивід як громадянин, вільний і повно­правний член суспільства, який би діяв як самостійна со­ціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян давньогрецького полісу, — в Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважа­лась сім'я, клан, община, земляцтво». Однак в цей час відбувається заміна дрібних державних об'єднань ранньо-класового суспільства, в якому панували патріархальні ро­дові відносини і родова аристократія, централізованою дер­жавою з розвинутими класовими відносинами і розгалуженим чиновницьким апаратом. Ця епоха ввійшла в ки­тайську історію як епоха «боротьби царств». Обстановка того часу, коли руйнувались давні родові традиції, старі соціальні механізми контролю над індивідом, а нові ще не сформувались, була відносно сприятливою для реалізації особи і відповідного розквіту культури, зокрема філософії.

Саме тоді жили найвідоміші давньокитайські мисли­телі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зокрема Конфуцій і Лао-цзи (VI ст. до н.е.). Тоді ж були написані твори, які на довгі часи стали предметом комен­тування. Але цей період у китайській історії був нетрива­лим. Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась силь­на централізована держава з деспотичною владою, в якій не залишилося місця для вільного індивіда і де про інте­лектуальну свободу не могло бути й мови.

Давньокитайські мислителі цікавились в основному со-ціально-політичною та етичною проблематикою: питання­ми управління державою, відносинами між різними соціа­льними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Ме­нше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проблематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм, легізм) займалися переважно соціально-політичною і моральною проблематикою, інші (даосизм) більше перейма­лися ставленням людини до природи, виводили моральну поведінку із законів природи.

Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховен­ство добра у світі, захищає непорушність установлених небом сус­пільних норм.

Засновником конфуціанства — етичної філософсько-релігійної доктрини — є Конфуцій, який жив і проповіду­вав своє вчення в епоху «боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою китайського суспільства. Му­дрець Кунзи (справжнє ім'я Конфуція) є водночас і вираз­ником китайської моральності (він висловлює те, що ки­тайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною), та її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчен­ня про жень — людинолюбство. Вчення про жень — це варіант нової моралі, яка підривала основу патріархаль­но-родових звичаїв. Ця мораль покликана була регулюва­ти стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не будуть ставитись вороже».

Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повто­рив Христос. А Кант у XVIII ст. підніс її до рангу основ­ної моральної вимоги, її суть можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце. В ро­довій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда — це помножене «Я», нормальні ж стосунки між чужими людьми можливі тільки за свідомо здійснювано­го ототожнення себе з іншими.

Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґру­нтовував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Соціальний прагматизм виявився підставою, яка зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу моралі на божест­венну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спиралися на божественні заповіді й повеління.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між пра­вителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така дещо звуже­на сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім'я. Правитель у такій дер­жаві уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.

Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як моральний принцип, воно підноситься до рівня регулято­рів державного життя, зрівнюється з правом і навіть під­носиться над ним. «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ буде прагнути ухилятись [від покарань] і не буде відчувати со­рому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і виправиться». Конфуціанство, під­порядковане соціальному прагматизмові, можна вважати й певним відлунням відносин патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуціанський правитель повинен бути носієм найвищих моральних якостей, взірцем для народу. Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його благо­родним? — запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не відповідає моральним вимогам, він не може бути правителем.

Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотри­муватись усталеного «лі» — одна з головних вимог кон­фуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і під­даними, верхами і низами, літніми і молодими.

У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням державного управління, настановам, як стати гар­ним чиновником. У його поглядах на ці питання просте­жується підхід чиновника, адже сам Конфуцій певний час був державним службовцем в одному із царств. Конфуці­анство в Китаї називалось «школою службовців». Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків, які належали до особливого соціального стану китайського суспільства. Внаслідок «війни царств» у Давньому Китаї родова аристократія була відсторонена від влади, країною управляло чиновництво. Позбавлене власної економічної опори, воно, на відміну від аристократії, вбачало в імпера­торі батька-благодійника, було схильне ототожнювати вла­сні справи з державними. Звідси уявлення про тотожність сім'ї та держави, батька й імператора.

Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права морал­лю свідчать про консерватизм і патріархальність мораль­ного вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непатріархальної мо­ральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеаліс­тичним. Небо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя лю­дей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авто­рство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в ос­новному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм

зосереджується на природі, світі. Основним його понят­тям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) — найглибинніші ворота народження... Воно існує вічно... і йо­го дії невичерпні», — зазначається в трактаті.

Даосизм як філософська доктрина порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до яко­їсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, по­збавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною суб­станцією, оскільки постає як реальний момент у перетво­ренні речей. Дао є і субстанцією, і неcубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від ре­чей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невло­вимість дао, відсутність правдоподібного зв'язку між ви­димим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємни­ця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має при­страсть, бачить його тільки в конечній формі».

Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибіч­ників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто слу­жить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажан­ня, доходячи в цьому до недіяння. Однак, вважають дао-сити, недіяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму споріднює даосизм з буддиз­мом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен-буддизм.

Трактат «Дао де цзін» містить чудові зразки наївної діалектики, зокрема здогади щодо місця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з'являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного...» Всі істоти містять у собі про­тилежні часточки — «ян» та «інь».

За своєю соціальною базою даосизм спрямований про­ти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи за­суджує як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у стократ щасливішим, спрямована проти конфуціанців. Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси туга

за минулими часами, коли панувало дао, витіснене люди­нолюбством і лицемірством), а також монахи-аскети — носії ідей бездіяння, безкорисливості тощо. Дао гармону­вало з ранньокласовими патріархальними відносинами, руйнування яких, на думку даоситів, призвело до погір­шення суспільства.

Інші філософські течії Китаю — моїсти, легісти (за­конники), натурфілософи тощо — значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але понят­тя «дао», «жень», «лі», протилежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце.

Дальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв'язком філософу­вання з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до тео­ретичної форми.





Дата публикования: 2015-02-03; Прочитано: 13636 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2022 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.019 с)...