Майнові правовідносини та пов’язані з ними правовідносини

Майно — предмети матеріального світу, які перебувають у власності суб'єкта права (фізична особа, юридична особа, держава, територіальна громада, Український народ), у тому числі: окрема річ, сукупність речей, майнові права та обов'язки, гроші і цінні папери, а також майнові права на них. Майнові права — це права фізичних чи юридичних осіб, які повязані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.

Моментом виникнення майнових прав у їх носія вважається загально прийнятий момент набуття права власності, "на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів".

Майнові права визнаються речовими правами. Майнові відносини виникають з приводу матеріальних благ і мають майново-вартісний характер. До цих благ відносяться не лише речі, які можна фізично сприймати, а й так звані нетілесні речі, прикладом яких звичайно вважається банківський вклад.

Майнові права є неспоживною річчю. Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

Майно поділяється на рухоме і нерухоме. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

49. Право власності в Україні

Право собственности — это совокупность правовых норм, регулирующих и закрепляющих общественные отношения, возникающие с присвоением материальных благ гражданами, юридическими лицами и государством, которые предоставляют названным субъектам равные права и обязанности по владению, пользованию и распоряжению имуществом.

До первісних способів набуття права власності належать:

- виготовлення або створення нової речі (виробництво);

- переробка речі (специфікація);

- привласнення загальнодоступних дарів природи;

- знахідка;

- скарб;

- бездоглядні домашні тварини;

- набуття права власності на річ за набувальною давністю, тобто після закінчення певного часу, коли особа, яка відкрито, добросовісно і безперервно володіла чужою річчю, може стати її власником.

Похідними підставами набуття права власності вважаються такі, за яких право власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника (купівля-продаж, поставка, контрактація, дарування, міна та інші договори щодо передачі майна у власність, а також спадкування за заповітом).

Особливим способом набуття права власності є приватизація державного майна.

Владение — это фактическое наличие вещи в хозяйстве собственника и его возможность влиять на нее непосредственно. Владение может быть законным (например, наличие у лица вещи на праве собственности) и незаконным (скажем, владение имуществом, добытым преступными действиями, присвоение находки). Незаконное владение подразделяется на добросовестное (если лицо не знало и не могло знать о том, что владеет чужим имуществом) и недобросовестное (если лицо знало или должно было знать о том, что владение незаконное).

Пользование — это право извлекать из вещей их полезные свойства (например, обрабатывать землю и получать урожай, употреблять продукты питания, носить одежду и обувь).

Распоряжение – это право определять юридическую или фактическую судьбу имущества (продавать, дарить, обменивать, перерабатывать, завещать).

Совокупность указанных полномочий у лица дает основания считать его собственником соответствующего имущества

Различают следующие формы собственности:

1) собственность Украинского народа — земля, её недра, атмосферный воздух, водные и другие природные ресурсы, находящиеся в пределах территории Украины, природные ресурсы ее континентального шельфа, исключительной (морской) экономической зоны являются объектами права собственности Украинского народа;

2) частная собственность — имущественные и личные неимущественные блага конкретного физического или юридического лица (жилые дома, транспортные средства, деньги, ценные бумаги, результаты интеллектуального творчества и иное имущество потребительского и производственного назначения);

3) коллективная собственность — имущество, которое принадлежит определенному коллективу и необходимо для его функционирования (имущество коллективного предприятия, кооператива, арендного или акционерного предприятия, хозяйственного общества, хозяйственного объединения, профессионального союза, политической партии или другой общественной организации, религиозной организации и т. п.);

4) государственная собственность — имущество, в том числе денежные средства, необходимые для выполнения государством своих функций (например, единая энергетическая система, информационная система, системы связи, средства государственного бюджета). Государственная собственность подразделяется на общегосударственную и собственность административно-территориальных единиц (коммунальную).

Право собственности прекращается в случае: отчуждения собственником своего имущества; отказа собственника от права собственности; прекращения права собственности на имущество, которое по закону не может принадлежать этому лицу; уничтожение имущества; выкупа бесхозяйственно содержащихся памятников истории и культуры; выкупа земельного участка в силу общественной необходимости; выкупа недвижимого имущества в связи с выкупом с целью общественной необходимости земельного участка, на котором оно размещено; обращение взыскания на имущество по обязательствам собственника; реквизиции; конфискации; в иных случаях, установленных законом.

50. Правове регулювання правочинів

Цивільні відносини щодо правочинів регулюються Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України "Про захист прав споживачів", Законом України "Про власність", Законом України "Про оренду землі" та іншими актами законодавства.

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо).

Характеризується такими ознаками:

- це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;

- це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону;

- спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочині завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи у тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

Види правочинів:

Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне на здійснення правочину:

- односторонні (досить волевиявлення однієї особи, наприклад, заповіт);

- двосторонні (волевиявлення двох сторін (для укладення договору купівлі-продажу необхідно бажання продавця продати річ, та покупець виявив бажання її купити);

- багатосторонні (за волею трьох і більше сторін: договір про спільну діяльність).

Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї зі сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:

- відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг - купівля-продаж, міна, підряд, комісія);

- безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається - договір дарування, безоплатного користування майном).

Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас, купівля-продаж, оренда - це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться у самостійні цивільні договори - договір дарування чи безоплатного користування майном.

Залежно від моменту укладання правочину вирізняють:

- консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони у належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше. Так, сторони підписали договір поставки продукції, де зазначили: яка продукція і коли повинна поставлятися, її ціна, порядок розрахунків тощо. Якщо постачальник у погоджені строки не виконає своїх зобов'язань, то замовник має право на відшкодування збитків і на стягнення передбаченої договором неустойки;

- реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити у належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договір позики, зберігання).

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вирізняють:

- каузальні правочини (від лат. causa - причина);

- абстрактні правочини.

У каузальних правочинах безпосередньо визначена підстава їх укладання, намір досягти певного результату - стати власником майна, отримати майно у тимчасове користування та ін. Із змісту абстрактного правочину неможливо з'ясувати заради чого він укладався. Так, із векселя не зрозуміло конкретної мети його видачі - оплатити замовлений товар, послуги, роботу, повернення боргу тощо.

51. Правові вимоги до правочинів

Під умовами дійсності правочину розуміються передбачені законом вимоги, яким має відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від його виду, характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта. Водночас, усі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні відповідати загальним умовам дійсності.

Умови дійсності правочину є такі:

1) суб'єктний склад.

Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітня особа віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний у судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом;

2) зміст правочину не повинен суперечити закону.

Умови правочину повинні відповідати як вимогам закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не буде вважатися дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України "Про трансплантацію" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів за винятком крові та спинного мозку. Зміст правочину не повинен суперечити "моральним засадам суспільства".

3) форма правочину повинна відповідати закону (правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.Так, зрозуміло, що довіреність на отримання заробітної плати має бути у письмовій формі).

4) єдність волі і волевиявлення сторін (якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена).

5) здійсненність правочину (правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним).

52. Підстави визнання правочинів недійсними

Нікчемним правочином або абсолютно недійсним правочином є правочин, недійсність якого встановлена законом. Такий правочин не породжує передбачених законом правових наслідків і визнання його недійсним у суді не вимагається.

До абсолютно недійсних (нікчемних) належать правочини:

1) вчинені з порушенням обов'язкової письмової та нотаріальної форми

2) вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, окрім випадку, коли вчинення такого правочину згодом було схвалено батьками (усиновителями), опікуном

3) вчинені без дозволу органу опіки та піклування у випадках, коли така згода повинна бути обов'язковою, окрім випадку" якщо судом буде встановлено, що такий правочин відповідає інтересам підопічного.

4) вчинений недієздатною фізичною особою, окрім випадку, коли такий правочин схвалено опікуном чи буде доведено, що він учинений на користь недієздатної особи;

5) правочин, що порушує публічний порядок, тобто правочин, спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини, знищення майна фізичної чи юридичної особи, держави, незаконне заволодіння ним;

6) удаваний правочин.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто у даному разі завжди має місце правочин, який сторони вчинили фактично, і правочин, який сторони вчинили формально-юридично з метою замаскувати справжній правочин. (наприклад, щоб позбавити колишню дружину (співвласника квартири) можливості скористатися правом переважної купівлі, колишній чоловік маскує договір купівлі-продажу під договір дарування;

7) фіктивний правочин.

Фіктивний правочин - це правочин, укладений без наміру створення правових наслідків, тобто правочин "про людське око". На відміну від загального правила фіктивні правочини визнаються недійсними судом.

Оспорювані (або відносно дійсні) є правочини, недійсність яких прямо не встановлена законом, але якщо зацікавлена особа оспорює такий правочин, він може бути визнаний судом недійсним.

Розрізняють такі види оспорюваних (або заперечених) правочинів:

· вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності.

· вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності.

· вчинений дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

· вчинений юридичною особою, якого не мала права вчиняти. (ліцензія).

· вчинений під впливом помилки.

· вчинений під впливом обману.

· вчинений під впливом насильства.

· вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

· вчинений під впливом тяжкої обставини. Такі правочини інколи називають "кабальними", оскільки особа змушена була укласти правочин на край невигідних для неї умовах у зв'язку з обставинами.

Уразі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Це правило називається двосторонньою реституцією, тобто кожна зі сторін повертає все набуте за правочином.

Двостороння реституція, як правовий наслідок визнання правочину недійсним, передбачена при укладенні правочину:

· з малолітнім

· з неповнолітнім

· з недієздатним

· з порушенням простої письмової форми

· з порушенням нотаріальної форми

· юридичною особою, на який вона не мала права

· під впливом помилки

· внаслідок збігу тяжких обставин

Окрім цього, коли недійсним правочином завдано збитків чи заподіяна моральна шкода другій стороні або третій особі, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

53. Цивільно-правові зобов’язання

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Як і будь-яке цивільне правовідношення, зобов'язання включає в себе такі елементи: суб'єкти, об'єкт, зміст.

Суб'єктами у зобов'язанні виступають його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником. Кредитор - це особа, яка має право вимагати або виконання певної дії, або утримання від вчинення певних дій. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Боржник - протилежна сторона в зобов'язанні. Він повинен вчинити певні дії або утримуватися від них. Ця особа має борг перед кредитором, тому її називають боржником. Кредитора, зазвичай, називають активною стороною у зобов'язанні, а боржника - пасивною стороною

Об'єкт зобов'язання - це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто - це певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати в: а) передачі речей у власність чи користування; б) виконанні певної роботи; в) наданні певних послуг; г) сплаті грошей (відшкодування збитків) тощо.

Зміст зобов'язання - це сукупність суб'єктивних прав та обов'язків його учасників. Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру.

Підстави виникнення зобов'язань:1) правочини (зокрема договори), як передбачені законом, так і не передбачені, але такі, що не суперечать йому; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав; 4) адміністративні акти (наприклад, видача ордеру держадміністрацією, внаслідок чого виникає зобов'язання укласти договір найму житла); 5) інші дії громадян та організацій (наприклад, вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення); 6) події, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків; 7) судове рішення (наприклад, за переддоговірним спором).

За підставами виникнення розрізняють зобов'язання: а) договірні; б) недоговірні; в) односторонньо-вольові, які виникають із односторонніх правочинів.

За співвідношенням прав і обов'язків зобов'язання поділяють на: а) односторонні; б) взаємні.

Виділяють також зобов'язання, де боржник повинен вчинити певні, визначені дії; зобов'язання, де за умови неможливості виконати певні дії, боржник має право замінити їх виконанням іншими, визначеними у договорі діями (факультативні зобов'язання), й альтернативні зобов'язання.

Альтернативне зобов'язання - це зобов'язання, змістом якого є право вимоги і відповідний йому обов'язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Виконання зобов'язання при цьому становить здійснення однієї з декількох дій. Право вибору, якщо інше не випливає із закону чи тексту договору або із сутності договору, належить боржнику.

Розрізняють також головні і додаткові (акцесорні) зобов'язання. Додатковим є зобов'язання, мета якого - забезпечити виконання головного зобов'язання. Так, угода про заставу забезпечує виконання основного договору (позики). Додаткові зобов'язання пов'язані з головним, а припинення головного зобов'язання припиняє і додаткове.

Окремі зобов'язання настільки тісно пов'язані з особою боржника чи кредитора, що виконати їх в іншому суб'єктному складі неможливо. Такі зобов'язання називаються особистими. Так, смерть автора припиняє дію видавничого договору.

Законодавець дозволяє переміну осіб у зобов'язанні. Кредитор може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правонаступництва, виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем, виконання обов'язку боржника третьою особою. Заміна кредитора неможлива, якщо це встановлено законом чи договором. Так, наприклад, не може бути замінений кредитор в аліментних зобов'язаннях, у зобов'язаннях з відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю особи. Заміна боржника у зобов'язанні (переведення боргу) допускається лише за згодою кредитора.

Принцип належного виконання зобов'язання полягає у тому, що зобов'язання має виконуватися боржником відповідно до умов договору та вимог закону, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що ставляться.

Припинення зобов'язання означає, що учасники зобов'язання втратили свої права та обов'язки за зобов'язанням, тобто кредитор вже не має права вимагати, а боржник не має обов'язку виконувати. Для припинення зобов'язання необхідне існування певної обставини, тобто юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов'язує припинення зобов'язання.

Основною підставою припинення зобов'язання є його виконання. Виконання зобов'язання - це вчинення боржником саме тих дій, які він повинен виконати відповідно до договору чи закону, тобто передати річ, виконати роботу, надати послуги, відшкодувати шкоду тощо.

54. Правове регулювання фінансово-правових відносин

Фінансове право - це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері збирання, розподілу та використання органами державної влади та місцевого самоврядування грошових коштів із метою забезпечення виконання покладених на ці органи завдань і функцій. Воно регулює певну сферу державного управління, пов'язану з розподілом і перерозподілом національного доходу країни. Головною ознакою, яка відрізняє фінансово-правові відносини від інших відносин грошового характеру є те, що вони є владно-майнові Ще однією ознакою, яка відрізняє фінансове право від інших галузей, є метод правового регулювання. У фінансовому праві використовується владний метод впливу держави на суб'єктів фінансово-правових відносин. Суб'єкти у фінансово-правових відносинах мають діяти суворо в межах правових норм. Фінансово-правові відносини будуються на принципі нерівності сторін.

Суб’єктами фінансових правовідносин є особи, які відповідно до фінансово-правових норм є реальними його учасниками. Суб’єкти фінансових правовідносин: 1) адміністративно-територіальні утворення; 2) колективні суб’єкти; 3) індивідуальні суб’єкти.

До адміністративно-територіальних утворень належать держава, яка зазвичай виступає в особі уповноважених нею органів (ВР, КабМін, Президент України, Мінфін, ДПА), і адміністративно-територіальні одиниці (АР Крим, міста, райони). Колективними суб’єктами є органи державної влади й управління, територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування, підприємства та установи різних форм власності, громадські організації. Індивідуальними суб’єктами фінансових правовідносин є фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, права і обов’язки яких більшою мірою пов’язані зі сплатою податків та неподаткових платежів.

Предмет регулювання фінансового права становлять бюджетна система України, порядок розподілу доходів і видатків між її ланками; порядок підготовки, прийняття й виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів; система оподаткування, види, розміри і строки сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету; засади створення фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; порядок державного фінансування та кредитування, утворення й погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; статус національної валюти, статус іноземних валют; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.

Фінансово-правові відносини можуть виникати між: державою в цілому та її адміністративно-територіальними; центральними та місцевими органами виконавчої влади й місцевого самоврядування; державними фінансовими органами і підприємствами, установами та організаціями; державними фінансовими органами та населенням.

До джерел фінансового права належать: Конституція України; загальні та спеціальні закони; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови та декрети Кабінету Міністрів України; відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління НБУ; накази Міністра фінансів; розпорядження Державного казначейства України тощо); міжнародні правові акти, звичаї та стандарти, що ратифіковані парламентом та входять до національного законодавства: Бюджетний кодекс України, Податковий Кодекс України, Закон України «Про систему оподаткування», Декрет Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян», Декрет Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» і т.д.

55. Статус контролюючих органів та статус платників податків у ціх відносинах

Податковий контроль - це сукупність заходів, що вживаються контролюючими органами з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Контролюючими органами з питань дотримання податкового законодавства є:

- Органи державної податкової служби - щодо податків, які справляються до бюджетів та Держаних цільових фондів, а також стосовно законодавства, контроль за дотриманням якого покладається на органи державної податкової служби;

- Митні органи - щодо мита, акцизного податку, податку на додану вартість, інших податків, які відповідно до податкового законодавства справляються у разі ввезення (пересилання) товарів і предметів на митну територію України або територію спеціальної митної зони, або вивезення (пересилання) товарів і предметів з митної території України або території спеціальної митної зони. Також митні органи здійснюють контроль за правильністю визначення митної вартості товарів під час пропуску через митний кордон України.

Податковий контроль здійснюється шляхом:

а) ведення обліку платників податків;

б) інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів ДПА

в) перевірок та звірок відповідно до вимог податкового законодавства, перевірок щодо дотримання законодавства.

Платниками податків є суб’єкти податкових правовідносин, на яких за наявності об’єкта оподаткування покладено певний комплекс податкових обов’язків і прав, установлених законодавством.

Платникам податків властиві такі ознаки:

1. Платники податків є суб’єктами податкових правовідносин.

Традиційно платниками податків виступають фізичні та юридичні особи, перелік яких визначено цивільним законодавством. Платники податків — це суб’єкти, які сплачують податки за рахунок коштів, що їм належать. Безпосередньо сплачує податок: особисто платник податків, його представник або податковий агент.

2. Платники податків є зобов’язаними суб’єктами.

Різноманіття платників податків зумовлює потребу їх класифікації за різними підставами. Платників податків можна класифікувати за такими підставами:

I. Залежно від способу організації господарської діяльності:

1) фізичні особи;

2) юридичні особи;

3) іноземні юридичні особи; постійні представництва іноземних юридичних осіб;

4) юридичні та фізичні особи, що діють у складі групи, яка не має статусу юридичної особи;

5) відокремлені підрозділи без статусу юридичної особи;

6) консолідована група платників податків.

II. Залежно від податкової юрисдикції держави:

1) резиденти — особи, які мають місце постійного проживання чи місцезнаходження в даній державі і доходи яких підлягають оподатковуванню з усіх джерел (особи, які несуть повну податкову відповідальність);

2) нерезиденти — особи, які не мають місця постійного знаходження в державі і в яких оподатковуванню підлягають лише доходи, отримані ними на даній території (особи, які несуть обмежену податкову відповідальність). Принцип територіальності визначає національну належність джерела доходу. При цьому оподатковуванню в даній країні підлягають тільки доходи, отримані на її території, у той час як будь-які доходи, отримані за її межами, звільняються від оподаткування в даній країні.

III. Залежно від розмірів сукупного валового доходу:

1) великий платник податків — це особа, сукупний валовий доход якої становить від 4 до 20 млн. грн.;

2) середній платник податків — це особа (всі платники, перераховані в першій групі), обсяг сукупного валового доходу якої становить до 4 млн. грн. У встановлених законодавством випадках ці суб’єкти можуть виступати малими платниками податків;

IV. Залежно від критерію юридичного та фактичного обов’язку сплати податку:

1) юридичний платник податків (це суб’єкт, який формально зобов’язаний перерахувати податок у бюджет)

2) фактичний платник податків (фактичний платник податків — це суб’єкт, що реально зобов’язаний надати грошові кошти в процесі придбання товару (роботи, послуги)..

Більше відповідає змісту визначення платника податків саме юридичний платник, оскільки відповідальність за неперерахування, несплату податку лежить тільки на ньому. Чинне законодавство в даному разі визначає платником тільки одного суб’єкта:” платник податку — це особа, яка зобов’язана здійснювати утримання і внесення в бюджет податку, що сплачується покупцем.

56. Види перевірок, порядок їх проведення

Органы государственной налоговой службы имеют право проводить камеральные, документальные (плановые или внеплановые; выездные или невыездные) и фактические проверки.

Камеральной считается проверка, которая проводится в помещении органа государственной налоговой службы исключительно на основании данных, указанных в налоговых декларациях (расчетах) плательщика налогов,проверке подлежит вся налоговая отчетность. Согласие налогоплательщика на проверку и его присутствие во время проведения камеральной проверки не обязательно.

Документальной проверкой считается проверка, предметом которой является своевременность, достоверность, полнота начисления и уплаты всех предусмотренных Налоговым Кодексом налогов и сборов, а также соблюдения валютного и другого законодательства, контроль за соблюдением которого возложен на контролирующие органы, соблюдение работодателем законодательства о заключении трудового договора, оформление трудовых отношений с работниками (наемными лицами) и которая проводится на основании налоговых деклараций (расчетов), финансовой, статистической и другой отчетности, регистров налогового и бухгалтерского учета, ведение которых предусмотрено законом, первичных документов, используемых в бухгалтерском и налоговом учете и связанные с начислением и уплатой налогов и сборов, выполнением требований другого законодательства, контроль за соблюдением которого возложен на органы государственной налоговой службы, а также полученных в установленном законодательством порядке органом государственной налоговой службы документов и налоговой информации, в том числе по результатам проверок других налогоплательщиков.

Документальная плановая проверка проводится в соответствии с план-графиком проверок. В план-график проведения документальных плановых проверок отбираются налогоплательщики, имеющие риск неуплаты налогов и сборов. Налогоплательщики с незначительной степенью риска включаются в план-график не чаще, чем раз в три календарных года, средней - не чаще чем раз в два календарных года, высокой - не чаще одного раза в календарный год. Право на проведение документальной плановой проверки налогоплательщика предоставляется только в случае, если ему не позднее чем за 10 календарных дней до дня проведения указанной проверки вручена под расписку или направлена заказным письмом с уведомлением о вручении копия приказа о проведении документальной плановой проверки и письменное уведомление с указанием даты начала проведения такой проверки

Документальная внеплановая проверка не предусматривается в плане работы органа государственной налоговой службы и проводится при наличии хотя бы одного из обстоятельств, определенных Налоговым Кодексом. Право на проведение документальной внеплановой проверки налогоплательщика предоставляется только в случае, когда ему в начале проведения указанной проверки вручена под расписку копия приказа о проведении документальной внеплановой проверки.

Документальной выездной проверкой считается проверка, проводится по местонахождению налогоплательщика или месту расположения объекта права собственности, являющегося такая проверка.

Документальной невыездной проверкой считается проверка, которая проводится в помещении органа государственной налоговой службы. Документальная внеплановая невыездная проверка проводится должностными лицами органа государственной налоговой службы исключительно на основании решения руководителя органа государственной налоговой службы, оформленного приказом, и при условии направления плательщику налогов заказным письмом с уведомлением о вручении или вручения ему или его уполномоченному представителю под расписку копии приказа о проведении документальной внеплановой невыездной проверки и письменного уведомления о дате начала и места проведения такой проверки. Выполнение условий этой статьи предоставляет должностным лицам органа государственной налоговой службы право начать проведение документальной невыездной проверки. Присутствие налогоплательщиков при проведении документальных невыездных проверок не обязательно.

Фактической считается проверка, которая осуществляется по месту фактического осуществления налогоплательщиком деятельности, расположения хозяйственных или других объектов права собственности такого плательщика. Такая проверка осуществляется органом государственной налоговой службы по соблюдению норм законодательства по вопросам регулирования обращения наличности, порядка осуществления налогоплательщиками расчетных операций, ведения кассовых операций, наличия документа, подтверждающего государственную регистрацию юридических лиц и физических лиц - предпринимателей в соответствии с законом, лицензий, патентов, свидетельств, в том числе о производстве и обороте подакцизных товаров, соблюдение работодателем законодательства о заключение трудового договора, оформление трудовых отношений с работниками (наемными лицами). Осуществляется без предупреждения налогоплательщика (лица), двумя и более должностными лицами органа государственной налоговой службы в присутствии должностных лиц предприятия или его представителя и / или лица, которое фактически осуществляет расчетные операции.

57. Види відповідальності у фінансово-правових відносинах

В останні два десятиліття з'язвилася значна кількість санкцій за порушення фінансового законодавства, які мають якісні відмінності від санкцій традиційних видів відповідальності. Звідси виникає питання про виокремлення самостійного виду юридичної відповідальності - фінансово-правової. З даного приводу мають місце різні точки зору науковців. Зокрема, одна з них полягає в тому, що фінансово-правова відповідальність - це самостійний вид відповідальності, інша ґрунтується на тому, що адміністративна відповідальність поглинає фінансово-правову, і останньої як самостійного виду юридичної відповідальності не існує.

Головним завданням у вирішенні даного питання постає визначення рис відмінності відповідальності суб'єктів фінансового права за порушення фінансово-правовових норм від адміністративної відповідальності або встановлення факту відсутності таких рис. Особливостями науки фінансового та адміністративного права є те, що вони перебувають в стадії формування та видозміни, у тому числі на рівні самої концепції юридичної відповідальності.

Виходячи із чинних фінансово-правових норм, зокрема, Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), суб'єктом адміністративного правопорушення, за яке настає адміністративна відповідальність, є особа, яка на момент вчинення адміністративного правопорушення досягла 16-річного віку. [1]. Тобто суб'єктом адміністративного правопорушення, а, відповідно, і адміністративної відповідальності є фізична особа.

Згідно зі ст.9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Суб'єктами відповідальності за порушення фінансово-правових норм є не лише фізичні, але й юридичні особи. Адміністративна відповідальність юридичних осіб чинним законодавством України не передбачена.

Якщо законодавець встановлює можливість застосування санкцій за вчинення адміністративного правопорушення, не передбачених КУпАП, то щодо суб'єкта адміністративної відповідальності такої альтернативи немає, ним можуть бути лише фізичні особи.

Зважаючи на те, що ані кримінальне, ані адміністративне законодавство не передбачає відповідальності публічних утворень та юридичних осіб зі спеціальним статусом, вони не несуть ані кримінальну, ані адміністративну відповідальність.

Виділяємо основні риси відмінності фінансово-правової відповідальності від адміністративної відповідальності:

- фінансово-правова відповідальність настає тільки за порушення фінансових норм, що встановлюють правила поведінки суб′єктів фінансових правовідносин, захищають фінансові інтереси держави;

- фінансові правовідносини через свою природу мають майновий характер, тому правопорушення в даній сфері завжди завдають певної майнової шкоди державі і всьому суспільству в цілому. Через майновий характер фінансових правовідносин у конструкції фінансової відповідальності переважають санкції, пов′язані з позбавленнями в основному майнового характеру;

- сфера управління публічними фінансами та фінансової діяльності держави не є сферою, за порушення в якій виникають охоронні адміністративно-правові відносини і передбачено безпосередньо адміністративно-правову відповідальність юридичних осіб;

- організації в статусі розпорядника (отримувача) бюджетних коштів не виступають суб'єктами адміністративно-правових відносин і, відповідно, не порушують адміністративно-правові норми;

- різний механізм встановлення та обрахування фінансово-правових та адміністративних санкцій;

- різні органи юрисдикційних повноважень щодо застосування вказаних санкцій;

- різна процедура застосування фінансово-правових та адміністративних санкцій. Так, наприклад, процес притягнення до відповідальності розпорядників бюджетних коштів за правопорушення, передбачені бюджетним законодавством, хоч і схожий на адміністративний процес, однак відбувається відповідно до передбачених бюджетним законодавством процедур;

- поряд з фінансово-правовими можуть застосовуватися адміністративні чи кримінальні санкції. Адміністративні санкції таких особливостей не мають;

- застосування фінансово-правових санкцій не тягне для суб′єкта правопорушення наслідки організаційного характеру, а тільки грошово-майнового;

- різне співвідношення способів, прийомів правового впливу на суспільні відносини, різний якісний склад юридичних фактів тощо утворюють специфіку галузевого методу фінансового права;

- згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року №7-pn/2001 [5] адміністративна відповідальність не охоплює спеціальні види юридичної відповідальності, передбачені іншими галузями права (податкову, банківську, бюджетно-правову (різновиди фінансово-правової відповідальності).
58. Поняття посадової особи

Для того щоб сформулювати поняття посадової особи, треба виявити характерну особливість у статусі цієї категорії службовців. Саме такою особливістю є передбачені посадою спеціальні повноваження, які наділяють службовця статусом посадової особи. Всі посадові особи наділені юридично-владними повноваженнями стосовно управління людьми.

Наявність права на вчинення юридично-владних дій є важливою ознакою, на підставі якої виділяють посадових осіб як окрему категорію службовців.

Мета адміністративного права – трактувати поняття посадової особи як обов’язкового і невід’ємного учасника управлінського процесу. У правовій літературі зазначено, що поняття посадової особи пов’язано з відмежуванням державних службовців як особливої категорії працівників, їх класифікації, відособленням посадових осіб як особливої категорії службовців.

Посадова особа наділена владними повноваженнями, які надають право приймати рішення з метою врегулювання внутрішньоорганізаційних відносин, підбирати і розміщувати кадри, представляти організаційну структуру у відносинах з іншими суб’єктами.

Чинний Закон України "Про державну службу" дає поняття посадової особи крізь призму статусу державного службовця. Зокрема, згідно з ст.2 Закону, посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій”. Відповідно до цього можна назвати такі ознаки:

·Закон поширюється на посадових осіб, які є державними службовцями;

·посадовими особами є всі керівники державних органів та їх апарату, які виконують завдання і функції держави, та їх заступники;

·до посадових осіб належать державні службовці, які виконують організаційно-розпорядчі та консультативно-дорадчі функції;

·діяльність посадових осіб, які перебувають на державних посадах, здійснюється на оплатній основі за рахунок державних коштів.

Закон, називаючи спеціальні повноваження посадових осіб, виділяє виконання як оганізаційно-розпорядчих, так і консультативно-дорадчих функцій. Проте, враховуючи правову природу статусу службовця, всі вони виконують консультативно-дорадчі функції, наявність яких є основною властивістю служби як "управлінської діяльності".

Будь-яка посадова особа є представником очолюваної ним організаційної структури і, вступаючи у правовідносини з іншими суб’єктами, вони реалізують не тільки свої повноваження, але й повноваження відповідної структури.

Уміння користуватися владою передбачає застосування в повсякденній управлінській діяльності методів і заходів, які дають можливість ефективно впливати на роботу інших службовців з метою забезпечення виконання завдань і функцій відповідного органу.

У науково-практичному коментарі до статті14 Кодексу роз’яснено:

"Посадова особа – це поняття, яке охоплює представників влади, співробітників органів державного управління, збройних сил, правоохоронних органів, осіб, які виконують завдання адміністрацій державних підприємств, установ, працівників колгоспів, інших кооперативних і громадських організацій, в силу заміщуваної посади чи за спеціальним повноваженням (приписом) виконуючих організаційно-господарські функції, пов’язані з реалізацією юридично-владних повноважень, а також осіб, які відповідають за рух грошових, товарних та інших матеріальних цінностей (водії-експедитори, заготівельники, касири, продавці, кухарі, вантажники)".

Такий підхід створює підстави відносити до кола посадових осіб навіть робітників, які не перебувають у службових відносинах, а це не дає змоги чітко визначити їх правовий статус.

У широкому аспекті трактує поняття "посадової особи" і кримінальне законодавство. В ст.164 чинного Кримінального Кодексу України зазначено: "Під посадовими осбами розуміються особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також займають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальними повноваженнями" [3].

На підставі цього можна виділити такі ознаки, які визначають учасника правовідносин як посадову особу:

· виконання функцій представника влади;

· виконання організаційно-розпорядчих функцій;

· виконання адміністративно-господарських обов’язків;

· виконання вище названих функцій та обов’язків за спеціальним адміністративним актом.

Аналізуючи ці ознаки, зазначимо, що до представників влади належать ті особи, які здійснюють у межах своєї компетенції державно-владні повноваження і правоспроможні вчиняти дії, які мають юридичне значення і встановлюють, змінюють чи припиняють права і обов’язки інших осіб.

Підхід, який передбачений в Кодексах про адміністративну і кримінальну відповідальність, не може бути основою для прийняття уніфікованого поняття посадової особи і визначення її службово-правового статусу.

З метою вирішення цієї проблеми можна чітко виділити такі важливі моменти:

· по-перше, посадова особа є обов’язковим суб’єктом управління;

· по-друге, для здійснення координації, керівництва і контролю за діяльністю відповідної структури вона наділена владними повноваженнями, які виявляються через організаційно-розпорядчі функції;

· по-третє, спеціальне коло службових повноважень зумовлює підвищений ступінь юридичної відповідальності посадових осіб;

· по-четверте, повноваження посадових осіб здійснюється на оплатній основі і оплату проводить роботодавець.

·

Узагальнюючи викладене, можна так сформулювати поняття посадової особи: посадова особа – це службовець, який в силу охоплюваної ним посади наділений владними повноваженнями з метою здійснення організаційно-розпорядчих функцій і забезпечення узгодженості в діяльності інших учасників службових відносин.