Суб'єктами господарювання (в тому числі підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність

Загальні положення щодо осіб, які можуть займатися підприємницькою діяльністю, містяться у ГК та ЦК України.

ГК України не містить чіткого визначення поняття "суб'єкт підприємницької діяльності", формулюючи його опосередковано через поняття "господарська діяльність" і "суб'єкт господарювання". Так, за змістом ч. 2 ст. 3 ГК України суб'єктами підприємництва вважаються особи, які займаються підприємницькою діяльністю "для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку". Стаття 42 ГК України, визначаючи підприємництво як вид господарської діяльності, прирівнює суб'єктів господарювання, що здійснюють господарську діяльність з ознаками підприємницької, до підприємців.

За змістом ч. 1 ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання (підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Ознаки суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності:

1. У господарських відносинах суб'єкти господарської (підприємницької) діяльності реалізують їх господарську компетенцію, якою є сукупність господарських прав та обов'язків таких суб'єктів.

2. Суб'єкти господарювання мають відокремлене майно, крім фізичних осіб - підприємців.

3. Відповідальність за своїми зобов'язаннями суб'єкти господарювання несуть в межах відокремленого майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Класифікація суб'єктів господарської діяльності відповідно до загального переліку суб'єктів господарювання Ч. 2 ст. 55 ГК України:

1) фізичні особи - громадяни України, іноземці та особи без громадянства (п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК України), які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

2) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

3) Крім того, юридичними особами, що можуть здійснювати господарську діяльність, а відтак - бути суб'єктами господарської діяльності, є об'єднання підприємств. Правовий статус та організаційно-правові форми об'єднань підприємств передбачені гл. 12 ГК України та іншими актами законодавства, зокрема законами України від 21 листопада 1995 р. № 437/ 95-ВР "Про промислово-фінансові групи в Україні", від 14 вересня 1999 р. № 1039-ХІ/ "Про угоди про розподіл продукції" та ін.

Підприємство - учасник господарського об'єднання має право:

- добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його утворення чи статутом господарського об'єднання;

- бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом, засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання не встановлено інше;

- одержувати від господарського об'єднання в установленому порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприємства;

- одержувати частину прибутку від діяльності господарського об'єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати також інші права, передбачені засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання відповідно до законодавства.

Рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий договір) та статут об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому законодавством.

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.

Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

Організаційно-правові форми господарських об'єднань зазначені у ст. 120 ГК України. До них належать:

- асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

- корпорація - договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

- концерн - статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

- консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо).

Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

Відповідно до ч. 6 ст. 120 ГК України державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

Підприємство, яке входить до складу державного або комунального господарського об'єднання, не має права без згоди об'єднання виходити з його складу, а також об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності.

36. Загальні положення та засади

Загальними принципами господарювання в Україні є:

· забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

· свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

· вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

· обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

· захист національного товаровиробника;

· заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Першим, а значить і головним, стратегічним, є принцип забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання. Економічна багатоманітність, як мета держави у правовому регулюванні сфери господарювання, створює певний баланс, загальноекономічну рівновагу, можливість маневру в різних секторах економіки та у сфері виконання соціальних завдань. Закон не надає прямого визначення економічної багатоманітності. Це можна пояснити необхідністю підтримки гнучкості економічної і бюджетної (як джерела фінансування) політики, які залежать від світових, циклічних та інших економічних факторів, що не можуть бути жорстко закріплені правовими засобами.

Рівність захисту державою усіх суб'єктів господарювання обумовлена насамперед наслідками господарської діяльності, які можуть впливати на стан господарської системи в цілому чи в певних сегментах, та соціальними факторами. Захист розуміється не як можливість звернення до суду чи інших компетентних органів, а як результат задоволення законних прав і інтересів суб'єктів господарювання, у тому числі без участі таких суб'єктів. Наприклад, це стосується забезпечення економічної конкуренції, користування природними ресурсами, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству та ін.

Особливістю сфери господарювання є й те, що держава виступає як регулятором господарських відносин, так і безпосереднім їх учасником через органи влади і суб'єкти державного сектору економіки. Діяльність держави у сфері економіки також підлягає правовому регулюванню.

Необхідно звернути увагу й на питання рівності сторін у господарських відносинах. На наш погляд, економічно нерівні учасники господарських відносин, а головною рисою господарських відносин є їх економічний зміст, не можуть бути юридично рівними. Унаслідок цього з метою рівного захисту та підтримання економічної рівноваги держава імперативно перерозподіляє певні права і обов'язки між учасниками господарських відносин на користь більш слабкого, щоб забезпечити функціонування системи в цілому.

Прямим підтвердженням цього є норми конкурентного законодавства, законодавства щодо державного регулювання ринку цінних паперів та фінансових послуг, сфери банківських послуг, особливостей регулювання інших сфер господарювання, коли правові приписи виводять учасників за межі рівності з метою захисту слабкішої сторони.

Другий принцип господарювання - свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом. Здійснення підприємницької діяльності у межах, визначених законом, - як складова господарського правопорядку - вже коментувалося у попередній статті.

Як зазначалося, іноді свобода розуміється як можливість робити все, що не заборонено. Апріорі певні фахівці вважають, що це дозволено. Але не все дозволене є суб'єктивним правом. Все, на що особа має право, дозволено; але не на все дозволене вона має право, а лише на те, можливість чого забезпечена встановленням відповідного обов'язку. Тільки така можливість складає право, оскільки тільки вона є можливістю по відношенню до іншої особи. Отже, необхідно розрізняти простий дозвіл чого-небудь, що позначає лише відсутність встановленого юридичною нормою обмеження фактичної можливості, і право, що передбачає розширення фактичної можливості встановленням відповідної правомочності.

З цього приводу дія фундаментального принципу цивільного законодавства щодо свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом (принцип встановлено ст. 3 ЦК України), у сфері господарювання суттєво обмежена. Не випадково у ст. 6 ГК України як загальний принцип господарювання встановлено свободу підприємницької діяльності у межах, визначених законом.

Кожному з нас дозволено укладати договір купівлі-продажу, але у випадку систематичного укладення подібних договорів, що не заборонено, ми повинні бути зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності. Тобто змінюється статус учасників правочинів, вимоги законодавства до них та правила їх поведінки.

Особа як суб'єкт підприємницької діяльності при укладенні тотожного договору купівлі-продажу відповідно до предмета її діяльності, на відміну від просто особи, яка вступає в цивільні відносини, зазнає впливу чинного законодавства щодо ліцензування, патентування, квотування, сертифікації та стандартизації, застосування нормативів та лімітів, регулювання цін і тарифів, конкуренції, захисту прав споживачів та ін.

Наприклад, будь-яка особа має право вільно продавати-купувати належні їй цінні папери із застосуванням приватно-правових норм. Але коли ця особа визначає купівлю-продаж цінних паперів як предмет господарської діяльності, вона повинна отримати ліцензію на здійснення операцій із цінними паперами, вона не має права займатися будь-якими іншими видами діяльності, крім торгівлі цінними паперами, та покладає на себе низку публічних зобов'язань перед державою та іншими учасниками ринку цінних паперів.

Особливістю господарської діяльності є те, що дія такого фундаментального принципу цивільного законодавства, як свобода договору не тільки суттєво обмежена, але у певних випадках взагалі не діє.

Існує низка інститутів, які традиційно вважаються цивільними (приватно-правовими), але в функціонування та регулювання діяльності яких втручається держава: страхування, будівництво, транспортне експедитування, енергопостачання та ін., де імперативно встановлюються обов'язки суб'єктів господарювання перед іншими особами.

Третім принципом господарювання є забезпечення вільного руху капіталів, товарів та послуг на території України.

Цей принцип спирається на такі загальні ідеї. Перша - на внутрішньому ринку України не може мати місця дискримінація суб'єктів господарювання за ознакою місця державної реєстрації і територіального знаходження. Будь-який суб'єкт господарювання може відкривати територіальні підрозділи та здійснювати господарську діяльність на всій території України. Друга ідея визначає вільність доступу до будь-якого ринку товарів чи послуг, що забезпечується законодавством про захист економічної конкуренції та про підтримку і розвиток підприємництва.

Четвертий принцип - обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави.

Сучасна економіка побудована за ринковими принципами, які передбачають децентралізацію, відмову від прямого адміністративного управління економікою та застосування економічних законів ринку. Разом з тим ринкове саморегулювання економічних процесів не знімає з держави зобов'язань та відповідальності за забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави.

П'ятий принцип - захист національного товаровиробника. Він пов'язаний із протекціоністською діяльністю держави щодо забезпечення конкурентоспроможності українських суб'єктів господарювання у конкурентній боротьбі з іноземними фірмами. Він обумовлений різним рівнем економічного розвитку країн, можливістю субсідування експорту товару у певних державах, застосування певними державами економічних санкцій або інших важелів впливу на українських товаровиробників.

Шостий принцип - заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини. Цей принцип обумовлений як вимогами ч. 2 ст. 19 Конституції України, так і відмовою України від централізованого адміністративного управління економікою, а також застосуванням ринкових економічних законів та підтримкою приватної підприємницької ініціативи.

37. Підприємство

Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності.

Згідно з ч. 1 ст. 63 ГК України залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

- підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

- державне підприємство, що діє на основі державної власності;

- підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Майно підприємства складають виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

До основних засобів підприємства належить сукупність матеріально-речовинних цінностей, що діють в натуральній формі впродовж тривалого часу як у сфері матеріального виробництва, так і в невиробничій сфері. До основних засобів належать також капітальні вкладення в багаторічні насадження, на поліпшення земель і в орендовані будівлі, споруди, устаткування і інші об'єкти, що належать до основних засобів.

До основних засобів, як правило, не належать:

- предмети з терміном служби менше 1 року, незалежно від вартості

- предмети вартістю до 15 неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян за одиницю за ціною придбання незалежно від терміну служби.

Виняток становлять сільськогосподарські машини і знаряддя, будівельний механізований інструмент, робоча і продуктивна худоба, які є основними засобами незалежно від їх вартості.

Джерелами формування майна підприємства є:

- грошові і матеріальні внески засновників;

- доходи, отримані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності;

- доходи від цінних паперів;

- кредити банків і інших кредиторів;

- капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

- майно, придбане у інших суб'єктів господарювання організацій і громадян у встановленому законодавством порядку;

- інші джерела, не заборонені законодавством України. Підприємства можна класифікувати на види за різними ознаками. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства: унітарні, корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через призначеного ним керівника керує підприємством і формує його трудовий колектив на основі трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

Унітарними підприємствами є: державні, комунальні, приватні.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників, їх спільного управління справами, участі засновників у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Корпоративними є: кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих, середніх та великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує 70 млн грн.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 250 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує 100 млн грн.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

Згідно з п. 3 ст. 1 ЗУ "Про режим іноземного інвестування" № 93/96-ВР від 19.03.96 р. підприємство з іноземними інвестиціями - підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, складає не менше 10%. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою здобуття прибутку або досягнення соціального ефекту.

Майно, що ввозиться до України як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями, звільняється від митного оподаткування. Якщо протягом 3 років з часу зарахування іноземної інвестиції на баланс підприємства з іноземними інвестиціями майно, яке було ввезено до України як внесок іноземного інвестора до статутного фонду вказаного підприємства, відчужується, у тому числі у зв'язку із припиненням діяльності цього підприємства (окрім вивозу іноземної інвестиції за кордон), підприємство з іноземними інвестиціями сплачує ввізне мито.

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з дотриманням вимог законодавства України і законодавства відповідних держав.

Законом можуть бути визначені галузі господарювання і території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Іноземне підприємство є одним з видів підприємств, розташованих на території України, майно якого є власністю іноземних громадян або іноземних юридичних осіб на 100%. На іноземні підприємства поширюється національний правовий режим господарської діяльності.

Проте створюється таке підприємство відповідно до законодавства тієї держави, до якої воно належить.

З метою забезпечення національної безпеки держави в Україні можуть бути встановлені заборони на створення іноземних підприємств у визначених законом галузях.

Однією з форм здійснення іноземних інвестицій є створення на території України представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності. Відповідно до ст. 5 ЗУ "Про зовнішньоекономічну діяльність" іноземні суб'єкти господарської діяльності, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на територій України, мають право на відкриття своїх представництв на території України.

38. Господарські товариства

Діяльність господарських товариств регулюється Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, ЗУ "Про господарські товариства" від 19.11.1991 р. та ЗУ "Про акціонерні товариства" від 17.09.2008 р., іншими нормативними актами, що регулюють діяльність господарських товариств.

Господарськими товариствами визнаються підприємства, створені юридичними особами та / або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Засновниками і учасниками господарського товариства можуть бути фізичні та юридичні особи, включаючи іноземних суб'єктів права, крім випадків, встановлених законодавством. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах окремих категорій суб'єктів встановлені спеціальними законами. Так, пп. 1-3 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про засади запобігання та протидії корупції" від 11 червня 2009 р. (вводиться в дію з 1 квітня 2010 року) суб'єктами, до яких застосовуються обмеження, визнані:

а) особи, уповноважені на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування (Президент, Прем'єр-міністр, Голова ВРУ, Голова НБУ, народні депутати, державні службовці, військові посадові особи Збройних Сил України, судді, народні засідателі, присяжні, працівники органів внутрішніх справ, прокуратури, дипломатичної служби, митної служби інших органів державної влади);

б) посадові особи юридичних осіб публічного права, які одержують заробітну плату за рахунок державного та місцевого бюджету;

в) особи, які надають публічні послуги (аудитори, нотаріуси, експерти, оцінювачі, арбітражні керуючі, третейські судді);

г) посадові особи, які постійно чи тимчасово обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, а також фізичні особи - підприємці.

Відповідно до ст. 6 Декрету КМУ "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" від 31.12.1992 р. № 24-92 державні підприємства також не можуть бути засновниками або учасниками господарських товариств. Також у ст. 5 цього Декрету "керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю. Це не виключає їхнього права отримувати дивіденди від акцій, а також доходи від інших корпоративних прав".

Господарські товариства є юридичними особами. Суб'єкти господарювання - юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, також зберігають статус юридичної особи.

До господарських товариств належать:

- акціонерні товариства (АТ);

- товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ);

- товариства з додатковою відповідальністю (ТДВ);

- повні товариства;

- командитні товариства. Цей перелік є вичерпним.

Найменування господарського товариства повинно містити зазначення виду товариства, для повних товариств і командитних товариств - прізвища (найменування) учасників товариства, які несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування господарського товариства не може вказувати на належність товариства до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування.

Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений термін.

Господарське товариство може відкривати рахунки в банках, а також укладати договори та інші угоди лише після його державної реєстрації.

Угоди, укладені засновниками до дня реєстрації товариства і надалі не схвалені товариством, тягнуть за собою правові наслідки лише для осіб, які уклали ці угоди.

Оскільки господарське товариство є юридичною особою, однією з необхідних його ознак є наявність у нього відособленого майна, що формує матеріальну базу його діяльності.

Майно, що належить господарському товариству на праві власності, відбивається на самостійному балансі. Бухгалтерський баланс - це звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов'язання і власний капітал.

Господарське товариство є власником:

- майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески;

- продукції, виробленої в результаті господарської діяльності товариства;

- доходів, отриманих від господарської діяльності товариства;

- іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених законом.

Формування статутного фонду господарського товариства здійснюється за рахунок внесків його учасників та засновників. Внеском учасника товариства є сукупність грошових коштів, майна та майнових прав, оцінених за згодою учасників і переданих господарському товариству в порядку, розмірах і в строки, визначені установчими документами.

Внесками учасників можуть бути:

- рухоме та нерухоме майно, не заборонене до обігу на території України;

- цінні папери, передача яких не заборонена законодавством України;

- грошові кошти в національній валюті або в іноземній валюті;

- майнові права, у тому числі права користування майном, природними ресурсами, право на здійснення господарської діяльності, права інтелектуальної власності.

Частку засновника та учасника в статутному фонді господарського товариства становить його внесок, оцінений у національній валюті України відповідно до порядку, який визначається в установчих документах товариства (якщо інше не встановлено законом).

Існує заборона використання для формування статутного фонду певних видів майна, як правило, це: кошти, отримані в кредит, позику та під заставу, банківські метали, бюджетні асигнування і т. д.

Резервний фонд створюється у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25% від розміру статутного фонду. Розмір щорічних відрахувань до резервного фонду не може бути менше 5% суми чистого прибутку.

Кошти резервного фонду використовуються на:

- покриття непередбачених збитків;

- виплату дивідендів за привілейованими акціями і відсотків за облігаціями при відсутності або недостатності у товариства чистого прибутку;

- покриття балансового збитку за звітний період.

Крім статутного та резервного фондів, у господарському товаристві можуть створюватися:

1) фонд розподілу прибутку або фонд дивідендів (його кошти спрямовуються на виплату дивідендів учасникам товариства);

2) фонд розвитку виробництва (направляється на технічне переоснащення, реконструкцію та розширення діючого виробництва і освоєння нових напрямків, підготовку й освоєння випуску нової або модернізованої продукції, освоєння прогресивних технологічних процесів, проведення науково-дослідних, конструкторських і проектних робіт тощо);

3) фонд соціального забезпечення (використовується для додаткових виплат працівникам товариства при їх тимчасовій непрацездатності, оплату путівок працівникам до оздоровчих закладів, страхування життя і здоров'я працівників товариства та ін.);

4) фонд нерозподіленого прибутку (залишок чистого прибутку, що не включений в інші фонди) та ін.

Прибуток господарського товариства становить всі надходження від його господарської діяльності за вирахуванням матеріальних витрат і витрат на оплату праці.

Припинення діяльності господарського товариства відбувається шляхом його ліквідації або реорганізації відповідно до ст. 59 ГК.

39. Інші організаційно-правові форми господарювання

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА ФОРМА ГОСПОДАРЮВАННЯ — форма здійснювання господарської (зокрема підприємницької) діяльності з відповідною правовою основою, яка визначає характер відносин між засновниками (учасниками), режим майнової відповідальності по зобов'язаннях підприємства (організації), порядок створення, реорганізації, ліквідації, управління, розподілу одержаних прибутків, можливі джерела фінансування діяльності тощо.

ОБ'ЄКТИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ ГОСПОДАРЮВАННЯ

1 ПІДПРИЄМСТВА — самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

2 ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА — підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та (або) громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

3 КООПЕРАТИВИ

4 ОРГАНІЗАЦІЇ (УСТАНОВИ, ЗАКЛАДИ) — організаційна структура, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів організацій, закладів, установ встановлюються законом.

5 ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ (ЮРИДИЧНИХ ОСІБ) — господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств (юридичних осіб) з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, мають право утворювати об'єднання підприємств.

6 ВІДОКРЕМЛЕНІ ПІДРОЗДІЛИ БЕЗ СТАТУСУ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

7 ОБ'ЄДНАННЯ ГРОМАДЯН, ПРОФСПІЛКИ, БЛАГОДІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ІНШІ ПОДІБНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

8 ІНШІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ

8.1 ПІДПРИЄМЕЦЬ — ФІЗИЧНА ОСОБА, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність. Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

8.2 ТОВАРНА БІРЖА — особливий суб'єкт господарювання, який надає послуги в укладанні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям;

8.3 ФОНДОВА БІРЖА — організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Фондова біржа — акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до цього Закону, інших актів законодавства України, статуту і правил фондової біржі.

8.4 КРЕДИТНА СПІЛКА — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні, наданні фінансових послуг шляхом об'єднання грошових внесків членів кредитної спілки. Кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг.

8.5 СПОЖИВЧЕ ТОВАРИСТВО (СПІЛКА) — самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів.

8.6 ІНШІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ — ця позиція класифікації застосовується як виняток, тільки у разі неможливості віднесення суб'єкта до будь-якої з визначених у класифікації організаційних форм.

8.7 НЕДЕРЖАВНИЙ ПЕНСІЙНИЙ ФОНД — це юридична особа, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функціонує та провадить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює виплати учасникам зазначеного фонду у визначеному законодавством порядку.

40. Загальні положення про господарські зобов’язання

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського Кодексу господарським визнається зобов'язання, яке виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником або учасниками відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським Кодексом, згідно з яким один суб'єкт (зобов'язальна сторона в тому числі і боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматись від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язальної сторони виконання її обов'язку.

Суб'єктами зобов'язань є певні суб'єкти господарювання: управне-на сторона (кредитор) та зобов'язальна сторона (боржник).

Кредитор - це особа, яка управнена вимагати від свого контрагента (боржника) вчинення певної дії (ряду дій) чи утриматись від її (їх) виконання.

Боржник - це особа, яка зобов'язана вчинити на користь кредитора певну дію (дії) чи утриматися від її (їх) вчинення.

Змістом господарського зобов'язання є дії господарського чи управлінсько-господарського характеру, які повинні виконати або, навпаки, утриматися від їх виконання зобов'язальна сторона на вимогу управненої сторони.

Сторони за взаємною згодою можуть конкретизувати або розширити зміст господарських зобов'язань у процесі їх виконання, якщо законом не встановлено інше.

Види зобов'язань:

· майново-господарські,

· організаційно-господарські,

· соціально-комунальні,

· публічні

Згідно з Господарським Кодексом України господарські зобов'язання можуть бути майново-господарські, організаційно-господарські, соціально-комунальні та публічні.

Згідно з ч. 1 ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються такі зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, на підставі яких зобов'язальна сторона повинна вчинити певні господарські дії на користь іншої сторони чи утриматись від їх вчинення, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язальної сторони виконання її обов'язку.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути: суб'єкти господарювання (господарські організації, громадяни України, іноземці і особи без громадянства, які зареєстровані як підприємці відповідно до законодавства, а також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій); негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які наділені господарською компетенцією.

Організаційно-господарським зобов'язанням визнається таке господарське зобов'язання, яке виникає в процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень відповідно до якого зобов'язальна сторона повинна здійснити в інтересах іншої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматись від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язальної сторони виконання її обов'язку.

Ч. 2. ст. 176 ГК України окреслює коло суб'єктів організаційно-господарських зобов'язань, які виникають:

- між суб'єктами господарювання і власником, який є засновником певного суб'єкта або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

- між суб'єктами господарювання, які спільно організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань та товариств;

- між суб'єктами господарювання, у випадках якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

- в інших випадках, передбачених Господарським Кодексом, іншими законодавчими актами чи статутними документами суб'єкта господарювання.

Суб'єкти господарювання мають право спільно здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають управління спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, яке підписано іншими учасниками.

Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання. За рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів та відповідно до чинного законодавства суб'єкти господарювання зобов'язані створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Такий припис може міститися в рішенні місцевої ради чи в законодавчому акті. Так, згідно із Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 19.03. 1991 р. для підприємств (об'єднань), організацій, установ, незалежно від форми власності і форми господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працюють від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти осіб - у кількості одного робочого місця.

Суб'єкти господарювання в добровільному порядку та на власний розсуд можуть брати на себе такі зобов'язання: про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження; будівництво та утримання соціально-культурних об'єктів, об'єктів комунального господарства та побутового обслуговування; надавати іншу господарську допомогу з метою вирішення місцевих проблем. Також суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, а також брати участь у виконанні робіт з комплексного економічного та соціального розвитку території.

Публічним є зобов'язання, в якому одна сторона - підприємець -бере на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт чи надання послуг кожному, хто до нього звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку тощо). Підприємець не має права надавати переваги одному споживчу над іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не передбачено законом. Крім того, підприємець не має права відмовитись від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачу відповідних товарів, робіт, послуг.

Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати іншій стороні спричинені такими діями збитки. Розмір, умови та порядок відшкодування визначені гл. 25 Господарського Кодексу України, а також гл. 51 Цивільного Кодексу України та іншими нормативно-правовими актами.

41. Господарські договори

Поняття " господарський договір " законодавством України не визначене. Ст. 173 ГК України лише дає загальне визначення господарського зобов'язання - ним визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язальна сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язальної сторони виконання її обов'язку. Також у ст. 179 ГК України міститься визначення господарсько-договірних зобов'язань як майново-господарських зобов'язань, що виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не-господарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів.

Зважаючи на те, що господарський договір є різновидом цивільно-правової угоди, тобто - за своєю юридичною природою - є погодженою дією двох або більше сторін, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202, 626 ЦК України), на нього поширюються загальні положення гл. 16, 47-53 та інші положення ЦК України щодо угод (зобов'язань) у разі, якщо вони не суперечать положенням господарського законодавства України. Підтвердженням цього є ч. 7 ст. 179 ГК України, відповідно до якої господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Поняття господарського договору виступає у двох аспектах: 1) під поняттям "договір" розуміються правовідносини, що виникають із договору як юридичного акта; 2) мається на увазі правовий документ, яким зафіксовано виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників.

Господарський договір опосередковує відносини (конкретніше, як йшлося вище, - зобов'язання), що виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, а також органами державної влади, органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією. Іншими словами, характерною ознакою господарського договору є те, що він укладається між суб'єктами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між одним чи декількома такими особами і негосподарюючою юридичною особою, в тому числі органами влади.

Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ч. 3 ст. 175 ГК України).

Укладення господарських договорів між суб'єктами господарської (підприємницької) діяльності зумовлює необхідність набуття ними цього статусу шляхом їх державної реєстрації, процедура проведення якої розглядалася вище.

Проте вищевказаним не обмежуються ознаки господарських договорів. Окрім суб'єктного складу такого договору, важливе значення має його предмет. Ним, як йшлося вище, є майново-господарські зобов'язання сторін, необхідність оформлення яких зумовлює існування господарського договору. Згідно з ч. 1 ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язальна сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язальної сторони виконання її обов'язку. Господарським зобов'язання, відповідно, стає у разі, коли воно виникає з приводу чи у зв'язку зі здійсненням суб'єктами господарської (зокрема підприємницької) діяльності, ознаки якої наводяться у ст. 3 (ст. 42) ГК України.

Таким чином, господарським є договір, укладений між суб'єктами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між: одним чи декількома такими особами і негосподарюючою юридичною особою з приводу чи у зв'язку зі здійсненням ними господарської (зокрема підприємницької) діяльності.

Відповідно до ст. 180 ГКУ зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами в передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів цього виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані в будь-якому разі погодити предмет, ціну і строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, а в разі їх відсутності - у договірному порядку з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Ціна в господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГКУ, законами та актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Загальний порядок укладення господарських договорів визначається у ст. 181 ГКУ. Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення цього виду договорів.

Проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін. Якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, в разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог ч. 1 ст. 181 ГКУ і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження в договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, у цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною і включити в договір усі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода має бути підтверджена в письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо). Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишились неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

Якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

42. Виконання господарських зобов’язань

Належне виконання господарських договорів регламентується гл. 22 ГК України. Загальні умови виконання господарських зобов'язань закріплені у ст. 193 ГК України, згідно з якої суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України. При цьому кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Місцем виконання господарського зобов'язання відповідно до ч. 1 ст. 197 ГК України є місце, визначене законом, господарським договором, або місце, яке визначено змістом зобов'язання.

У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'язання повинно бути виконано: за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна; за грошовими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язальну сторону; за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов'язальної сторони, якщо інше не передбачено законом.

Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК України, іншими законами або договором. Однак застосування господарських санкцій не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Згідно з ч. 4 ст. 193 ГК України управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

Дострокове виконання зобов'язання можливе, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту зобов'язання. Зобов'язальна сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання. Проте слід зауважити, що між цими обов'язками повинен бути прямий зв'язок, наприклад передання вантажу для перевезення, надання об'єкта та необхідної документації для реконструкції тощо. При цьому, наприклад, немає прямого зв'язку між отриманням грошей за поставлену продукцію та відправкою товару. Тому у разі прострочки попередньої оплати постачальник може притримати виконання свого обов'язку щодо поставки товару лише у разі, якщо це прямо передбачено договором поставки.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язальної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.

Згідно з ст. 195 ГК України допускається передача (делегування) прав у господарських зобов'язаннях, що оформлюється актом передачі прав. Він вважається чинним з дня одержання повідомлення про це зобов'язальною стороною, а акт делегування господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єкту - з дня офіційного опублікування цього акта. З цього моменту зобов'язання має бути виконано на користь нового кредитора.

Стосовно грошових зобов'язань учасники господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону. У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язальна сторона має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання.

43. Припинення зобов’язань

Господарське зобов'язання припиняється (статті 202-208 ГК):

• виконанням, проведеним належним чином - ч. 1 і 2 ст. 203 (якщо всі умови зобов'язання виконані належним чином і виконання прийнято управленою стороною);
• зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання -ч. 3-5 ст. 203 (для зарахування достатньо заяви однієї сторони зобов'язання; проте не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом);
• у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі - ч. 2 ст. 204;
• за згодою сторін (зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання - ч. 1 ст. 204);
• у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду (ст. 206);
• через неможливість виконання (ст. 205): у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає (в тому числі ліквідація суб'єкта без правонаступництва; визнання його банкрутом); при цьому зобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управлену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог закону;
• в інших випадках, передбачених ГК або іншими законами.

До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Згідно з ч. 1 ст. 206, господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених статтею 188 ГК щодо зміни та розірвання господарських договорів. Проте державний контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контракту, з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання. Наслідки розірвання державного контракту для його сторін визначаються відповідно до закону.

Господарське зобов'язання на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади може бути визнано судом недійсним повністю або в частині (ст. 207 ГК), якщо воно:

• не відповідає вимогам закону;
• або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства;
• або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.

Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

• виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;
• допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;
• вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Визнання господарського зобов'язання недійсним тягне наслідки, передбачені законом (ч. З ст. 207, ст. 208 ГК України), а саме: