І доби Просвітництва

Тільки в генія для висловлення нової думки є нове слово.

Г. Гейне

§ 20. Пафос розуму і науки

Епоха Відродження стала провісником Нового часу – епохи, яка охоплює в історії людства XVH-XIX ст. Умовно початком Нової історії вважається Англійська буржуазна революція 1640 р. (є й інші точки зору щодо початку Нової історії), яка ознаменувала початок нового періоду – ери капіталізму, буржуазних відносин та індустріальної цивілізації. Епоха, що розпочалася з XVII ст., була названа Новою, оскільки в цьому столітті виразно проявилися нові для того часу економічні та суспільні відносини.

Радикальні зміни умов людського життя спричиняли глобальні зміни в людській свідомості: філософія Нового часу продовжила ідеї, сформульовані в епоху Відродження. Основною духовною настановою нової філософії, її інтелектуальним пафосом було положення про те, що людина – найдосконаліша істота у Всесвіті, вінець еволюції, а отже, господар усього сущого. Відтепер її цікавить тільки вона сама. На її думку, немає нічого іншого, крім реальності її власного існування. Про це чудово говорить доктор Фауст в однойменній поемі Й. В. Ґете:

Що буде там – мене це не обходить.

Ти можеш світ якийсь новий виводить,

Коли зруйнуєш той, що є.

На цій землі я радістю втішаюсь,

Під небом цим я муками караюсь,

І аж тоді, як з ними я прощаюсь,

Нехай що хоче настає.

І не бере мене цікавість

Спізнати той інакший світ,

Чи є і там любов, ненависть,

Чи є і там і верх, і спід.

Людина стала гордо дивитися довкола себе і відчувати, що немає перешкод для її розуму, що дорога пізнання відкрита і можна проникнути в сокровенні таємниці природи, щоб поставити її собі

на службу й нескінченно збільшувати власну міць. Безмежна віра в прогрес, науку і розум – головна риса духовного життя Нового часу. Пізнання навколишнього світу з метою збільшення влади над природою – головне завдання тогочасної науки і філософії.

У XVII ст. людині здавалося, що з природою можна робити все, що заманеться, причому безкарно: підкорення навколишнього світу видавалося безумовним прогресом. Згодом ми побачили результати науково-технічної, “підкорювальної”, виробничої діяльності й вжахнулися. Тепер зрозуміло, що і природа, і людство опинилися на межі знищення і зникнення. Проте на зорі Нового часу про подібне не було навіть гадки, а збільшення людського панування над природою видавалося справою винятково прийнятною й необхідною.

Родоначальником нової філософії був англійський мислитель Френсіс Бекон (1561–1626). Він прагнув переглянути всю попередню філософську традицію, після чого вибудувати принципово нову філософію, що відповідає вимогам епохи. Головна хиба стародавнього філософствування, на думку Ф. Бекона, була в недосконалості методу, який належало реформувати.

Метод – це основний спосіб реалізації поставлених завдань. Філософський метод – це спосіб мислення або пізнання, шлях, яким ми просуваємося в осягненні того, що нас оточує. Методом старої філософії була дедукція (від латин, deductio – виведення) – такий спосіб міркування, при якому із загального правила робиться висновок для окремого або конкретного випадку. Будь-який дедуктивний висновок із часів Арістотеля називається силогізмом. Наведемо приклад силогічного висловлювання: “Всі люди смертні. Сократ – людина. Сократ – смертний*.

У цьому висновку (силогізмі) із загального правила (“Всі люди смертні”) робиться висновок для окремого випадку (“Сократ – смертний”). Як бачимо, міркування йде від загального до окремого, від більшого до меншого, знання звужується, і тому дедуктивні висновки завжди достовірні (тобто обов’язкові, точні, безумовні). За що ж тоді критикувати дедукцію? На думку Бекона,

в основі будь-якого дедуктивного висновку обов’язково є яке-небудь загальне положення (“Всі люди смертні”, “Всі небесні тіла рухаються”, “Всі метали плавляться” і т. п. ). Проте всяке загальне твердження завжди недостовірне й приймається на віру. Звідки, наприклад, відомо, що всі метали плавляться? Можна розплавити, скажімо, залізо й бути впевненими в тому, що воно плавиться. Однак чи справедливо сказати те саме і про решту металів, не проводячи експеримент з кожним? А раптом не всі метали плавляться? Тоді наше узагальнення буде помилковим, а якщо воно взято за основу дедукції, то і дедуктивний висновок виявиться також помилковим.

Отже, перший недолік силогізму – неможливість перевірки його загальних положень, з яких робиться висновок. Другий – дедукція Ч є знанням, що завжди звужується, рух усередину, а не назовні. Проте наше завдання – відкривати нові речі та невідомі досі істини, тобто міркування – обов’язково повинне йти вшир, охоплюючи ще невідоме, знання має розширюватися, а тому дедуктивний метод у цьому випадку неприйнятний. “Стара філософія, – говорив Ф. Бекон, – тому і не просунулася істотно в пізнанні, оскільки користувалася дедукцією, міркуючи від більшого до меншого, а не навпаки”.

Нова філософія і наука, на думку англійського філософа, повинні взяти на озброєння інший метод, який називається індукцією (від латин, inductio – наведення). Наведемо приклад індуктивного висновку: “Залізо при нагріванні розширюється. Мідь при нагріванні розширюється. Ртуть при нагріванні розширюється. Залізо, мідь, ртуть – метали. Всі метали при нагріванні розширюються”.

Як бачимо, з декількох окремих випадків виводиться одне загальне правило, міркування йде від меншого (усього три метали) до більшого (усі метали), знання розширюється. Ми розглянули лише частину предметів із певної групи, але зробили висновок про всю цю групу. Відтак приведений висновок лише вірогідний. У цьому основний недолік індукції. Однак головна перевага методу індукції в тому, що він веде нас від відомого до невідомого, від окремого до загального, а тому сприяє відкриттю нових явищ та істини. А щоб індуктивні висновки були точнішими, необхідно виробити правила або вимоги, дотримання яких зробить індукцію набагато досконалішою. Ще одна важлива перевага цього методу полягає в тому, що за його основу взято не загальні, а окремі положення (“Залізо плавиться”, “Юпітеррухається”, “Метан вибухонебезпечний”, “Береза має корінь” тощо), які завжди можна перевірити експериментальним шляхом і не сумніватися в них. Загальні положення дедукції завжди приймаються на віру, унаслідок чого і викликають сумніви.

Індуктивний шлях пізнання є поступовим нарощуванням або збагаченням нашого знання, збиранням інформації про навколишній світ по частинках, що відбувається лише в процесі щоденного життя. Знання накопичується тільки внаслідок набуття життєвого досвіду, постійної практики. Якби ми не контактували зі світом, то жодних уявлень про нього в нашій свідомості не було б, оскільки під час свого народження людина нічого не знає. Проте в міру зростання й розвитку вона бачить, чує і відчуває все, що її оточує, тобто поступово набуває певного життєвого досвіду. Отже, її розум наповнюється образами зовнішнього світу, уявленнями про нього, думками, збагачується новим знанням. Поза досвідом, без нього або незалежно від нього, неможливо отримати будь-яку інформацію, щось дізнатися. Досвід грецькою мовою “емпірія”, відтак – індуктивний метод філософського пізнання, запропонований Ф. Беконом, що спирається на досвід, одержав назву емпіризм.

Емпіричне філософствування – це виведення знання з навколишнього світу в процесі життєвого досвіду й послідовне наповнення спочатку порожнього, або чистого, людського розуму різними уявленнями й інформацією.

У цьому підході джерелом пізнання є зовнішній світ, у свідомості людини немає жодних знань, які передують досвіду, а отже, немає і жодної реальності, окрім чуттєвого світу, з якої можна було б такі знання отримати (пригадаємо, що в ученні Платона людська душа до вселення в тіло мешкає в досконалому світі ідей і все знає, тому завдання пізнання полягає в тому, щоб проявити це вище знання).

Френсіс Бекон став визнаним авторитетом як скульптор методології наукового дослідження, що ґрунтується на досвіді.

) апитання і._ іавдання “^

1. Пригадайте з курсу Нової історії основні соціально-економічні та політичні риси епохи, названої Новим часом.

2. Які принципи та ідеї взято за основу філософії Нового часу?

3. За що Ф. Бекон критикував стару філософію і в чому він бачив основні завдання нової?

4. Що таке дедукція? Які її переваги та недоліки? Чому дедукція, на думку Ф. Бекона, майже не просунула людину в пізнанні світу?

5. Який філософський метод запропонував Ф. Бекон замість середньовічної силогістики? Які його переваги та недоліки?

6. Що є процесом пізнання за Ф. Беконом? Розкрийте зміст поняття емпіризм. Що є людською свідомістю від народження з погляду емпіризму?

7. Філософська класика. Френсіс Бекон стверджував, що пізнанню навколишнього світу перешкоджають різні забобони й стереотипи нашого мислення, які він називав ідолами. Прочитайте міркування Ф. Бекона і визначте, про які пізнавальні перешкоди йдеться: “Існують, зрештою, ідоли, які вселилися в душі людей із різних догматів філософії, а також із хибних законів доказів. їх ми називаємо ідолами театру, бо ми вважаємо, що скільки є прийнятих або винайдених філософських систем, стільки поставлено і зіграно комедій, що представляють вигадані й штучні світи”.

§21. Теорія суспільного договору і натуралізм

Англійський філософ Томас Гоббс (1588–1679) хоч і був близьким до Ф. Бекона, оскільки працював у нього секретарем, але свій філософський погляд спрямував у бік механістичного розуміння світу. Він уважав, що реальними є лише тіла, а їх атрибути – величина, рух і властивості – суб’єктивні. Відтак теорія пізнання будувалася ним на принципах сенсуалізму (від латин, sensus – відчуття).

Філософ критикував різноманітні забобони, але дотримувався думки, що Бог існує, але лише як джерело початкової “енергії сві-тостворення, як першопричина всього існуючого”. Бог, на думку філософа, не вміщується у розвиток подій їхнього життя.

Томас Гоббс порівнював державу з машиною, уважаючи її “штучним тілом”, що створене людиною для збереження свого життя. У своєму творі “Левіафан” він розкрив державу як “механічне чудовисько”, наділене незвичайною і страшною силою: воно може захищати інтереси людини, інтереси партій і великої суспільної групи людей.

Томас Гоббс покладав на державу великі сподівання і вважав, що всі люди мають бути зацікавлені в удосконаленні держави, яка виникла внаслідок суспільної згоди, але, виникнувши, відокремилася від суспільства. Вона покликана турбуватися про інтереси і щастя народу, захищати його від ворогів. Якраз погляди Гоббса на суспільство і є його значним філософським надбанням.

Погляди Т. Гоббса та Дж. Локка про походження суспільства і держави вирізнялися своєю новизною. У середні віки більшість філософів дотримувалися іншої думки: “Бог наказав людям жити суспільним життям, дарував їм закони і державну владу”.

Англійський філософ Джон Локк (1632– 1704) уважав, що віра не може мати сили авторитету перед зрозумілими й очевидними дослідними даними, що всі знання виводяться з навколишнього світу за допомогою чуттєвих сприймань. Він назвав первинний стан людської свідомості чистою дошкою (латин, tabula rasa), на якій у процесі набуття життєвого досвіду записується різна інформація. Тому все, що є в нашій думці, потрапило туди каналами органів чуття із зовнішнього світу і жодною автономністю (тобто незалежністю від навколишньої дійсності) не відрізняється. Це твердження Дж. Локк сформулював у вислові, що став згодом класичною формулою емпіризму: “Немає нічого в розумі, чого раніше не було б у відчуттях”.

Джон Локк визначив три види знання за рівнем очевидності: вихідне (чуттєве, безпосереднє), що дає знати про одиничні речі; демонстративне – через порівняння і відношення понять; інтуїтивне – безпосередня оцінка розумом відповідності та невідповідності ідей одна одній.

Англійські мислителі висунули натуралістичне (від латин. natura – природа) уявлення, тобто спробували пояснити існування суспільства й держави природними причинами. їхнє вчення одержало назву теорія суспільного договору: Згідно з цією теорією, колись люди жили в природному стані, подібному до тваринного; кожен піклувався тільки про власне існування, підкоряючись інстинкту самозбереження, і міг робити з ближнім усе, що заманеться. У цьому стані, за Т. Гоббсом, “людина людині вовк” (латин. homo homini lupus est) і йшла “війна всіх проти всіх” (латин, helium omnium contra omnes). Щоб не винищити одне одного остаточно, люди домовилися упорядкувати й нормалізувати своє життя, створити закони (правила, яких повинен дотримуватися кожен), а також сформувати суспільство і державу, які контролювали б виконання законів і гарантували б порядок. Підкоряючись цим законам, суспільству і державі, людина втрачала частину своєї колишньої природної свободи, натомість знаходила захист і безпеку від зазіхань оточуючих. Так люди перейшли з природного стану

в цивільний. Теорія суспільного договору звільнила соціальну думку від теологічних уявлень.

В емпіризмі Ф. Бекона і Т. Гоббса виразно помітні основні риси філософії Нового часу: антропоцентризм, секулярність, гносеологічний оптимізм. Ці характеристики можна застосувати і щодо інших філософських напрямів даної епохи. Проте спільність цілей і завдань, що проголошуються в різних ученнях, зовсім не означає подібності підходів до їх вирішення. У новій філософії був вироблений і абсолютно інший, протилежний беконівському метод пізнання навколишнього світу й удосконалення людської природи.

Значне місце у філософії Нового часу посідає також французький філософ Блез Паскаль (1623–1662). Він був одним із засновників теорії ймовірнсті. Після розчарування в природничих і математичних науках учений присвятив своє життя проблемам релігії та філософії людини. Паскаль відомий як перший, хто в науковому світі поставив питання про межі науковості.

з)

апитання і авдання

1. Як ви зрозуміли теорію суспільного договору Т. Гоббса?

2. Як ви вважаєте, який із двох напрямів середньовічної філософії– реалізм або номіналізм – продовжує емпірична філософія Нового часу?

3. Розкажіть про представників емпіризму – послідовників філософських ідей Ф. Бекона.