Природжені ідеї, або “Значення духу досвід не покриє”. Рене Декарт

Якщо Френсіс Бекон розробляв метод емпіричного дослідження природи, то французький філософ і вчений Рене Декарт (1596–1650) запропонував поставити на перше місце розум. Для того щоб створити нову систему поглядів, стверджував філософ, потрібно поставити під сумнів попереднє знання, яке виробило людство. Більше того, треба поставити під сумнів і наявне існування всього, що нас оточує: раптом зовнішній світ – тільки ілюзія і насправді його немає? Можна сумніватися навіть в існуванні власного тіла: немає жодної гарантії, що воно дійсно існує, не виключено, що тілесне життя – фантом і людині лише здається, що вона є. Чи є що-небудь стійке в цьому тотальному сумніві, те, у чому ніяк не можна сумніватися? Виявляється, є. Це сам факт нашого сумніву:

якщо ми в усьому сумніваємося, то не можемо сумніватися у своєму власному сумніві. Однак якщо ми сумніваємося, значить, ми мислимо, бо сумнів – це акт мислення. А чи може мислити те, чого в принципі немає, що не існує? Не може. Отже, якщо я мислю, то існую. Вислів Р. Декарта: “Мислю, отже, існую” (латин. Cogito, ergo, sum) є основою його філософії.

Цю тезу, згідно з Р. Декартом, не потрібно розуміти в тому сенсі, що наше мислення породжує наше існування. Ідеться тільки про те, що факт власного мислення для нас безперечніший і достовірніший, аніж факт власного існування. Ми, радше, знаємо про те, що мислимо, а не про те, що існуємо. Та й про власне

існування ми знаємо тільки завдяки тому, що володіємо мисленням. Кішка, наприклад, теж існує, але чи знає вона про це? Напевно, що ні. Людина – єдина істота у світі, яка завдяки наявності розуму може сказати собі: “Я є”. Чи знають про життя і про смерть, чи розуміють, що існують, тварини, які нездатні мислити?

Отже, мислення – перша, безперечна й достовірна реальність, з якою ми маємо справу. Воно автономне, самодостатнє і тому має власне життя. Чи може воно тоді бути порожнім? Не може. Воно наповнене природженими ідеями, тобто знанням, яке спочатку (від моменту народження) присутнє в думці й не залежить ні від зовнішнього світу, ні від життєвого досвіду. Пригадаймо, що першим у історії філософії чітко говорив про природжене знання Платон. Теорія вченого частково подібна до платонівського вчення, однак уявлення в людській думці обумовлені вищим, але забутим знанням ідеальної душі, яка до народження тіла перебувала в досконалому світі дійсного буття. Наявність природжених ідей, за Р. Декартом, – основна характеристика нашого мислення. Ці ідеї, закладені в нашу свідомість Богом, є найзагальнішими (широкими) і гра-ничнопростими положеннями, які

настільки чітко й виразно уявляються нам, що ми не можемо в них сумніватися.

Так, знамениті аксіоми Евклідової геометрії – це, на думку філософа, природжені ідеї розуму. їх не треба доводити, бо вони очевидні, тобто настільки прості, чіткі та безперечні.

Наприклад, є така аксіома: “Якщо три точки лежать на одній прямій, то одна з них лежить між двома іншими”. Це положення граничнозагальне (оскільки стосується будь-яких трьох точок, що лежать на одній прямій) і такою ж мірою просте і чітке, безперечне й очевидне, через що і є аксіомою. Проте чому воно настільки чітко сприймається нашим розумом, чому воно найдостовірніше й безсумнівне? Тому що є природженою ідеєю, закладеною в наш розум самим Богом, якому, стверджував французький філософ, потрібно вірити (адже Бог не може нас обманювати).

Природжені ідеї є невід’ємним умістом свідомості, його необхідними атрибутами. З них і треба вивести можливе знання про навколишній світ. Отже, інформацію не потрібно збирати по крупинках у процесі життєвої практики, треба лише розкрити, проявити або реалізувати вже наявні в нас уявлення, що передують досвіду. Вони є тими загальними положеннями, з яких можна робити висновки для кожного конкретного випадку. Тому не дивно, що основним методом пізнання, за Р. Декартом, має бути дедукція, коли, як ми вже знаємо, з деяких широких тверджень роблять різні окремі висновки. За її основу потрібно взяти природжені ідеї. Важливо тільки правильно використати дедуктивний метод, дотриматися всіх його правил, уміти видобути з початкового знання всі можливі й різноманітні кон-. кретні положення, максимально розкрити або розгорнути його. На думку філософа, правильний шлях пізнання полягає в тому, щоб вивести істини не із зовнішнього світу, а з мислення, а тому – його філософський метод отримав назву раціоналізм (від латин, ratio – • розум) і виявився протилежним беконівському емпіризму.

Доволі цікавими є погляди Декарта на Всесвіт як на велетенський механізм. Всесвіт мінливий і має свою історію розвитку. Бог дав тільки початковий імпульс для розвитку Всесвіту, який надалі продовжував розвиватися завдяки самостійній творчій силі. Декарт був одним із перших мислителів, хто обґрунтував еволюційну теорію розвитку: від утворення світил і планет – до появи людини. Утворення небесних. світил і планет відбулося, як уважав філософ, унаслідок вихрового руху матерії. Вона перебуває в постійному кількісному та якісному русі, що визначається універсальними законами механіки. Цим же законам підпорядкований і весь живий світ, у якому тварини – це складні машини. Осібно стоїть лише людина, яка на відміну від

тварин має душу, мову і розум, а тому підпорядковується законам механіки. Як бачимо, на погляди Декарта великий вплив мали зміни у виробництві, зокрема будівництво перших фабрик, де використовувалися механізми, що приводили виробництво в рух.

Декарт вірив у безсмертя душі. Відомо про його листування з королевою Швеції Христиною, якій він переслав свій трактат про любов, а пізніше – трактат про пристрасть. Христина захоплювалася його розумом та й самим філософом. Якось вона призначила йому побачення на 5-ту годину ранку. Цей морозний ранок у Стокгольмі став згубним для Декарта. Він захворів і невдовзі помер. Відчуваючи наближення смерті, філософ з гіркотою вигукнув: “Так ось, душе моя, доведеться нам з тобою попрощатися”. Він уважав, що факт смерті тіла не означає загибель душі: адже вона безсмертна.

) апитання і \ авдання

1. Як Р. Декарт ставився до старої філософії? У чому він убачав основні завдання нової філософії?

2. Що є універсальним декартівським сумнівом? Які цілі він переслідував? Чим відрізняється сумнів Р. Декарта від сумніву античних скептиків?

3. Поясніть відомий декартівський принцип: “Я мислю, отже, я існую”,

4. Чи згодні ви з твердженням про те, що мислення є достовірнішою реальністю, ніж існування? Які приклади можна навести на підтвердження цієї тези?

5. У чому суть учення Р. Декарта про існування природжених ідей? Які мислителі до Р. Декарта розробляли подібні теорії?

6. Якими були уявлення Р. Декарта про процес пізнання? Який метод був узятий ним за основу? Розкрийте зміст поняття раціоналізм.

7. Прочитавши міркування Р. Декарта, визначте, чому найкращою з наук він уважав математику і як пропонував поширити її метод на інші сфери знання: “Ті довгі ланцюги висновків, усуціль простих і легких, якими геометри зазвичай користуються, щоб дійти до своїх найбільш складних доказів, дали мені змогу уявити, що й усі речі, які можуть стати для людей предметом знання, перебувають між собою в такій самій послідовності. Отже, якщо утримуватися від того, щоб приймати за істинне що-небудь, що таким не є, і завжди дотримуватися порядку, у якому потрібно виводити одне з іншого, то не може існувати істин ні настільки віддалених, щоб вони були недосяжні, ані настільки таємних, щоб не можна було їх розкрити”.

8. Філософська класика. Прочитайте уривок з праці Р. Декарта “Метафізичні розмисли”. Чому робота філософа названа саме так?