Тема25. Правовий режим земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення

1). Голованюк А. Й. Правовий режим земель природно-заповідного фонду; автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне право: аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" / А. Й. Голованю. -К., 2008. - 19 с.

2). Ковтун О. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНИЙ ФОНД (Академія адвокатури України) // ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХIІI регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2007 р.)

Заповідну справу в Україні проголошено пріоритетним напрямом державної політики в галузі

охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів.

До природно-заповідного фонду (далі – ПЗФ) віднесено 7169 територій і об’єктів загальною

площею 2757,4 тис гектарів, що становить 4,57% території України. Частка земель ПЗФ більшості

країн Європи становить від 10 до 25 %.

Формування системи законодавства України про ПЗФ дає можливість визначити, що у системі

екологічного права України формується підгалузь природно-заповідного права.

Система природно-заповідного законодавства включає наступні основні блоки законодавчого і

підзаконного регулювання: конституційне регулювання природно-заповідних правовідносин,

спеціальне природно-заповідне регулювання, загальне еколого-правове регулювання, регулювання

природно-заповідних відносин нормами інших галузей законодавства та міжнародно-правове

регулювання. Розглянемо їх детальніше.

1. Конституційне регулювання природно-заповідних правовідносин, яке закріплює найбільш

важливі принципи цих відносин.

Ст. 13 Конституції України проголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші

природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального

шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від

імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого

самоврядування в межах, визначених цією Конституцією

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу

відповідно до закону.

Ст. 66 Конституції України покладає на громадян обов’язок не заподіювати шкоду природі,

культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки. Зрозуміло, що цей конституційний

обов’язок включає в себе обов’язок не заподіювати шкоду територіям та об’єктам ПЗФ України,

оскільки вони є частиною природи.

2. Спеціальне природно-заповідне регулювання, що базується на нормах Закону України “Про

ПЗФ України” від 16 червня 1992 року, який визначає правові основи організації, охорони,

ефективного використання ПЗФ, відтворення його природних комплексів та об’єктів.

Питання охорони та збереження ПЗФ знайшли відображення у законах, підзаконних

нормативно-правових актах: постановах Верховної Ради України, указах і розпорядженнях

Президента України, постановах і розпорядженнях Уряду, відомчих актах, зокрема, в наказах та

інструкціях Мінприроди країни.

Так, наприклад, у Рекомендаціях парламентських слухань щодо дотримання вимог

природоохоронного законодавства в Україні, схвалених Постановою Верховної Ради України від 20

лютого 2003 р. відзначається, що має місце тенденція до збільшення порушень вимог

природоохоронного законодавства як підприємствами, установами й організаціями, так і органами

виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також громадянами. Через незавершеність

і непослідовність адміністративної реформи призупинилася розробка національної екологічної

стратегії та впровадження системи інтегрованого управління природними ресурсами, посилюється

відомчий підхід в управлінні, нарощується дублювання функцій державного контролю. Кабінету

Міністрів України рекомендується вжити заходів щодо недопущення реалізації господарських

проектів за рахунок територій ПЗФ, посилити режим охорони об’єктів ПЗФ.

Указами Президента України створено значну кількість нових територій та об’єктів ПЗФ,

розширено межі існуючих і зарезервовано для наступного заповідання цінні природні території.

12 липня 1997 р. прийнято Постанову Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення

державного управління заповідною справою в Україні”, якою передбачається необхідність створення

методик економічної оцінки біорізноманіття природно-заповідних територій, розроблення наукової

моделі організації моніторингу на територіях ПЗФ, створення системи ведення державного кадастру

об’єктів і територій ПЗФ. Однак жоден із цих напрямів науково-дослідних робіт, спрямованих на

забезпечення розвитку заповідної справи в Україні, не зреалізовано до сьогодні.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2006 р. затверджено Концепцію

Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року.

До спеціального природно-заповідного регулювання відносяться також нормативні акти

Мінприроди України та Державної служби заповідної справи.

З метою удосконалення правової охорони комплексів та об’єктів ПЗФ необхіднідно розробити та

прийняти наступні підзаконні нормативно-правові акти: Методичні рекомендації (вказівки) щодо

здійснення інвентаризації та обстеження територій та об’єктів ПЗФ України; Порядок здійснення

державного моніторингу територій та об’єктів ПЗФ України; Методику кадастрової еколого-економічної

оцінки територій та об’єктів ПЗФ; Порядок планування та проведення перевірок з питань здійснення

державного контролю у сфері охорони і використання комплексів та об’єктів ПЗФ; Методичні

рекомендації щодо розробки Положень про охоронні зони територій та об’єктів ПЗФ; Методичні

рекомендації щодо проведення поліфункціонального зонування територій та об’єктів ПЗФ України.

3. Загальне еколого-правове регулювання, що базується, насамперед, на нормах Закону України

“Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р.

В.В. Петров говорить, що ПЗФ складається із природних об’єктів, значна частина яких (земля,

надра, води, ліси) уже входять до відповідних природоресурсових фондів (земельного, водного,

лісового, фонду надр). Отже, правовий режим територій та об’єктів ПЗФ регулюється так званими

поресурсовими кодексами – Земельним, Лісовим, Про надра та Водним.

До законодавчих актів, що здійснюють природно-заповідне регулювання, відносяться також

Закони України “Про затвердження Загальнодержавної програми формування національної

екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки”, “Про рослинний світ”, “Про екологічну мережу

України”, “Про тваринний світ”, “Про Червону книгу України”, “Про охорону земель”, “Про

державний контроль за використанням та охороною земель”, “Про землеустрій” та ін.

Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000 –

2015 роки, затверджена Законом України від 21 вересня 2000 року, території та об’єкти ПЗФ називає

основними природними елементами екологічної мережі. Отже, помітною є зміна пріоритетів правової

охорони природи: поступово відбувається перехід від охорони конкретних територій та об’єктів ПЗФ

до охорони та збереження біологічного та ландшафтного різноманіття шляхом формування

екологічної мережі України як складової Всеєвропейської екологічної мережі.

4. Регулювання природно-заповідних відносин нормами інших галузей законодавства,

наприклад, цивільного, кримінального, адміністративного, трудового, що визначають підстави та

особливості притягнення винних осіб до майнової, кримінальної, адміністративної та дисциплінарної

відповідальності за порушення законодавства про охорону територій та об’єктів ПЗФ.

5. Міжнародно-правове регулювання за допомогою ратифікованих Верховною Радою України

міжнародних конвенцій, дво- та багатосторонніх угод України з іншими державами світу.

Найважливішими для охорони та збереження територій та об’єктів ПЗФ України на сьогодні є:

Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення переважно як середовище

існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971, зміни – Париж, 1982, 1987); Конвенція про охорону

всесвітньої культурної та природної спадщини (Париж, 1972); Конвенція про міжнародну торгівлю

видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення – CITES (Вашингтон, 1973);

Конвенція про охорону мігруючих видів дикої фауни (Бонн, 1979); Конвенція про збереження дикої

фауни і флори та природних середовищ в Європі (Берн, 1979); Конвенція про біологічне різноманіття

(Ріо-де-Жанейро, 1992); Карпатська конвенція, що має регіональний характер (Київ, 2003)).

Отже, розвиток природно-заповідного законодавства в Україні доби незалежності свідчить про

те, що метою заповідання перестає бути лише збереження унікальних та типових природних

комплексів та об’єктів, збереженню та охороні підлягає біорізноманіття; території та об’єкти ПЗФ

розглядаються як складова світової системи особливо охоронюваних природних об’єктів, як основні

природні елементи екологічної мережі.

Як бачимо, в Україні йде активний процес формування природно-заповідного законодавства. Однак

незадовільним є механізм реалізації цього законодавства. Жодна з державних програм не виконана. Зусиль

Уряду виявилося замало, щоб забезпечити поступальний розвиток заповідної справи та створити ефективну

систему контролю за дотриманням чинного законодавства всіма причетними до ПЗФ структурами.