Тема 21. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення 2 страница

порушенням цільового призначення такої земельної ділянки, оскільки основною

кваліфікуючою ознакою цільового призначення земельних ділянок, наданих для

садівництва, є зведення багаторічних плодових насаджень [12, с. 5].

На одній і тій самій категорії земель трапляються випадки різного виду

господарського землекористування. В юридичній літературі їх позначають поняттям

„змішаного режиму землекористування” [8, с. 7]. Наприклад, для потреб, зв’язаних з

веденням особистого селянського господарства, можуть використовуватися

присадибні земельні ділянки. Ці ділянки мають два цільові призначення. Основне з

них визначається правовим режимом тієї категорії земель, до якої вони належать.

Воно полягає в обслуговуванні житлового будинку і зв’язаних з ним господарсько-

побутових будов і споруд. Саме для цього і надається земельна ділянка (ст. 40, 121

ЗК України). Роз’яснення Комісії Верховної Ради України з питань

агропромислового комплексу і Держкомзему України від 7.05.1993 р. № 481/1 надало

змогу використовувати цю земельну ділянку для городництва, саду й інших потреб,

пов’язаних з веденням особистого селянського господарства (у тому числі і

товарного). А ЗК 1991 р. (ст. 50) включив розміри присадибного наділу фермера до

загальної максимальної норми земель фермерського господарства.

Присадибні земельні ділянки, одночасно з належністю до земель житлової та

громадської забудови, є найціннішими землями сільськогосподарського призначення.

Такого погляду дотримуються Ю.Г. Вовк [13, с. 27] та М.Ф. Степаненко [14, с. 90].

Г.Ф. Ясінська [15, с. 13] окремо ставила питання про існування двох складових частин

присадибної земельної ділянки: власне присадибної земельної ділянки, призначеної для

ведення особистого селянського господарства і місця для будівлі, єдиною метою якого

є обслуговування житлового будинку. Такий поділ має значення у разі виділення

присадибної земельної ділянки за межами населеного пункту. В цьому випадку вона не

може використовуватися для обслуговування житлового будинку.

Власники присадибної земельної ділянки наділені загальними правами власників

земельних ділянок (ст. 90 ЗК). Важливо підкреслити, що порівняно із власниками

земельних ділянок сільськогосподарського призначення, право розпорядження

присадибною земельною ділянкою законом не обмежено. Її використовуєть для

ведення сільського господарства. Однак, це не городництво. На такій земельній

ділянці можна закладати багаторічні насадження тощо. З огляду на це, Г.Ф. Ясінська

розглядає ці землі як щось середнє між присадибною ділянкою і городом [15, с. 11].

Громадяни України мають право вільно продавати чи іншим способом

відчужувати присадибну земельну ділянку, що знаходиться у їхній власності, разом

із житловим будинком та різного роду господарськими спорудами (сади, літні кухні

та ін.), які за роз’ясненням Пленуму Верховного Суду України п. 8 Постанови № 7

від 4 жовтня 1991 р. зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховоного Суду

України від 25 грудня 1992 р. № 13 „Про практику застосування судами

законодавства, що регулює право власності громадян на житловий будинок” є

підсобними спорудами й утворюють з будинком єдине ціле [16, с. 284]. Тому вони

переходять до нового власника одночасно з будинком, якщо під час укладення

договору про його відчуження не були обумовлені їх знесення чи переміщення.

Залежно від цільового призначення окремих ділянок, що надаються із складу

сільськогосподарських земель, права громадян щодо кожного виду з цих ділянок

мають спеціальний характер. Крім спеціальних прав на громадян поширюються

загальні права власників та землекористувачів, передбачені ЗК України.

Матеріальні права громадян в земельному праві за характером земельно-

правових норм зазвичай відмежовують від процесуальних. До процесуальних прав

належать, наприклад, права щодо умов і порядку надання земельної ділянки чи її

частини в користування [17].

Матеріальні та процесуальні права є взаємозалежними та тісно пов’язані між

собою. Цей зв’язок двоякий: земельне матеріальне право – умова, підстава виникнення

процесуального права, а процесуальне право є засобом встановлення нових

матеріальних прав. Яскравим прикладом є земельні права у сфері землекористування.

За своїм характером вони є похідні від права власності на землю. У той же час, перехід

прав здійснюється шляхом певної процедури набуття прав на землю.

Земельні права громадян – надзвичайно багатогранне явище. Права щодо

використання земельних ділянок суттєво відрізняються від тих прав, які виникають у

процесі надання земельної ділянки. Тому класифікувати права громадян на землі

сільськогосподарського призначення можна і за етапом їх виникнення.

Не менш вагомим критерієм класифікації матеріальних земельних прав громадян

є залежність цих прав від волі суб’єкта. За цим критерієм права громадян можна

поділити на абсолютні та відносні.

Оскільки до абсолютних земельних прав в літературі відносять права на землі

загального користування населених пунктів, землі, що використовуються як шляхи

сполучення, для задоволення культурно-побутових і комунально-побутових потреб

[18, с. 369], то права громадян на земельні ділянки сільськогосподарського

призначення, що надають для певного цільового використання належать до категорії

відносних земельних прав. За цим же критерієм, до відносних земельних прав

належать всі зобов’язальні права.

З огляду на проведення земельної реформи більшість з цих прав набула рис

майнового характеру. З метою їх урегулювання прийнято чимало нормативно-

правових актів. Тому наступним критерієм класифікації земельних прав громадян

може бути їх юридична природа. За цим критерієм земельні права можна поділити на

дві основні групи. Перша група регулюється тими нормативно-правовими актами всі,

або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання земельних відносин.

Друга група регулюється нормами інших галузей законодавства, які мають певну

кількість земельно-правових норм.

Запропоновані критерії класифікації матеріальних прав громадян України на

землі сільськогосподарського призначення дають підстави узагальнити деякі

закономірності їх подальшого розвитку. До них належать:

1. Характер прав та особливості сільськогосподарського землевикористання

різних видів залежить від правового режиму категорії земель сільськогосподарського

призначення та цільового призначення тих земельних ділянок, які входять до її

складу.

2. Зміст права залежить від титулу, на якому громадяни використовують землі та

підстав його виникнення.

3. Характер земельних прав є різним залежно від етапів їх виникнення, змісту

правових норм (матеріальних чи процесуальних) тощо.

4. Спеціалізоване регулювання прав нормами земельного законодавства.

Врахування всіх ознак матеріальних прав на земельні ділянки

сільськогосподарського призначення свідчить, що матеріальні права громадян на

земельні ділянки сільськогосподарського призначення потрібно розглядати як певні

можливості, що якісно та кількісно відрізняються залежно від виду

сільськогосподарських угідь та характеру прав на них.

На підставі викладеного права громадян на землі сільськогосподарського

призначення варто віднести до одного з провідних інститутів земельного права. Як

інститут земельного права, вони характеризуються значною видовою

різноманітністю, одночасно, вони мають певні спільні та характерні риси, які

визначаються особливостями їх об’єкта.

––––––––––––––––––––

1. Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України. Науково-

практичний посібник // За ред. докт. юрид.наук, проф. Н.І. Титової. – Львів: ПАІС,

2005. – 368 с.

2. Скобелкин В.Н. Юридические гарантии трудовых прав рабочих и служащих. – М.:

Юрид. лит., 1969.

3. Иконицкая И.А., Краснов Н.И. Права на землю сельскохозяйственных

предпринимателей / В сб.: Предпринимательская деятельность в сельском хозяйстве

России. Правовые вопросы. – М., 1998.

4. Ерофеев Б.В. Земельное право. Учебник для высших юрид. Уч. Заведений. – М.:

МЦУПЛ, 1999.

5. Гражданское право: Учебник / Отв. ред. Е.А. Суханов. М., 2000. – Т.1.

6. Аксененок Г.А. Правовое обеспечение комплексного и наиболее эффективного

использования природных богатств и их охрана. Сб. «ХХ11 съезд КПСС и проблемы

колхозного и земельного права». – М.: Госюриздат, 1962.

7. Правовое обеспечение рационального использования земли в СССР. – М., 1969.

8. Гречко В.В. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення (текст

лекції). – Х., 1973. – 35 с.

О. Баран

248

9. Правовой режим использования земель городов, поселков и сельских населенных

пунктов // Аграрное, земельное и экологическое право Украины. Особенные части

учебных курсов. Учебное пособие / Под ред. А.А. Погребного и И.И. Каракаша. – Х.:

ООО "Одиссей", 2001.

10. Постановление ЦК КПСС и СМ СССР „О личных подсобных хозяйствах

колхозников, рабочих, служащих и других граждан в коллективном садоводстве и

огородничестве” от 14.09.1977 г. // В кн.: Ленинская аграрная политика (Сб.

важнейших докладов, март 1965 г. – июль 1978 г.). – М. – 1978.

11. Постановление СНК УССР „О порядке установления нормы и площади земельных

участков под денационализированными домостроениями и изъятия излишков этой

площади” от 17.02.1927 р. // СП УССР. – 1927. – № 5. – ст. 135.

12. Кулинич П.Ф. Земля для садівництва: правові питання // Юридичний Вісник України.

2005. – № 15.

13. Вовк Ю.Г. Право приусадебного землепользования колхозного двора. – М.:

Госюриздат. 1957.

14. Степаненко М.Ф. Приусадебное землепользование на селе. – Минск: Изд-во БГУ.

1973.

15. Ясинская Г.Ф. Право землепользования рабочих и служащих в сельских населенных

пунктах Украинской ССР: Автореф. канд.дис. – Х., 1971.

16. Постанова пленуму Верховного Суду України № 7 від 4.10.1991 із змінами,

внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1992р.

// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. 1995.

17. Природоресурсове право України: Навч. посіб. / За ред. І.І. Каракаша. – К.: Істина,

2005. – 376 с.

18. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы правового регулирования земельных

отношений в современных условиях: Дис… докт. юрид. наук.: 12.00.06. – Х., 1998. –

369 с.

5). Баран О. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XV регіональної науково-практичної конференції (4-5 лютого 2009 р.)

Аналіз практики застосування деяких норм земельного законодавства щодо земель сіль-

ськогосподарського призначення вказує на невирішеність ряду питань, що стосуються їх пра-

вового режиму. Основні положення щодо цих земель були визначені ще в Основах земельного

законодавства Союзу РСР і союзних республік 1968 р. і не зазнали суттєвих змін. Тому, в за-

конодавчому порядку, вимагають удосконалення ряд норм. Насамперед, це стосується необ-

хідності законодавчого уточнення складу та закріплення поняття правового режиму земель

сільськогосподарського призначення.

Визначення правового режиму земель сільськогосподарського призначення відбувається

з урахуванням основного цільового призначення земель, зонування земель, земельного кадас-

тру, обмежень прав на землю та встановлення спеціального порядку землекористування гро-

мадян.

1. Встановлення цільового призначення земель має фундаментальне правове значення

для характеристики правового режиму земель, тому вимагає окремої уваги. На жаль, ЗК Укра-

їни не конкретизував, що слід розуміти під цільовим призначенням земельної ділянки, а лише

вказав на наявність такої ознаки.

По-перше, цільове призначення є основою поділу всіх земель на категорії, серед яких

пріоритетне місце займають землі сільськогосподарського призначення.

По-друге, з його допомогою можна відокремити і інші засоби визначення правового ре-

жиму земель, наприклад, закріплення в законодавстві поділу земель сільськогосподарського

призначення на види.

По-третє, цільове призначення земельних ділянок є основою для встановлення правово-

го статусу різних суб’єктів прав на них.

Ці аргументи переконують у тому, що цільове призначення є єдиним правовим засобом

визначення правового режиму земель, що так тісно пов’язане із земельними ділянками.

У зв’язку з цим для визначення правового режиму земель сільськогосподарського при-

значення потрібно по-новому переглянути законодавчі та наукові підходи щодо поняття ці-

льового призначення земельних ділянок.

Беручи до уваги існуючі законодавчі та наукові підходи щодо використання земель для

потреб сільського господарства можна виділити таку ознаку правового режиму земель сільсь-

когосподарського призначення як наявність юридичної форми вираження цільового призна-

чення земельної ділянки – підстави для землекористування громадян. За цією ознакою земе-

льні ділянки можна поділити на два види:

А) угіддя, які виділяються із складу земель сільськогосподарського призначення. Їх ці-

льове призначення визначається при відведенні певній особі в державних актах про право вла-

сності на земельну ділянку, а цільове призначення земельної ділянки, яка надана в оренду, ви-

значається у договорі оренди (згідно Закону України "Про оренду землі" до істотних умов

договору оренди земельної ділянки належить цільове призначення, умови використання й

збереження якості земель);

Б) земельні ділянки інших категорій, які за законодавством можуть використовуватися

для потреб сільського господарства.

Практичне і наукове значення такої класифікації полягає у відокремленні в, окрім угідь:

− земель, які тимчасово використовуються для потреб сільського господарства, але вхо-

дять до складу інших категорій земель та підпорядковуються правовому режиму відпо-

відної категорії земель;

− деградованих та малопродуктивних земель, що мають особливий правовий режим охо-

рони.

2. Потребує вдосконалення ст. 22 ЗК України, в якій дається аналогічне, щоправда, дещо

ширше формулювання земель сільськогосподарського призначення порівняно із ЗК УРСР.

Для усунення існуючих непорозумінь важливо на законодавчому рівні відмежувати виключно

економічне поняття „сільськогосподарських земель” від „земель сільськогосподарського при-

значення” та „земель сільськогосподарського використання”.

Сільськогосподарські землі, на відміну від правової категорії земель сільськогосподар-

ського призначення, є землями, що за своїми економічними ознаками використовуються, чи

можуть бути використані для ведення сільського господарства, але поряд з цим вони входять в

інші категорії земель, в тому числі, і переважно, в склад земель сільскогосподарського при-

значення.

На відміну від правового поняття „земель сільськогосподарського призначення”, поняття

„землі сільськогосподарського використання” є категорією економічною, оскільки воно означає

економічне, господарське призначення, характеризує споживчу властивість земельних ділянок,

що входять в склад інших категорій земель (несільськогосподарського призначення).

З юридичної точки зору, при застосуванні ст. 23 ЗК України потрібно виходити з того,

що вона не виключає можливості надання для сільськогосподарських потреб земельних діля-

нок несільськогосподарського призначення. Такі земельні ділянки можуть бути переведені до

складу земель сільськогосподарського призначення і надані для сільськогосподарського вико-

ристання. Відповідне рішення приймається органами виконавчої влади та місцевого самовря-

дування на підставі даних державного земельного кадастру (передусім даних бонітування ґру-

нтів (ст. 199 ЗК України) та економічної оцінки земель (ст. 200 ЗК України)).

Це створює правове підґрунтя для поширення на землі, що тимчасово використовуються

для сільськогосподарських потреб та мають усі характеристики угідь сільськогосподарського

призначення правового режиму, встановленого для земель сільськогосподарського призна-

чення.

З іншого боку угіддя, щодо яких не встановлено правового режиму, який відповідає їх

природним характеристикам, цілком об’єктивно можуть опинитись в складі інших категорій

земель. Тому необхідно окремо законодавчо забезпечити особливу охорону ґрунтів, шляхом

прийняття спеціального нормативно-правового акту про ґрунти за ознакою їх родючості.

Поділ земель сільськогосподарського призначення за родючістю ґрунтів має, крім госпо-

дарського, і правове значення, оскільки визначає відмінності змісту правовідносин, що виника-

ють у зв’язку з їх використанням. Такі відмінності прийнято називати правовим режимом.

Метою встановлення правового режиму земель сільськогосподарського призначення є за-

безпечення раціонального, ефективного та цільового використання всіх видів земель цієї кате-

горії, на забезпечення охорони та гарантування прав усіх власників та землекористувачів, на за-

безпечення розподілу земель з допомогою правового механізму регулювання ринку землі.

В сучасних умовах встановлення основного цільового призначення земельної ділянки

непомірно ускладнює її використання власником у кожному випадку зміни можливостей що-

до використання своєї ділянки (обтяжливі процедури зміни цільового призначення та перереє-

страція державних актів на право власності на землю, які в даний час є обов’язковими при

зміні характеру діяльності власника земельної ділянки).

У зв’язку з тим необхідно погодитись із запропонованими в юридичній літературі про-

позиціями скоротити перелік видів цільового призначення земель сільськогосподарського

призначення, визначивши лише такі: 1) для ведення сільськогосподарського виробництва,

об’єднавши земельні ділянки, що надаються для ведення особистого селянського господарст-

ва, ведення товарного сільськогосподарського виробництва; 2) садівництва; 3) для сільського-

сподарських дослідних та навчальних цілей.

Щодо визначення правового режиму земель сільськогосподарського призначення, то йо-

го потрібно розуміти як визначені нормами земельного законодавства порядок необхідної по-

ведінки щодо землі як основного національного багатства та найбільш цінної категорії земель,

як об’єкта права власності та інших прав на землю, як об’єкта державного управління та особ-

ливої правової охорони.

6). Жиравецький Т. ОСОБЛИВОСТІ ОРЕНДИ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

В УКРАЇНІ. Матеріали XVІІ регіональної науково-практичної конференції (3-4 лютого 2011 р.)

Ключовим напрямом реформування аграрних відносин стало запровадження орендних

відносини між власниками земельних ділянок та суб’єктами господарювання. Відродження

повноцінного змісту цієї форми в умовах економічної кризи в Україні має винятково важливе

практичне значення, що обумовлено, зокрема, тим, що нові аграрні суб’єкти фактично не ма-

ють можливості придбати землі у власність у необхідних їм розмірах. Актуальність земельних

орендних відносин пояснюється також і обмеженнями, встановленими Земельним кодексом

України (далі ЗК) щодо суб’єктів права приватної власності на землі сільськогосподарського

призначення, мораторієм на правочини щодо земель, призначених для ведення товарного

сільськогосподарського виробництва, нормуванням розмірів земельних ділянок тощо.

Особливості оренди земель сільськогосподарського призначення значною мірою зумов-

лені особливостями правового режиму цих земель. Йдеться, зокрема, про використання зе-

мель як основного засобу сільськогосподарської виробничої діяльності, залежність результатів

праці від природно-кліматичних умов, сезонний характер виробництва, підвищений виробни-

чий ризик, тривалий проміжок часу між вкладенням праці та її наслідками.

На законодавчому рівні певні особливості оренди земель сільськогосподарського при-

значення в Україні виділені у ЗК Україні та Законі України «Про оренду землі»(далі Закон).

До особливостей оренди земель сільськогосподарського призначення можна віднести наступ-

ні: 1) орендодавцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути чі-

тко визначені суб’єкти, які отримали земельні ділянки для визначених законодавством цілей;

2) орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення повинні відповідати пев-

ним вимогам, встановленим земельним законодавством України; 3) передавати земельні діля-

нки сільськогосподарського призначення у користування (зокрема, оренду) дозволено лише із

збереженням їх цільового призначення – для сільськогосподарського використання; 4) орен-

довані земельні ділянки сільськогосподарського призначення, за невеликим винятком, заборо-

нено передавати в суборенду.

Важливою ознакою, яка притаманна оренді земель сільськогосподарського призначення,

насамперед є визначення кола суб'єктів, які можуть бути сторонами договору оренди цих зе-

мельних ділянок.

Орендодавцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути

суб'єкти, які отримали земельні ділянки для певних спеціальних цілей. Перелік суб'єктів, які

можуть бути власниками земель сільськогосподарського призначення, дає ст. 22 ЗК України,

яка визначає, кому і для яких цілей передаються у власність і надаються у користування землі

сільськогосподарського призначення. Так, зокрема у ч. 1 ст. 5 Закону закріплено положення

про те, що «орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі до-

говору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою». У чинній ре-

дакції Закону відсутні спеціальні умови, яким повинні відповідати орендарі земельних ділянок

сільськогосподарського призначення, на відміну від редакції Закону від 6 жовтня 1998 p.

Останнім, зокрема було передбачено, що орендарями земельних ділянок сільськогосподарсь-

кого призначення можуть бути: 1) юридичні особи, якщо її установчими документами перед-

бачено здійснення такого виду діяльності як ведення товарного сільськогосподарського виро-

бництва; 2) фізичні особа, якщо вони мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в

сільському господарстві. Такі вимоги звужували коло суб’єктів і сприяли раціональному ви-

користанню земель сільськогосподарського призначення.

Однак, виходячи зі змісту п. З ст. 22 ЗК України, вбачається, що у випадку використання

земель сільськогосподарського призначення сільськогосподарським підприємством його

установчими документами повинно бути передбачено здійснення такого виду діяльності, як

ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Оскільки для ведення такого вироб-

ництва землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у ко-

ристування лише тим юридичним особам, які мають статус сільськогосподарських підпри-

ємств. Стосовно фізичних осіб ЗК України не виділяє особливих вимог щодо них для ведення

товарного сільськогосподарського виробництва.

Потрібно підкреслити, що будь-який договір оренди земельної ділянки повинен мати на

меті, крім досягнення сприятливого економічного результату, забезпечення цільового і раціо-

нального використання, також належної охорони земельної ділянки як природного об’єкта. Ця

істотна умова означає, що екологічна вимога раціональності землевикористання та охорони

ґрунтів є характерною насамперед для оренди земель саме сільськогосподарського призна-

чення як найбільш цінної категорії.

Визначений характер цільового використання впливає і на зміст прав та обов'язків сто-

рін. Це законодавчо відображено у ст. 24 та ст. 25 Закону. Серед прав орендодавця на першо-

му місці закріплено право вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим

призначенням згідно з договором оренди. Невиконання сторонами цих важливих обов'язків є

підставою для припинення договору оренди шляхом його розірвання (ст. 32 Закону).

Орендодавець має також право вимагати від орендаря додержання вимог екологічної

безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, державних стандартів, норм і

правил. Відповідно, орендар зобов'язаний виконувати та дотримуватися вищезазначених ви-

мог, забезпечувати режим використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреацій-

ного та історико-культурного призначення. Йому надається право на поновлення договору

оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, за умови належного виконан-

ня попередніх договірних орендних зобов'язань він може самостійно визначати напрями своєї

сільськогосподарської діяльності, одержувати продукцію і доходи, здійснювати за згодою

орендодавця відповідні меліоративні роботи, створювати ставки та водойми, інші об'єкти ви-

робничого, житлового та культурно-побутового призначення, закладати багаторічні наса-

дження; орендар має право на відшкодування витрат щодо поліпшення стану земельної ділян-

ки, проведеного запопередньою згодою з орендодавцем, приступати до використання

земельної ділянки після державної реєстрації договору оренди землі. Орендар має право на за-

хист його земельних прав, в тому числі на витребування орендованої ділянки з будь-якого не-

законного володіння та користування, усунення перешкод у її використанні, відшкодування

збитків, заподіяних його правам та інтересам, пов'язаним із орендою таких земель.

Законодавство передбачає грошову, натуральну та відробіткову форму орендної плати та

допускає їх поєднання. У разі оренди земельних ділянок, які перебувають у державній або ко-

мунальній власності, плата за оренду земель може справлятися виключно у грошовій формі.

Орендна плата, на практиці переважно виплачується у натуральній формі. Сільськогос-