Вперше на воротах встановлено поперечину замість стрічки (чи мотузки)

1877 – введено правила, за якими воротар може зробити з м’ячем тільки два кроки і має вибити його. Крім того, будь-який гравець не вважався тепер в офсайді, якщо м’яч до нього потрапляв від ноги суперника.

1878 – арбітр вперше вийшов на поле (до цього він перебував за його межами і вирішував спірні питання, коли до нього зверталися). Точніше, головний арбітр залишався на трибунах, а на поле йшли два його помічники. Він втручався в події лише тоді, коли його помічники не могли улагодити суперечки.

1882 – остаточно заборонено використовувати стрічку замість поперечини.

1883 – час гри поділено на дві рівні частини. Введено правило про зміну воріт після перерви.

1884 – судді дано право вилучати з поля гравців і визначати чи за правилами забито гол.

1886 – перше рішення ІФАБ: воротар може грати руками тільки на своїй половині поля. Уточнено правило офсайду – гравець знаходиться в ньому, якщо між ним і лінією воріт менше, ніж три гравці суперника.

1887 – записано, що офсайд не фіксується при кутовому, ударі від воріт і коли м’яча останнім торкнувся суперник.

1889 – прийнято рішення суворо карати за образу арбітра, крики та лайку на полі.

1891 – вперше була використана сітка для футбольних воріт (у 1990 році її запатентував інженер Броді, але вперше використали 23 березня 1991 року в матчі між Півднем і Північчю Англії). Введено 11-метровий штрафний удар за грубу гру або гру рукою, умисно заподіяну футболістом у межах свого карного майданчика. Його запропонував ірландський експерт із правил футболу Джон Пенальті. Було прийнято умову, що воротар при 11-метровому має знаходитися не ближче 5,5 метрів до м’яча, а гравець, що пробиває пенальті, не може торкатися м’яча повторно.

1894 – створено нову редакцію Правил, які з тих пір мало змінювалися.

1896 – пенальті має пробиватися тільки вперед.

1900 –рішення арбітра з будь-якого приводу є остаточним.

1901 – гол, забитий з пенальті, зараховується і тоді, коли час гри вийшов, при цьому м’яч торкнувся воротаря і залетів у сітку.

1902 – змінена розмітка поля: з’явилася середня лінія і штрафні майданчики. Голкіпер отримує право грати руками не лише у площині воріт, а й у штрафному майданчику.

1903 – розміри штрафного майданчика стали такими, як тепер, і пенальті стали пробивати з 11-метрової позначки. Удар від воріт стали виконувати з лінії воротарського майданчика. Введено вільний удар. Остаточно затверджено розміри поля. Штрафний удар призначається лише арбітром (до цього гравці могли і самі приймати таке рішення).

1905 – гравець вважається в офсайді, якщо він зі свого місця якимось чином впливає на гру. Тепер голкіпер при виконанні пенальті має знаходитися на лінії воріт.

1907 – введено правило, що гравець вважається в офсайді, якщо він перебуває на чужій половині поля.

1912 – воротар може грати руками тільки у своєму штрафному майданчику.

1913 – вирішено, що гравці при виконанні штрафних і вільних ударів мають знаходитися в 10 ярдах (9,15 м) від м’яча.

1917 – постановили, що м’яч після штрафних і вільних ударів вважається у грі, якщо він зробить повний оберт.

1921 – гравець не вважається в офсайді при вкиданні м’яча з аута.

1923 – введено радіус на 9.15 м біля лінії штрафного майданчика, за яким мають перебувати гравці при виконанні пенальті.

1924 – гол, забитий безпосередньо з кутового, тепер став зараховуватися.

1925 – змінено правило положення «поза грою». Перед нападаючим без м’яча має знаходитися, крім воротаря, тільки один гравець команди суперника, а не два, як було раніше (з 1990 року форварду дозволено знаходитися на одній лінії з цим передостаннім гравцем, у 2003 році введено поправки відносно пасивного офсайду).

1929 – голкіпер має стояти обома ногами на лінії воріт при виконанні пенальті. Гравцю в дефектних бутсах дозволяється повернутися на поле після усунення несправності, коли арбітр в цьому переконався – раніше гравця за таке порушення вилучали з поля.

1930-і – проводилися експерименти з двома арбітрами.

1931 – воротарю дозволено робити чотири кроки з м’ячем замість двох.

1933 – введено правило, згідно з яким пенальті може бути призначено за порушення в межах штрафного майданчика, незалежно від того, де знаходився м’яч. Уперше введені номера на футболках гравців.

1937 – Стенлі Роузу, секретарю футбольної асоціації Англії, було доручено провести ревізію футбольних правил з метою їх скорочення і надання більшої ясності.

1938 – пропозиції Стенлі Роуза прийнято, і у футбол остаточно стали грати за 17 правилами.

1938 – встановлено правило, за яким при виконанні пенальті м’яч вважатиметься у грі, якщо після удару він зробив один оберт навколо власної осі. І після цього його може торкатися інший футболіст.

1947 – відхилено пропозицію змінити форму штрафного майданчика – зробити його півколом з діаметром 22 ярда з центральної точки лінії воріт.

1948 – прийнято рішення, що при ударі від воріт гравці команди суперника не мають права перебуває у штрафному майданчику. Раніше діяло правило 10 ярдів (9,15 м).

1950 – 1959 – дозволені «злегка кольорові м’ячі» із шкіри – арбітру було дозволено приймати рішення, чи можна грати таким м’ячем.

1958 – вперше дозволено заміни – міняти можна лише травмованого воротаря і одного польового гравця.

1960 – 1969 – за пропозицією ФІФА внесено зміни у Правило 6: відтепер лайсмен міг лише сигналізувати про порушення правил, а не приймати рішення; до цього його рішення про вихід м’яча з гри, вкидання, удари від воріт і кутові приймалися беззаперечно. Тепер арбітр міг їх відмінити.

1967 – за пропозицією Шотландської асоціації прийнято «правило чотирьох кроків» – голкіпер не міг зробити з м’ячем у руках понад 4 кроки.

1968 – дозволено в будь-який момент замінити 2-х футболістів (пізніше збільшили до трьох). До цього заміни в міжнародних матчах і в більшості країн взагалі не дозволялися.

1970 – введено жовті і червоні картки (їх придумав англійський арбітр і функціонер Кен Астон). Як не дивно, нововведенню найдовше опиралася Англія. А першу жовту картку показали гравцю збірної СРСР у матчі чемпіонату світу-1970 Мексика – СРСР Кахі Асатіані.

1970 – 1979 – затверджені серії післяматчевих пенальті. Продовжилися дискусії про нову екіпіровку та експерименти з фіксації офсайду на обмеженому просторі – у штрафному майданчику або «у штрафному майданчику, продовженому до бокових ліній». За проханням федерації футболу Нідерландів дозволено наносити за межами поля мітку 10 ярдів від кутового прапорця.

1981 – плювки віднесені до порушень правил. У чемпіонаті Англії за перемогу нараховують три очки – це, правда, не стільки з історії правил, скільки пошуки більш досконалого регламенту змагань.

1987 – віднині арбітр мав право додавати ігровий (компенсований) час.

1988 – дозволені три заміни, якщо це 2 польових гравці і голкіпер. Записано, що стійки воріт мають бути білими.

1990 – тепер гравець не вважався в офсайді, якщо він перебував на одній лінії з передостаннім гравцем команди-суперника.

1992 – заборонено пас назад воротареві – відтепер, якщо воротар брав у руки м’яч, спрямований йому захисником, команду карали вільним ударом з місця взяття м’яча. Арбітрів зобов’язали показувати червоні картки гравцям, що застосовують небезпечні для здоров’я прийоми, а також у випадках позбавлення явних можливостей забити гол – мова про так званий «фол останньої надії».

1994 – на чемпіонаті світу нараховують очки за системою «три за перемогу». Запроваджено «технічну зону» біля лав запасних, межі якої тренерам заборонено залишати. На прохання телевізійників форма арбітрів стала кольоровою.

1995 – ворота мають обов’язково бути надійно закріплені.

1996 – дозволені три заміни без обмежень.

1997 – уперше з 1938 року впорядковані Правила футболу.

1999 – прийнято рішення карати картками випадки симуляції.

2000–2008 – «правило чотирьох кроків» змінено на «правило шести секунд». Продовжуються експерименти із штучними покриттями полів, радіозв’язком між арбітрами.

2009 – продовжуються експерименти із суддями за лінією воріт. Розробляється обладнання для фіксації взяття воріт.

Пропозиції дозволити арбітрам переглядати відеоповтори і надалі продовжують викликати у футбольної влади смертельний шок.

Ось це, власне, хронологія остаточно прийнятих рішень. Але чимало звичних і банальних для нас із вами сьогодні пунктів правил мають історію суперечок і дискусій, що тривали подекуди десятки років.

Тривалий час одним з основних пунктів суперечок і дебатів була заміна гравців. У Правилах 1923 року про заміни не згадується взагалі. Хоча в багатьох країнах вони стали практикуватися все частіше. ФІФА строго дотримувалася позиції в цьому питанні: ігнорувала звернення національних асоціацій (у 1938-му чотири скандинавських федерації звернулися з проханням в матчах між собою дозволити заміняти гравців, що отримали травми). ФІФА виносить попередження, погрожує покараннями (тим же США, де за різними джерелами дозволяли до чотирьох замін, причому потім гравці могли повернутися назад на поле). Але процес стає неконтрольованим. Навіть у міжнародних матчах. Так, у 1957 році перед матчем кваліфікаційного раунду Чемпіонату світу, до ФІФА звернулася Аргентина, аби дозволили командам робити по три заміни в матчі Болівія – Аргентина. Причина – кліматичні умови (високогір’я). Відповідь негативна і рішуча – приїжджайте й акліматизуйтесь раніше! Але зміни назріли в цьому питанні. Спочатку вони були обережними. І варто звернути увагу на те, що першим гравцем, якого в разі необхідності вважали безумовно претендентом на заміну, став голкіпер. І не дивно.

Воротарі з самого початку стояли окремо – адже лише їм дозволяли брати м’яча в руки. Саме права воротарів особливо обговорювалися у Правилах 1873 р., а потім і в 1893 р., коли вперше були внесені спеціальні обмеження, що захищали гравців у певних випадках. У той час у Великобританії нападники нерідко збивали голкіпера з ніг, як тільки м’яч опинявся близько біля воріт. У 1893 р. цей прийом був заборонений. Тепер силову боротьбу можна було вести лише тоді, коли воротар або йшов на м’яч, або вже контролював його, або перекривав супернику доступ до м’яча. Ще одна поправка, внесена в 1901 р., дозволяла силову боротьбу з воротарем, що вийшов за межі воротарського майданчика. Англійці сповідували агресивну боротьбу із поштовхами плечем, що навіть на британський смак часто виглядало надто жорстким. Тому правилом 9 від 1905 р. спеціально зауважувалося, що, хоча силова боротьба дозволяється, вона має вестися не надто жорстко і не спричиняти травм гравців. Проте на Британських островах були свої погляди на силову боротьбу… У Європі та Південній Америці це не надто викликало одобрення. Тому там не без успіху намагалися звузити рамки припустимих єдиноборств. Англійці закликали до строгого дотримання правил. Однак арбітри Європи та Південної Америки вважали по-іншому. Ще в 50-х роках ХХ століття це викликало гарячі дискусії. Втім про це стали задумуватися і самі британці. Цьому сприяв фінал Кубка Англії 1957 року, коли гравець «Астон Віли» агресивно налетів на воротаря «Манчестер Юнайтед» і того довелося винести з поля. Це вплинуло на результат матчу. Проте відповідна норма правил проіснувала незмінною ще кілька десятиліть. У кінці кінців пункт 4 Правил було вилучено, хоч навіть у виданні Правил 1999 року дозволяється штовхати воротаря, якщо арбітр не вважатиме, що хтось із гравців «діє неакуратно, занадто різко, надмірно застосовує силу». Та принаймні стосовно воротарів, ера силової боротьби завершилася.

Надзвичайно багато у грі залишається на розсуд арбітра. Потрібно йому втручатися в певний ігровий момент чи залишати все, як іде? Одним із найбільш яскравих прикладів, цілковито розрахованого на розсуд арбітра, є так званий «свисток на користь того, хто завинив». У 1903 р. ІФАБ прийняла рішення, що гол, забитий із штрафного, призначеного за одне з 7 порушень, зараховується. При цьому у спеціальному доповненні до правил роз’яснювалося, що арбітр має право не зупиняти гру в тих випадках, коли така зупинка, на його думку, була б на користь порушника. Тобто іншими словами, він мав зафіксувати фол, але не призначати штрафний або навіть пенальті, якщо вважав, що це суперечить духу гри і допоможе порушнику. Це тоді, а нерідко і сьогодні, породило цілий ряд значних проблем. По-перше, не завжди було ясно, що арбітр вирішив не свистіти саме для того, щоб не винагороджувати винного. Багато гравців, а тим паче глядачів, не розуміли (і не розуміють), що відбувається. І це їх дратує. Часто жертва порушення на полі сама чинила самосуд. А на трибунах розпалювалася ненависть. А якщо постраждала сторона не забила гол або не отримала помітної переваги?.. В листопаді 1934 р. ФІФА чітко пояснила – в такому випадку арбітр не має вже права зупинити гру і повернутися до місця порушення, призначивши штрафний. Часто арбітри не ризикували і свистіли всі порушення. Комісія під час чемпіонатів світу 1954 р. і 1958 р. відзначила, що небагато арбітрів (в основному британські) дотримувалися правила «не свистіти марно», інші його абсолютно ігнорували. Дискусія навколо цього правила якраз чітко ілюструє надзвичайну необхідність єдиного трактування Правил.

Головним зрушенням у першій половині ХХ століття стала лібералізація правила офсайду. Навіть не один раз це відбувалося. Причиною стало те, що захисники навчилися вміло використовувати застарілі норми визначення офсайду. Так було у 20-ті роки. Так трапилося і в 60-ті роки. Тоді різке зменшення результативності матчів стало надто турбувати ФІФА. У США взагалі поширювалися різні експерименти – сокеру потрібно було витримувати сильну конкуренцію з баскетболом, бейсболом і т.д., де була висока результативність. Американці навіть пропонували збільшити розміри воріт (до 2.74 м на 8,23 м). Проводилися експерименти з офсайдом (введення зон, де він діяв). ФІФА також проводила експерименти з укороченим кутовим ударом, з уведенням м’яча з аута ногами, вводили покарання вилученням з поля на певний час. Але американці не здавалися. І в 1978 р. ІФАБ провів експеримент з офсайдом – на полях провели зону фіксації офсайду, що обмежувалася 35 ярдами від воріт. Втім вистачило одного року, щоб відмовитися від цієї ідеї. Американці намагалися залишити в силі це правило. Але ФІФА категорично (під загрозою виключити США зі своїх лав) заборонила цю ідею в 1981 році. А в результаті еволюції прийшли до трактовки правила офсайду, яка зараз застосовується – у 1990-ті роки офсайд перестали фіксувати, якщо гравець, в момент передачі, знаходиться на одній лінії з передостаннім гравцем команди суперника. Асистент арбітра (і арбітр) мали звертати увагу на те, чи має якийсь зиск гравець від свого перебування в офсайді (тобто саме перебування в офсайді не є порушенням). Стали розрізняти «пасивний» і «активний» офсайд. Цим віддавалася перевага стороні, що атакує.

Інколи траплялися відверті казуси. Так, Нідерландський футбольний союз зіткнувся з такою проблемою: «уважно вивчивши англійський текст Правил 1978 року», голландці знайшли ряд протиріч. Наприклад, Правило 10, яке стосується забитих голів, говорить, що команда, яка забила більше м’ячів, вважається переможцем. А як бути з голами, забитими у власні ворота?

А в одному з матчів голландського чемпіонату трапився нетрадиційний розіграш 11-метрового. Замість удару по воротах гравець (а це був сам Йохан Кройф) покотив м’яча вперед, до партнера, що вбіг у штрафний майданчик. Той провів м’яча вперед і повернув його назад Кройфу, який і забив у ворота збентеженого воротаря. Довелося ФІФА давати роз’яснення, що тут все згідно з правилами.

Вели переписку з ФІФА і скандинавські країни. Їх дуже турбував термін «грубе порушення правил». Що це власне таке? В результаті всі ми маємо тепер таке явище, як «фол останньої надії» – коли гравця вилучають з поля, якщо він ціною порушення правил позбавляє суперника очевидної можливості вразити ворота.

Якщо порівнювати з регбі, то в футболі було набагато менше правил, а значить, і грати в нього було легше, і розібратися в ньому нескладно. Це робило його привабливим. З іншого боку, нечисельність фундаментальних норм нерідко дозволяє по-різному тлумачити події і мати неоднозначні думки з приводу ситуацій на полі.