Суспільний лад. Визвольна війна внесла значні зміни в соціальний

Визвольна війна внесла значні зміни в соціальний

устрій українського суспільства.

Панівна верства. Замість польської еліти панівне стано­вище посідають українські феодали, так звана нова шлях­та. До цього стану входила й частина старої шляхти, яка не була остаточно полонізована і підтримала боротьбу українського народу за незалежність. Права цієї шляхти на земельні володіння були підтверджені гетьманськими

універсалами та царською жалуваною грамотою 1654р. Хоча її роль у суспільстві була досить впливовою, через свою малочисельність вона не створила окремого панів­ного стану. Яскравим свідченням перемоги елітизму ста­ло виникнення «знатного військового товариства» вна­слідок соціального відокремлення козацької старшини від основної маси козацтва.

Це був новий аристократичний прошарок, що склада­вся з трьох розрядів чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами. Його верхівку стано­вило «бунчукове товариство». В цей розряд універсалами гетьмана заносились особливо заслужені представники козацької верхівки. Це були особи, які перебували в без­посередньому оточенні гетьмана («перебували під бунчу­ком»). Вони підлягали виключній юрисдикції гетьмана чи генерального суду, їхні посади і власність згодом стають спадковими. До категорії знатного товариства належало «військове товариство», члени якого перебували під військовим стягом, а також «значкове товариство», чле­ни якого перебували під стягом полковим. Основним обов'язком знатного товариства була військова служба.

Панівна верства, на основі привілеїв та вольностей отриманих від гетьманської влади, закріпила за собою виключне право на промисли, оптову торгівлю, була зві­льнена від сплати мита і податків, не підлягала юрисдик­ції місцевих судів. Передусім, «знатні товариші» і шлях­та були землевласниками. Вони набували землі як плату за несення служби («рангові землі»), шляхом «займан-щини» (захоплення вільних земель, головним чином, на півдні України), купували та захоплювали козацькі і се­лянські землі.

Якщо у XVII ст. «знатні товариші» отримували зем-леводіння на невизначений термін «до ласки військової» за несення служби, то у XVIII ст. маєтки уже повністю переходили у власність знатного військового товариства і козацької старшини. Становлячи в 1735р. менше ніж 1% населення, вони володіли половиною всіх українсь­ких земель. Декілька династій, з яких виходили гетьмани і генеральна старшина, володіли величезними латифун­діями. Так, в І. Мазепи було 19,7 тис. маєтків, в І. Скоро­падського - 18,8 тис., у Д. Апостола - 9,1 тис. За прав­ління Катерини II земельні володіння українських фео-

117далів значно збільшились. Характерною в цей час була практика пожалування земель царями українським фео­далам на територіях, нещодавно приєднаних до Росії (в тому числі в Криму і на Кавказі), а російським - в Украї­ні. Відповідно до царських указів у 1764р. відбулася нобілітація (надано дворянство) української старшини, а у 1785 р.- усісї української шляхти, що сприяло зміцнен­ню проімперської орієнтації українських феодалів. •

Українське духовенство, за традицією, поділялося на біле і чорне. Біле духовенство, хоча й не підлягало юрис­дикції держави, але не було відокремлене від суспільст­ва. Будучи високоосвіченим, воно займалося не тільки церковними, а й суспільними справами. За правовою ознакою ця частина духовенства наближалась до знатно­го товариства. Чорне духовенство перебувало під опікою гетьманської влади, яка постійно збільшувала монастир­ське землеволодіння. У середині XVIII ст. 17% земельної власності була монастирською.

Козацтво лишалося окремим станом суспільства з окремим обсягом правоздатності належних до нього осіб. Після перемоги у національно-визвольній війні усі козаки, які служили у війську, вважстися реєстровими. За слу­жбу їм надавалися земельні наділи. Вони користувалися свободою торгівлі, звільнялися від податків, їм було на­віть надано привілеї, якими раніше користувалася шлях­та: виробляти горілку, право змушувати селян відбувати панщину. Проте зростання впливу козацької верхівки призвело до того, що прості козаки були усунені від участі у радах, втратили право обирати старшину.

У XVIII ст. соціально-економічне становище рядового козацтва погіршилось. Усе більш обтяжливим для коза­ків ставав обов'язок власним коштом брати участь у час­тих війнах царської Росії, їх змушували будувати фор­тифікаційні споруди, шляхи, канали, осушувати болота на півночі Росії. Тривала відсутність козаків удома по­збавляла їх можливості займатися господарством. Багато з них, не маючи статків для несення військової служби, ставали залежними від старшини, фактично переходили до стану селян. Унаслідок занепаду козацтва його чисель­ність станом на 1730р., порівняно з 1650р., зменшилась більш ніж удвічі. Одночасно відбувалося подальше розша­рування кшащ-ва, визначилась його ієрархічна структура.

У 1735 р. за указом царського уряду реєстровців було поділено на дві категорії: виборних (заможніших, боєздат­них) і підпомічпиків (надто бідних, щоб купити військо­ве спорядження). Основним призначенням виборних ко­заків була участь у воєнних походах. Підпомічники ж повинні були слугувати заможнішим товаришам і стар­шині, працювати в їхніх господарствах. На них поклада­лись такі ж повинності, що і населяй, але вдвічі менші за обсягом. Існувала також і ще одна група, яку становили збіднілі, безземельні козаки - підсусідки. Вони жили і працювали у господарствах виборних козаків та підиоміч-ників, котрі їх одягали та годували. Закон надавав їм право, на відміну від посполитих, вільно пересуватися в пошуках кращих умов життя, взагалі переходити до заможної вер­стви, якщо вони заводили власне господарство.

Але ці зміни не врятували козацтво від занепаду. Хоча в 60-ті роки XVIII ст. в реєстрі значилось близько 176 тис. виборних козаків і близько 200 тис. підпомічників, боє­здатними з них були тільки 10 тис. Більшість збіднілих козаків опустилась до рівня державних селян. Зникнення потреби у традиційній охороні кордонів, економічні труд­нощі, відсталість у військовій справі призвели до того, що козаччина в Україні фактично перестала існувати.

Селянство, яке у польську добу перебувало у закріпа-ченому стані, після перемоги у визвольній війні отримало волю. Селяни проживали на землях, що належали держа­ві, за що сплачували податки. За правовим становищем вони були майже урівпяні з козацтвом. Козаки служили державі військовою службою, селяни - працею. Козак, який був не в змозі нести військову службу, записувався в стан селян, і навпаки, селянин, який хотів служити, при­дбавши необхідну амуніцію, легко ставав козаком.

Отже, національно-визвольна війна українського на­роду була й соціальною революцією, у результаті якої було ліквідовано кріпацтво. Але ще за Хмельницького з являються ознаки реставрації старих порядків. Універ­салами гетьмана 1654-1656 рр. підтверджувалося право монастирям на землі. Також їм було дозволено надалі збирати оброк з селян, які мали проявляти «звикне по­слушенство». Одночасно таке ж «послушенство» вима­галось від селян стосовно шляхти та козацької старшини, які отримували маєтності за службу. Українські селяни

119поступово втрачали свою волю. За універсалом 1. Мазепи, у 1701 р. селянам установлювалась панщина до двох днів на тиждень. Окрім праці на панській землі, селяни мали віддавати частину своєї худоби, птиці, виконувати робо­ти по господарству, платити на утримання військ, споруд­ження шляхів тощо. У 1739 р. генеральна військова кан­целярія обмежила переселення селян умовами виконання всіх повинностей і наявності на це дозволу пана тр міс­цевої адміністрації. За універсалом К. Розумовського, від 22 квітня 1760 р. селянин отримував можливість перехо­ду лише за письмовим дозволом феодала, залишаючи останньому свою нерухомість. У 1763 р. цей універсал підтверджується царським указом. Останній крок у спра­ві закріпачення був зроблений Катериною II, яка указом від 3 травня 1783 р. наказала селянам залишатися на тих землях, де вони значились згідно з останнім переписом населення.

Міщани були юридичне вільними, але політичне без­правними людьми. Дослідники вважають, що їхнє стано­вище наближалось до становища державних селян. Вони сплачували податки до міської і гетьманської скарбниць, виконували численні повинності. У ряді випадків подуш­ний податок міщан перевищував той, що накладався на державних селян. Тому у власних містах вони інколи ма­ли менше крамниць, ніж козаки, які були звільнені від податків і місцевого мита. У роки визвольної війни більшість міст утратила самоврядування за магдебурзь­ким правом і підлягала козацькій адміністрації. Виняток становили лише великі міста, які мали магістрати та користувалися певними торговими і промисловими при­вілеями. Також тут обирався війт, який виконував судові функції. На чолі менших міст і містечок були козацькі отамани і ради (ратуші), які підпорядковувались полковій адміністрації. У ратушних містах права міських жителів обмежувалися козацькою адміністрацією, яка визначала для них види та розміри податків та повинностей.

Пожвавлення міського життя простежується із сере­дини XVIII ст., коли зростає чисельність магістратських міст. До кінця століття магдебурзьке право отримали майже всі міста Лівобережжя. Підвищується роль реміс­ничо-купецької частини міщан. Ремісники об'єднувались за професійною ознакою у цехи (гончарі, кравці, бондарі

тощо). Ремісники-члени цеху поділялися на довічних і тимчасових майстрів. Майстри експлуатували підмайст­рів, учнів та робітників. Щоб стати членом цеху, треба було мати власне господарство, яке виробляло ремісничу продукцію. Існував і віковий ценз - 21 рік. Право засно­вувати цехи, обирати цехові управи належало лише май­страм. Вони користувалися податковими пільгами, вста­новлювали монополію на виробництво і збут товарів, розглядали дрібні судові справи членів цеху.

Купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єднувалися в гільдії. Гільдійське купецтво мало подат­кові пільги, але сплачувало громадські збори, несло низ­ку повинностей (шляхову, постійну та ін.). Наприкінці XVIII ст. купці були звільнені від рекрутчини та тілесних покарань. До купецького стану мав змогу записатись будь-який міщанин, якщо у нього був капітал у 500 крб. Правове становище купців залежало від своєчасної спла­ти гільдійських внесків: неплатник автоматично перево­дився до стану міщан.