Державний лад. Державний лад Речі Посполитої поширювався на українські землі, що належали Польщі (Галичина з Холм-щиною)

Державний лад Речі Посполитої поширювався на українські землі, що належали Польщі (Галичина з Холм-щиною), а також на ті, які раніше входили до складу Литовського князівства (Волинь, Поділля, Київщина із Задніпрянщиною).

Вищі органи влади й управління. Законодавча влада належала Вальному (всепольському) сейму, який складався з трьох станів: короля, сенату, й посольської ізби (зборні).

Державу очолював король, його, починаючи з 1386 р., обирали на особливих сеймах. Отже, за формою правлін­ня це була дворянська республіка на чолі з королем. Дер­жавний статус королівської влади визначався «Артику­лами» Генріха Валуа, французького принца, обраного в 1572 р. королем Речі Посполитої. Король відмовлявся від успадкування влади, зобов'язувався питання війни і ми­ру вирішувати з урахуванням думки сенату. Він повинен був кожних два роки скликати сейм, а, в разі порушення ним прав і привілеїв шляхти, остання мала право відмо­витись від покори королю.

Сенат, у якому головував король, об'єднував вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не го­лосували, а лише висловлювали свою думку з наведених питань. На цій основі король, або за його дорученням канц­лер, формували «конклюзію» - загальний висновок сена-

торів. Посольська ізба складалася із 170 послів (делега­тів), яких обирали на шляхетських повітових сеймиках.

Сейм мав виключне право ухвалювати закони, вста­новлювати податки, визначати напрями зовнішньої полі­тики, санкціонувати скликання ополчення (посполитого пушіння). Рішення сейму могли прийматись тільки одно­стайно (одноголосне), бо діяв принцип «вільного вето».

Центральне управління здійснювали король та вищі посадові особи держави. Так, коронний маршалок відав королівським двором, коронний канцлер - королівською канцелярією, коронний підскарбій - скарбницею корони, коронний гетьман очолював польське військо.

Місцеве у правління, судова і військова влада на місцях перебували в руках панства і шляхти. Після Люблінської унії 1569 р. обласні привілеї були порушені, а територія України поділена на вісім воєводств на чолі з воєводами і на сімнадцять судових повітів на чолі зі старостами і земськими суддями. У деяких воєводствах поряд із пові­тами зберігались і такі адміністративно-територіальні одиниці, як землі. На українських теренах, що входили до складу Литви, продовжували існувати волості, з яких складалися повіти. Своєрідний статус мали староства, що були як адміністративно-територіальними, так і гос­подарськими одиницями й отримувалися від короля за службу. В міста, де були фортеці, крім старост, призна­чалися каштеляни, на яких покладалися функції комен­дантів.

Система органів місцевого управління створювалася відповідно до нового адміністративно-територіального поділу. Основними місцевими керівниками залишилися воєводи, старости та каштеляни. Вони зберегли в своїх руках адміністративні й судові функції, а також військо­ву владу на своїх територіях. На всіх ланках місцево­го управління було створено численний штат посадових осіб -урядників, писарів тощо. Але зростанню ролі чи­новницького апарату перешкоджала шляхта, яка зберіга­ла значний вплив на місцеве управління, перш за все, через шляхетські сеймики у волостях, земствах і повітах.

На селі деякий час продовжували діяти сільські сходи або сільські громади, що обирали сільських старост. До волосного управління входили волостель \ писар. З по­глибленням кріпосного права і посиленням політичного

101впливу шляхти ці залишки громадського самоврядування зникли. Восводською і старшинською адміністрацією в селах призначалися управителі. На приватне власницьких землях управителі в селах і волостях призначалися влас­никами.

У містах порядок управління був досить строкатим і будувався відповідно до категорії міста. В королівських містах адміністрацію формувала королівська влада, у приватновласницьких — магнати, шляхта, церква, йким належало дане місто чи містечко. Управління здійснюва­лося призначуваними війтами та їх помічниками. В де­яких містах міщанам дозволялись окремі елементи само­врядування: верхівкою міщан могли обиратися одио-чи двопалатні ратуші, «радовці», які допомагали війту. В цілому ж власники міст- феодали, а також королівська адміністрація втручалися в соціально-економічне життя міст, обкладали населення непомірними податками й по-винностями, а інколи й просто грабували. Тому міщани всіляко (за певну винагороду) домагалися переведення королівською владою їхніх міст на самоврядування на основі магдебурзького права.

Мешканці самоврядних міст щорічно обирали магіст­рат, який складався з двох колегій -ради і лави. Міську раду складали обрані, як правило, із багатих міщан, радці (радники, ратмани). Радці обирали зі свого складу бурго­містрів (бурмістрів), які головували на засіданнях ради. Рада виконувала адміністративні та господарські функції, а також функцію суду в цивільних справах. Міська рада також обирала або призначала лаву, яка була судовим ор­ганом. До її складу входили лавники на чолі з війтом.

На чолі магістрату стояв війт, якого обирав магістрат і затверджувала королівська адміністрація. При магіст­раті служили городничі і возні, на яких покладалися полі­цейські та інші функції, у тому числі й судових виконав­ців. Магістратською канцелярією відав писар.

Судова система грунтувалася на становому принципі побудови суспільства і була залежною від адміністратив­ної влади.

Вищими судовими інстанціями були сеймовий то ко­ролівський суди, де судилися магнати і родовита знать. Основною ж судовою ланкою були створені в повітах земські, гродсьюта підкоморські суди.

У земських судах, які збиралися на сесії тричі на рік, розглядалися кримінальні та цивільні справи шляхти. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Ли­товський трибуна.™ Посадові особи земського суду (суд­дя, підсудок і писар) обиралися повітовими шляхетськими

сеймиками.

Найтяжчі кримінальні справи шляхти та Інших людей розглядали гродські (міські, замкові) суди, в яких голов­ними суддями виступали воєводи і старости. Тут також судили злочинців, які були затримані на місці злочину, і розглядали справи про повернення челяді і невільних селян. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. Вищий -був судом другої інстанції і до його складу входили голов­ні судді. Нижчий суд діяв у складі намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засідання гродських судів від­бувалися щомісячно і тривали перші два тижні. На грод­ські суди покладалося й виконання вироків, в тому числі інших судів повіту.

Функції встановлення межових знаків, розгляду кон­фліктів щодо меж земельних володінь феодалів поклада­лися на підкоморський суд, який діяв на Правобережній Україні на підставі Статуту 1566 р. Справи тут розгляда­лися одноособово суддею - підкоморієм.

Важлива роль у судовій системі повіту належала зам­ковим канцеляріям. Основним їх призначенням було оформлення майнових угод, реєстрація заяв про вчинення злочинів тощо. Відповідно до Волинського привілею 1569 р. судочинство в судових установах повітів здійсню­валося переважно «руською», тобто українською мовою.

Магнати і шляхта мали вотчинні (доменішіьпі) суди, де вони особисто чи, за їхнім дорученням, управляючі маєтків чинили суд над залежними селянами. Справи роз­глядалися з урахуванням волі феодала та місцевих зви­чаїв. Різновидом по суті доменіального суду були суди власників у приватновласницьких містах.

У самоврядних містах основними видами судів були поточний та виложений. Поточний суд розглядав пере­важно цивільні та господарські спори і збирався не піз­ніше як на третій день після подання заяви позивачем. Він працював у складі заступника війта, кількох бурго­містрів, радців і лавників. До юрисдикції виложеного суду належали кримінальні й цивільні справи, а також справи,

103що передавались на його розгляд поточним судом. Сесії виложеного суду скликалися тричі на рік і тривали до двох тижнів кожна. Головував на них війт. Судові функ­ції здійснювали також магістрати й ратуші. Магістрат- сь*7 суди цивільні справи розглядали у складі ради на чолі з бурмістром, а кримінальні - лавою на чолі з вій­том. До розгляду найтяжчих кримінальних справ (убив­ство, розбій, посягання на життя шляхтича тощо) залу­чався міський староста. Староста разом з війтом розгля­дав судові справи також у випадках, коли сторонами виступали мішани і волосні люди. У ратушних містах судочинство здійснювалося за участю війта або бурго­містра під головуванням міського старости чи іншого урядовця. У якості суду другої інстанції, де можна було оскаржити рішення міських судів, виступав підвоєвода.

Церковні суди, роль яких на українських землях була значною, поділялися на духовні, доменіальпі і монастир­ські. Духовні суди розглядали справи про порушення християнських канонів, церковних обрядів, норм моралі, про розлучення, подружню зраду, майнові спори між по­дружжям, про спадщину тощо. Юрисдикції церковного доменіального суду підлягали дрібні цивільні й криміна­льні справи підвладних церкві людей, селян, що жили на церковних землях. Аналогічними правами користувалися монастирські суди. Судові функції виконували церковні ієрархи (єпископи, протопопи). За часів П. Могили церков­на юрисдикція була зміцнена введенням консисторського суду митрополита, який діяв як вищий церковний суд.

На королівських землях продовжували існувати залиш­ки копних або громадських судів, які діяли на основі норм звичаєвого права і розглядали цивільні й дрібні криміна­льні справи (крадіжки, бійки, легкі поранення тощо), що виникали між королівськими селянами. Діяльність цих судів перебувала під впливом представників королівсь­кої адміністрації.