Створення

Української національної держави. Переяславська угода (1564 р.)

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького (1648-1654рр.) завершилася створенням Української національної держави, яку при­йнято ще називати Гетьманською державою.

Уже перші перемоги козацько-селянського війська під Жовтими водами, Корсунем, Пилявцями у 1648р. завда­ли нищівного удару політичному режиму Речі Поспо­литої на Україні. Намагання польського короля Яна Ка-зимира приборкати козаків спричинили новий спалах бойових дій у 1649 р. Зрада кримськотатарського війська під Зборовом не дала Б. Хмельницькому розгромити шля­хетську Польщу І визволити Україну з-під її влади.

Однак у «Декларації його королівської милості Війсь­ку Запорозькому» від 8 серпня 1649 р., яка отримала назву Зборовського договору, було визнано українську держав­ність в межах трьох воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського. На даній території, площа якої налічу­вала близько 200 тис. кв. км і на якій проживало населення до 1 млн чоловік, встановлювалась козацька адміністра­ція. В тогочасних документах її називають Військо Запо­розьке, Русь, Руська земля, Стара Русь. В адміністратив­ному відношенні вся ця територія поділялась на полки й сотні. Функції органів публічної влади покладались на генеральний, полковий і сотенний уряди. Сюди не мали права з'являтись коронні війська. Реєстр козацького вій­ська складав 40 тис. В 1649 р. було розпочато створення власних фінансової, податкової, судової систем. Ограни Державної влади взяли на себе функції підтримання гро­мадського порядку, охорони торгівлі.

113Але продовження воєнних дій і поразка повстанців під Берестечком загальмували процес розбудови власної держави. За Білоцерківським договором, який було під­писано 18 вересня 1651р. унаслідок поразки, козацька територія обмежувалась Київським воєводством, а війсь­ко - 20 тис. чоловік. На Чернігівщині і Брацлавщині, які окупували польські війська, поновлювалась польська влада й дія адміністрації Речі Посполитої. Умови Збіорів-ського договору було відновлено- після перемог козаць­кого війська над поляками під Жванцями (1563 р.) та Ба­тогом (1652 р.).

Однак політичне та економічне становище на визво­лених землях було важким. Негативно відбивалися на господарстві держави продовження воєнних дій, загаль­на мобілізація, неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків, татарські навали, з їх трагічними наслідками. Загроза відновлення польсько-шляхетського панування на украї­нських землях залишалась. За таких умов Б. Хмельни­цький, не раз обдурений і зраджений союзниками, з якими Україна вступала в союзи під час війни з Польщею (Ту­реччина, кримський хан, Молдавія), домагається рішення Земського собору Московської держави І жовтня 1653 р. про взяття Війська Запорозького «з городами их й зем­лями... под государеву вьісокую руку».

8 січня 1654р. в м. Переяславі на загальновійськовій Генеральній раді було ухвалено рішення про перехід України під зверхність царя. У своєму виступі Б. Хмель­ницький, наголосивши на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя. Учасники Переяславської ради висловились: «Волим під московського царя право­славного». Це рішення було скріплено спільною присягою^

Незабаром після того тисячі людей у 117 містах Ук­раїни також склали присягу на вірність цареві. Проте да­леко не всі і не повсюдно підтримали рішення Переяс­лавської ради. Відмовились складати присягу полки Уманський, Брацлавським, Кропивнянеький та Полтав­ський. Попри всі ці розбіжності, якихось значних виступи* проти прийняття присяги не було. На думку деяких до­слідників, присяга українського населення мала місце ще й тому, що Москва вважала Україну за державний орга-

нізм із значною долею прямого народовладдя. За таких умов вона мусила вважати недостаньою присягу самого гетьмана І наполягати на присяганні широкої людності як суб'єкта вирішення найважливіших справ.

Після Переяславської ради гетьманом Б. Хмельниць­ким від імені Війська Запорозького був укладений дого­вір у царем Олексієм Михайловичем. Договір складаєть­ся з таких актів:

• проекту договору «Просительні статті» з 23 пунктів, підписаного Б.Хмельницьким 17 лютого 1654р. та по­даного українським посольством царському уряду! 4 бе­резня 1654 р.;

• акта «Статті Богдана Хмельницького» (або «Стат­ті Війська Запорозького) з 11 пунктів, поданого 21 березня 1654 р. за результатами переговорів у Москві посольства гетьмана Б. Хмельницького на чолі з генеральним суд­дею С. Зарудним і полковником П. Тетерею з представ­никами царського уряду;

• Царських жалуваних грамот від 27 березня 1654 р.: л) про прийняття України під цареву високу руку; б) Геть­ману і усьому Війську Запорозькому про збереження їх <прав і вольностей; в) Б. Хмельницькому про передачу Чигиринського староства «на гетьманську булаву».

12 квітня 1654р. Б.Хмельницькому була направлена ще одна царська грамота, що також підтверджувала права 4Ї вольності Війська Запорозького.

За своєю сутністю ці документи (з одного боку - про­ект договору та акт, що дістали назву «Березневих ста­тей», а з іншого - царські жалувані грамоти) с актами двох держав, якими вони обмінялись при укладати дого­вору.

В історико-правовій науці існують різні погляди на відносини України і Росії за Переяславсько-Московсь-кою угодою. Справа ускладнена й тим, що оригінали цих актів до нас не дішли. В Московських архівах збереглися лише проект договору в перекладі на російську мову (оригінал був написаний українською мовою) та чернет­ки акта й грамот з багатьма додатками й поправками. Навіть ці неточні копії та переклади, що збереглися, дехто Із учених (наприклад, російський вчений П. Шафрапов) вважає за фальсифікації, що були зроблені царськими переписувачами.

115Серед основних думок щодо правової характеристи­ки цього об'єднання можна назвати такі: 1) персональна унія, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій уряд (Р. Лащенко, В. Сергеевич); 2) реальна унія, за якою відбувалася більш тісна злука (М. Дьяконов, О. Попов); 3) васалітет (почасти М Гру-шевський, М. Слабченко, Л. Окіншевич); 4) протекто­рат (почасти М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Смолій, О. Яковлів); 5) псевдопротекторат (Б. Галайчук); ліквіда­ція державності України (Б, Нольде, Д. Одинець, В. Мяко-тін); 6) воєнний союз (В. Липинський, І, Борщак). За офі­ційною радянською теорією, Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні україн­ців та росіян до возз'єднання, і метою повстання було са­ме возз'єднання цих народів.

Враховуючи різні погляди вчених, не можна не зва­жати на те, що як Україна, так і Росія вкладали в цю уго­ду різний зміст, Україна увійшла в підданство під протек­цію внаслідок воєнно-політичної ситуації, що склалася. Вона зберігала власні органи державного управління та збройні сили на чолі з виборним гетьманом, власну судо­во-правову систему. Росія ж з перших днів намагалася перетворити протекторат на інкорпорацію (включення до складу). Переяславський договір 1654р. вважався за основний договір з Москвою. Царський уряд поновлю­вав його з новообраними гетьманами і вносив до нього суттєві зміни, які все більше обмежували українську державність. Так чи Інакше, Переяславська угода стала поворотним пунктом в Історії України, подальша доля якої була пов'язана з долею Росії.