Джерела та характерні риси права

На українських землях, що входили до складу Литов­ської держави, діяла досить строката система права. Спо­чатку, оскільки ЦІ землі стояли на вищій правовій сходин­ці розвитку, ніж Литва, тут зберігався свій юридичний устрій. Основними чинними джерелами права деякий час були звичаєве давньоруське право та Руська правда. Великі князі й урядовці, не маючи, що протиставити роз­виненій давньоруській правовій системі, змушені були дотримуватися «старовини» й «давності» при вирішенні справ, посилаючись на ці джерела.

Власна законодавча діяльність литовських князів спо­чатку розвивалась у формі Привілейних грамот (приві­леїв), щодо окремих питань, осіб, груп осіб, а пізніше -станів. Привілеї були: а) пожалувані, за якими надавались землі, шляхетські титули, посади та ін.; б) пільгові, що звільняли від сплати мита, податків, підсудності тощо; в) охоронні, які відновлювали порушені права. Були ще земські привілеї, вони надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духовенству, міщанам), церквам, монас­тирям. Так, за привілеями Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р., передбачалося створення привілейованої військової

верстви (шляхти) лише з литовців-католиків. Привілеї, які надавалися окремим землям, мали назву обласних. На­приклад, це привілеї, що надавали автономію українсь­ким землям: Київській - 1494, 1507, 1529 рр., Волинській -1501, 1509рр.

Важливими пам'ятками законодавства достатутової доби були Земські уставні грамоти. Серед них: Галиць­кій землі (1456 р.); Дорогочинській землі (1516 р.); Лу­цькій землі (1424 р.); Волинській землі (1501, 1509 рр.); Київській землі (1507, 1529 рр.). На відміну від привіле­їв, що таки «заводили новину», вони підтверджували да­вні права українських земель. В них міститься чимало норм цивільного, кримінального й процесуального права попередньої доби, у тому числі й для доменіальних судів.

Серед джерел права Литовсько-Руської держави важ­ливе місце належить міжнародним договорам, які укла­далися з Новгородською та Псковською республіками, Лівонським і Прусським орденами, Московським князів­ством. Для українських земель особливе значення мали договори з Польщею 1385, 1401,1413, 1569 років.

Першим збірником, який уніфікував чинне законодав­ство (привілеї, звичаєве право, місцеве право) й судово-адміністративну практику був Судебник Великого князя Казимира IV, ухвалений на провінційному сеймі у Віль­но у 1468 р. Він запозичив ряд правових положень із Ру­ської правди, але передбачав значно суворіші покарання, в тому числі смертну кару. Судебник містив переважно норми кримінального права та процесу, маєткового пра­ва, які захищали насамперед феодальну власність. Що­правда, в ньому простежується ідея рівності усіх верств населення перед законом. Розрізняється велика і мала крадіжка, йдеться про індивідуальну відповідальність за вчинений злочин. За судебником, суб'єктами злочину були не тільки вільні люди, а й залежні отчичі (холопи).

Судебник Казимира не міг задовольнити дедалі біль­шої потреби у повній збірці законів Литовсько-Руської держави. Серед основних причин кодифікації були вимо­ги шляхти щодо законодавчого визначення шляхетських лравта привілеїв.

Значно ширшою й ґрунтовнішою кодифікацією став Перший Литовський статут 1529 р., затверджений ва­льним сеймом під титулом: «Статут Вел. Кн. Литов-

79ського». Структурно він складався з 13 розділів і 264 ар­тикулів. Статут містив норми державного й адміністра­тивного права (про верховну владу та її стосунки з насе­ленням, про «земську оборону», тобто організацію війсь­ка, про суддів та суди). Найсуттєвішим було визначення в статуті шляхти як окремого стану, гарантування їй низки прав і привілеїв. Основним критерієм належності до шляхти визнавався принцип давності. В окремих дипад-ках шляхетство підтверджувалося за показаннями свідків -шляхтичів; вони робили це під присягою. Заново шля­хетство надавалося рішенням господаря (правителя дер­жави). Гарантувалося право шляхетського землеволодін­ня, яке не можна було відібрати без вини. Привілейова­ний статус шляхти визначався також у судочинстві. За Статутом не дозволялося карати шляхту «безправно», тобто, без публічного судового процесу. Якщо шляхтич обвинувачувався у злочині, він міг «очиститися» прися­гою. Водночас Статут забезпечував деякі права селян, в тому числі право на землю.

Більшість розділів врегульовувала окремі інститути цивільного, сімейного, кримінального й процесуального права.

Статут 1529 р. (його ще називали «Старий») насампе­ред захищав інтереси і привілеї великих феодалів-магнатів. Тому шляхта наполягала на його «поправі». У роки Лівонської війни Великий князь і магнати були змушені створити комісію для перегляду статуту. Отже, Другий Литовський Статут 1566р. був прийнятий сеймом на вимоги шляхти. Система Статуту, що містив 14 розділів і 367 артикулів, нагадує попередній, але було значно розширено розділи про шляхетські права. По суті він оформив «шляхтизацІю» суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського. Законодавчо закріплювалися нові соціально-політичні реалії: пред­ставництво шляхти на сеймах, поділ влади між князем і сеймом, розширювались права шляхти розпоряджатися підданими селянами. У Статуті 1566р. досконаліше сис­тематизовано норми державного, приватного, криміналь­ного, процесуального права, зафіксовано створення но­вих гродських, земських і підкоморських судів.

Оскільки доопрацювання статуту відбувалося під тис­ком переважно волинської шляхти, його називали ще й

Волинським. Перший і Другий статути були написані староруською мовою. З оригіналів переписувалося бага­то копій, тому збереглося чимало списків, в яких трап­ляються розбіжності.

Вдосконалення статуті в три вал о. Нарешті 1588 р. з'явив­ся Третій Литовський статут, який являв собою взі­рець законодавства і майже три століття діяв на україн­ських землях. Він був прийнятий уже за часів Речі Пос­политої (докладніше про це - у наступній темі).

Слідом за Польщею і через неї відбувалася рецепція німецького права. Вона здійснювалася не у формі окре­мих привілеїв лише німецьким колоністам, а партику­лярне - як дозвіл Великого князя Литовського на пере­ведення міст на магдебурзьке право. Як збірники норм цього права використовувались приватні переклади маг­дебурзьких кодексів на латинську або польську мови та компілятивні підручники магдебурзького права.

У литовсько-руській правовій системі оформилися й були розвинені норми основних правових галузей, хоча самого поділу права на галузі ще не було.

Норми державного права містяться в статутах, кня­зівському законодавстві, постановах сейму. Повніше во­ни подані у Статуті 1529р. Там, зокрема, представлені положення, в яких розкриваються повноваження госпо­даря (глави держави), органів управління, визначаються певні права й обов'язки громадян. Принципове значення має положення про рівність громадян перед законом: «Всі у великом князстве Литовском одним правом маїот сужони бути». Зазначимо, що державне право Литовсь­кого князівства, особливо на перших етапах, грунтувалося на українських підвалинах давнього права. Все ще скли­калися віча, народні збори, судові справи розглядались у громадських та копних судах.

Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється феодальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді помістя (пожа-лування князя з умовою несення служби) - тимчасово чи довічно. Право власності на землю у володільця помістя було неповним, без права розпорядження. Пізніше фео­дали домоглися передачі земель у вотчину, тобто спад­кового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи

81князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими землями за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.

Характерним правовим явищем в аспекті права влас­ності на землю був інститут застави. Крім нерухомос-тей, за Литовськими Статутами об'єктами застави були й рухомі речі, зокрема, коні й худоба. Спочатку відома фідуціарна форма застави, коли кредитор одержував за­ставлену річ не лише у своє користування і розпоряд­ження, а й у повну власність до моменту викупу застави боржником. Пізніше виникла пігиусова форма застави, яка полегшила становище боржника. За неї заставлена річ лишалася власністю боржника, а на кредитора перехо­дило тільки право користування і володіння. На україн­ських землях набула розповсюдження також застава «на урок» (протягом не тільки одного заставного строку, а кількох, аж до викупу майна нащадками),.за якою застав­не право кредитора ніколи не переходило у право влас­ності. На відміну від західноєвропейського чи московсь­кого права у такий спосіб забезпечувалося збереження родових масткі в.

Розвинулося сервітутне право - право користування чужими речами - лісом, сінокосом, місцями для полю­вання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землево-лодільцеві будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи ху­доби. Знахідка породжувала право володіння, але не бу­ла засобом набуття права власності. Так, за Першим ста­тутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, господар двору мас повідомити про це владу. Якщо він протримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.

На грунті звільнення частини станів від залежності та на основі індивідуалізації матеріальних і особистих прав набувало розгалуження зобов'язальне право. Розвиток індивідуального права власності залучив до кола суб'єк­тів договору купівлі-продажу представників усіх станів. Куплені чи набуті іншим способом землеволодіння, крім родових мастків, як і наділи вільних селян, могли бути об"сктом продажу.

Деяких змін зазнав інститут позики. Законодавець ви­магав письмової форми позики на суму понад 10 кіп гро­шей. У випадку смерті кредитора боржник мав повернути позику спадкоємцям. Договір особистого найму змоди-фікузався в бік збереження особистої свободи найнятого. Він вже не веде до рабства, як у попередню добу. За ста­тутами вільна людина не може бути віддана у вічну не­волю, неволя замінюється «вислугованням» за суму «рубль грошей на каждий год мужику, а жонці - копу грошей». Широко застосовуються договори найму або оренди, поклажі, поруки, дарування.

Договори укладалися, переважно, в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання до­говорів застосовувалися застава, присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів населення.

Зобов'язання також виникали за законом, внаслідок правопорушення. В основі таких зобов'язань були вина, матеріальна шкода і втрата. У таких випадках Литовсь­кий Статут передбачав «нав'язни», залежно від станової належності винного.

Шлюбно-сімейне право в цьому періоді значно розви­нулося. В тогочасному законодавстві — це найдосконаліше врегульований розділ цивільно-правових відносин. Хоча, у своїй основі, воно мало норми, що склалися в Київській Русі. Багатоженство і поліандрія під страхом смертної кари остаточно поступається місцем моногамії. Більш визнаваним елементом шлюбу стає вінчання. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Взяттю шлюбу мала передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566р. передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоло­віків - 18. Не втрачаючи свого значення «таїнства», шлюб набуває все більших ознак правового договору. Про це, зокрема, свідчить принцип матеріальної гарантії шлюбу, втіленням якого є договір щодо посагу (прида­ного) нареченої та вено (частини майна) нареченого. Статутом 1529р. сума вена встановлювалась вдвічі біль­шою, ніж придане, але не понад третини вартості чолові­кового майна. По смерті чоловіка вено ставало власністю Дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, придане залишалось у дружини, а вено поверталося чоловікові. При розлученні з вини дружини вона позбавлялася і приданого, й вена,

83Розлучення відбувалося за рішенням церковного суду. На відміну від періоду Руської правди, поняття незакон-нонароджених дітей поширювалося не лише на дітей від наложниць-рабинь, а й на позашлюбних. Шлюбне право чітко розрізняло станову належність населення. Так, вдо-ва-шляхтянка, що виходила заміж за нешляхтича, втра­чала всі шляхетські маєтки.

Спадкування відбувалося за законом чи за заповітом. Закон давав змогу спершу успадковувати дітям, потім онукам і правнукам. Дочки при синах діставали у спадок за законом тільки чвертину батьківського маєтку, з якої їм видавався посаг (придане). При спадкуванні ж мате­ринського майна сини не мали пріоритету. За відсутності прямих нащадків майно переходило до братів чи інших родичів.

За заповітом рухоме майно і набута самим заповіда­чем нерухомість могли передаватися й стороннім особам. Коли ж предметом заповіту були батьківські чи материн­ські маєтки, заповідач був зв'язаний колом законних спадкоємців. Заповідач мав складати заповіт у «доб­рій пам'яті й розумі»; за цих умов волю свою він мав право змінювати кілька разів. Скласти заповіт могла лише особа, не обмежена в правах. Цього права були позбав­лені невільники й полонені, «виволанці», божевільні, чен­ці й черниці та неповнолітні діти. Умовою отримання спадщини за заповітом була наявність правоздатності, тому невільники й челядь, не здобувши наперед волі, не могли успадковувати. Закон визначав особливості спад­кування рухомого майна панських слуг і залежних селян. Дві третини його обов'язково мало переходити їхнім ді­тям, «для несення служби з землі, на якій вони сиділи». Решту, одну третину, селянин чи слуга мав право запові­дати на власний розсуд. Вільним селянам дозволялося розпоряджатися усім складом рухомого майна.

Під впливом магдебурзького права досить широко розвинувся й Інститут опіки.

У кримінальному праві дедалі більше відображена станова нерівність суспільства. Це проявляється у поси­ленні, передусім, відповідальності за злочини для нижчих станів і зменшенні відповідальності - за злочини шляхти. Великокняжі урядовці та особи вищих станів користу­ються посиленою правовою охороною. На шляхетському

стані обмежується захист честі й свободи. За західноєв­ропейським зразком кримінальне право грунтується на доктрині превенції злочину, що в основі своїй містить залякування як злочинця (спеціальна превенція). так і усього населення (генеральна превенція) перед вчинен­ням злочину.

Як і в Київській державі, у Литві спочатку не було по­няття злочину. Існували «образи» чи «обіди». Пізніше ро­зуміння злочину змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з'явилися терміни «злодійство», «бой», «кґвалт», «грабіж» та ін. Отже, спочатку панівний приват­но-правовий елемент поступається перед дедалі сильні­шим поглядом на злочин як на порушення правопорядку.

Суб'єктами злочину відповідно до встановленого при­вілеєм 1457 р. принципу індивідуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відповідальність наста­вала за Судебником Казимира з 7-літнього, а за Другим статутом-з 14-літнього віку. Злочинець вважався винува­тим, коли він усвідомлював протиправність діяння і мав волю його вчинити. Чітко розрізняється співучасть у вчи­ненні злочину на головних злочинців, учасників злочину, помічників і підмовників. Об'єктами злочину могли бути усі особи, крім тих, що перебували поза правом, яких можна було безкарно вбивати.

Литовсько-руське право передбачало складну систему 'і.чочииів.

До категорії найтяжчих були віднесені злочини проти держави (повстання, втеча до ворога, зрада, передача порогам фортеці, замах на урядовців, передусім суддів, звільнення в'язнів тощо). Найтяжчим вважався раніше невідомий злочин образи масстату (змова проти воло­даря, його житгя та здоров'я; намагання усунути Великого князя з престолу або зайняти його місце після смерті). За нневагу маєстату вважалась критика великокнязівських розпоряджень, вироків, невідповідна поведінка при дворі тощо. До категорії найтяжчих належали також злочини вій­ськові (втеча з поля бою, продаж і вивіз до ворожих країн зброї тощо), службові ( підробка та використання підробле­них документів, печаток князя, фальшивомонетництво тощо). Обов'язковою карою за ці злочини була с Ірата.

Серед злочинів проти релігії виокремлюються пере-мова християн до іншої віри, єресі тощо; проти родини -двоєженство, кровозмішення, викрадення жінки, побиттк

батьків тощо; проти моралі - зґвалтування, проституція, позашлюбні статеві зносини тощо. Під впливом церкви за ці злочини винуваті засуджувалися здебільшого до смертної кари.

З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство («мужебойство»), яке поділялося на навмисне чи з необережності. Навмисне вбивство могло набирати форми тяжкого, звичайного і легкого. Як тяжкі кваліфі­кувалися вбивства підступом або з використанням вбив­цею близьких зв'язків Із жертвою. Легкі наближалися до вбивств з необережності, хоча до цієї категорії було від­несено вбивство власної дитини чи дитини, народженої поза шлюбом. Такі види вбивств, як вбиство випадкове і вбивство при самообороні, не підлягали покаранню.

Тілесні ушкодження поділялися на навмисні, нена­вмисні й випадкові; неспровоковані і внаслідок провокації («з чужого початку»). Обтяжувало провину застосування небезпечного або незвичного знаряддя злочину. Особливо переслідувалася участь у двобої, який був заборонений.

Злочини проти честі і свободи стосувалися виключно охорони шляхетських прав і вольностей. Кожний замах на честь і свободу шляхтича гостро карався. Найтяжчим для шляхтича був закид щодо його позашлюбного походження.

Суспільне небезпечними вважалися майнові злочини: пограбування, крадіжка, що, залежно від вартості вкра­деного (більш чи менш 4 кіп грошей), поділялися на тяжкі й легкі; користування краденим, знищення чи по­шкодження чужого майна, підпал тощо. Виокремлюються так звані «ґвалти» - наїзди на дім чи садибу. Покарання за ці злочини залежали від наслідків вчиненого.

Систему покарань складала комбінація викупів І пуб­лічних кар. Спочатку переважали майнові штрафи, що надходили потерпілому (шкода), родичам убитого (го-ловщина), у скарбницю держави (наклад). Пізніше, піс­ля прийняття Статутів, майнові покарання у багатьох випадках замінено смертною карою. Смертна кара поділялася на просту (відрубання голови, повішення) і кваліфіковану (спалення, посадження па палю, закопу­вання живим у землю тощо). До простих людей широко застосовувалися болісні й калічницькі покарання. За кра­діжку злодія карали відрізуванням вуха, за протиморальні

злочини - відрізуванням губ і носа. Ув'язнення застосову­валось, здебільшого, як превентивний засіб (затримання злочинця до суду), а також - до невишіатних боржників. Згодом воно застосовується як кримінальне покарання на незначні терміни від 3 тижнів до 1 року 6 тижнів і поділя­ється на легке (наземне) і важке (підземне).

Шляхтичів карали також позбавленням прав І честі -«виволанням» (вигнанням за межі міста чи села й ого­лошення поза законом). Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права й привілеї. Ця кара застосовувалась передусім за державні та військові злочини.

ЇІри карах на смерть і позбавлення честі як додаткові покарання виступали конфіскації майна, хоча інколи вони застосовувалися й як основні. Конфісковане майно йшло на покриття шкоди, решта переходила у власність держави.

На українських землях литовської доби тривалий час зберігався притаманний давньоруському праву обвину­вально-змагальний процес. Судочинство починалося за­явою заінтересованої особи або її родичів. Позивач по­винен був сам зібрати і пред'явити на суді докази. Але у XVI ст., як це закріплено у Другому Литовському статуті 1566р., з'являються елементи слідчого (інквізиційного) прогресу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи заяви потерпілого, мав право сам порушити справу. Допуска­лося представництво сторін: Статутом 1529р. вводила­ся норма, що передбачала участь у суді адвокатів, які називалися прокураторами, або речниками. Судовими доказами вважалися власне зізнання (для чого допуска­лися тортури), покази свідків, характеристика підсудного «добрими людьми», речові докази, письмові документи, присяга.

* * *

Руйнація Давньоруської держави призвела до того, що її землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, на­самперед Литви й Польщі. Українські землі, які увійшли до складу Литовського князівства, помітно вплинули на його державно-правовий розвиток. Високим рівнем куль­тури, сталими правовими формами й традиціями вони сприяли еволюції князівства в Литовське-Руську державу. Вікові традиції української державності не переривалися,

87але в подальшому їхній розвиток обмежувався місцевим самоврядуванням.

Литовське-руське право багато в чому наслідувало й продовжувало давньоруське звичаєве право. Литовські ста­тути - видатні пам'ятки права литовського, українського та білоруського народів. За змістом, високим рівнем законо­давчої техніки вони вважаються одними з найпрогресивні-ших на той час документів європейської юридичної Думки.

Завдання для індивідуальної роботи

1. Як відбувалося формування Литовське-Руської дер­жави? Який характер мало приєднання українських земель до Литви?

2. Чим зумовлювався процес об'єднання Литви й По­льщі? Охарактеризуйте польсько-литовські унії. Які на­слідки вони мали для українських земель?

3. Складіть схему суспільного ладу Литовсько-Руської доби. Дайте соціальне-правову характеристику основним соціальним верствам.

4. Складіть схему державного устрою Литовсько-Русь­кої держави. Охарактеризуйте форму правління і систему органів центрального й місцевого управління Великого кня­зівства Литовського,

5. Складіть схему судоустрою в Литовське- Руські й дер­жаві до і після судової реформи середини XVI ст. Додайте до цього характеристику судових органів.

6. Охарактеризуйте систему копних судів. Після прий­няття якого правового акта вони були замінені доменІаль-ними судами феодалів?

7. Охарактеризуйте джерела прана Литовсько-Руської держави.

8. Охарактеризуйте процес розвитку цивільного права Литовсько-Руської доби.

9. Охарактеризуйте процес розвитку кримінального права Литовсько-Руської доби.

10. Охарактеризуйте процес розвитку процесуального права Литовсько-Руської доби.

Тема 7

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ

ЛАД І ПРАВО

НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

У СКЛАДІ

РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ