Особливості економічних відносин і різноманітність форм еволюції країн, що розвиваються

Для країн, яких відносять до тих, що розвиваються, а їх най­більше в сучасному світі, характерна різноманітність рівнів роз­витку та типів господарювання. Серед цих країн є такі, які за своїм економічним розвитком наближаються до країн із розви­нутою ринковою економікою, — Південна Корея, Аргентина, Бразилія, Мексика, Сінгапур, Тайвань, Гонконг та ін. Це—так звані нові індустріальні країни. До цієї групи входять і так звані нафтові королі — країни-експортери нафти (ОПЕК), що розта­шовані на Близькому Сході, — Кувейт, Саудівська Аравія, Ірак, Арабські Емірати та ін., які добились завдяки експорту нафти високого рівня життя народу, хоча їхня економіка однобічна і значною мірою залежна від розвинутих країн із ринковою еконо­мікою.

Найбільше серед країн, що розвиваються, це країни зі сла­борозвинутою рутинною технікою, патріархальщиною, родо­племінною ворожнечею, надзвичайною бідністю і незначною тривалістю життя населення (Гаїті, Лесото, Непал, Бангладеш, Сомалі, Ліберія та ін.).

До недавнього часу, за існування соціалістичної системи, ча­стина країн, що розвиваються, обрали так званий некапіталістичний шлях розвитку, або шлях соціалістичної орієнтації — Ал­жир, Єгипет, Сирія, Ангола, Ефіопія, Нікарагуа, Чилі, Перу та ін. - усього понад 20. Більшість же обрала капіталістичний шлях розвитку, тобто орієнтувалась на ринкову систему господарю­вання. Окремо звертають увагу на групу країн, де в центрі роз­витку перебувають концепції ортодоксального релігійного фундаменталізму, зокрема, ісламського — Іран, Афганістан, Бангла­деш та ін.

Функціональним критерієм сучасної диференціації країн, що розвиваються, є рівень розвитку товарних відносин, товарних форм господарювання в поєднанні зі ступенем і глибиною участі в міжнародному поділі праці, світовій торгівлі, інтернаціоналі­зації виробництва та капіталу.

За цим критерієм розрізняють чотири основні підгрупи країн, що розвиваються:

• нові індустріальні країни;

• країни-нафтоекспортери;

• середньо розвинуті країни;

• найменш розвинуті країни.

У цілому ж для цієї групи країн характерними є: віднос­но низький рівень розвитку продуктивних сил, нерозвинутість ринкових відносин, монополізм економічної влади держави, засилля іноземного капіталу, велика зовнішня заборгованість тощо.

Однак між цими країнами є й певні відмінності, які стосу­ються: розвитку ринкових засад в економіці, місця у міжнарод­ному поділі праці, розмірів і структури економічного потен­ціалу, структури експорту, частки у соціально-економічній струк­турі традиційних укладів, місця національного капіталу в еко­номіці, співвідношення його з іноземним капіталом.

Як приклад складностей перехідного переходу наводять досвід країн Латинської Америки: Аргентини, Болівії, Бразилії, Чилі, Мексики, Перу, де ринкові реформи тривають майже два десятиріччя. Хоча латиноамериканські країни повністю не прийняли доктрин соціалістичної систем (окрім Куби, частково Нікарагуа і Перу), їх економіку у 60 - 70-х роках вважали чи­мось середнім між капіталізмом і соціалізмом. Майже всі вони бралися за проведення інтенсивної державної індустріалізації, в якій уряд ставав напрямною силою. Хоча держава і не пре­тендувала на управління всією економікою, продукція держав­них підприємств становила більше половини всього обсягу про­мислового виробництва.

У процесі індустріалізації було націоналізовано багато про­відних галузей промисловості. Передбачалось, що під контро­лем держави підприємства зможуть розвиватися більш високи­ми темпами. Намагаючись захистити провідні галузі — стале­ливарну, енергетичну та вугільну від іноземної конкуренції, уряди вдавалися до запровадження високих тарифів та інших обмежень у зовнішній торгівлі.

Окрім того, уряди обіцяли надійні соціальні гарантії робіт­никам, вбачаючи в них свого політичного «партнера» у справі інтенсивної індустріалізації. Промисловим робітникам, особ­ливо державного сектору, гарантувалося довічне працевлаш­тування, високі заробітки, пенсійні пільги тощо.

Однак розрахунки виявилися хибними. Важка промис­ловість так і не досягла належної конкурентоспроможності ^за­безпечення соціальних гарантій стало занадто дорогим заходом для держави.

Робітники вимагали й отримували такі заробітки та соціальні пільги, що виходили за межі фінансових можливостей під­приємств. Унаслідок цього підприємства зазнавали величезних збитків, що починали підточувати економічні підвалини держа­ви. На державних підприємствах процвітала корупція. У 70-ті роки уряди більшості латиноамериканських країн взяли у міжнародних банків позички на величезні суми, частково задля того, щоб підтримати систему, яка розвалювалась.

Однак економічне оздоровлення не сталося, а самі країни заборгували величезні суми, сплатити які вони були неспро­можними.

За таких умов і розпочалися справжні ринкові реформи, створення замість одержавленої економіки нової ринкової си­стеми, заснованої на принципах приватної власності. При цьому вони свої реформи розпочали з розв'язання головних завдань: боротьба з високою інфляцією, відкриття економіки для впливу міжнародної конкуренції, приватизація державних підприємств, зміна юридичної системи з метою захистити пра­ва приватної власності. На це все їм довелося витратити по­над 5 років. Лише після цього економічне оздоровлення у цих країнах починало набувати твердої ходи: скорочення інфляції і швидке економічне зростання.

Щось подібне було розпочато і в країнах колишньої соціалі­стичної системи, однак приблизно на 10-15 років пізніше.