Походи населення: закон розподілу за працею та суспільні доходи споживання

Однією з особливостей, відмінностей соціалістичної еко­номічної системи вважались особливості відносин розподілу доходів, яким приписувалась значно вища справедливість по­рівняно з відносинами розподілу при капіталізмі. Власне со­ціалістична ідея і з'явилась завдяки популяризації серед трудя­щих мас гасел та ідей чесного та справедливого розподілу, відно­син рівності всіх у розподілі фонду особистого споживання.

Мірою розподілу життєвих благ між членами суспільства й основним джерелом формування їх доходів вважалась праця, а не капітал, оскільки працівники соціалістичного суспільства вва­жались рівними господарями засобів виробництва (співвласни­ками капіталу). Одночасно праця виступала не лише мірою роз­поділу, а й мірою споживання.

Тобто вважалось, що соціалізму притаманним є закон роз­поділу за працею: внутрішній, стабільний, об'єктивний причин-но-наслідковий зв'язок між працею працівника і її результата­ми, з одного боку, і кількістю одержаних ним благ — з іншого.

Розподіл за працею означав рівну оплату за рівну працю і різну плату — за різну працю. У цілому цей закон виступав як закон розподілу за кількістю й якістю праці.

Одночасно визнавалась об'єктивно необхідною інша фор­ма розподілу — суспільні фонди споживання. З допомогою ос­танніх забезпечувалось (повністю або частково) задоволення суспільно значущих потреб в освіті і культурі, охороні здоров'я і житлі, утримання непрацездатних членів суспільства.

Таким чином, за рахунок розподілу за працею в основно­му задовольнялись переважно індивідуальні потреби особи, а за рахунок суспільних фондів споживання — задоволення пріо­ритетних для суспільства і кожного його члена потреб неза­лежно від доходів за працею, складом сім'ї тощо. Розподіл за рахунок суспільних фондів споживання забезпечував ціле­спрямований економічний вплив на структуру витрат і спо­живання в інтересах всебічного розвитку особи і суспільства в цілому.

За наявності двох форм розподілу вирішувалась певною мірою
проблема соціальної справедливості та рівності (зрівнялівки).
Мірою справедливості визнавалась праця: від кожного — по можливості, кожному — за працею. "Хто не працює, той не їсть". Рівність у буквальному розумінні слова перетворюється в зрівня­лівку, яка підриваючи соціальну справедливість і матеріальну заін­тересованість, визнавалась одним із основних чинників гальму­вання соціально-економічного розвитку. Це було антиподом со­ціалізму в розподілі.

Заробітна плата вважалась уже не вартістю робочої сили, а ча­стиною новоствореного продукту (національного доходу), яку одержує працівник відповідно до кількості і якості праці. При цьому заробітна плата виражала складну сукупність еко­номічних відносин між окремим працівником і суспільством у цілому, між працівником і трудовим колективом та між трудо­вими колективами..

У колгоспному секторі формою розподілу за працею була не заробітна плата, а оплата праці.

В організації оплати праці велика роль надавалась норму­ванню праці. Норма — це міра праці, її продуктивність, ефек­тивність. Залежно від умов виробництва норми праці можуть бути визначені у вигляді норм часу, норм виробітку, норм об­слуговування тощо.

Норма часу — це час на виготовлення одиниці продукції або на виконання однієї виробничої операції

Норма виробітку — це кількість продукції, яку необхідно виробити або обробити за одиницю часу.

Норма обслуговування визначає, скільки одиниць облад­нання або робочих місць повинен обслуговувати робітник за одну зміну.

Система оплати праці в промисловості організовувалась на основі тарифної системи, яка включала тарифно-кваліфі­каційний довідник, тарифну сітку та тарифну ставку першо­го розряду.

Однією з особливостей оплати праці в колгоспах (коопера­тивах) було поєднання грошової форми оплати з натуральною. Одночасно свого часу мірою затрат праці був трудодень — ден­на норма виробітку, за допомогою якої кількісно порівнюють­ся різні види праці.

Таким чином, заробітна плата в командно-адміністративній системі, виступаючи як частина в доході підприємства або сус­пільства (фонд заробітної плати, фонд матеріального заохочення), яка розподілялася між робітниками за працею, прив'язу­валась до створеного продукту, розглядалась як його частина, залежала від його величини, виступала своєрідним "залиш­ком", який розподілявся "за працею".

Такий погляд дозволяв й досі дозволяє відповідним орга­нам державного управління працею довільно встановлюва­ти розміри заробітної плати без будь-якого наукового обґрун­тування й без урахування об'єктивно зумовленого рівня по­треб різних груп населення, які відрізняються одна від одної рівнем розвитку робочої сили й відповідно величиною за­трат суспільної праці на її відтворення. Унаслідок в організації оплати праці виникли численні диспропорції, одна з яких - відносно високий рівень заробітної плати робітників (навіть з низькою кваліфікацією) порівняно з оплатою праці інженер­но-технічних, наукових працівників.

Ніякого зв'язку з затраченою працею заробітна плата прак­тично не мала й не могла мати. Зв'язок цей проголошувався лише формально, про що свідчить викладене нижче.

Величина коштів, призначених для виплати зарплати (фонд заробітної плати), визначався не тоді, коли був створений про­дукт і відбувалася його реалізація, а до початку виробництва.

Робітник отримував заробітну плату навіть тоді, коли він не працював (з виробничих чи інших причин) протягом частини або всього робочого дня

Нарешті, праця не може бути мірою заробітної плати, тому що вона сама вартості не має. Праця створює вартість товару. Однак сама вона вартості, а відповідно й ціни, мати не може. Чинниками, які перетворюють ціну робочої сили на заробітну плату й створюють видимість, що це плата за працю, є: тарифна система пов'язування заробітної плати з тривалістю праці (при відрядній оплаті з кількістю виробле­ної продукції); виплати заробітної плати після закінчення процесу праці.

Плутанина в теорії й практиці визначення заробітної плати в командно-адміністративній системі пояснюється такими об­ставинами:

Довгий час проблема існування товарного виробництва при соціалізмі була спірною. Тому й заробітна плата вважалась поза товарно-грошовими відносинами.

Основою збудованої економічної системи, яку називали со­ціалізмом, вважалася суспільна власність на засоби виробництва, яка передбачала, що всі члени суспільства є її співвласниками, працюють на себе, наймана праця відсутня.

Якщо відсутня наймана праця, то не існує купівлі-продажу робочої сили, тобто остання не є товаром, а отже не має вар­тості. А раз так, то заробітна плата не стала ні платнею за робо­чу силу, і не доходом, який одержує власник засобів виробниц­тва, а чимось третім, із різними формами, доплатами, 13-ю за­робітною платою тощо.

Як відмічалось вище, утвердження ринкових відносин ста­вить все на свої місця: заробітна плата стає вартістю робочої сили. Саме остання, тобто вартість робочої сили (а отже, вартість життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили), повинна визначати кількість грошей, що отримує найма­ний робітник в обмін на свою робочу силу.