Відносини власності в сільському господарстві

Центральне місце у відносинах власності в сільському господарстві посідає власність на землю. Проблема відносин власності на землю є однією з важливих складових системи соціальної справедливості в суспільстві, тому що земля — не є продуктом праці, даром природи, і тому доступ до користування її благами і повинні мати всі люди однаковою мірою. Від того, чи буде зем­ця приватною, колективною, чи загальнодержавною, залежати­ме, з одного боку, хто володітиме, користуватиметься й розпо­ряджатиметься нею і продуктами її функціонування; тобто залежатиме, як дотримуватиметься принцип соціальної справедливості, закладений природою. З іншого боку, форми класності на землю визначають і форми власності між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання сільсько­господарських продуктів.

Історично ці відносини складалися по-різному в різні епохи: общинне володіння землею у первіснообщинному ладі, приватне володіння у рабовласницькому та феодальному ладі, спроби націо­налізації землі на початку соціалізму, і реалізації її в СРСР та інших постсоціалістичних країнах, перехід до приватної власності на землю в цих країнах після краху соціалізму - все це свідчить про надзвичайну складність проблеми соціальної справедливості у відно­синах між людьми щодо землі.

Утвердження приватної власності на землю розкололо суспільство на тих, хто її має, і тих, хто позбавлений цієї власності.
Одночасно вона персоніфікує реального власника, господаря
землі. Націоналізація землі, проголошення її всенародною
власністю і передача у довічне користування селянам (колгос­пам, радгоспам та іншим сільгосппідприємствам) у колиш­ньому СРСР зробили землю нічийною, безпосередній праців­ник на землі матеріально не був зацікавлений в кращому гос­подарюванні на ній, тому, що реальним власником продукту
"земля" була держава в особі її бюрократичного апарату
(міністерства, відомства, райони тощо). Це певною мірою по слабило стимул до праці, що зумовило низькі темпи зростання ефективності аграрного сектору. Принцип соціальної справед­ливості так і не був реалізований. Навпаки, найбільш занедба­не в цілому сільське господарство було у Радянському Союзі. Спроби КПРС розв'язати продовольчу проблему так і не дали позитивних результатів: радянські люди споживали продоволь­ство основних видів значно менше, ніж у цивілізованих розви­нутих країнах.

У даний час в Україні згідно з Указом Президента України " Про прискорення реформування аграрних відносин" від 2 груд­ня 1999 р. здійснюється процес суттєвих змін у відносинах влас­ності на селі. Широкого розмаху набуває створення приватних орендно-пайових господарств на основі передачі частини сільсько­господарських земель у приватну власність сільських жителів. Одержавши земельний пай у свою власність, селянин має право розпорядитись ним на свій розсуд:

—самому працювати на виділеній ділянці;

—передати її іншими господарям на умовах оренди й одер­жувати відповідні дивіденди — орендну плату;

— залишити пай у реформованому господарстві з правом
також одержання певного доходу (орендної плати).

Паралельно вирішується гостра проблема — перетворення землі у товар. З часом, коли ринок землі набуде цивілізованого характеру, власник паю може його продати за вигідною йому ціною.

Згідно з Указом Президента України "Про заходи щодо за­безпечення майнових прав селян у процесі реформування аг­рарного сектору економіки" від 29 січня 2001 р. після розпаюван­ня землі, видачі земельних сертифікатів і передачі земельних паїв в оренду новим приватним агроструктурам, буде здійснене і роз­паювання майна колишніх колективних сільськогосподарсь­ких підприємств (КСП) між селянами з видачею майнових сер­тифікатів, і подальшою передачею їх в оренду за відповідну орен­дну плату. На основі майнових паїв братимуть в оренду цілісні майнові комплекси з виплатою орендної плати залежно від вар­тості майнового паю.

Таким чином, на селі поступово з'явиться реальний госпо­дар землі, приватний власник, який буде зацікавлений у най­ефективнішому її використанні.

14.3. Форми господарювання в сільському господарстві та їх ре­формування в Україні

Різноманіття форм власності лежить в основі різноманіт­них форм господарювання на селі. Ще за радянських часів в Україні, як і в СРСР в цілому, господарювали на землі: колгос­пи — колективні господарства, радгоспи — державні господар­ства та особисті підсобні господарства селян. У процесі розвитку агропромислової інтеграції з'являлись такі форми господарю­вання, як агрофірми, агрокомбінати, сільськогосподарські ко­оперативи, агропромислові підприємства, об'єднання тощо. Такі агропромислові формування виникають за наявності прямих і усталених зв'язків між сільськогосподарськими, з одного боку, та переробними, торговими підприємствами і організа­ціями—з іншого, за високого рівня концентрації та товарності виробництва.

Поряд із низовими агропромисловими формуваннями у ме­жах окремих областей, районів функціонують регіональні агропромислові комплекси. Вони охоплюють сільське господарство окремого регіону, галузі, що забезпечують цей комплекс засо­бами виробництва, здійснюють надання виробничих послуг та перероблюють, зберігають та доставляють продукцію до спо­живачів.

В умовах переходу до розвинутих ринкових відносин здійснюється реформування форм господарювання. В Україні цей процес умовно можна поділити на два етапи: перший — перетворення колгоспів у КСП, а радгоспів — в акціонерні то­вариства; другий — реформування КСП на засадах приватної власності на землю і майно, тобто створення приватних підприємств ми основі орендно-пайових відносин, а також фер­мерських господарств. В Україні станом на 01.01.2001р. ство­рено 14,9 тис. нових агроформувань. Укладено 5,6 млн договорів оренди земельної частки (паю) загальною площею в 22 млн га. Лише у 2000 році селяни-орендодавці отримали близь­ко 1,7 млрд грн орендної плати.

Паралельно з реформуванням первинної виробничої ланки в Україні широкого розвитку набуває інфраструктура аграрного сектору економіки. АПК України обслуговують 43 товарні біржі, 388 агропромислових домів, 291 оптово-продовольчих та понад 180 оптово-плодоовочевих ринків, 16589 заготівельних пунктів,

165166 кредитних спілок. Створені і функціонують одиниць системи моніторингу цін на сільськогосподарську продукцію та продовольство.

Здійснюються заходи з функціонального наповнення інфраструктури, особливо обслуговуючих кооперативів, заго­тівельних пунктів та торгових домів, які при закупівлі сільсько­господарської продукції у товаровиробників мають забезпечу­вати їм прибутковість та реально формувати великі оптові партії товарів для реалізації через біржовий товарний ринок як для внутрішніх потреб, так і на експорт.

Окрім того, здійснюється приватизація землі промислови­ми підприємствами, на основі чого створюються потужні ви­робничі агропромислові комплекси. Шахта ім. Засядька у До­нецьку є власником ЗО тис. га землі, тут є птахофабрика світо­вого зразка, ферма на 200 тис. гусей, ферма на тисячу голів худоби чорно-рябої породи високої продуктивності. Високу ефективність показують фірма "Артеміда" у м. Кіровограді (орендує до 200 тис. га землі), фірма "Чумак" у м. Херсоні та інші. Ці та інші приклади свідчать про те, що на селі не слід протиставляти приватне господарювання державному та колек­тивному.

Господарювання, яке виникає на приватних фермах господа­рювання, на перших порах неспроможне самотужки заповнити всі ніші агропромислового ринку. Штучна суцільна приватиза­ція на селі може призвести до не менших бід, як суцільна штучно нав'язана колективізація в СРСР на початку 30-х років минулого століття.

Високорентабельні крупні колективні чи державні сільсько­господарські підприємства не потрібно перетворювати у при­ватні. А нові форми господарювання: сімейні ферми, селянські господарства, самостійні кооперативи, селянські спілки, при­ватні підсобні господарства, орендні, підрядні та акціонерні товариства, насамперед, мають з'являтись на місці збанкруті­лих господарств, колгоспів та радгоспів.