Суб'єкти і об'єкти власності. Права власності

Суб'єктами власності виступають носії відносин власності, тобто, які перебувають у зазначених відносинах, ті, кого стосу­ються відносини володіння, користування та розпорядження май­ном та іншими благами. Основними суб'єктами відносин влас­ності є домогосподарства, підприємства, держава та закордонні суб'єкти (іноземні громадяни, фірма, держава). Окрім того, суб'єктів власності поділяють на: фізичних (приватних) осіб, юридичних осіб, резидентів та нерезидентів тощо.

Соціально-економічні перетворення, пов'язані із сучасною науково-технічною революцію, вносять суттєві зміни у сферу об'єктів та суб'єктів власності.

В умовах інформаційної економіки до об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили та ін.), відносять досягнення науки та інформації. Ті, хто найбільшою мірою стали власниками цих об'єктів, посилили свою економічну могутність, конкурентоспроможність.

Однією з принципово нових важливих рис науки та інфор­мації як об'єктів привласнення є те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного, а й із соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці. Так, в умовах розгортання інформаційної революції зростає інформатизація праці, а її учасниками стає широке коло найбільш висококваліфікованих працівників, які внаслідок цього є носіями нового об'єкта при­власнення.

Інформацію, завдяки її специфіці, неможливо відокремити від найманих робітників і службовців, на відміну від засобів ви­робництва. Тому навіть після роботи вони значною мірою зали­шаються носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій компанії і т. п. Внаслідок цього робітники і службовці пев­ною мірою стають співвласниками даного об'єкта привласнен­ня, що є одним із найвагоміших чинників зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, й розміру заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.

Це стосується й інтелектуальної власності, яка формується на основі такого якісно нового елемента системи продуктив­них сил, як наука.

Американські науковці розрізняють три основні види інте­лектуальної власності: 1) приватна власність, що закріплюєть­ся у формі патенту або ліцензії; 2) суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, перебуває у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріплена за юридичною особою. При належному обміні інформацією цей вид власності може стати надбанням усього людства; 3) проміжна форма влас­ності, або власність, що «просочується» і являє собою іннова­ційну науково-технічну інформацію. її не можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації можна створити продукцію у зміненому ви­гляді.

Еволюція об'єктів власності зумовлює глибокі зміни в суб'єктах власності. Ці зміни полягають, насамперед, утому, що частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, універ­ситетах тощо, паралельно займається підприємницькою діяль­ністю, організовує свою ризикову, або венчурну, справу. Крім того, вони можуть працювати за контрактом у кількох фірмах або суміщати роботу за наймом (працювати у науковій лабора­торії та викладати в університеті).

Отже, власник такої висококваліфікованої робочої сили, працюючи за наймом, може водночас стати суб'єктом приват­ної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчур­не підприємство, або в колективній формі, якщо у цьому бе­руть участь інші науковці та спеціалісти). Така полісуб'єктність певною мірою поширюється і на частину найманих робітників і службовців нижчої кваліфікації, якщо вони стають власника­ми визначеної кількості акцій фірми.

Ще однією важливою рисою сучасних відносин власності у розвинутих країнах Заходу є, з одного боку, процес певної де-персоніфікації (зменшення частки в руках окремих осіб) круп­них капіталістів-власників і перехід її (власності) до рук юри­дичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Так, в Японії на початку 90-х років частина юридичних осіб серед власників акціонерного капіталу становила близько 78 %, а з-поміж них фінансовим інститутам належало близько 80 % капіталу. У США частка юридичних осіб в акціонерному капі­талі майже у два з половиною рази менша.

Персоніфікація власності. З іншого боку, відбувається про­цес зростання персоніфікації (збільшення частки в руках ок­ремих осіб) власності через механізм придбання акцій. Частко­во цей процес здійснюється і через пенсійні та страхові фонди. У США, наприклад, кількість пайщиків пенсійних фондів на початку 90-х років становила близько 70 млн. чол. Водночас в управлінні фондами існує висока концентрація влади. Так, незважаючи нате, що у США діє близько 1,5 тис. крупних пен­сійних фондів, право схвалювати рішення про інвестиції має невелика група осіб (кількасот чоловік).

Купівля акцій частиною трудящих, особливо за пільгови­ми цінами (наприклад, в американській компанії ІБМ най­мані робітники і службовці мають право витрачати до 10 % за­робітної плати на придбання акцій за цінами, що становлять 85 % їхньої ринкової вартості), дає їм змогу в обмежених розмірах привласнювати частину прибутку, частково долає їх відчуженість від засобів виробництва.

Таким чином, по-перше, тих, хто привласнює дану річ (благо, ідею тощо) називають суб'єктами права власності. Суб'єктами права власності можуть бути фізичні особи, гру­пи (об'єднання) людей, держава; по-друге, те, що привлас­нюється, називають об'єктом права власності. Об'єктами пра­ва власності є не лише матеріальні речі, а й різноманітні права, цінні папери, інтелектуальні досягнення тощо; по-третє, кож­ний об'єкт власності може володіти певним набором прав влас­ності і мірою їх реалізації.

Як правило, серед багатьох прав власності виділяють три основні — володіння, розпорядження та використання. Вони становлять ядро власності.

У більш широкому масштабі повна інвентаризація прав власності передбачає такі права власності:

1. На володіння, тобто право виключного фізичного контро­лю над об'єктом права власності;

2. На користування — право особистого використання об'єкта права власності;

3. На розпорядження (управління) - право схвалювання власником рішення про те, хто і яким чином даний об'єкт власності може використовувати;

4. На дохід або від попереднього особистого використання об'єкта права власності, або від дозволу іншим особам користування ним;

5. На відчуження, споживання марнотратство, зміну або зни­щення об'єкта права власності;

6. На захист від експропріації об'єкта права власності;

7. На передання об'єкта права власності у тимчасове користу­вання або назавжди (спадщина);

8. На безстроковість, за яким об'єкт права власності належить власнику доти, доки він існує;

9. Заборони шкідливого використання об'єкта права власності;

10. Відповідальність, тобто можливість відчуження об'єкта права власності у разі потреби сплати боргу;

11. На відновлення порушених через певні причини прав су­б'єкта власності.

Суб'єкт власності вважається повноцінним (справжнім) власником, якщо він володіє всіма переліченими правами влас­ності, тобто володіє всім "пучком" прав власності.

4.4. Тенденції розвитку відносин власності в Україні й у світі

На сучасному етапі людство в своєму розвитку вступило в таку фазу, коли досягнутий рівень добробуту може підтримуватися й зростати лише за умови зростання самостійності, підвищення відповідальності, активної участі у схваленні рішень і зацікавленості в результатах праці безпосередніх ро­бітників— головного фактора виробництва. Це об'єктивно вима­гає передачі хоча б частини прерогатив власника особам найманої прані, перетворення ЇХ на співвласників та співуправителів ви­робництва. Тобто, необхідно подолати те відокремлення працівника від засобів виробництва, яке породжується не лише пер­соніфікованою приватною капіталістичною власністю, а й соціалістичною загальнонародною, державною власністю на основні засоби виробництва.

Для України, яка розбудовується на засадах ринкової еко­номіки, проблемою номер один стало реформування відносин власності на засоби виробництва. А сталося це тому, що в Ук­раїні, яка в складі Радянського Союзу протягом тривалого часу будувала соціалізм, склалася своєрідна структура власності, в якій переважали її суспільні форми.

Така структура власності формувалась під впливом вимог кон­цепції побудови соціалізму, яка передбачала, що:

а) соціалізм повинен довести свої переваги перед капіталі­змом, на зміну якому він приходить, вищим рівнем продуктивності праці;

б) високий рівень продуктивності праці може забезпечити
лише велике виробництво, яке має низку суттєвих економічних переваг перед дрібним виробництвом;

в) найсприятливішим середовищем для зростання продуктивності праці може бути лише суспільна власність на засоби виробництва, яка відкриває простір для розвитку продуктивних сил, бо дає можливість свідомо підтримувати відповідність між виробничими відносинами й продуктивними силами.

Практика побудови соціалізму в СРСР певною мірою підтвердила справедливість такої концепції.

Проте в ході формування основ соціалістичного суспільства були допущені суттєві помилки, найважливішою з яких була підміна суспільної власності державною, унаслідок чого фактич­но право розпорядження народною власністю перейшло до рук державного бюрократичного апарату, а безпосередній вироб­ник поступово втратив з нею зв'язок. Так власність стала «нічийною», а працівник—відокремленим від засобів виробниц­тва, хоча формально він залишався їх співвласником.

Надмірне одержавлення власності породило багато негативних наслідків у всіх сферах життєдіяльності суспільства. В еко­номічній сфері — це ігнорування особистих інтересів трудівників і відчуження їх від власності, що підривало стимули до високо­ефективної праці; підміна загальнонародних інтересів відомчи­ми, індивідуальними, що породжувало неефективне, а іноді й шкідливе використання загальнонародних коштів, марнотрат­ство; невиправдано надмірне обмеження ринкового механізму дер­жавним регулюванням, що вплинуло зрештою на темпи економіч­ного зростання.

Ринкова трансформація економіки передбачає насамперед реформування відносин власності, переходу від державної до багатоманітної власності, і насамперед, суттєвого відродження на новій основі приватної власності на засоби виробництва. Останнє здійснюється завдяки роздержавленню власності та приватизації підприємств.

Економіка, до якої прямує Україна в процесі ринкової транс­формації, ґрунтується на співіснуванні різноманітних форм власності: суспільної (державної), приватної, спільної, групо­вої, колективної тощо. Головне завдання цього процесу — по­долання відокремлення безпосереднього виробника (робітни­ка) від засобів виробництва і його результатів.

Процеси трансформації відносин власності здійснюються не лише в постсоціалістичних країнах, айв інших, що розви­ваються, і країнах з розвинутою ринковою економікою.

У країнах розвинутого капіталізму це здійснюється шляхом переходу від індивідуальної приватної власності до групових, колективних форм, що на сучасному етапі після століть панування приватної індивідуальної власності на засоби виробницт­ві є закономірним, об'єктивно необхідним процесом. Тільки так можна забезпечити високий рівень ефективності виробництва.

У СРСР та інших постсоціалістичних країнах формування колективних форм власності призвело до монопольного зосе­редження засобів виробництва в руках держави, що породило надмірний централізм в управлінні економікою. За таких умов власність лише формально вважалася суспільною, оскільки розпоряджався нею держапарат.

Природно, що за цих умов Україна, яка успадкувала від СРСР надмірно одержавлену економіку, щоб відродити мате ріальні стимули в робітників до високоефективної праці, повин­на пройти зворотний (порівняно з капіталістичними країнами) шлях. А саме, подолати надмірне усуспільнення відносин влас­ності й створити умови для існування різноманітних форм влас­ності: державних, колективних, приватних.

Необхідність існування різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється ще й тим, що по-перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще збе­рігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окре­мих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.

По-друге, в міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв'я­заних процеси — концентрація й спеціалізація. Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення виробництва, другий — його диференціацію. Остання відкриває можливості для дрібно­го виробництва й індивідуальної трудової діяльності.

Отже, щоб уникнути надмірного одержавлення економіки з усіма її негативними наслідками, Україна повинна провести роз­державлення власності, тобто перейти від переважно дер­жавної до змішаної (багатоукладної) економіки, де рівноправ­ними виступають найрізноманітніші форми власності.

Тема 5

Форми організації суспільного виробництва,

5.7. Натуральне виробництво, його суть і основні риси.

5.2. Товарна форма організації суспільного виробництва.

5.3. Товар і його властивості. Вартість товару.

5.4. Теорії вартості.

5.5. Функціонування товарного господарства та його закони.

5.6. Концепція безпосередньої суспільної форми господарювання.