Жанротворчі фактори. Жанр як синтетична форма

У процесі свого історичного розвитку література, виділившись в окремі роди, продовжувала дифенціюватися на дрібніші художні форми і види, появу яких зумовило як саме суспільне життя, так і естетичні пошуки письменників. Твори, написані ними у новаторській манері, не підпадали під відомі зразки, тому потребували теоретичного осмислення і відповідної назви. Так і з’явилося поняття «жанр», призначене для точнішої класифікації новотворів.

Жанр (лат. genris – вид) – форма мистецького осмислення світу та художньої організації тексту, яка визначається єдністю теми, композиції, образотворчих засобів і наративного стилю.

Від античності до романтизму жанр залежав від теми, а з посиленням суб’єктивного начала в літературі набув авторської інтерпретації, світоглядних та структурних атрибутів, виявив відцентрову рухливість від сталих форм. Поліфонічні літературні утворення в межах одного твору вимагають визначення жанрової домінанти, яка надає творові системної організованості.

Важливою є думка про «жанрову матрицю», тобто своєрідний інваріант (лат. invariant – незмінний) жанру, генетично зумовлений комплекс найбільш усталених ознак, що залишаються атрибутивними впродовж усього історичного життя жанру.

Міркування про жанр як мистецьку категорію, висловлені ще в античні часи (Аристотель, Горацій), набули чіткої окресленості і конкретики в добу класицизму (Н. Буало), багато в чому змінилися і відійшли від аристотелізму в нову епоху (Г. Лессінг, Г. Гегель), а ще більше трансформувалися в останнє століття (Ф. Брюнетьєр, О. Веселовський, О. Фрейденберг, С. Аверінцев, М. Бахтін, Д. Лихачов, Р. Веллек та Р. Воррен). Проте здебільшого йшлося про можливості художнього освоєння дійсності, а серед тих можливостей виокремлювали тематику, структурну та функціональну здатність.

У концепціях різного часу жанр осмислювався як форма мистецької філософії, авторського існування в художньому творі, як художня модель світу та спосіб обсервації життя; були запропоновані синхронні та діахронні аспекти вивчення жанру. Зрештою, мовилося про те, що цю категорію неможливо редукувати до чіткого теоретичного визначення, оскільки жанр – явище, яке постійно змінюється, тому є сенс говорити про нього в межах певної епохи, навіть окремого твору.

У сучасній жанрології існує декілька ключових понять, які стосуються функціонування жанру в літературному просторі. До них належить жанровий канон (грец. каnоn – палиця, переносно – норма, правило) – усталена, нормативна, остаточно традиціоналізована у процесі історичного розвитку форма певного жанру.

У розвитку жанру виокремлюють три етапи: становлення, канонізацію, модернізацію. Наприклад, жанр новочасного роману почав формуватися у XII–XIII ст. («лицарський роман»), а утвердився (канонізувався) лише у XIX ст. у реалістичній літературі. Протягом XX ст. роман відійшов від канону, зазнаючи багатьох структурних змін, урізноманітнюючись тематично, тому сучасна його форма відображає модерністські і постмодерністські художні пошуки: зображення світу культури, а не реального буття, використання гіперболи, фантастики, гротеску, іронії, травестування.

Деякі жанри, проіснувавши певний час у літературі, зникли з ужитку, як це сталося, наприклад, з літописом, який в українській літературі виник на межі X–XI ст., був канонізований ще за часів Київської Русі, плідно розвивався до середини XVIII ст., а потім занепав, вичерпавши свої літературні можливості. Жанровий канон у літературі відіграє роль формально-змістового і мовленнєвого орієнтира та еталона для письменників, які беруть його за основу у творчій праці.

Жанрову систему можна розглядати як стійку єдність жанрових форм у синхронному аспекті, коли ці форми існують у єдиному художньо-світоглядному просторі, контактують між собою, мають певні зв’язки, притягання й відштовхування. Вона притаманна певному типові літературної творчості (бароко, класицизм, сентиметалізм, романтизм, реалізм, модернізм) і характеризується спільними тематичними, сюжетними, образними, художньо-виражальними параметрами.

Жанрове означення літературного твору є певним орієнтиром як для читача, так і для дослідника. Меншою мірою це стосується автора, який прагне викласти художній матеріал у такій формі, що найбільш яскраво його виражає. За винятком періодів, коли панувала нормативна поетика, яка диктувала використання певних жанрів у літературній творчості, письменник завжди був вільний у виборі жанрової форми, яка давала йому змогу розкритися в усій повноті таланту.