Ліричні жанри

Особливостями творів ліричних жанрів є увиразнено суб’єктивна форма вираження певного психологічного стану (переживання, що відбувається тут-і-зараз), незначний обсяг тексту (вирішальну роль відіграє підтекст), густота образів, експресія, медитативність, виразність художньої мови, образ ліричного героя, сугестивність слова, ритмічність, милозвучність мови.

Традиційний ряд сучасних ліричних жанрів: пісня, романс, ода, панегірик, епіталама, епістола, епіграма, пастораль, медитація, псалом, пейзаж. Чимало сучасних ліричних творів не має чітких жанрових ознак, тому до них застосовують загальну назву – ліричний вірш.

4.1. Пісня (літературна) – невеликий за обсягом ліричний твір, який виконують співом.

Різновидом пісні є романс – сольна лірична пісня про кохання («Повій, вітре, на Вкраїну» С. Руданського, «Виклик» М. Старицького). Багато пісень літературного походження («Думи мої», «Реве та стогне Дніпр широкий» Т. Шевченка, «Київський вальс» А. Малишка, «Два кольори» Д. Павличка та ін.) з часом сприймаються як народні. Схожості з народнопоетичними творами їм надають загальнопоширена тематика, фольклорна образність, словесна мелодійність, традиційна ритміка, ліричність почуття, як у вірші В. Симоненка «Лебеді материнства»:

...Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги...

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

До традиційних (народних) образів у цьому творі належать: батьківщина (рідний край), мати, друг, брат, очі материнські, хата, поле, верби, тополі, туга, які створюють художню систему ліричного одкровення, афористично узагальненого в останніх двох рядках.

4.2. Ода (грец. ode – пісня) – похвальний ліричний вірш, присвячений видатним особам чи важливим подіям і написаний в урочисто-патетичному тоні.

Такі оди Горація, Ронсара, М. Ломоносова, Ф. Прокоповича, І. Котляревського. Різновидом оди є панегірик – хвалебна пісня. Він активно розвивався в давній українській літературі («Візерунок цнот» Кирила Транквіліона-Ставровецького, вірші Касіяна Саковича на честь гетьмана П. Сагайдачного). У сучасній поезії існує модернізований вид оди, наприклад:

Ода музиці

І квіт зорі, і спалахи півоній,

Космічний гул, і мовчазний туман, –

Усе довкруг в довершеній гармонії

Звучить урочим ладом, як орган,

Усе на світі неземними узами, –

Чебрець і сніг, журавку і печаль, –

Єднає мудро благовісна музика –

Землі і неба голубий хорал.

О музо муз – і сущого, й майбутнього,

Ти очищай нас, як жива роса,

І прихиляй до поля многотрудного,

І поривай в духовні небеса!

(Б. Олійник).

Близький до пісні псалом.

4.3. Псалом (грец. рsalmos – пісня) – пісенний твір релігійного змісту (духовна лірика).

Жанр започаткований біблійним царем Давидом, пісні якого склали більшу частину Книги псалмів. Під назвою «Псалтир» ця книга здобула популярність в Україні із поширенням християнства. Псалмам властиві поетична образність і тонкий ліризм, виразна стилістика та індивідуальна чуттєвість. Українські поети з часів Г. Сковороди («Сад божественних пісень») наслідували зміст і стиль псалмів: Т. Шевченко (цикл переспівів «Давидові псалми»), П. Тичина («Псалом залізу»), Є. Маланюк («Псалми степу»). У творчості Ліни Костенко псалом набув модифікованої форми і нового змісту:

Псалом 16

Єдиний Боже! Все обсіли хами.

Веди мене шляхетними шляхами.

І не віддай цим людям на поталу, –

Вони вже іншу віру напитали.

Одплач в мені, одплач і одболи, –

Вони ж моїми друзями були!

(«Давидові псалми»).

4.4. До найдавніших ліричних творів належить елегія. Елегія (грец. еlegos – скарга) – вірш (двовірш, елегійний дистих), у якому виражені настрої смутку, журби, задуми.

Виникла елегія в античній поезії (Тіртей, Солон, Тібулл, Овідій), в українській літературі сформувалася в романтичну добу – першій половині XIX ст. (В. Забіла, М. Петренко, ранні твори Т. Шевченка). Зверталися до цього жанру І. Франко, Леся Українка, О. Олесь, П. Карманський, Б.-І. Антонич, П. Тичина, М. Зеров, B. Симоненко, Ліна Костенко, Мар’яна Кіяновська, В. Герасим’юк, І. Римарук. Філігранно і вишукано, з використанням традиційних художніх образів відтворює внутрішній стан душі, її сумовиту мелодію М. Вінграновський у таких рядках:

Я тій сльозі сказав: не йди.

Я тій сльозі сказав: сиди.

Сиди, не плач, моя сльоза,

Сиди, не плач, як я сказав.

А ти заплакала, пішла,

І чорним цвітом підійшла...

Усе лишилось, як було:

Порепане моє чоло,

Та затверділий біль в очах,

Та той вогонь, що не дочах.

Лише слова, колись легкі,

Сьогодні змерзлі і гіркі.

Чотиристопний ямб у цьому вірші, скомпонований у дворядкові строфи, навіть на ритмічному рівні передає настрій, зумовлений реаліями, на які автор лише натякає: сльоза як образ печалі, породженої вболіванням за всіх чи за конкретну людину, відкриває ліричне Я для усього світу, виходить за межі внурішнього болю і стає гіркою правдою для всіх. Певна недомовленість, відсутність конкретики у тексті дозволяють читачеві асоціативно сприймати мінорний настрій поета, чия душа страждає і тривожиться.

4.5. Інший ліричний настрій передає епіталама.

Епіталама (грец. еріthalamios – весільний, шлюбний) – весільна лірична пісня на честь молодих, для якої характерні урочистий пафос, витончена образність, пишність вислову.

Жанр зародився в античні часи (Анакреонт, Сапфо, Катулл, Овідій). Згодом він був розвинутий у творчості англійця Е. Спенсера (XVI ст.), поляка Я. Кохановського (XVII ст.), голландця О. Гуса (XVII ст.), француза П. де Ронсара (XVI ст.) росіян В. Тредіаковського (XVIII ст.), А. Фета (XIX ст.), І. Северяніна (XX ст.).

В українській літературі до епіталами зверталися C. Пекалід (XVII ст.), М. Рильський (XX ст.). Своєрідна її модифікація наявна в поезії М. Вінграновського:

Величальна молодої для молодого

Кого я так люблю? Люблю тільки тебе,

Рука моя в твоїй руці співає,

І погляд твій в душі моїй цвіте

Тим квітом, імені якому ще не знаю.

Не знала я, що голосом твоїм

Усе на світі вже давно говорить...

Люблю тебе – і небо входить в дім,

Блакитним словом колискову творить.

Віднині ми і наших літ сім’я

Нехай нам будуть плинню золотою.

Господарю мій ніжний, я твоя...

Господарю мій мужній, я з тобою.

Традиційною для епіталами у цьому творі є життєва ситуація – шлюб, весілля. Для їх художнього окреслення автор вибудовує типові образи («рука в моїй руці», «сім’я», «дім»), які доповнюються, огортаються високим почуттям любові («люблю тільки тебе»), а також образом жіночої впокореності, що сприймається як щастя (звертання до «господаря» у двох останніх рядках). Увесь вірш має особливу настроєву і смислову тональність, оскільки написаний у формі монологу жінки («молодої»), яка виражає власний погляд на шлюб.

4.6. Думки і почуття автори викладали в листах, які з часом набули ознак літературного жанру – епістоли.

Епістола (грец. еріstolе – посилаю, відсилаю) – віршовий ліричний твір у формі листа, послання, в якому автор викладає свої міркування з певних питань.

Як жанр віршова епістола оформилася у збірках «Послання» давньоримського поета Горація (І ст. до н. е.). «Любовні послання» узбецького поета XIII ст. Хорезмі започаткували епістолярний жанр у тюркомовній літературі.

Автором віршованих послань був Ф. Петрарка (XIV ст.). У XVIII ст. цикл епістол написав російський поет О. Сумароков. В українській літературі віршовані листи писали І. Некрашевич, І. Филипович (XVIII ст.), І. Франко, Леся Українка, М. Вороний (XIX ст.), П. Тичина, Є. Маланюк, В. Сосюра, І. Драч, Ю. Андрухович (XX ст.). Своєрідний образ листописання створив сучасний поет М. Пасічник у вірші «Незвичний лист»:

Ну годі робити ромашку із серця,

Гадати в тремтінні: скажу – не скажу.

Пташине перо умокаю в озерце

І так на зеленій галяві пишу:

«Усьому на світі – деревам і квітам

Ти барви даруєш, веселко моя:

Від брів твоїх чорних світлішає літо,

Від сонячних уст червонію і я.

Від рук твоїх білих біліють берези,

Від погляду – небо стає голубе.

Де ти – там земля вся квітчається безом...

Кохаю тебе, я кохаю тебе!

Тут щирая правда. Ні слова обману.

Я йду вже... Зелена галяво, прощай!

Лишаю перо, промокаю туманом...

Прийди, моя люба, й листа прочитай!

Ліричне освідчення поета набуває алегоричного самовираження, адже виникає образ справді незвичайного листа, написаного не на папері, а у природі, де існує безліч знаків, які засвідчують почуття ліричного героя: квіти, дерева, зелена галява, блакитне небо, земля – одвічні поетичні субстанції, що слугують засобом розкриття щирої закоханості. Незвичний спосіб створення листа увиразнює, інтимізує це почуття.

4.7. У ліриці існують жанри, які більше підходять для вираження думки, судження, міркування. Один із них – епіграма.

Епіграма (грец. ерigrammа – напис) – короткий злободенний сатиричний вірш, який спрямований проти певної особи чи негативного суспільного явища і який характеризується дотепністю, лаконічною літературною формою, гіперболізацією.

Сформувалася епіграма в античні часи у творчості Платона, Сапфо, Марціала, Ювенала. У середні віки авторами християнських за змістом епіграматичних творів були Григорій Назіанзін, Авзоній, Дамасій, Луксорій, Фортунат (IV–VI ст.). За доби Відродження до цього жанру зверталися італієць Я. Саннадзаро, французи К. Маро, Н. Буало, Ж. де Лафонтен, англієць Дж. Оуен (у XVII ст. його перекладав українець І. Величковський), поляк 3. Морштин. У добу Просвітництва та у XIX ст. епіграма переживала свій розквіт і відтоді відома у багатьох європейських літературах (Вольтер, Ж.-Ж. Руссо (Франція), В. Браун (Англія), Й. Гердер, Й. Гете, Ф. Шиллер (Німеччина), Я. Кохановський, Ю. Словацький (Польща), М. Херасков, О. Пушкін, Ф. Тютчев (Росія)).

В українській поезії епіграма постала в добу бароко (Л. Баранович, Д. Братковський, К. Зиновіїв). Епіграми писали І. Франко, М. Вороний, В. Еллан, В. Сосюра. Нині цей жанр використовують переважно поети-сатирики: П. Глазовий, А. Бортняк, П. Осадчук, М. Сом, С. Коваль, О. Стусенко. Проте звертаються до нього й автори іншого амплуа, наприклад Ліна Костенко, що подає виразну характеристику сучасного українського суспільства, у якому деякі письменники пристосовуються і лицемірять:

Чутки, плітки, патетика, промови,

Апофеоз дрімучої гризні.

Колись напишуть спогади про море

Ті, що тепер сидять на купині.

4.8. У ліриці бувають і твори, автори яких уникають загострених почуттів, прагнуть до гармонії та ідеалізації дійсності, зокрема пасторалі.

Пастораль (лат. раstoralis – пастуший) – ліричний твір, у якому ідеалізовано зображене сільське життя на лоні природи, романтичне кохання пастухів і пастушок.

Пастораль належить до буколічної (грецьк. boukolos – пастух) поезії, яка виникла в античності (Вергілій), а в добу Відродження була підхоплена Торквато Тассо. Через давні поетики цей жанр увійшов до української поезії XVII–XVIII ст. (Л. Баранович, К. Зиновіїв, Ф. Прокопович, Г. Сковорода).

У нові часи буколічну поезію творили неокласики (М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, Юрій Клен). Пасторальні мотиви звучать і у творах сучасних поетів. Трагічне переосмислення цього жанру представлено у вірші «Пастораль XX сторіччя» Ліни Костенко. Типовий приклад традиційної пасторалі – вірш І. Павлюка:

Вдома. Літній бузковий вечір.

Ллється вітер із рукава.

І далеких коханок плечі...

І доньки трав’яні слова...

Вчора знов журавлі кричали

Чи то в небі, чи в снах моїх.

Я від ніжності і печалі

Задихаюсь, як в косах сніг.

Вітер. Флейта. Гніздо і зорі.

І тривога. І трепет. Сіль.

Вдома. Юність. Немає горя.

Скоро осінь – пора весіль.

Пасторальності цьому творові надають картини сільської природи, які виражають не тільки множинність і різноманітність знайомого, знаного з дитинства світу, а й схвильовані почуття перед тим, як вирушити у життєву дорогу, відірватися від рідного дому. Ідеалізована природа, яка репрезентує красу і гармонію у розквітлій весні – це стан поетової душі, котра передчуває чи передбачає «тривогу і трепет», бо надійде осінь і зруйнує неповторне цвітіння.

4.9. Популярною в літературі є медитативна лірика.

Медитація (лат. meditatio – роздум) – філософський вірш на «вічні» теми (добро і зло, життя і смерть, мить і вічність та ін.).

На відміну від філософської лірики, творчою настановою цього жанру є самоосмислення, психоаналіз внутрішнього світу, пошук відповідей на важливі суспільні та особистісні питання. Ця поезія інтровертна, тобто звернена всередину, у душу. Медитація сформувалася у візантійській літературі (Григорій Богослов) і згодом розвинулася у добу Бароко в іспанській поезії (X. де ла Крус) і латиномовних творах (Гріфіус).

До цього жанру часто зверталися поети-романтики (Ламартін, А. Міцкевич, Г. Гейне, О. Пушкін, Ф. Тютчев). В українській літературі авторами віршів-медитацій є Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, П. Тичина, О. Ольжич, Б.-І. Антонич, Є. Маланюк, А. Малишко, Ліна Костенко, М. Воробйов, В. Стус, Д. Павличко, В. Герасим’юк, Д. Кремінь, С. Вишенський. Яскравим прикладом медитативної лірики може бути чотирирядковий вірш В. Свідзинського, у якому (вірші) поет розмірковує про наближення старості, що перестане бути цікавою і потрібною молодим людям, тому сподівання лише на доньку, котра любитиме батька і по його смерті:

Вже ані словом, ні співом, ні блиском очей не приваблю

Юного серця. Та є в мене доня, мій паросток ніжний,

Буде любити мене і вечірнього. Буду їй милий

Навіть тоді, як затихну під брилами смертної ночі.

4.10. Увагу поетів здавна привертала природа, у якій вони знаходили картини, що відповідали їхньому стану душі. Красу і неповторність природи вони фіксували у пейзажній ліриці.

Пейзажний (франц. paysage – край, місцевість) вірш – твір, у якому лірично зображено картини природи.

За характером зображуваного розрізняють пейзажі статичні і динамічні, за змістом – описові і психологічні, за тематикою – лісові, степові, лісо-степові, гірські, морські (мариністичні), сільські, урбаністичні (міські).

Вони можуть бути звичайним милуванням красою природи або виражати настрій автора, його духовні, інтелектуальні рефлексії, використовуватись як літературний прийом цілісного зображення. Ліричні пейзажі здебільшого виражають психологічний стан авторського Я, часто є засобом художнього паралелізму. Зображення краєвидів наявне у творчості всіх поетів – від античності до постмодернізму. Перші пейзажні вірші в українській літературі створив Г. Сковорода:

Гей, поля, поля зелені,

Поля, цвітом оздобленні,

Ах, долини, балки, і могили, й пагорки!

Ах ви, вод потоки чисті!

Береги річок трависті!

Ах, кучері які у дібров цих і гайків...

(мовна модернізація Вал. Шевчука)

У сучасній поезії автори традиційно звертаються до зображення картин природи, розширюючи коло виражальних засобів, неодмінно пов’язуючи пейзаж із настроєм, роздумами про життя. Нині пейзажний вірш став психологізованим, лише зрідка буває декоративним зображенням навколишнього світу. Це помітно, наприклад, у вірші Наталі Клименко, яка персоніфікує природні явища та істоти, уявно бачить «душі кленів», чує, як зітхає ліс і плачуть напередодні зими олені:

Лежить кленове листя у траві –

Кармінна одіж висохлого року.

У душі кленів, голі, та живі,

Вже снігу першого насіяли сороки.

І жовте сонце лисом прошмигне,

Зачепиться за хмару, мов калачик.

І ліс, побілений туманами, зітхне

І оленем покинутим заплаче...

Ліричні жанри, які віками функціонують у літературі, з часом змінюються, модифікуються, набувають нових ознак художньої реалізації, тобто вони є не застиглими формами, раз і назавжди встановленими канонами, а живою сферою для писемної творчості.

У сучасній поезії дедалі більше спостерігається розмитість жанрових форм, що зумовлено прагненням авторів розширити можливості

жанрів, вдаючись до зображення різноманітного життєвого

матеріалу, нових способів поетичного самовираження.