Основні етапи розвитку меркантилістської доктрини

Рис. 3.1. Спільне та відмінне в економічних ідеях раннього та пізнього меркантилізму

У своєму розвитку меркантилізм пройшов два історичні етапи (рис. 3.1):

1) ранній меркантилізм, якому відповідає теорія грошового балансу та утвердження монетарної системи;

2) пізній меркантилізм, якому відповідає теорія торговель­ного балансу та утвердження мануфактурної системи.

Ранній меркантилізм (монетарна система) виник до по­чатку епохи великих географічних відкриттів і був актуальним до середини XVI ст. Зростання товарообігу у країнах Західної Європи у XIV—XV ст. наштовхнулось на нестачу золотих і срібних монет. Італія та Португалія, які в силу різних обставин мали достатню кількість грошей, активізували економічний розвиток своїх національних господарств і зайняли провідні позиції у світовій торгівлі. Поступово склалося враження, що наявність ресурсів дорогоцінних металів — вирішальний фактор зростання національного багатства.

Найбільш відомими представниками раннього меркантилізму були англієць В. Стаффорд (1554—1612), італійці Г. Скаруффі (1519—1584), Б. Даванцаті ( 1529—1606) та ін.

Одним із перших авторів металічної теорії грошей був фран­цузький схоласт Ніколь Орезм, автор "Трактату про походження, природу, юридичне підґрунтя та зміну грошей" (1360 р.), який ствер­джував, що в домонетний період золото та срібло обертались як звичайні товари. Незручність прямого товарообміну сприяла пере­творенню їх на "штучний інструмент обміну". При цьому благородні метали стали грошима виключно завдяки своїм природним власти­востям.

Представники металічної теорії грошей різко виступали проти псування монет, яке здійснювалось королівською владою європейсь­ких країн починаючи з XV ст. Неминучим наслідком псування монет стало зростання цін, втеча повноцінних грошей за кордон і накопи­чення їх у вигляді скарбу. Факт вилучення повноцінних грошей з обігу і заміни їх неповноцінними був помічений у середині XVI ст. одним із ранніх меркантилістів Томасом Грешемом, фінансовим рад­ником королеви Єлизавети, і отримав назву "закону Грешема".

Центральним пунктом економічного учення ранніх меркан­тилістів була доктрина активного грошового балансу, спрямована на обґрунтування політики накопичення золота та срібла у національних масштабах шляхом жорсткої регламентації грошо­вого обігу та зовнішньої торгівлі. Відповідно до цього ставилось завдання збільшення (за можливості) видобутку золота та срібла, а також заохочення припливу грошей із-за кордону при одночас­ному утриманні та збереженні їх всередині країни. Згідно з док­триною активного грошового балансу (монетарною системою):

• категорично заборонялося вивезення золота та срібла за межі країни;

• стимулювалося вивезення товарів за кордон та продане їх за максимально високими цінами;

• всебічно обмежувався імпорт шляхом запровадження висо­ких митних зборів на товари, що ввозяться;

• діяльність іноземних купців підлягала строгому контролю;

• виправдовувалось псування національної монети та ставилась вимога зниження позичкового процента.

В Англії політика раннього меркантилізму знайшла відоб­раження у цілому комплексі заходів з регулювання зовнішньої торгівлі. Державні чиновники здійснювали обов'язковий контроль за торго­вельними угодами, стягуючи з кожної угоди мито. Вивезення золо­та та срібла за межі країни перешкоджали "закони про витрачання", згідно з якими іноземні купці зобов'язані були витрачати всю свою виручку в Англії. Цікаво, що іноземцям приписувалося зупинятися лише на призначеній владою квартирі, господар якої повинен був вести облік усіх торговельних операцій гостей, пред'являючи владі двічі на рік спеціально заведену для цього облікову книгу. У другій половині XV ст. інститут господарів у Англії був замінений на "закони про нишпорок", відповідно до яких до приїжджих купців прикріплювалися детективи, які стежили за неухильним дотриман­ням іноземцями усіх приписів. З метою заохочення збуту продукції вітчизняних риболовів королева Англії Єлизавета запровадила обо­в'язковий для всіх два рази на тиждень піст на м'ясо. Вона ж видала наказ, згідно з яким мертвих дозволялося ховати лише у вовняному одязі, що сприяло збуту продукції англійських мануфактур.

Однак впровадження рекомендацій раннього меркантилізму в практику ряду європейських країн не дало очікуваного результа­ту. У середині XVI ст. економічний розвиток європейських дер­жав зазнав суттєвих змін. Великі географічні відкриття, приплив золота і срібла з Америки призвели до "революції цін", ліквідації "грошового голоду" і бурхливого розвитку торгівлі. Поступово з'я­вилося усвідомлення необхідності більш гнучкої та конструктив­ної економічної політики держави та зміщення акцентів у розумінні способів накопичення грошового багатства зі сфери грошового у сферу товарного обігу. Відтак концепції грошового балансу була протиставлена доктрина торговельного балансу, висунута пізніми меркантилістами.

Пізній меркантилізм (мануфактурна система) виник у дру­гій половині XVI ст., досягнувши розквіту в XVII ст. Його най­більш відомими представниками були англієць Т. Мен (1571 — 1641), французи Ж.Б. Кольбер (1619—1683), А. Монкретьєн (1575—1621), італієць А. Серра (XVI—XVII ст.) та ін.

Для пізніх меркантилістів основним джерелом збагачення нації була зовнішня торгівля, у ході якої необхідно було забезпе­чити перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, що ввозяться. У зв'язку з цим наголошува­лось на економічній безплідності монетарної системи та не­доцільності політики утримування грошей у країні. Відмо­вившись від заборони вивезення грошей, обмеження імпорту то­варів і жорсткої регламентації грошового обігу, пізні меркантилі­сти припускали вивезення грошей за кордон та імпорт деяких іно­земних товарів, але за умови дотримання активного торговельного балансу. Досягнення активного сальдо зовнішньоторговельних операцій, на їх думку, могло бути здійснене за рахунок:

а) форсування експорту шляхом стимулювання національ­ного виробництва, насамперед вітчизняної промисловості, яка працює на власній або дешевій імпортній сировині;

б) розвитку посередницької торгівлі, спрямованої на те, щоб купувати дешевше в одній країні і продавати дорожче в іншій. "Я стверджую, що грошима потрібно користуватись, щоб розши­рити нашу торгівлю, — писав відомий меркантиліст Т. Мен, — завозити у країну більше іноземних товарів...для того, щоб пере­продувати їх в інші країни і таким шляхом заробляти значні суми"[3].

Таким чином, пізні меркантилісти відстоювали політику про­текціонізму, спрямовану на досягнення активного торговельного балансу і захоплення зовнішніх ринків. Вони обґрунтовували необхідність не адміністративних, а економічних заходів реалі­зації цієї мети: державної підтримки вітчизняного виробництва, заохочення створення мануфактур, торговельних компаній, акціо­нерних товариств, регулювання експортно-імпортних операцій через систему митних заходів, встановлення заохочувальних премій вітчизняним товаровиробникам тощо.

Порушивши питання про виграш держави від дозволу торгов­цям вести справу на свій розсуд у кожному конкретному випадку, меркантилісти започаткували новий напрям економічного мислен­ня. І цей напрям непомітними кроками рухався у бік економічної свободи...