Організаційні форми венчурного капіталу

Венчурне підприємництво має численні організаційні форми. Основні серед них такі: «незалежні» малі венчурні фірми (з використанням капіталу інвестиційних компаній малого бізнесу і «незалежних» венчурних фондів); фірми, які спеціалізуються на впровадженні у виробництво науково-технічних розробок, що організується у вигляді паю з промисловими корпораціями — «зовнішні» венчури корпорацій (з використанням внутрішньокорпоративного венчурного капіталу та «зовнішніх» (відкритих) венчурних фондів); «внутрішні» венчурні відділи корпорацій, основою яких є відокремлення підприємницької групи як самостійного венчурного підрозділу (з використанням внутрішньокорпоративного вен­чурного капіталу). Основні організаційні форми венчурного капіталу зображено на рис. 11.2.

Рис. 11.2.Основні організаційні форми венчурного капіталу

Попит на венчурний капітал в останні роки викликав адекватне зростання кількості його джерел, тобто зміст венчурного фінансування реалізується в різноманітних формах. Особливу роль у фінансуванні інновацій відіграють спеціалізовані компанії ризикового капіталу. За юридичним статусом вони є партнерствами з обмеженою відповідальністю. Організаційно такі компанії — це поєднання керуючих невеликих фірм і керованих ними фінансових пулів, кожен з яких інтегрує кошти декількох вкладників. Такий статус має особливе значення не тільки із-за пільгового оподаткування, але і тому, що окремі інвестори не мають права вилучати свої кошти без згоди інших членів пулу або до закінчення терміну дії договору про партнерство (як правило, 10 років).

Приватні фірми венчурного капіталу приймають внески від «зовнішніх» вкладників у розмірі не менш як 100 тис. дол. на термін 10—12 років з внесенням цієї суми в перші 2—3 роки цього періоду. Із залучених таким чином, а також власних коштів фірма ризикового капіталу утворює фонд в 10—50 млн дол. (іноді більш як мільярд доларів).

Розмір інвестицій різний — від 25 тис. доларів до кількох десятків мільйонів доларів. Тому деякі закриті пули оперують невеликими капіталами і фінансують венчурів середнього ринку. Фонди із великими капіталами (понад мільярд доларів) вкладають не в одну, а в цілий ряд компаній на різних стадіях розвитку, тобто практикують так званий «розподільний ризик». Така практика дозволяє, з одного боку, зменшувати підприємницький ризик інвесторів, а з другого — багатьом новоствореним малим венчурним фірмам отримувати кошти одночасно від декількох компаній, причому частка участі всіх інвесторів відповідає внеску кожного з них. Оптимальним вважається фінансування 10—15 проектів.

Незалежні європейські венчурні фонди формують свій інвестиційний потенціал головним чином через банки, страхові компанії, пенсійні фонди та реінвестують прибутки в нові інноваційні проекти. Щоб привабити потенційних інституційних інвесторів, їм пропонується рівень повернення вкладених коштів в межах 30—40%.

Отже, сучасні венчурні підприємства — це гнучкі й мобільні структури, що характеризуються надзвичайно високою активністю, обумовленою особистою заінтересованістю працівників фірм та їхніх партнерів по венчурному бізнесу в швидкій комерційній реалізації розробленої ідеї, технології, винаходу з мінімальними витратами. Адже в малих фірмах невеликий апарат управління, що не тільки знижує накладні витрати, а й дає змогу уникнути бюрократичних зволікань, які знижують ефективність роботи. Зрештою в таких фірмах вища гнучкість виробництва, вони краще бачать тенденції розвитку, більш уміло пристосовуються до попиту споживача. Усе це сприяє прискоренню процеса нововведення.

Венчурні фірми — це серйозне джерело нововведень, і для їх створення необхідна наявність чотирьох складових: комерційні ідеї (майбутнє нововведення); суспільні потреби в даному нововведенні (продукті, технології, об’єкті, послузі), попит потенційних споживачів; підприємець, який готовий на основі майбутнього нововведення створити венчурну фірму; венчурний капітал для фінансування діяльності ризикової фірми.

Звичайно, ні перспективна технічна ідея, ні венчурний капітал самі по собі не гарантують малій венчурній фірмі успіх на ринку. Фірма повинна дотримуватися певних умов та вимог. По-перше, треба вміти скласти прогноз економічного потенціалу новації на достатньо тривалу перспективу. По-друге, керівники і провідні менеджери фірми повинні мати хороші ділові якості (підприємницький досвід, високу працездатність, комунікабельність, цілеспрямованість), а також свій пай у прибутках, що стимулює заінтересованість у кінцевих результатах діяльності фірми та орієнтує на необхідність прискорення інноваційних процесів. По-третє, в умовах обмеженості фінансово-матеріальних ресурсів і ринкової невизначеності необхідна найвища якість організації бізнесу та управління фірмою, швидкість прийняття нових рішень.

Великі фірми і корпорації роблять відносно самостійними науково-дослідні підрозділи, діяльність яких підлягає найбільшому комерційному ризику. Ці підрозділи мають матричну структуру управління і діють як тимчасовий колектив, який називають «внутрішнім венчуром». Він має достатню самостійність, хоч підпорядкований і підзвітний віце-президенту компанії. Внутрішні венчури, крім фондів венчурного капіталу, використовують і особисті заощадження інженерів, конструкторів, проектувальників, спеціалістів з управління, тобто творчого колективу компанії.

Іноді внутрішні інноваційні сектори є результатом розпродажу корпораціями неефективних дослідницьких підрозділів своїм співробітникам. Це досягається шляхом випуску «не справжніх» акцій ризикового капіталу, які діють тільки у межах фірми. У разі успіху на ринку ці акції обмінюються на справжні.

Спеціалісти вважають, що внутрішні підрозділи є найбільш зваженим, обережним і капіталомістким методом для впровад­ження інновацій. Вони здебільшого розташовуються в окремому будинку. Материнська компанія забезпечує їх устаткуванням, коштами, надає необхідні управлінські та інші послуги. Венчурам дозволяється проводити незалежну кадрову політику. Автономність венчурів знижує ризик, який виникає в результаті диверсифікації виробництва. Протягом обумовленого терміну внут­рішній науковий сектор повинен розробити новинку і підготувати до запуску в масове виробництво. Його призначення — проникати у нові галузі, завойовувати ринки збуту. Якщо проект виявився успішним (продукт має намічені характеристики, а дослідження ринку показує, що цей продукт користуватиметься попитом), то підрозділ реорганізують для масового випуску виробів у межах тієї ж компанії або перепродають іншій чи утворюється «зовнішній венчур». «Внутрішній венчур» вступає у контакти з іншими корпораціями і створює на акціонерній основі спільні фонди венчурного фінансування.

Саме кризова ситуація, що виникла у країнах Західної Європи та США в 1980—1982 рр. сприяла зближенню інтересів великих корпорацій і малих підприємств у спільному вирішенні проблеми підвищення ефективності господарювання. Корпорації часто стають ініціаторами створення малих інноваційних фірм, які працюють на них і мають статус юридичної особи.

Корпорації виводять внутрішні венчури із свого складу, але залишаються головними замовниками на їхню продукцію та послуги. Головна мета, що її намагаються досягти менеджери великих компаній — піднести ефективність виробництва на засадах використання підприємницького потенціалу малих інноваційних підприємств.

Корпорації залучають до співпраці й винахідників, створюючи для них малі підприємства — «зовнішні венчури». Таким чином промисловий капітал виступає як замовник майбутніх нових виробництв. Великі концерни використовують венчури в якості «атомів» і «багатоатомних молекул», з допомогою яких вони можуть дешево створювати і швидко перебудовувати свою виробничу систему [6].

Отже, для промисловців використання зовнішніх венчурів має такі переваги:у малих інноваційних фірмах процес створення нових, ефективно діючих виробництв — дешевий і швидкий; дає змогу диверсифікувати виробництво одночасно по різних напрямах, підтримати його конкурентоспроможність; краще пристосуватися до умов світового ринку, динаміки кон’юнктури; постійно перебувати на передовій позиції НТП.

Крім цього, зовнішні венчури стають для монополій унікальним засобом обміну новими продуктами, технологіями і виробництвами ще тоді, коли вони знаходяться на етапі зародження нової ідеї. Купуючи і продаючи малі інноваційні фірми, корпорації можуть добирати для себе нові виробництва в такій кількості й такому асортименті, які найбільше відповідають їхнім стратегічним цілям [6].

З допомогою венчурного фінансування при оперативній організації внутрішніх і зовнішніх ризикових підрозділів корпорації стають активнішими в завоюванні нових сфер. Вони можуть організовувати відразу кілька «венчурів».

Заслуговує на увагу ще одна форма «квазіризикової» організації інноваційних проектів у американських корпораціях — так звана програма «свояків». У межах таких програм започатковують спеціальні грошові фонди внутрішньокорпоративного венчурного капіталу, кошти яких виділяють «своякам» — представникам корпорації. Будь-який працівник корпорації, що запропонував ідею нового продукту або вніс іншу пропозицію, може звернутись безпосередньо до «свояка» за фінансовою підтримкою. Якщо пропозиція зацікавить «свояка», то останній у межах своїх повноважень може виділити кошти (кілька сот тисяч доларів) на розробку і реалізацію інноваційного проекту. Розміри винагороди для «свояків» залежать від результатів їхньої інноваційної діяльності. «Свояки» беруть безпосередню участь у розподілі прибутку своєї корпорації, отримуючи грошима чи цінними паперами свою частку у вигляді компенсації за фінансування нововведень. Програми «свояків» відрізняються від внутрішніх венчурів меншим ступенем формалізації. За оцінками корпорацій «свояки» дають змогу істотно підвищувати ефективність інноваційних процесів. За оцінками експертів «свояки» сприяють суттєвому підвищенню ефективності інноваційних процесів у багато разів.

Своєрідною проміжною формою між чисто венчурним бізнесом і внутрішніми ризикованими проектами є організація спільних підприємств «нового стилю». Це об’єднання малої наукомісткої фірми і великої компанії. У межах такого об’єднання венчурна фірма веде розробку нового виробу, а велика компанія надає їй фінансову допомогу, дослідне обладнання, забезпечує каналами збуту і обслуговує клієнтів.