Валентність в синтаксичній синоніміці

Категорія семантико-синтаксичної валентності є однією з найскладніших граматичних категорій, яку майже не досліджено в українській мові, її аналіз є актуальною проблемою теоретичної морфології та синтаксису, оскільки вона стосується фундаментальних питань граматики сучасної української мови. Оскільки у сучасному мовознавстві питання теорії функціональної граматики посідає пріоритетне місце (Л.Теньєр, В.Адмоні, С.Д.Кацнельсон, Й.Ф.Андерш, Г.Гельбіг, М.Д.Степанова, Ю.Д.Апресян, А.В.Бондарко, В.А.Бєлошапкова, Г.О.Золотова, І.Р.Вихованець, А.П.Загнітко та ін.), проблема валентності знаходить теоретичне висвітлення з позицій функціонального аналізу синтаксичних явищ. Подібний спосіб розгляду валентності грунтується на трактуванні тих мовних одиниць, які функціонують не ізольовано одна від одної, а перебувають у тісному взаємозв'язку і передбачають дослідження тільки в системі мови.

У сучасній лінгвістиці під поняттям "валентність" розуміють основні закономірності сполучуваності одиниць певної мови. Мовна валентність розглядається стосовно різних рівнів мови, у різних площинах.

Дослідження категорії валентності в сучасному мовознавстві продиктовано бажанням учених розуміти мову як органічне ціле, ієрархічно організоване, що складається з інших підпорядкованих цьому цілому підсистем. Особливу увагу притягують питання валентності саме дієслова як такої частини мови, яка має найскладніші й найрізноманітніші сполучувальні можливості, оскільки функціонування слів відбувається не ізольовано, а поєднуються з певними контекстними партнерами "відповідно до тих норм, які існують у певній мові".

Разом із дієсловом вони складають синтаксичну основу речення.

Вперше термін "валентність" виділив і обгрунтував французький граматист Л.Теньєр. Його вчення розвивали й продовжували Ж.Фурке, Г. Брінкман, Й.Ербен, Г.Гельбіг, Л.Вейсгерберг, В.Шмідт, П.Гребе та інші. Однак Л.Теньєр, правильно визначивши проблему валентності та накресливши типологічний аналіз явища, не запропоновував викінченого розуміння цього питання. Водночас він майже не розрізняв семантичних і формальних позицій речення.

В іншому напрямі йшов розвиток теорії валентності в працях східнослов'янських мовознавців, у працях яких сфера валентності поширюється на інші частини мови, звертається увага на ті ознаки слів, які зумовлюють можливість граматично сполучатися з іншими словами, розрізнюються формально-синтаксичні та семантико-синтаксичні позиції речення. Проблема валентності свій розвиток набула в працях В.Г.Адмоні, С.Д.Кацнельсона, О.І.Москальської, Н.Д.Степанової, Б.А.Абрамова, Й.Ф.Андерша, Ю.Д.Апресяна, І.Р.Вихованця, А.П.Загнітка та ін.

У структурі семантично елементарного простого речення функціонують первинні предикатні і первинні субстанційні синтаксеми.

Субстанційні синтаксеми охоплюють синтаксему суб'єкта, об'єкта, інструмента, адресата, локатива, кожній з яких притаманні семантичні формальні варіанти. Наприклад, суб'єктна синтаксема існує у семантичних варіантах: суб'єкта дії, суб'єкта процесу, суб'єкта стану, суб'єкта якості, суб'єкта кількості і суб'єкта локативного стану.

Синтаксема у функції суб'єкта дії вважається основним семантичним варіантом суб'єктної синтаксеми, виражається іменниками, які позначають активних виконавців дії. Наприклад: Товкач збиває ногами опале запилене бабине літо (В.А.Земляк).

Субстанційна синтаксема у функції суб'єкта процесу поєднується з дієслівними предикатами процесу, її лексичний діапазон включає істоту або предмет, які виступають пасивними носіями стану і стосуються переходів цього стану: Суворе обличчя прочанина добріє (М.Стельмах); Сміялося багряне віконце (В.Земляк). Суб'єктна синтаксема виражається іменниками, що означають конкретні предмети, речовини, рослини, людей і тварин, оскільки процеси охоплюють різні типи явищ.

Одним із семантичних варіантів суб'єктної синтаксеми виступає суб'єкт стану. Ця синтаксема порівняно із синтаксемою суб'єкта дії та суб'єкта процесу характеризуються більшим виявом пасивності. Вона передається іменниками-назвами осіб, яким властивий відповідний стан, наприклад: Я тебе нітрохи не люблю (Л.Костенко); Він зрозуміє все без зайвих слів (В.Шпинько).

Локативний суб'єкт стану репрезентується у сполученні з дієслівними локативними предикатами, її позначають іменники-назви істот і предметів, наприклад: Я не бував за дальніми полями (В.Симоненко); На загороді Кіт сидить (Л. Глібов).

Зумовлені дієслівною валентністю предикатів дії, процесу, стану і локативних предикатів семантичні різновиди суб'єктної синтаксеми функціонують у формі називного, давального, знахідного, родового і кличного відмінків.

Інструментальна синтаксема характеризується семантичними варіантами знаряддя та засобу дії. Локативна синтаксема розчленовується на варіанти статичної локативної синтаксеми і динамічної локативної синтаксеми. У сукупності семантичних варіантів виділяється основний варіант, у якому визначаються диференційні семантико-синтаксичні функції відповідної субстанційної синтаксеми.

Валентність дієслова розмежовує відмінкові форми, семантичне передбачувані у предикатно-синтаксемній структурі речення, і відмінкові форми, які перебувають поза валентною рамкою. Відповідно до диференційних ознак називний відмінок як прямий оформляє лівобічний валентнозумовлений компонент (суб'єктну синтаксему), тобто підмет. У цій функції він є базовою формою, всі інші мовні засоби - слова різних морфологічних класів і цілі синтаксичні сполуки - є його функціонально-синтаксичними еквівалентами. Непрямі відмінки оформлюють правобічні валентнозумовлені компоненти (об'єктну, адресатку, інструментальну та локативні синтаксеми). Відмінки разом з прийменниками і без них виступають основним засобом реалізації й диференціації речень, тобто безпосередньо стосуються утворення реченнєвих конструкцій і оформлення її компонентів.

Синоніми володіють однаковою значеннєвістю, але вони передають різні відтінки відношень, процесів. Отже, синтаксичні синоніми - це різноструктурні синтаксичні конструкції, які виникають внаслідок змін формально змістового плану, характеризуються тотожністю граматичного значення і певними семантичними відмінностями: Дивиться вовком -> Дивиться, як вовк.

Різноструктурність - це обов'язкова ознака існування синтаксичних синонімів: Вона згорблена від старості <-> Згорблена від того, що стара <-> Старість змушує 'її горбитись <-» Старість горбить її <-> Згорблена старістю <-> Згорблена через старість.

Ще один критерій синтаксичної конструкції – взаємозамінюваність. Вона обов'язкова. Але не всі взаємозамінювані конструкції є синонімами, пор.: Син дарує матері хустку – Мати отримує в подарунок від сина хустку. Петро продає хату Микол і– Микола купує хату у Петра.

Дієслово є найчутливішим до змін у межах речення. Часто дієслово приєднує до себе прийменник, який є носієм певного змісту – в такому разі синонімом можна вважати тільки комплекс дієслово+прийменник": Влучати в кого = Влучати кого. Полювати на кого = Полювати кого.

Зміна іменника при прийменнику також може руйнувати синтаксичну синоніміку конструкцій: Написати до друга (до кого?) Написати до Києва (куди?). Повідомлення від друга (від кого?) // Повідомлення з Києва (звідки?).

Аналіз дієслівної форми свідчить, що: 1) форми Дав. в. і Зн.в. при дієслові порадити є синонімічні; 2) Зн.в. і Дав.в. при дієсловах вичитувати, докоряти, зраджувати є дублетними; 3) синтаксичні синоніми, які утворюються від дієслова на позначення повідомлення, поради, часто є диференційованими.

До синтаксичної синонімії не належить лексична, синтаксична зміна порядку слів, морфологічні перетворення: Не відкривав зошита ї Не відкривав зошит.