Тема лекції №1. Вступ. Загальні вимоги до складання та оформлення документів

Мета: Вказати роль і значення української мови, вміння володіти мовою професійного спілкування, уміння використовувати ці знання на практиці; дотримуватись норм сучасної літературної мови; виховувати любов і пошану до рідної мови.

Ключові поняття: Мова і нація. Мовна норма. Українська літературна мова. Мовна політика в Україні. Національна мова. Стильові різновиди сучасної української літературної мови. Основні ознаки офіційно-ділового стилю. Підстилі ОДС. Документ. Формуляр документа.

План

1. Українська мова – національна мова українського народу.

2. Поняття про сучасну українську літературну мову. Мовна норма. Типи мовних норм.

3. Функціональні стилі сучасної української літературної мови. Офіційно-діловий стиль як один із функціональних стилів сучасної української літературної мови. Особливості ОДС. Кліше.

4. Поняття про документ, його властивості та вимоги. Класифікація документів. Основні правила оформлення доку­ментів.

5. Мовностильові особливості тексту документа.

1. Душею кожної держави є нація. Народ, не об'єднаний однією мовою, нацією ще не став. Тим самим захитується у своїх основах його держава. Тому кожна держава, дбаючи про своє майбутнє, першорядної ваги надає поширенню державної мови, в Україні - української. Мова - це фактор, що цементує націю, покликаний виявляти внутрішню своєрідність її психофізичної культури. Через ставлення до української мови виявляється ставлення народу до родовідної духовної культури, до свого минулого й майбутнього. Плекання духовності в широкому розумінні слова дає основу для розвитку мови. Народ, який творить рідною мовою, думає про майбутнє своєї нації.

Серед майже шести тисяч мов, які налічуються в сучасному світі, більшість не мають своєї писемності й державного статусу, ними послуговується незначна кількість мовців. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемність налічує понад тисячу років. Українська мова належить до східнослов’янської підгрупи слов’янської гілки індоєвропейської сім’ї мов, і найближчою до неї є білоруська.

Іноземні дослідники часто підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови, найчастіше зіставляючи її з італійською. Показово, що 1934 р. в Парижі було проведено своєрідний конкурс мов світу, на якому українська посіла третє призове місце, після французької та перської мов. Українська мова сформувалася на базі середньонаддніпрянських говірок. Зачинателем нової української літературної мови був І.П.Котляревський. Основоположником нової української літературної мови є Тарас Шевченко, який своїм творчим подвижництвом підніс її на високий рівень суспільно- мовної та словесно-художньої культури.

Українською мовою розмовляє близько 40 мільйонів осіб і звучить вона майже однаково в усій Україні, а також за її межами, де є українці. За кількістю тих, хто користується українською мовою, вона стоїть приблизно на 15 – 20 місці у світі.

При поліетнічності населення країни, і, відповідно, наявності у ній дво- чи багатомовності завжди виникає проблема співіснування мов різних етносів не тільки, і власне, не стільки на побутовому, скільки на офіційно-державному рівні.

Виходячи з історичних та мовно-культурних особливостей формування етнічного складу населення України, де кількісну перевагу на всій території, крім Криму, мають українці, роль державної і тим самим офіційної мови в Україні має виконувати одна мова – українська.

Сучасна українська літературна мова має закріплений у Законі про мови і в Конституції України правовий статус державної. Вона є високорозвиненою, кодифікованою і стилістично диференційованою літературною мовою, конкурентоспроможною в європейському мовному просторі.

У ст. 10 Конституції України зазначається, що «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Водночас у ній наголошується, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Це зобов’язання, яке бере на себе Україна, є важливим і актуальним, особливо з огляду на всю нашу попередню історію.

За Конституцією України, державна мова – це мова, за якою закріплено правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя, яка виконує функції не лише у внутрішній організації держави, а й у міжнародних стосунках. Іноді замість терміна державна мова вживають термін мова офіційна.

Українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом. Державна мова як спільна для всіх громадян виконує у суспільстві ряд надзвичайно важливих функцій, зокрема:

а) інтеграційну – об’єднує людей, створює в них відчуття групової ідентичності, отже, сприяє перетворенню населення у суспільство;

б) організаційну – виступає засобом мобілізації зусиль, адекватного передавання волі від одних структур суспільства до інших;

в) інформаційну – забезпечує здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків, якими крізь час і простір поширюються інтелектуальні й моральні імпульси, що пронизують усе суспільство;

г) регулятивну – регулює стосунки між людьми у державі;

д) суспільно-виховну – через мову утверджуються певні моральні цінності у суспільстві;

ж) завдяки вирівнювальній функції мовні знання стають набутком широкого кола людей тощо.

Держава забезпечує можливості для вивчення державної мови у дошкільних установах, загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих закладах освіти. Закон передбачає право громадян на вільний вибір мови навчання і спілкування. В Україні вживаються заходи для розвитку української мови та мов інших національностей, які проживають на території країни.

У нинішній складній ситуації від державних політиків залежить створення об’єктивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а українську культуру – привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Зробити це не просто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та могутню дію стихії дальшої русифікації.

Усім відомо, яка милозвучна й чарівна французька мова. Тим цікавіше дізнатися, якої думки француз про українську мову. Згадаймо П'єра Шевальє, який тривалий час перебував у Польщі й на Україні під час Хмельниччини і навіть командував загоном українських козаків. Він знав українську мову. У своїй праці "Історія війни козаків проти Польщі", що вийшла в Парижі 1663 р., він написав про українську мову так: "Вона дуже ніжна й сповнена пестливих виразів та надзвичайно витончених зворотів". "Все можна цією мовою вдіяти, - пише Микита Шумило у статті "Могутня й чарівна", - приголубити, нашепотіти чари, потрясти душу, примусити глибоко задуматися, затужити, а можна й обсипати ласкою радості, захопити нестримними веселощами... дати душі силу та нечувані подвиги. Всесильна, могутня мова Тараса Шевченка" (Укр.мова і літ. в шк. - 1963. - № 7).

Адже, разом із мовою Українавтрачає своєрідність і неповторність, свою українськудушу, своє майбутнє. Історія дала нам шанс. Гріхне скористатися ним сповна. Бути чи не бутиМОВІ, залежить від кожного з нас. Щоб стати нарештісобою, а не придатком до когось, щоб створитинезалежну й міцну економіку, багату культуру, науку,духовно багате суспільство, потрібно насамперед відродити рідну мову.

Виховувати в собі повагу до мови, якою спілкуємося, - це, передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже мова – своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування.

Розвиток мови особистості – непростий процес. Лише людина, яка невпинно працює над оволодінням мовою, повсякчас прагне правильно говорити, виявляти в усному та писемному мовленні свою індивідуальність, може наблизитися до мовної довершеності. Досягти ж її – ілюзорна мрія, оскільки мова – це океан, який не має меж.

Нерозумно вважати, що знаєш рідну мову досконало. Як мудро зауважено, іноземну (чужу) мову можна вивчити за півроку, а свою треба вчити все життя.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Кобзареві слова ще довго будуть злободенними, оскільки їх адресовано «і живим, і ненародженим».

Будьмо ж розсудливими, не губімо своєї неповторної, Богом даної мови!

2. Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов’язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф.. І. Огієнко «Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис».

Українська національна мова існує: а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові; б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Унормованість – головна ознака літературної мови. Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі мовленнєвої діяльності людей. Вони єдині і обов’язкові.

Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень); графічні (передавання звуків на письмі), орфографічні (написання слів); лексичні (слововживання), помилки на лексичному рівні зумовлені недоречними запозиченнями з російської мови, наприклад; любий (будь-який), время (час), откритка (листівка), письмо (лист), карандаш (олівець), конфетки (цукерки), минута (хвилина), справка (довідка), сутки (доба) тощо; морфологічні (правильне вживання морфем), часто у мовленні у родовому відмінку вживається: гривнів, гривен (гривень), посуда (посуд), саме краще (найкраще), найбільш цікавий (найцікавіший), шести десяти (шістдесяти), не дотримуємося правильності вимови слів у кличному відмінку: Іване Миколайовичу, Катерино Сергіївно; синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень). У синтаксичній нормі переважають помилки, що засвідчують слабкі знання дієслівного керування та прийменникових конструкцій в українській мові: дякую вас – дякую вам, відповідно плану – відповідно до плану, прийшов по справі – прийшов у справі, учити мові – учити мови тощо; стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), іспит складають, а не здають; брати участь, а не приймати тощо; пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю.

Отже, дотримання літературних норм усіма, хто використовує українську мову як засіб усного та писемного спілкування, оберігання її від засмічення, суржику є обов’язком кожного мовця; це основний критерій правильного мовлення, мовленнєвої культури людини.

А чи треба майбутньому юристові досконало володіти літературною мовою?

Юрист, зазначено у Міжнародній поліцейській енциклопедії, - це особа, яка володіє юридичними знаннями законодавства, умінням і навичками застосування їх у практичній діяльності, має справу з людьми, з їх поведінкою, з різними соціальними явищами, обставинами, які оцінює, керуючись законом, нормами права. Успішне виконання професіональних обов’язків передбачає постійний контакт з людьми, тобто комунікативну діяльність. Тому юрист має бути освіченою, інтелігентною, інтелектуальною, високоморальною людиною, добре володіти мовою.

3. Поняття стилю та жанру української літературної мови. Найважливіші риси, які визначають діловий стиль.

Кожна розвинута літературна мова виробляє суспільно-історичні різновиди мовлення – функціональні стилі.

Якщо мова – це засіб спілкування людей у всіх їх сферах діяльності, то стиль – це засіб спілкування у певній сфері суспільної діяльності: політиці, праві, справочинстві, науці, освіті тощо.

Стиль (від лат. Stilus – загострена паличка для письма) – це своєрідна сукупність мовних засобів (лексичних, граматичних, синтаксичних), що свідомо використовуються мовцем за певних умов спілкування у тій чи іншій сфері людської діяльності (політика, наука і техніка, художня література, право, діловодство тощо).

Функціональні стилі не є замкнутими різновидами мови, тому що вони широко взаємодіють, впливають один на одного. Ознаки, характерні окремому стилю, що виражаються завдяки граматичним засобам, лексиці тощо, повторюються в інших стилях, причому переважна більшість мовних засобів є вільною для всіх стилів мови.

У сучасному мовознавстві є традиційна класифікація стилів, згідно з якою вирізняють п’ять різновидів мовлення: розмовний, науковий, публіцистичний, художній, офіційно-діловий, кожний з яких ділиться на підвиди залежно від мовленнєвої ситуації. Крім того, також прийнято вирізняти епістолярний (стиль приватного листування) та конфесійний (діє у сфері релігії та церкви) стилі.

Кожний зі стилів має свої характерні особливості, сферу поширення, призначення, систему мовних засобів і стилістичні норми. Будь-який функціональний стиль реалізується у мовних жанрах – конкретних видах текстів. Жанри – це різновиди текстів певного стилю. Наприклад, публіцистичний стиль реалізується у таких жанрах, як виступ, нарис, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія тощо.

Звернемо увагу на найважливіші стилі для ділової сфери: розмовний, науковий, та офіційно-діловий, вирізнити їх підстилі, жанри та особливості.

Розмовний стиль, зазначають дослідники, у мові виник найпершим, основна його функція – спілкування, обмін думками. Цей стиль обслуговує невимушене спілкування у побуті, сім’ї, на виробництві, в особистому та громадському житті. Для нього характерні непідготовленість, невимушеність, спонтанність, безпосередня участь мовців; емоційність, експресивність, конкретне мислення, міміка, жести.

Існує два різновиди розмовного стилю: літературне (офіційне) і побутове мовлення. Перше додержується норм сучасної літературної мови, друге має діалектні особливості, жаргонну лексику. Основною формою є усна, хоч можлива і писемна (особисте листування, щоденники).

У розмовному стилі слід вирізняти неформальне і формальне спілкування. Перше (неформальне) – не регламентоване, його мета і характер значною мірою визначається особистими стосунками мовців. Друге (формальне) – зумовлене соціальними функціями мовців, отже, воно регламентоване за формою і змістом.

У повсякденній розмові спілкування має здебільшого довільний інформативний характер.