ЛЕКЦІЯ № 15. Соціально-психологічна сутність і зміст явищ у групах

Суть феномена тиску групи на індивіда полягає в ухваленні вже існуючих норм групового життя кожним знову вступаючим в неї індивідом.

Цей феномен отримав у соціальній психології найменування феномена конформізму.

Найчастіше говорять не про конформізм, а про конформності або конформному поведінці, маючи на увазі чисто психологічну характеристику позиції індивіда стосовно позиції групи.

Міра конформності - міра підпорядкування групі в тому випадку, коли протиставлення думок суб'єктивно сприймалося індивідом як конфлікт.

Розрізняють зовнішню конформність, коли думка групи приймається індивідом лише зовні, він продовжує йому чинити опір, і внутрішню (справжній конформізм), коли індивід дійсно засвоює думку більшості.

Негативізм настає у разі, коли група чинить тиск на індивіда, чинив опір цьому тиску і демонструє незалежність.

Негативізм не справжня незалежність, це специфічний випадок конформності.

Якщо індивід ставить за мету будь-якою ціною протистояти думку групи, то фактично знову залежить від групи, йому доводиться активно продукувати антігрупповое поведінка, тобто бути прив'язаним до групового думку.

Конформності протиставлені самостійність, незалежність.

Вперше модель конформності продемонстрована в експериментах С.Аша, здійснених в 1951 р.

На ступінь конформності впливають: менш розвинений інтелект, більш низький рівень розвитку самосвідомості і т. д.

Ступінь конформності залежить і від таких факторів, як характер ситуації експерименту і склад, структура групи.

Сама модель варіантів поведінки, яка приймається С. Ашем, дуже спрощена, тому що в ній фігурують лише два типи поведінки: конформне і неконформное.

В реальних же ситуаціях такої діяльності може виникнути третій тип поведінки.

Він буде демонструвати свідоме визнання особистістю норм і стандартів групи.

Існують три типи поведінки:

1) внутригрупповая сугестивність, тобто безконфліктне прийняття думки групи;

2) конформність - усвідомлене зовнішнє згоду при внутрішньому розходженні;

3) колективізм, або коллективистическое самовизначення, - відносне однаковість поведінки внаслідок свідомої солідарності особистості з оцінками і завданнями колективу.

Феномен групового тиску як один з механізмів формування малої групи (входження індивіда до групи) неминуче залишиться формальної характеристикою групової життя до тих пір, поки при його виявленні не будуть враховані змістовні характеристики групової діяльності, що задають особливий тип відносин між членами групи.

Тиск на індивіда можуть надавати не тільки великі групи, але і меншість. М.Дойчем і Г.Джерардом були виділені два види групового впливу: нормативне (тиск робить більшість, і його думка сприймається членом групи як норма) та інформаційне (тиск робить меншість, і член групи розглядає його думку лише як інформацію, на основі якої він повинен сам здійснити свій вибір).

Групова згуртованість - процес формування особливого типу зв'язків в групі, які дозволяють зовні задану структуру перетворити на психологічну спільність людей, в складний психологічний організм, що живе за своїми власними законами.

Дослідження проблеми групової згуртованості спирається на розуміння групи як певної системи міжособистісних відносин, що мають емоційну основу.

У социометрическом напрямку згуртованість прямо пов'язувалася з таким рівнем розвитку міжособистісних відносин, коли в них високий відсоток виборів, заснованих на взаємній симпатії.

Соціометрія запропонувала індекс групової згуртованості - відношення числа взаємних позитивних виборів до загальної кількості можливих виборів.

Інший підхід запропонований Л.Фестінгер, коли згуртованість аналізувалася на основі частоти і міцності комунікативних зв'язків, які виявляються в групі.

Згуртованість визначалася як «сума всіх сил, діючих на членів групи, щоб утримувати їх у ній».

«Сили» інтерпретувалися або як привабливість групи для індивіда, або як задоволеність членством у групі.

Існує ряд експериментальних робіт з виявлення групової згуртованості.

У дослідженнях А.Бейвелас а особливе значення надається характеру групових цілей.

Операціональні цілі групи - це побудова оптимальної системи комунікацій; символічні цілі - цілі, що відповідають індивідуальним намірам членів групи.

Згуртованість залежить від реалізації і того й іншого характеру цілей.

Новий підхід до дослідження згуртованості: процес формування групи та її подальшого розвитку представлений як процес все більшого згуртовування цієї групи, але не на основі збільшення лише емоційної її привабливості, а на основі все більшого включення індивідів в процес спільної діяльності.

Працює з членів групи означає, що даний склад групи можливий для забезпечення виконання групою її функцій, інтегрований так, що в ньому досягнута особлива ступінь розвитку відносин, при якій всі члени групи поділяють цілі групової діяльності.

У вітчизняній соціальній психології нові принципи дослідження згуртованості розроблені А.В. Петровським.

Основна ідея: всю структуру малої групи можна уявити як що складається з трьох (в останній редакції чотирьох) основних верств, страт: зовнішній рівень групової структури (безпосередні емоційні міжособистісні відносини), другий шар являє собою більш глибоке освіту, «ціннісно-орієнтаційної єдності» (відносини тут опосередковані спільною діяльністю, збігом у членів групи орієнтації на основні цінності, що стосуються процесу спільної діяльності).

Третій шар припускає ще більше включення індивіда в спільну групову діяльність (члени групи поділяють цілі групової діяльності, і тут можуть бути виявлені найбільш серйозні, значимі мотиви вибору членами групи один одного).

Третій шар відносин був названий «ядром» групової структури.

Мотиви вибору на цьому рівні пов'язані з прийняттям спільних цінностей.

Процес прийняття групового рішення пов'язане з проблемою лідерства та керівництва, так як прийняття рішення - одна з важливих функцій керівника.

Групові рішення у багатьох випадках є більш ефективними, ніж індивідуальні.

Серед різних методів прийняття групових рішень велика роль групової дискусії.

Її закономірності:

1) дозволяє зіштовхнути протилежні позиції і тим самим допомогти учасникам побачити різні сторони проблеми;

2) якщо рішення ініційоване групою, то воно є логічним висновком із дискусії, підтримано всіма присутніми, його значення зростає, так як воно перетворюється на групову норму.

Одна з форм групових дискусій, введена А.Осборном, - «брейнстормінг» («мозкова атака»).

Для вироблення колективного рішення група розбивається на дві частини: «генераторів ідей» і «критиків».

Завдання «генераторів ідей» - накидати більше пропозицій щодо вирішення обговорюваної проблеми.

На другому етапі «критики» починають критикувати надійшли пропозиції: відсівають непридатні, відкладають спірні, беруть вдалі. Група отримує набір варіантів вирішення проблеми.

Інший метод групової дискусії, розроблений У.Гордоном, - метод синектики, з'єднання різнорідного.

Основна ідея - виробити якомога більше різноманітних і прямо протилежних, взаємовиключних пропозицій.

Виділяються «сінектори».

Їх завдання - найбільш чітко формулювати протилежні думки.

В ході дискусії відкидаються крайнощі, приймається рішення, яке задовольняє всіх.

При дослідженні питання про порівняльну цінності групових та індивідуальних рішень був виявлений феномен, що отримав назву «зрушення ризику».

Раніше при вивченні малих груп використовували той факт, що група відкидає найбільш крайні рішення і приймає свого роду середнє від індивідуальних (нормалізація групи).

Положення про нормалізацію рішень окремих членів групи не підтвердилося у випадках, коли прийняте рішення включало в себе момент ризику.

Експеримент Дж.Стоунер показав, що групове рішення включає в себе в більшій мірі момент ризику, ніж індивідуальні рішення.

Перевага групового рішення перед індивідуальним залежить від рівня прийняття рішення: на фазі знаходження рішення індивідуальне рішення більш продуктивно, на фазі розробки виграють групові рішення.

Удосконалення процесу прийняття групового рішення залежить від уміння вести ефективну групову дискусію, яку розвивають за допомогою соціально-психологічного тренінгу.

З трьох форм тренінгу - відкрите спілкування, рольова гра, групова дискусія - остання є однією з найбільш розвинених.

На якість рішення впливає ще один фактор, який отримав назву «груповий дух», - така висока ступінь включеності в систему групових уявлень і цінностей, яка заважає прийняттю правильного рішення.

Групова дискусія призводить до поляризації групи.

Сутність цього явища в тому, що в ході групової дискусії протилежні думки, що були в різних угруповань, не тільки оголюються, але і викликають прийняття або відкидання їх здебільшого групи.

Люди можуть протистояти тиску групи і часто дійсно роблять це. Нечисленні меншини можуть опиратися і відмовлятися погоджуватися з оточуючими.

Бувають ситуації, коли окремі люди або групи можуть мінятися ролями з більшістю і надавати соціальний вплив на інших, а не піддаватися йому самі.

Історія дає нам безліч прикладів: великі вчені - Г.Галілей, Л.Пастер, З.Фрейд - стикалися з одностайним більшістю, яка різко відкидало їх погляди.

З часом у них з'являлося все більше прихильників, поки нарешті їх погляди не починали панувати.

Це той випадок коли меншості вдається надавати соціальний вплив на більшість.

Дані досліджень свідчать, що найбільше шансів домогтися успіху з'являється в певних умовах.

По-перше, члени таких груп мають бути послідовними у своєму протистоянні думку більшості. Якщо вони сумніваються чи виявляють схильність до підпорядкування поглядам більшості, їх вплив зменшиться.

По-друге, члени меншини не повинні займати жорстку і категоричну позицію. Представники меншості, які наполягають на своєму, менш переконливі, ніж ті, хто демонструє певний рівень поступливості.

По-третє, важливим є загальний соціальний контекст, в якому діє меншість.

Якщо меншість стверджує позицію, узгоджується з поточними соціальними тенденціями, його шанси вплинути на більшість більше, ніж якщо б представники цієї меншини стверджували позицію, яка розходиться з такими тенденціями.

Навіть у тих випадках, коли меншість є послідовним, поступливим і його позиція узгоджується з поточними соціальними тенденціями, воно все одно змушений вести жорстку боротьбу.

Влада більшості велика почасти й тому, що в однозначних або складних соціальних ситуаціях люди розглядають більшість як джерело більш достовірної інформації про реальність.

Одне з можливих пояснень того, що меншість іноді здатне заявити про себе, таке: коли люди стикаються з меншістю, погляди якого вони спочатку не поділяють, у них виникає певний інтерес, вони заінтриговані, їм доводиться прикладати когнітивні зусилля для того, щоб зрозуміти, чому представники меншості займають таку позицію і чому вони так очевидно не бажають підкорятися широко поширеним поглядам.

Деякі люди, стикаючись з думкою меншості, починають приділяти все більше і більше часу ретельному вивченню пропагованих ним ідей.

Дані досліджень Зданюка і К. Левіна говорять про те, що просте передбачення того, що потрібно впливати, будучи представником меншини, виявляється достатнім, щоб підсилити розумові здібності.

Під час реальних групових дебатів існує можливість, що меншість змусить людей розглядати ідеї та їх альтернативи, які ті перш ігнорували.

Франклін Рузвельт сказав: «Жодна демократія не протримається довго, якщо не буде приділяти достатньо уваги проблемам меншин».

Всі динамічні процеси, що відбуваються в малій групі, забезпечують ефективність групової діяльності, яка може бути досліджена на різних рівнях.

Коли мала група розуміється як лабораторна група, ефективність її діяльності означає ефективність діяльності з виконання конкретного завдання.

У таких групах виявлені загальні характеристики ефективності діяльності: залежність ефективності від згуртованості групи, від стилю керівництва, вплив на ефективність способу прийняття групових рішень і т. д.

Дані дослідження не вивчають вплив на ефективність діяльності групи характеру цієї діяльності.

Проблема обертається зведенням ефективності діяльності групи до її продуктивності, до продуктивності праці в ній.

З двох показників ефективності - продуктивності праці і задоволеності членів групи працею останній практично не досліджений.

Результати експериментальних досліджень суперечливі: в деяких випадках такого роду задоволеність підвищувала ефективність діяльності групи, в інших випадках - ні.

Тут ефективність пов'язувалася зі спільною діяльністю групи, а задоволеність - з системою міжособистісних відносин.

Проблема задоволеності має іншу сторону - проблему задоволеності працею, тобто виступає у безпосередньому відношенні до спільної групової діяльності.

Прийняття принципу спільної діяльності в якості найважливішого інтегратора групи диктує вимоги до вивчення ефективності.

Вона повинна бути досліджена на кожному етапі розвитку групи. Групи на різних стадіях розвитку мають різною ефективністю при вирішенні різноманітних завдань.

На ранніх етапах розвитку група не в змозі успішно вирішувати завдання, що потребують складних навичок спільної діяльності, але їй доступні легкі завдання, які можна розкласти на складові.

Наступний етап розвитку дає більший ефект групової, але за умови особистої значущості групової задачі для кожного учасника спільної діяльності.

Якщо всі члени групи розділяють соціально значимі цілі діяльності, ефективність проявляється і в тому випадку, коли вирішуються групою завдання не приносять безпосередньої особистої користі членам групи.

Виникає новий критерій успішності вирішення групою завдання - критерій суспільної значимості завдання.

Серед критеріїв ефективності групової присутній «наднормативна активність» - прагнення членів групи домагатися високих показників сверхнеобходімого завдання.

Слід враховувати обидві фази, присутні у всякій трудової діяльності: підготовчу та інструментальну.

Концентрація уваги на інструментальній фазі не враховує того, що на певному рівні розвитку групи особливого значення набуває перша фаза - тут найбільш ясно можуть виявитися нові якості групи в їхній вплив на кожного окремого члена групи.

Так само, як і інші проблеми, пов'язані з динамічними процесами малої групи, проблема ефективності повинна бути пов'язана з ідеєю розвитку групи.