ЯЗЫК И РЕБЕНОК 18 страница

Проте найбільші детально розроблена система норм, яка має головним чином технічний характер. Ці технічні правила стосуються у першу чергу проблем розміщення, супутників на геостаціонарній орбіті, а також справедливого та ефективного користування радіочастотами. Виробленням таких технічних правил, що є нормами, міжнародного космічного права, займається Міжнародний союз електрозв'язку (МСРЕ). Відповідні міжнародно-правові норми містяться в Конвенції МСЕ 1982 p., Регламенті радіозв'язку, резолюціях, які приймаються Всесвітніми адміністративними конференціями радіозв'язку. Згідно з цими нормами, кожна країна закріплює за собою супутникові позиції на геостаціонарній орбіті, а також радіочастоти, необхідні для мовлення по декількох супутникових каналах.

Зауважимо, що процес розробки міжнародно-правових норм стосовно БТМ ще іщ завершений. Свідченням цього може бути хоча б той факт, що в 1988 р. Рада Європи розробила проект Європейської конвенції про транскордонне мовлення. В цьому проекті важливе місце посідають питання захисту глядача від порнографії, пропаганди насильства, а також від будь-яких інших передач які завдають шкоду фізичному, моральному або розумовому розвиткові дітей.

Дистанційне зондування Землі (ДЗЗ). Методи дослідження Землі з космосу широко використовуються в багатьох країнах для потреб сільського і лісового господарства, геології та океанографи, в інших галузях наукової та виробничої діяльності. У зв'язку з цим виникла необхідність у розробці правових норм, які сприяли б широкому співробітництву держав у цій галузі і одночасно виключали б можливість використання відомостей та інформації про природні ресурси зарубіжних країн, одержаних у результаті ДЗЗ, на шкоду суверенним правам цих держав, їх економічним та оборонним інтересам.

Комітет ООН з питань космосу вперше зайнявся вивченням цієї проблеми ще в 1969 р. Однак тільки в 1986 р. в Юридичному підкомітеті досягнуто консенсусу щодо правових принципів ДЗЗ, які потім також консенсусом були схвалені Комітетом ООН з питань космосу, нарешті, 3 грудня того ж року Генеральною Асамблеєю ООН. Прийнятий Г А ООН документ включає 15 принципів. У першому з них містяться визначення термінів «дистанційне зондування», «діяльність по дистанційному зондуванню» та ін. Дистанційне зондування визначається як «зондування поверхні Землі з космосу з використанням властивостей електромагнітних хвиль, що випромінюються, відбиваються або розсіюються об'єктами, які зондуються, з метою найліпшого використання природних ресурсів, вдосконалення землекористування іі охорони навколишнього середовища». Отже, сфера дії цих принципів охоплює, мирну діяльність з використанням методів. ДЗЗ. Принцип III встановлює норму, згідно з якою діяльність з ДЗЗ повинна здійснюватись відповідно до міжнародного права, включаючи Статут ООН. Особливе значення має принцип IV, в якому зафіксовано, що діяльність з ДЗЗ повинна здійснюватися таким чином, щоб не завдавати шкоди законним правам і інтересам держави зондування. В цьому документі підкреслюється необхідність широкого використання ДЗЗ з метою охорони навколишнього середовища та захисту людства від стихійних лих (принципи X і XI). Низка принципів, спрямована на стимулювання міжнародного співробітництва в галузі ДЗЗ із особливим урахуванням потреб країн, що розвиваються (принципи II, V—IX, XII, XIII).

Звичайно, прийняття Принципів ДЗЗ ГА ООН означає завершення лише першого етапу роботи щодо правового регулювання діяльності з ДЗЗ, після чого розробляється відповідна міжнародна угода.

Використання в космосі ядерних джерел енергії (ЯДЕ). Застосування на борту деяких космічних об'єктів ядерного обладнання як джерела енергії призвело до необхідності розробки спеціального правового режиму використання ядерних джерел енергії у космічному просторі. В 1992 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Принципи стосовно використання ядерних джерел енергії у космічному просторі. В документі, зокрема, підкреслюється, що використання ЯДЕ в космосі повинно обмежуватись лише тими космічними польотами, які не можуть здійснюватись без ЯДЕ. Встановлені технічні критерії безпечного використання ЯДЕ, порядок сповіщення на випадок виникнення небезпеки при поверненні на Землю радіоактивних матеріалів, надання допомоги на випадок аварій тощо. Таким чином, на космічні об'єкти з ЯДЕ розповсюджується не тільки загальний правовий режим, встановлений для всіх космічних об'єктів (як відомо, він визначається загальними нормами міжнародного публічного права і Договором про космос), але й спеціальні міжнародно-правові норми.

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

1. Поняття й суть міжнародного права

навколишнього середовища, його місце в системі міжнародного публічного права

Практика, що склалась як в національній, так і в міжнародній системі права, свідчить: в основу найменування їх галузей покладено об'єкт відповідної категорії правовідносин. У спеціальній літературі справедливо вказується па те, що в сучасних умовах термін «природа» дедалі частіше замінюється терміном «навколишнє середовище», оскільки останній найбільш точно відображає ту частину природного середовища, з якою взаємодіє людина. Зміст же терміну «природа», як правило, обмежується живою природою. Об'єктом міждержавних відносин не може бути й «екологія», оскільки цей термін означає науку про відносини рослинних і тваринних організмів і утворених ними спільнот між собою та з навколишнім середовищем.

Із викладеного вище випливає, що об'єктом даної категорії міжнародних правовідносин є навколишнє середовище, сприятливий стан якого забезпечується заходами його охорони та раціонального ресурсокористування. В такому розумінні навколишнє середовище— це комплексне матеріальне благо, яке у свою чергу складається з широкого спектру похідних від нього матеріальних і нематеріальних благ, умов, які гарантують здоров'я та процвітання нинішніх і майбутніх поколінь людства. Відомий фахівець —: французький проф. А. Кісс при визначенні об'єкту цього права враховує все те, що знаходиться поза межами територіальної компетенції держави і що має транскордонний характер: світовий океан, міжнародні ріки та озера, атмосферу землі, навколоземний і космічний простір, охорона рослинного і тваринного світу, а також ті сфери людської діяльності, які можуть заподіяти велику шкоду навколишньому середовищу (такі форми впливу, як токсичні речовини, технічні відходи, термоядерна радіація, термоядерні відходи).

Отже, поняття «навколишнє середовище» охоплює широке коло елементів, пов'язаних з умовами існування людини. Юристи-міжнародники виділяють три групи таких об'єктів: об'єкти природного (живого) середовища (флора, фауна); об'єкти неживого середовища (морські та прісноводні басейни — гідросфера), повітряний басейн (атмосфера), грунт (літосфера), навколоземний космічний простір, об'єкти «штучного» середовища, які утворені людиною" в процесі її взаємодії з природою. Інколи виділяють ще сферу науково-технічної співпраці держав стосовно охорони навколишнього середовища.

Сприйняття навколишнього середовища як об'єкта відокремленої категорії міжнародних правовідносин обумовлює застосування терміну «міжнародне право навколишнього середовища».

Міжнародне право навколишнього середовища треба розуміти як сукупність міжнародноправових принципів і норм, що регулюють, відносини між його суб'єктами (в першу чергу держав) стосовно охорони навколишнього середовища від шкідливих діянь та раціонального ресурсовикористання.

Не дивлячись на те, що основоположне значення природного фактору в процесі суспільного розвитку було визначено майже дна століття тому, захист навколишнього середовища не висувався як; самостійна проблема. Досить сказати, що першою міжнародною угодою в галузі міжнародної охорони навколишнього середовища була міжнародна угода про охорону птахів, корисних у сільському господарстві (Париж, 19 березня 1902 p.)'. Тільки динамічний розвиток у 70—80-і роки XX століття наукових основ глобальних проблем у науковій літературі дозволило виділити правові норми стосовно захисту навколишнього середовища в особливу групу.

Вирішальний вплив на формування міжнародного права навколишнього середовища мали Стокгольмська конференція (5—16 червня 1972 року) та прийнята тоді ж «Декларація Конференції Об'єднаних Націй про навколишнє середовище». Цим самим було визнано, що охорона навколишнього середовища набула глобального значення: в ній зацікавлені всі держави, та необхідно мати постійні міжнародні інституційні структури у вказаній галузі.

Тенденція консолідації міжнародних природоохоронних норм у певну сукупність на основі єдності їх внутрішнього змісту відмічалась юристами-міжнародниками ще на початку 70-х років. Наприклад, В. А. Чичварін писав у 1970 p., що «міжнародно-правова охорона природи являє собою не тільки сукупність певних діючих принципів і норм, але іі одну з галузей науки міжнародного права...». Інший відомий фахівець О. С Колбасов у ті ж роки також висловлювався за відділення галузі права навколишнього середовища в системі міжнародного права. Подальшого дослідження в галузі міжнародно-правового регулювання охорони навколишнього середовища дали юристам багатьох країн підстави зробити припущення про те, що в правовій системі світового співтовариства відбувається процес становлення нової самостійної галузі міжнародного публічного права — міжнародного права навколишнього середовища. З часом терміни «міжнародне право навколишнього середовища», «право навколишнього середовища» стали загальноприйнятими в документах органів та установ системи ООН.

Варто зазначити, що новітня міжнародно-правова доктрина також виходить із визнання за сукупністю міжнародно-правових норм, які регулюють охорону навколишнього середовища як самостійної галузі. Так, видані за кордоном в останні роки підручники розглядають міжнародно-правову охорону навколишнього середовища як одну з галузей сучасного міжнародного публічного права. Гаазька академія міжнародного права в 1985 р. опублікувала праці спеціального симпозіуму «Майбутнє міжнародного права навколишнього середовища», де в числі інших питань обговорюється і галузевий характер міжнародного права навколишнього середовища.

Як бачимо, наявність у міжнародному праві специфічної сукупності принципів і норм, внутрішньо пов'язаних за змістом і об'єднаних загальною метою регулювати особливу категорію міждержавних відносин — з приводу охорони та раціонального використання навколишнього середовища — не викликає сумніву у більшості дослідників. Це, по-перше. По-друге, загальновизнана специфічна сукупність міжнародно-правових норм охорони навколишнього середовища задовольняє визнаним критеріям галузі міжнародного права. По-третє, беззаперечною є зацікавленість світового співтовариства в спеціальному врегулюванні даної галузі суспільних відносин (цьому колу питань був присвячений ряд представницьких міжнародних конференцій, питання міжнародної охорони навколишнього середовища обговорюються регулярно на сесіях ГА ООН, функціонує Програма ООН з навколишнього середовища, на проблеми природоохорони орієнтовані спецустанови ООН та низка міжнародних неурядових організацій). По-четверте, накопичено значний обсяг нормативного матеріалу. У світі, наприклад, діє майже 300 міжнародних договорів, які регулюють питання охорони та раціонального використання навколишнього середовища. За обсягом нормативного матеріалу міжнародне право навколишнього середовища не поступається таким галузям, як міжнародне космічне, міжнародне морське, міжнародне повітряне право.

Усі вищезгадані фактори свідчать-на користь тенденції становлення нової галузі міжнародного публічного права—міжнародного права навколишнього середовища. Разом із тим, як слушно зауважується в літературі, структурне формування міжнародного права навколишнього середовища поки що не завершено. Свідчення тому — потяг деяких принципів і норм стосовно захисту навколишнього середовища до інших галузей міжнародного публічного права, особливо до морського і повітряного. Крім цього, низка сформованих спеціальних принципів і норм щодо захисту навколишнього середовища страждає недостатнім конкретним змістом.

На думку багатьох фахівців, до якої приєднується й автор, остаточному завершенню формування, міжнародного права навколишнього середовища як самостійної галузі в значній мірі сприяла б його кодифікація. До речі, це питання неодноразово висувалось І в рамках Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Універсальний кодифікаційний акт за аналогією з іншими галузями міжнародного публічного права дозволив би систематизувати в єдину систему існуючі принципи й норми в даній галузі, що стане завершальним етапом формування нової галузі.

2. Джерела та принципи міжнародного права навколишнього середовища

Даний в ст. 33 Статуту Міжнародного суду та сприйнятий в теорії міжнародного права поділ процесів нормоутворення на основні та допоміжні повністю застосовується і до міжнародно-правової охорони навколишнього середовища. Разом із тим, як слушно зауважують фахівці, цій сфері регулювання властива специфіка окремих джерел, особливо їх ієрархії та взаємодії, що обумовлено не лише особливим предметом регулювання, але й своєрідністю формування Даної сукупності міжнародно-правових норм.

Основними джерелами міжнародного права навколишнього середовища (МПНС) звичайно є міжнародний договір і міжнародний звичай. На різних етапах становлення й розвитку МПНС їх роль та значення в процесі нормоутворення змінювались.

На початковій стадії в умовах відсутності системи міжнародних природоохоронних договорів більш суттєву роль відігравав міжнародний звичай. Польський юрист-міжнародник Я. Симонідес цілком слушно відзначає велику роль таких основоположних принципів міжнародного права, висловлених у формі міжнародного звичаю, як відповідальність за заподіяну шкоду, повага територіального верховенства і територіальної недоторканості держав для виникнення певних прав і зобов'язань держав у галузі охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування. 1 хоча міжнародний звичай через недостатню чіткість формулювання правил, встановлених ним, не володіє необхідною ефективністю регулювання міжнародних природоохоронних відносин, усе ж він покликаний заповнити правовий вакуум, який утворюється внаслідок відсутності спеціальних договірних норм.

Труднощі застосування міжнародного звичаю в галузі міжнародної природоохорони випливають не лише з недостатньої визначеності прав і обов'язків держав, але і з відсутності їхньої детальної регламентації. Ці обставини зумовлюють перевагу міжнародного договору як основного джерела МПНС. Особливо з другої половини XX ст. міжнародно-правове регулювання охорони навколишнього середовища стало розвиватися договірним шляхом. Це відмічають багато дослідників. За відомостями Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП), у даний час зареєстровано 152 багатосторонніх договорів в цій галузі.

У спеціальній літературі цілком логічно вказується на ряд особливостей міжнародного договору як джерела МПНС, а саме: орієнтованість на галузь природоохорони, а також гнучкість і здатність видозмінювання в залежності від соціальних потреб, які міняються. В договорах фіксуються, як правило, партикулярні (від лат. particulars — частковий) норми, які виступають стосовно норм загального характеру як lex special is (спеціальний закон). Наприклад, загальні положення, що містяться в Конвенції про відкрите море 1958 р. стосовно охорони морського середовища набули свого практичного значення у зв'язку з їх деталізацією в наступних угодах у цій галузі. Адже специфіка екологічних вимог зумовлює необхідність докорінного їхнього регулювання. Як наслідок, договірний масив, який склався в галузі МПНС, у значній мірі фіксує партикулярні норми охорони навколишнього середовища, що відносяться або до окремих природних об'єктів, або до окремих видів впливу на природне середовище або ресурсокористування.

Аналіз договірної практики МПНС показує, що найбільш інтенсивний розвиток конвенційного регулювання охорони навколишнього середовища відноситься до 70-х pp. і характеризується головним чином розробкою та прийняттям великої кількості універсальних конвенцій і регіональних угод. З-поміж універсальних — ціла група конвенцій, що регулюють забруднення морського середовища (Конвенція щодо запобігання забруднення моря викидами відходів та інших матеріалів 1972 p., Міжнародна конвенція щодо запобігання забруднення з суден 1973 р.). Ряд конвенцій визначають принципи діяльності та правила поведінки держав стосовно навколишнього середовища в цілому або конкретних його об'єктів (наприклад, Конвенція ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 p., Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення 1973 p., Віденська конвенція про захист озонового шару 1985 p., Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р. та ін.).

У зазначений період підписано низку важливих регіональних договорів, які доповнили норми універсальної дії: Конвенція про охорону середовища та живих ресурсів Балтійського моря 1973 —1974 pp., Конвенція про охорону Середземного моря від забруднення 1976 p., Африканська конвенція про охорону природи і природних ресурсів 1968 p., Північна конвенція про охорону навколишнього середовища 1974 p., Договір про природоохоронне співробітництво в басейні р. Амазонка 1978 p., Конвенція про охорону фауни і флори в Європі 1979 р.

Наведені приклади конвенційного регулювання однозначно свідчать про пріоритет міжнародного договору, в ряду основних джерел МПНС.

Підвищене значення для галузі МПНС мають такі її допоміжні джерела, як резолюції міжнародних організацій (конференцій), ухвали Міжнародного суду ООН і міжнародних трибуналів, доктринерські дослідження. На думку вчених, пояснюється це тим, що екологічні вимоги формуються, значно випереджаючи «формалізовані юридичні процеси», адже останні у великій мірі залежать від загального стану міжнародних відносин, наявності матеріальних умов і політичної волі для прийняття державами договірних зобов'язань. У той же час невідкладні потреби глобальної природоохорони загострюють проблему «правового вакууму».

Зокрема, резолюції міжнародних організацій (конференцій), будучи тільки рекомендаційними актами, тобто не будучи нормами міжнародного права, «в той же час чинять певний регулюючий вплив у міжнародній системі». Яскравим свідченням нормоутворюючого характеру правової ідеї, що формулюється в таких документах, є наступна її трансформація в норму договірного або звичаєвого права. Так, рекомендації Плану заходів, схваленого Стокгольмською конференцією ООН з проблеми навколишнього середовища (1972 p.), стимулювали міжнародно-правове регулювання охорони міграційних видів, природної і культурної спадщини, водноболотних угідь.

Оскільки актами «м'якого права»'" вважаються переважно резолюції та інші ухвали міжнародних організацій (конференцій), варто зупинитися і на інших формах допоміжної нормотворчої діяльності цих міжнародних організацій в галузі МПНС. Передусім міжнародні організації є активним ініціювальним, і організуючим фактором при підготовці природоохоронних договорів. Така роль ЮНЕСКО в розробці Конвенції 1972 р. про охорону культурної і природної спадщини, ФАО — в підготовці Конвенції 1976 р. — про охорону Середземного моря від забруднення. В галузі охорони навколишнього середовища такі спецустанови ООН як ВООЗ, ІМО, МОП, ІКАО розробляють обов'язкові для держав-членів технічні регламенти та стандарти.

Новою формою актів «м'якого права», характерною для міжнародної природоохорони, є т. зв. керівні принципи поведінки держав стосовно тих чи інших природних об'єктів або видів впливу на навколишнє середовище. Ці принципи розробляються головним чином спеціальними групами експертів під егідою Програми ООН з навколишнього середовища. В цьому плані заслуговує на увагу досвід утвореної в 1984 р. Комісії з питань навколишнього середовища й розвитку на чолі з Г. X. Брундтланд (прем'єр-міністр Норвегії). Так, у червні 1986 р. Комісія підготувала документ, який містить 22 принципи і які є зводом міжнародно-правових принципів охорони навколишнього середовища. Аналогічний документ — т. зв. «лісові принципи» — був прийнятий на конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку, що відбувалась в Ріо-де-Жанейро 3—14 червня 1992 р..

На наш погляд, доцільно звернути увагу й на інші сторони діяльності міжнародних організацій в галузі захисту навколишнього середовища. Так, вони в залежності від їх специфіки ведуть дослідження в даній сфері, організовують обмін інформацією!, здійснюють контроль за застосуванням норм міжнародних угод. Особливо важливо, що ці міжнародні організації мають постійний характер і, таким чином, проблематика міжнародного захисту навколишнього середовища завжди знаходиться в центрі їх діяльності.

Ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН передбачає можливість застосування судових ухвал, поряд з доктриною найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права, як «допоміжних засобів для визначення правових норм». Щодо нормотворчого значення міжнародної судової процедури в галузі охорони навколишнього середовища, то воно переконливо підтверджено арбітражним розглядом,міждержавних спорів у справах «Трейл Смелтер» (між США і Канадою) і «Озеро Лану» (між Францією та Іспанією). У винесених по цих справах судових ухвалах не тільки вказувалося на застосування загального принципу права sic utere tuo ut alienum поп laedas («так використовуй своє, щоб не завдати шкоди сторонньому») до міждержавних відносин стосовно навколишнього середовища, але більше того, вони сприяли формуванню спеціального принципу МПНС, який забороняє одній державі так змінити природні умови на своїй території, щоб цим справляти несприятливий вплив на природне середовище інших держав.

Не викликає сумніву і нормотворче значення теоретичних досліджень у галузі МПНС. Відомі юристи-міжнародники, виконуючи функції суддів міжнародних трибуналів, юридичних радників урядів, офіційних представників на міжнародних конференціях, тим самим беруть найактивнішу участь у практичній нормотворчості. У галузі МПНС найбільш розповсюдженою формою залучення вчених-юристів до процесу міжнародної правотворчості є створення в рамках універсальних і регіональних організацій груп експертів для розробки найгостріших проблем міжнародно-правового регулювання охорони навколишнього середовища.

Суттєве значення для регулювання природоохоронних відносин держав мають принципи міжнародного права. В основі між-народно-правового регулювання охорони навколишнього середовища та регіонального ресурсокористування лежать три категорії принципів: загальновизнані принципи Міжнародного публічного права, принципи звичаєвого права, що мають природоохоронне значення; спеціальні (галузеві) принципи МПНС.

У теорії міжнародного права зазначається, що основні принципи міжнародного публічного права (див. розділ п'ятий цього видання) — jus cogens — є тим фундаментом, на якому конструюються спеціальні системи міжнародно-правового регулювання.

Стосовно сфери міжнародної правоохорони особливо важлива роль належить таким, загальновизнаним принципам, як принципи поважання державного суверенітету, взаємної вигоди, невтручання у внутрішні справи іншої держави; сумлінного виконання міжнародних зобов'язань, співробітництва, мирного вирішення міжнародних спорів.

Безперечно, що суворе дотримання вказаних принципів повинно гарантувати охорону великих екологічних рівноваги планети. До того ж у цій галузі не можна посилатися на абсолютний суверенітет. Турбота про навколишнє середовище має глобальний характер. МПНС, як ніяка Інша галузь міжнародного публічного права, послуговує захисту спільних інтересів людства — збереженню середовища проживання на планеті — і тому держави зобов'язані співробітничати для реалізації цієї великої мети.

Не менш важливе значення для регулювання міждержавних відносин у галузі МПНС мають деякі міжнародні звичаї — принципи. До їх числа відносять принципи добросусідства, неспричинення шкоди, міжнародної відповідальності держав.

Разом із тим в рамках міжнародного права навколишнього середовища формуються власні, галузеві принципи, навколо яких у свою чергу гуртується увесь нормативний масив, який міститься в міжнародних договорах, резолюціях міжнародних організацій, або тих, що утворилися звичаєвим шляхом. їх наявність визнається в науковій літературі, однак є. суттєві відмінності стосовно того, які саме норми слід віднести до спеціальних принципів.

На наш погляд, найбільш продуктивним є підхід, при якому робиться висновок про наявність певних спеціальних принципів МПНС на основі аналізу договірної практики, діяльності міжнародних організацій, авторитетних міжнародних актів рекомендаційного характеру, а також висловлювань представників доктрини з цього питання.

Найбільш узагальнюючим у системі спеціальних принципів і норм МПНС є принцип охорони навколишнього середовища. В доктрині міжнародного права висловлюються протилежні точки зору: всі ствердження про існування «базового зобов'язання держав захищати і зберігати оточуюче середовище» до заперечення такого зобов'язання як міжнародно-правового принципу, що склався. На наш погляд, ближчими до істини є ті дослідники, які вважають, що такий принцип існує в системі міжнародної право-охорони та його остаточне оформлення наближається до завершення. Це випливає з існування принципів охорони окремих природних середовищ, а також з того факту, що деякі елементи принципу охорони навколишнього середовища вже містяться в документах різного міжнародно-правового значення (Стокгольмська декларація 1972 р., Заключний акт НБСЄ, резолюція ГА ООН (XXXV) «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для нинішнього і майбутніх поколінь», ст.. 192 Конвенції ООН з морського права 1982 p.).

Згідно з цим принципом, держави зобов'язані захищати і зберігати навколишнє середовище, а також забезпечувати раціональне використання природних ресурсів на благо нинішнього та майбутніх поколінь. З цією метою вони повинні вживати усіх необхідних заходів, індивідуальних та спільних співробітничати між собою й утримуватись від будь-якої діяльності, здатної чинити шкідливий вплив на природне середовище.

Важливим спеціальним принципом МПНС є принцип міжнародного природного співробітництва. Даний принцип лежить в основі договірної практики держав у галузі навколишнього середовища, фіксується в низці важливих міжнародних документів. Юридична природа цього принципу найбільш повно подається в Стокгольмській декларації 1972 року (принцип 24), де закріплені, зокрема, такі його найважливіші характеристики, як рівноправність усіх держав (великих і малих), урахування суверенних інтересів усіх держав.

Принцип невід'ємного суверенітету держави над своїми природними ресурсами. Стокгольмська декларація 1972 р. сформулювала цей принцип таким чином: «держави мають суверенне право розробляти власні ресурси згідно зі своєю політикою в галузі навколишнього) середовища...». Виходячи з цього принципу, будь-які дії держави стосовно навколишнього середовища є правомірними доти, доки вони не зачіпають законних прав та інтересів інших держав. Отже, державний суверенітет тут розглядається виключно під кутом зору екологічних інтересів.

Із цим принципом органічно пов'язаний інший — принцип неспричинення шкоди навколишньому середовищу. Деякі його елементи зафіксовані в статтях 24 і 25 Конвенції про відкрите море, ст. IX Договору про космос. У Стокгольмській декларації і в Декларації Ріо (1992 р.) він зафіксований в такому формулюванні: відповідно до Статуту ООН і принципів міжнародного права держави несуть відповідальність за те, щоб діяльність у межах їх юрисдикції або контролю не спричиняла шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів, які знаходяться за межами національної юрисдикції. Як свідчить міжнародна практика, даний принцип має особливе юридичне значення: він не тільки відтворюється в резолюціях і рекомендаціях, присвячених міжнародній правоохороні, але й фіксується дослівно в міжнародних договорах (наприклад, Віденська конвенція про захист озонового шару).

У міжнародно-правовій літературі зазначається, що окрім згаданих вище принципів МПНС, у процесі становлення знаходиться низка принципів і, зокрема, такі, як: принцип оцінки впливу на навколишнє середовище, принцип попереднього сповіщення та обміну інформацією, принцип взаємних консультацій, принцип захисту екологічних систем світового океану, принцип забезпечення екологічної безпеки та ін. Тому до порядку денного висувається завдання: закріпити їх у систематизованому вигляді в єдиному міжнародно-правовому акті. Набутий у цій галузі досвід (документи і матеріали Стокгольмської конференції 1972 p., Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку 1992 p., Ріо-де-Жанейро), рекомендації фахівців, положення національного законодавства допоможуть розв'язати цю складну правову проблему.

3. Міжнародно-правовий захист середовища Світового океану

Загальновідомо що Світовий океан — це цілісна глобальна екосистема, від стану якої залежать усі інші найважливіші елементи біосфери: атмосфера, клімат, рослинний і тваринний світ. Об’єктивна необхідність для світового співтовариства — в цілому зберегти морське-середовище від забруднення. Наявність різноманітних інтересів держав стосовно використання морських просторів і ресурсів зумовлює потребу міжнародного підходу до проблеми захисту морського середовища, тобто вимагає міжнародно-правового регулювання.

Не дивлячись на те, що джерела забруднення морського середовища різноманітні, прийнято виділяти такі їх види, що вимагають правового регулювання: джерела, що знаходяться на суші; судноплавство (викиди із суден внаслідок нормальної експлуатації або морських аварій); розвідка і розробка морського Дна в межах національної юрисдикції і в міжнародному районі; захоронення відходів; забруднення з атмосфери або через неї. Забруднення із суден, особливо нафтою і нафтопродуктами, завжди викликало найбільшу стурбованість. У Світовий океан, наприклад, щодня (середньостатистично) виливається 12 тис. барелей сирої нафти. Мабуть тому перші спроби міжнародно-правового регулювання морського середовища стосувались саме судноплавства.