ЯЗЫК И РЕБЕНОК 14 страница

Вище вже зазначалось, то міжнародні звичаї в галузі використання морів і океанів утворювались протягом тривалого часу. До того ж багато з них визнавались лише деякими державами і не визнавалися іншими. Все це призводило до виникнення спорів і розбіжностей між державами з питань існування тієї чи іншої міжнародно-правової норми як обов'язкової. Поступово стала відчуватися потреба в кодифікації норм міжнародного морського права.

Сама ідея кодифікації звичаєвих норм галузі і формування нових Його постанов виникла відносно недавно. Спроби такої кодифікації мали місце вже у XVIII—XIX ст. ст. Перша така серйозна спроба була зроблена на Паризькому конгресі 1856 р. Важливе значення мала друга Гаазька конференція 1907 p., оскільки вона прийняла декілька конвенцій, що кодифікували велику кількість норм стосовно ведення морської війни та нейтралітету на морі. На багатосторонній основі та вже під егідою Ліги Націй прийняті у 1921 р. дві конвенції та статути з питання свободи транзиту та режиму судноплавних водних шляхів міжнародного значення, а також Конвенцію про міжнародний режим морських портів (1923 р.). Проте всі ці конвенції стосувалися лише окремих видів використання морських просторів.

У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі початок пронесу кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного морського права пов'язується з діяльністю Комісії міжнародного і права ООН, яка протягом 1949—1956 pp. провела чималу роботу щодо кодифікації звичаєво-правових та розробці нових норм. Комісія підготувала проект з 76 статей стосовно сучасного морського права. Цей проект було покладено в основу роботи 1 Конвенції ООН з морського права, що відбулася в Женеві з 24 лютого по 27 квітня 1958 р. Конференція, як відомо, прийняла чотири конвенції: про відкрійте море; про територіальне море і прилеглу зону; про рибальство та охорону живих ресурсів відкритого моря; про континентальний шельф. Як наслідок, уперше було кодифіковано ряд загальновизнаних принципів і норм, які раніше існували як звичаєві норми. Зокрема, принцип свободи відкритого моря, що проголошує свободу судноплавства, рибальства, прокладати підводні кабелі та трубопроводи, літати над відкритим морем (Ст. 2 Женевської конвенції про відкрите море), право мирного проходження іноземних невійськових суден через територіальні води (Ст. 17 Конвенції про територіальне море). Одночасно були вироблені та кодифіковані деякі нові норми: про обов'язок Держав вживати заходи проти забруднення моря нафтою і радіоактивними відходами, про принцип реального зв'язку між судном і державою прапора, про режим і види прилеглої зони, про режим континентального шельфу та ін.

Наступним важливим етапом формування та вдосконалення морського права стала Третя Конференція ООН з морського права, яка розглянула низку основних питань галузі. З 1973 по 1982 р. відбулося одинадцять сесій Конференції, в яких брали участь представники 164 держав. Майже десятирічна робота Конференції закінчилась прийняттям 10 грудня 1982 р. нової Конвенції ООН з морського права.

Конвенція ООН з морського права 1982 р. складається з 17 частин, куди входить 320 статей, а також з 9 Додатків. У спеціальній юридичній літературі ця Конвенція характеризується як найбільшим і найважливішим міжнародним договором в історії міжнародного публічного права. Цю Конвенцію підписали 157 держав, а також ЄЕС та від імені Намібії — Рада ООН з Намібії. Вона зібрала 60 ратифікацій, необхідних Для набрання чинності, та з 16 листопада 1994 р. стала обов'язковою для її учасників. Конвенція 1982 р. не тільки підтвердила і суттєво доповнила зальновизнані норми морського права, але містить у собі ряд нових постанов. Зокрема, в ній уперше встановлені статус міжнародного району морського дна за межами континентального шельфу і режим розробки його ресурсів. Уводяться нові види морських просторів — виключна економічна зона та архіпелазькі води і визначається їх правовий режим. Конвенція містить групи норм у галузі захисту морського середовища та проведення наукових досліджень у Світовому океані. Нарешті, в ній передбачається система мирного врегулювання спорів стосовно діяльності держав у питаннях дослідження та використання морських просторів.

Окрім указаних вище конвенцій, міжнародне морське, право охоплює чималу кількість інших міжнародних угод і міжнародних звичаїв. Тільки в останні десятиріччя прийняті міжнародні конвенції: про охорону людського життя на морі 1974 р., про міжнародних правил для попередження зіткнень суден у морі 1972 p., про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1969 p., про умови реєстрації морських суден 1985 р. та ін.

Таким чином, процес кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного морського права призвів до суттєво кількісних і якісних змін у галузі. В цілому діюче міжнародне морське право можна охарактеризувати як досить струнку систему принципів і норм, що забезпечують юридичними засобами регулювання діяльності держав у-використанні багатств океанів і морів та розвиткові міжнародного торговельного судноплавства.

2. Класифікація морських просторів

Правова класифікація морських просторів у спеціальній літературі здійснюється з урахуванням правового статусу та особливостей правового режиму конкретного морського простору. Цей підхід відповідає історичній традиції, що склалася, а також має фундаментом Конвенцію з морського права 1982 р.

З погляду діючого міжнародного морського права простори Світового океану поділяються на: а) морські простори, що знаходяться під суверенітетом прибережної держави та складають його державну територію (внутрішні морські води і територіальне море), і б) морські простори, на які не розповсюджується суверенітет жодної із держав (відкрите море). Цей поділ вважається підвалиною класифікації. Але при такому загальному поділі неможливо v повній мірі врахувати характер окремих морських просторів," які входять до однієї з двох вказаних категорій. А тому доцільна класифікація, що розкриває не тільки загальні, але й специфічні риси таких просторів, як, наприклад, внутрішні (національні) морські води, територіальні води, архіпелазькі води, прилегла зона, економічна зона тощо. Оскільки певні морські простори складаються з вод, які мають неоднаковий статус (наприклад, у води міжнародних проток входять у певних випадках і внутрішні води, і води територіального моря, і води відкритого моря) їх доцільно також виділити в окрему категорію морських просторів. Нарешті, з урахуванням історичних та інших факторів, в окрему категорію просторів, які мають міжнародно-правовий режим, виділяють води міжнародних каналів.

Стосовно території у рамках міжнародного публічного права, застосовуються два поняття — «правовий статус», який визначає становище даної території щодо суверенітету будь-якої держави, і «правовий режим», що складає систему юридичних норм і правил, покликані регулювати діяльність і поведінку суб'єктів права на даній території. Обидва ці поняття тісно пов'язані між собою та знаходяться в певній залежності очне від одного. З урахуванням цього моменту і дається правова характеристика того чи іншого морського простору в даній книзі.

3. Внутрішні морські води

Поняття внутрішніх морських вод. У міжнародному морському праві під внутрішніми морськими водами розуміють усі води, що знаходяться в межах території даної прибережної держави. Вони є невід'ємною складовою частиною території держави і безумовно, підкоряються його суверенітету. Міжнародні угоди (Женевська конвенція 1958 р.. про територіальне море і прилеглу зону, Конвенція ООН з морського права 1982 р.) і національні закони (наприклад, Закон України «Про державний кордон України» до складу внутрішніх морських вод відносять: 1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря; 2) акваторія морських портів; 3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких належать одній державі і ширина входу до яких не перевищує 24 милі (у тому випадку, коли ширина входу більше 24 морських миль для відліку внутрішніх вод проводиться від берега до берега пряма вихідна лінія в 24 морські милі так, щоб цією лінією було обмежено по можливості якомога більший водний простір); води так званих «історичних» заток і внутрішніх морів (до таких відносяться, наприклад, Гудзонська затока, що належить Канаді, затока Петра І — Росії, Внутрішнє море — Японії).

Варто зазначити, що доктрина міжнародного права не ставить під сумнів право держав проголошувати деякі затоки «історичними». На думку юристів-міжнародників, для проголошення державою будь-яких заток «історичними» необхідно передусім висунути відповідні підстави, або обґрунтування, які випливають з особливостей протоки. Так, Норвегія вважає своїми внутрішніми водами морський шлях «Індрелея», що проходить уздовж її узбережжя, і який створено тільки зусиллями цієї держави. Статус цього шляху як внутрішніх вод підтверджено у 1951 р. ухвалою Міжнародного Суду ООН.

Отже, межі внутрішніх вод визначаються самими прибережними державами згідно з нормами міжнародного і національного права.

Правовий режим внутрішніх морських вод. Оскільки внутрішні морські води є частиною державної території, цілком зрозуміло те, що їх правовий режим визначається головним чипом прибережною державою. Частково ж цей режим регламентується міжнародним морським правом. Так, Конвенція ООН з морського права 1982 р. передбачає, що, якщо «встановлення прямої вихідної лінії призводить до включення у внутрішні води районів, які до цього не розглядались як такі, в таких водах застосовується право мирного проходу, передбаченого в достеменній Конвенції» (п. 2 ст. 8). Як бачимо, в таких водах прибережна держава зобов'язана враховувати всі норми міжнародного морського права стосовно мирного проходу іноземних суден.

Суверенітет дає прибережній держані виняткове право па використання природних ресурсів своїх національних вод і право самій вирішувати питання про судноплавство в них. Якщо немає відповідних угод з іноземними державами, у такому випадку національні води прибережної держави закриті для всіх суден, крім тих, що плавають під її прапором. Режим цих вод, за загальним правилом, регулюється національним законодавством прибережної держави. Вона самостійно визначає, яка частини її внутрішніх вод і на яких умовах може служиш цілям міжнародного судноплавства. Наприклад, ст. 16 Закону України про державний кордон забороняє будь-яку промислову, дослідну та пошукову діяльність іноземних невійськових суден і військових кораблів у водах України, за винятком випадків, коли така діяльність здійснюється з дозволу компетентних органів України або На підставі міжнародних договорів України. Характеризуючи міжнародно-правовий режим внутрішніх морських вод, неодмінно треба підкреслити таку його особливість: іноземним суднам дозволяється користуватися ними лише як шляхом до портів прибережної держави, оскільки саме морські порти є кінцевими або проміжними пунктами міжнародних морських ліній,

Згідно з Женевською конвенцією 1923 р. про міжнародний режим морських портів, прибережна держава сама встановлює, до яких її портів можуть заходити іноземні судна, а до яких — ні. Звідси з'явився і поділ морських портів на закриті і відкриті. Закритими морськими портами є ті, до яких забороняється заходити будь-яким іноземним суднам. До числа таких портів передусім належать військово-морські бази та інші порти, які мають значення для оборони та безпеки прибережної держави.

Відкриті морські порти — де такі, до яких можуть заходити іноземні судна і які в силу цього мають статус міжнародних морських портів. В Україні перелік морських портів, відкритих для заходження іноземних суден, визначається Кабінетом Міністрів України та Оголошується в Повідомленнях мореплавцям. На території України відкритими морськими портами є Одеський, Іллічевський, Херсонський, Білгород-Дністровський, Бердянський та ін.

З-поміж відкритих портів доцільно виділити так знані вільні порти, тобто порти з спеціальними зонами, до яких іноземні судна заходять і залишають їх без будь-яких митних формальностей. Вільні порти полегшують реекспорт, сприяють пожвавленню морської торгівлі та одержанню додаткових валютних надходжень від звичайних портових зборів і послуг (наприклад, у морському порту справляються такі цільові портові збори: корабельний, причальний, якірний, канальний, маяковий, вантажний, адміністративний та санітарний). Вільні порти функціонують в Адені. Александрії, Бремені, Гамбургу, Копенгагені, Мальме, Ріо-де-Жанейро, Стокгольмі, Трієсті та ін.

Для заходження іноземних цивільних суден до відкритих портів не потрібно спеціального попереднього дозволу прибережної держави. Щодо військових кораблів, вони мають право заходити до портів іноземних держав лише за спеціальним дозволом прибережної держави, тобто відповідно до правил їх відвідування, що видаються компетентними органами і публікуються у встановленому порядку.

Проте всі судна, як цивільні, так і військові, можуть заходити до іноземних портів без особливого дозволу в разі «вимушенім і. заходження», викликаного стихійними явищами, аварією судна тощо.

Прибережна держава, коли цього вимагають інтереси її безпеки або інші важливі міркування, може встановити райони, в яких тимчасово забороняється плавання і перебування іноземних суден. Про встановлення таких районів оголошується у встановленому порядку.

Правовий статус іноземних суден у внутрішніх морських водах. Передусім необхідно зазначити, що юридичний статус, встановлений у внутрішніх морських водах (головним чином у портах) охоплює як права прибережної держави в плані розповсюдження її юрисдикції на іноземні судна (в силу її суверенітету), так і права і обов'язки іноземного судна під час плавання і перебування в таких водах. На цей кореспонденційний характер прав і обов'язків судна та прибережної держави звертає увагу індійський вчений П. Тандон, який слушно вважає, що іноземне судно, «яке добровільно заходить в територіальні межі іншої держави, підкоряє себе юрисдикції останньої. Під час його перебування (в порту) воно має право на захист з боку законів країни перебування та відповідно зобов'язано додержувати ці закони».

Всі іноземні судна, що перебувають у внутрішніх водах прибережної держави, зобов'язані підкорятися її законам, додержувати встановленого нею порядку і умов плавання. Зокрема, вони повинні виконувати всі правила, що регулюють порядок заходження іноземних невійськових суден та військових кораблів у внутрішні води і виходу з них, підтримання радіозв'язку, лоцманські послуги тощо.

Іноземні військові кораблі заходять у внутрішні води відповідно до правил їх відвідування, що публікуються у встановленому порядку.

Будь-яке іноземне судно, що заходить на рейди і в порт, підлягає санітарному, прикордонному, митному оглядові, а також сплачує портові збори і податки, встановлені прибережною державою. Прикордонний і митний огляд іноземних суден обов'язкові також і тоді, коли судно відбуває з порту. Іноземні військові кораблі звільняються від прикордонного та митного огляду. А щодо санітарного контролю, то достатньою є заява командира судна про стан здоров'я екіпажу.

За порушення режиму судноплавства стосовно судна-право-порушника застосовуються заходи, передбачені законодавством прибережної держави. Щодо військових та інших державних суден, які користуються імунітетом, обмежуються попередженням або вимогою негайно залишити внутрішні води.

Внутрішній розпорядок на судні та відносини між членами екіпажу регулюються за законами і правилами держави прапора судна, якщо вони не суперечать основам правопорядку прибережної держави. У той же час компетентні органи прибережної держави не втручаються у розпорядок на борту іноземних військових кораблів, оскільки вони користуються правом екстериторіальності.

Разом з тим, в останнє десятиріччя ця сфера правових відносин, особливо після прийняття в 1965 р. Міжнародної конвенції щодо полегшення міжнародного морського судноплавства і Конвенції ООН з морського права 1982 р., в певній мірі стала об'єктом міжнародно-правового врегулювання. Так, держави дотримуються єдиного порядку оформлення суден, який полегшує становище останніх у чужоземних портах. З прийняттям Конвенції 1965 р. значно поліпшилась договірна практика в цій сфері. Держави все частіше укладають між собою договори про торгівлю та мореплавство, що визначають порядок заходження і правовий режим перебування торговельних суден договірних держав. При обслуговуванні іноземних суден та надання їм послуг у портах застосовується один із двох принципів: національного режиму (надання режиму, яким користуються вітчизняні судна) або найбільшого сприяння (створення; умов не гірших, ніж ті, якими користуються судна будь-якої третьої держави). На міжнародному рівні регулюються порядок і процедура сходу на берег, перебування в портах та проїзду моряків через територію іноземних держав. Ще в 1958 р. у рамках Міжнародної організації праці (МОП) була прийнята Міжнародна конвенція про національні посвідчення особи моряків.

Як бачимо, правовий статус іноземних суден у внутрішніх морських водах визначається не тільки національним законодавством прибережної держави, а й нормами міжнародного морського права.

Національними нормами в сполученні з міжнародно-правовими здійснюється кримінальна і цивільна юрисдикція держави у внутрішніх морських водах. Прибережна держава у своїх внутрішніх водах здійснює кримінальну і цивільну юрисдикцію у повній відповідності з її національним законодавством, крім випадків, передбачених спеціальними міжнародними угодами. На іноземних суднах можна здійснювати розслідування й арешти у випадках, коли злочин було вчинено на борту судна або коли там знаходить сховище особа, яка вчинила злочин на березі. Прибережна держава може здійснювати кримінальну юрисдикцію щодо членів екіпажу або пасажирів іноземного судна на прохання капітана судна або консула держави прапора судна, навіть у випадках, не передбачених її національним законодавством. У Конвенції ООН 1982 р. міститься положення про юрисдикцію держави порту, яке передбачає право держави, в порту якої знаходиться іноземне судно, «здійснити розслідування і коли це виправдано доказами, порушити розгляд стосовно будь-якого скиду з цього судна... на порушення міжнародних норм і стандартів, установлених компетентною міжнародною організацією або дипломатичною конференцією» (ст. 218).

Розслідування, обшуки та арешти не можна здійснювати на борту іноземних військових кораблів, оскільки вони користуються правом екстериторіальності, тобто виняткове підкорення законам власної держави і повний імунітет від юрисдикції іноземної держави. Однак правопорушення, вчинені на березі особами з числа команди військового корабля не при виконанні ними службових обов'язків, підпадають під дію законодавства прибережної держави, і винних притягають до відповідальності на загальних підставах.

Стосовно цивільної юрисдикції. Судові влади прибережної держави мають право розглядати цивільні позови на капітанів та власників судна, членів його екіпажу та пасажирів, а також на власників вантажу, що знаходиться на борту судна. В порядку забезпечення позову або виконання судової ухвали іноземне приватне торговельне судно може бути затримане, арештоване, конфісковане або відпущене під заставу. Проте па практиці прибережна держава відмовляється від розгляду позовів до іноземного торговельного судна, що перебуває в її водах, якщо вони не пов'язані ніяк з цією державою, її фізичними або юридичними особами.

4. Архіпелазькі води

Поняття «архіпелазькі води» відноситься до числа новітніх у міжнародному морському праві: воно виникло тільки у середині XX ст. і уперше було оформлене нормами міжнародного права в Конвенції ООН з морського права 1982 р. Архіпелазькі води - це морський простір, який лежить між островами, що складають усю територію держави, і обмежене із зовнішнього боку архіпелазькими вихідними лініями. При цьому довжина таких ліній не повинна перевищувати 100 морських миль, і тільки 3% їх загальної кількості можуть, мати максимальну довжину 125 морських миль. Від цих Ліній у бік моря, відлічуються територіальні води держави-архіпелага.

Співвідношення між площиною води і площиною суші внутрі цих ліній повинно складати від 1:1 до 9:1 (наприклад, Індонезія — 1:1, Філіпини — 1:2; Фіджі — 1:4). Ця важлива постанова щодо співвідношення між площиною водного простору і площиною суші держави-архіпелагу міститься в п. 1 ст. 47 Конвенції ООН з морського права 1982 р. Отже, не кожна держава, що складається з островів, може мати архіпелазькі води. їх не мають, наприклад,.Великобританія та Японія. Виходячи з цього, необхідно підкреслити, що режим архіпелазьких вод можна застосувати тільки до держав-архіпелагів, а саме до таких країн, якими є: Індонезія, Кабо-Верде, Мальвійська Республіка, Мікронезія, Палау, Папуа Нова. Гвінея, Соломонові Острови, Сан-Томе і Пріпсіпі, Тонга, Фіджі, Філіппини.

Як справедливо підкреслюється в спеціальній літературі, головна особливість режиму архіпелазьких вод полягає в тому, що вони підкоряються суверенітету держави-архіпелагу з одночасним закріпленням певних прав за прибережними державами. Згідно зі ст. 49 Конвенції ООН з морського права, на архіпелазькі води, повітряний простір над ними, а також на їх дно і надра, так само як і на їх ресурси, розповсюджується суверенітет держави-архіпелага.

За умовою дотримання режиму внутрішніх вод, які знаходяться в межах архіпелазьких вод (вод портів, проток і т. ін.), судна всіх держав користуються правом мирного проходу через архіпелазькі води (ст. 52 Конвенції ООН з морського права).

Проте, зовсім інакший правовий режим встановлюється для морських шляхів, що знаходяться в межах архіпелазьких вод, які звичайно використовуються для міжнародного судноплавства. В цьому випадку здійснюється право архіпелазького проходу, яке: дуже близьке до транзитного проходу в протоках. Згідно з п. 1 ст. 53 Конвенції ООН з морського права, «держава-архіпелаг може встановлювати морські коридори і розташовані над ними повітряні коридори, прийняті для безперервного і швидкого проходу іноземних суден через її архіпелазькі води і прилегле територіальне море та прольоту іноземних літальних апаратів над ними». Якщо держава-архіпелаг не встановлює морських або повітряних кордонів, право архіпелазького проходу може здійснюватись по шляхах, які використовуються для міжнародного судноплавства.

Нарешті, треба підкреслити, що оскільки національне законодавство держав-архіпелагів склалося в період роботи III Конференції ООН з морського права — в кінці 70-х pp. — то воно відповідай постановам Конвенції ООН з морського права 1982 p., за винятком законодавства Кабо-Верде (остання проголосила про встановлення статусу внутрішніх вод для своєї акваторії).

5. Територіальне море

Територіальне море (або територіальні води) — це смуга морських прибережних вод шириною до 12 морських миль, що прилягає до сухопутної території держави або її внутрішніх вод, увіходить до складу території держави і знаходиться під її суверенітетом, який здійснюється з урахуванням і дотриманням загальновизнаних норм міжнародного права.

Наведене визначення поняття «територіальне море» і міжнародна практика свідчать про наявність вельми важливої та гострої проблеми: увіходження територіального моря до складу території прибережної держави з підкоренням її суверенітету, з одного боку, і широка зацікавленість багатьох інших держав і світового співтовариства в цілому у використанні морських районів прибережних морських, просторів — з іншого. У першу чергу мова йде про їх використання для цілей судноплавства. Як відомо, умови плавання у відкритому морі істотно відрізняються.під умов, які існують в територіальному морі. Тому розвиток судноплавства і призвів до встановлення обмеженої просторової сфери територіальних вод вздовж берегів держави. Прибережні держави, зрозуміло, не можуть і не бажають того, щоб іноземні судна, особливо військові кораблі, вільно, підступали близько до їх берегів. Як бачимо, багатовікова боротьба навколо питання про ліміт ширини територіального моря була обумовлена-досить серйозними факторами.

Аналіз практики морських держав показує, що переважна більшість з них (125) встановили ширину територіальних вод від З до 12 морських миль і тільки 20 країн претендували в тій чи іншій формі на смугу територіальних вод більшою шириною. Між тим, в Конвенції 1982 р. чітко зафіксована договірна норма про межі ширини територіального моря. Так, ст. З передбачає, що «кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря у межах, які не перевищують дванадцяти морських миль...».

Правовий режим територіального моря. Загальновизнано, що певні частини моря уздовж узбережжя держави є продовженням території держави з її юрисдикцією над цим морським простором. Існування такої морської території пояснюється різними міркуваннями. Фахівці в галузі міжнародного морського права вважають, що підставами для виправдовування розширення суверенітету держави за межами її сухопутної території є: 1) безпека держави вимагає, щоб береги знаходились в її винятковому володінні і щоб їй була надана можливість захищати свої підступи з моря; 2) з метою сприяння своїм комерційним, податковим і політичним інтересам держава повинна мати можливість нагляду над усіма суднами, що заходять у його територіальні води; 3) виняткове право на експлуатацію ресурсів моря в межах територіальних вод держави необхідно для існування і благополуччя населення, що проживає на її території.

Як уже зазначалось, територіальне море є частиною території прибережної держави. Зовнішня межа територіального моря є державним морським кордоном прибережної держави. Так, у ст. З Закону України «Про державний кордон України» зафіксована норма, згідно з якою державний кордон. України на морі встановлюється по зовнішній межі її територіального моря. Отже, територіальне море перебуває під суверенітетом прибережної держави. Виходячи із цього, можна стверджувати, що юридичною підставою правового режиму територіального моря є передусім суверенітет прибережної держави.

Саме в силу суверенітету прибережна держава має в своєму територіальному морі виключні права на регламентацію режиму судноплавства, на освоєння природних ресурсів, на здійснення каботажних перевезень між будь-якими пунктами свого узбережжя, на прикордонний, митний, санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль; визначає умови морського вшанування; здійснює заходи, пов'язані із забезпеченням своєї безпеки і недоторканності морських кордонів.

Специфічним для територіального моря є те, що суверенітет над ним здійснюється з дотриманням положень Конвенції 1982 р. та інших норм міжнародного права, тобто із дотриманням передусім так званого права мирного проходу іноземних невійськових суден, здійснення якого не потребує дозволу прибережної держави: Це передбачає як Женевська конвенція 1958 р. про територіальне море і прилеглу зону, так і Конвенція 1982 р. Право мирного проходу згідно з Женевською конвенцією 1958 р. (статті 14—17) передбачає плавання через територіальне море з метою його перетинання без заходження у внутрішні води або з метою проходу у внутрішні води і порти чи виходу з них у відкрите море. Конвенція 1982 р. розширює зміст поняття мирного проходу. Прохід включає зупинку і стоянку на якорі у випадку, коли необхідні «з метою падання допомоги особам, суднам або літальним апаратам, які знаходяться в небезпеці або зазнають лиха».

Тут варто звернути увагу на такий момент. Зміст норм права мирного проходу спрямований на забезпечення такого проходу і такого перетинання територіального моря, який скорочує сам прохід як по відстані, так і за часом. У ст. 18 Конвенції говориться, що прохід повинен бути безперервним і швидким.

При цьому прохід повинен бути мирним. Прохід вважається мирним, якщо при цьому не порушується мир, а також правопорядок або безпека прибережної держави, Конвенція 1982 р. на відміну від Конвенції 1958 р. деталізує поняття мирного характеру проходу, висуваючи ряд вимог, які повинні виконуватися судном,, що здійснює мирний прохід (п. 2 ст. 19). Невиконання бодай однієї з. цих вимог означатиме порушення мирного характеру проходу.

Згідно з ст. 22 Конвенції 1982 p., прибережна держава може вимагати від іноземних суден користуватися морськими коридорами і схемами поділу руху, які встановлюються з урахуванням рекомендацій компетентної міжнародної організації.

На відміну від Конвенції 1958 р. Конвенція 1982 р. (ст. 23) містить вимогу про те, щоб судна з ядерними двигунами при здійсненні права мирного проходу мали на борту документи і додержували особливі запобіжні заходи, встановлені міжнародними угодами. Таким суднам, а також танкерам і суднам, які Перевозять ядерні та інші небезпечні або. отруйні за своєю природою речовини або матеріали, прибережна держава може запропонувати прямувати морськими коридорами.

Як бачимо, Конвенція 1982 р. містить положення, які роблять навігаційний режим у територіальному морі більш жорстким. Разом із тим, вони в значній мірі враховують інтереси судноплавства, висуваючи з ряду питань таку важливу умову, як відповідність заходів, які вживаються прибережними державами, вимогам компетентних міжнародних організацій.

Мирний прохід через територіальне морс України іноземних невійськових суден та військових кораблів регламентується Законом про державний кордон України3. Так, ст. 13 цього Закону

з Відомості Верховної Ради України. —1992,—№ 2.—С. 22.

встановила, що іноземні невійськові судна та військові кораблі користуються правом мирного проходу через територіальне море України відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України. Іноземні невійськові судна повинні прямувати звичайним навігаційним або курсом, рекомендованим компетентними органами України, а також морським коридором або відповідно до схем поділу руху. Військові ж кораблі і підводні транспортні засоби іноземних держав здійснюють мирний прохід в порядку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. При цьому підводні човни, інші підводні транспортні засоби повинні йти на поверхні і під своїм прапором.