ЯЗЫК И РЕБЕНОК 13 страница

До складу МБРР на середину 1989 р. входила 151 держава. За Статутом МБРР, його метою є сприяння реконструкції і розвитку економіки держав — членів банку; заохочення приватних іноземних капіталовкладень; надання зі своїх власних коштів або з інших джерел позик для розвитку виробництва, а також сприяння зростанню міжнародної торгівлі та підтриманню рівноваги платіжних балансів.

Фінансові ресурси МБРР (статутний капітал) у 1989 р. склав 115,7 млрд. дол. США. Кредитні ресурси банку формуються зі статутного капіталу, який утворюється шляхом підписки держав-членів на облігації, що випускаються банком, а також з коштів облігаційних позик, розміщуваних па фінансових ринках розвинутих держав.

Держави, які одержують позику, повинні виконувати рекомендації МБРР, подавати йому звіти про використання позики, а також необхідну інформацію. Наприклад, у 1983/84 фінансовому році було затверджено 129 позик МБРР для реалізації 98 проектів у 43 країнах.

Вищий орган МБРР — Рада керуючих — збирається раз на рік па спільну з Радою керуючих МВФ сесію. Оперативну діяльність здійснює директорат на чолі з президентом МБРР.

Міжнародна Фінансова Корпорація (МФК) — спеціалізована установа ООН, створена в 1956 р. за ухвалою Ради керуючих МБРР. Членами МФК можуть бути тільки члени МБРР. її членами в 1988 р. були 133 держави. Статутний капітал в 1989 р. склав 1,3 млрд. дол. США. Місцеперебування — м. Вашингтон.

Міжнародна фінансова корпорація фінансує капіталовкладення в приватний і змішаний сектори економіки, головним чином у країнах, що розвиваються. Термін падання позик — від 7 до 25 років.

МФК надає допомогу цим країнам у галузі управління економікою.

Міжнародна Асоціація Розвитку (МАР) — спеціалізована установа ООН, створена в 1960 р. як філіал МБРР. її членами в 1988 р. були 137 держав. Статутний капітал МАР -— у 1989 р. склав 53 млрд. дол. США. Місцеперебування — Вашингтон.

Мета МАР — сприяння розвиткові економіки та підвищенню рівня життя в країнах, що розвиваються. МАР надає позику на більш пільгових умовах, ніж МБРР. Строк кредитування 50 років, включаючи 10-річний період, протягом якого держави-дебітори не роблять ніяких платежів. Допомога МАР, за загальним правилом, надається країнам, де річний дохід на душу населення не перевищує 411 дол. США (за курсом долара 1980 p.). Наприклад, у 1983/84 фінансовому році МАР видала 106 кредитів 43 державам на суму 3575 мли. доларів.

6. Регіональні міжнародні організації

Поряд з універсальними міжнародними організаціями існують регіональні, членами яких є держави певного географічного регіону. Загальновідомо, що Статут ООН припускає можливість існування регіональних угод або органів. Розділ VIII Статуту ООН «Регіональні, угоди» (ст. ст. 52—54) передбачає умови правомірності створення і діяльності регіональних організацій їх утворення та діяльність повинні відповідати цілям та принципам ООН; вони повинні сприяти Організації Об'єднаних Націй у розв'язанні питань, що відносяться до підтримання міжнародного миру і безпеки, а також у досягненні мирного розв'язання місцевих спорів.

Тобто, регіональними міжнародними організаціями є організації, створені на підставі міжнародної угоди між державами певного географічного району, що ставлять своїм завданням збереження миру в цьому регіоні і повністю відповідають вимогам Статуту ООН.

До регіональних інституційних форм політичного співробітництва юристи відносять Організацію Американських Держав (ОАД), Організацію Африканської Єдності (ОАЄ), Лігу Арабських держав (ЛАД), Організацію ісламської Конференції (ОіК), Раду Європи (РЄ) та ін.

Організація Американських Держав (ОАД) — найдавніша з існуючих міжнародних регіональних організацій. У багатьох вітчизняних і зарубіжних підручниках і навчальних посібниках з міжнародного права, а також довідниках вказується, що ОАД занована в м. Богота (Колумбія) в 1948 p., тобто тоді, коли на IX Конференції американських держав був підписаний Статут ОАД. І хоча формально це так, але фактично це далеко від істини. Отже, вона виникла як правонаступник Панамериканського союзу, утвореного ще в 1890 p., який одержав цю назву в 1910 р. На підтвердження цієї думки можна навести слова відомого італійського юриста П'єранджело Каталано, який на колоквіумі «Європа — Латинська Америка» 15 березня 1991 р. вдало сказав, що «Латинська Америка — це нація республік».

Конституційними документами ОАД є: Міжамериканський договір про взаємну допомогу 1947 р. і Статут, який зазнав три редакції, — в 1948, 1967 і 1985 роках. До ОАД входять 35 держав.

Статут ОАД є документом, який не тільки відповідає сучасним реаліям, але й спрямований у майбутнє. Так, у ст. 1 («Природа і цілі») говориться: «Американські держави цим Статутом засновують міжнародну організацію, яку вони створюють для того, щоб досягти мирного і справедливого порядку, сприяти взаємній солідарності, зміцнити співробітництво одна з одною І захищати свій суверенітет, свою територіальну цілісність і свою незалежність. У складі ООН Організація Американських Держав є регіональною організацією».

За Статутом цілями ОАД є: зміцнення миру і безпеки континенту; сприяння представницькій демократії та її консолідації; запобігання можливого виникнення конфліктів і забезпечення мирного врегулювання спорів, які можуть виникнути між ними; сприяння економічному і соціальному розвитку; обмеження озброєння та ін.

Діяльність ОАД не може бути оцінена однозначно. В її активі і позитивні, й негативні акції. До позитивних моментів Організації можна віднести проведення міжамериканських дипломатичних конференцій, врегулювання деяких збройних конфліктів (між Сальвадором і Гондурасом и 1969 p., Еквадором і Перу в 1981 р.) та ін.

Вищим органом ОАД є Генеральна Асамблея, яка збирається на сесію щорічно. Постійний орган — Генеральний секретаріат, який очолює генеральний секретар. У структурі ОАД є й інші органи. Місцеперебування – м. Вашингтон.

Організація Африканської" Єдності (ОАЄ) — є найбільш чисельною серед міжнародних регіональних організацій — її членами є понад 50 держав Африки. ОАЄ створена на конференції глав урядів незалежних африканських країн у 1963 р. в Аддіс-Абебі. Статут Організації формулює такі цілі ОАЄ: сприяння єдності та солідарності африканських країн; захист їхнього Суверенітету, територіальної цілісності і незалежності; розвиток міжнародного співробітництва, «ліквідація всіх видів колоніалізму в Африці». П. 2 ст. 2 Статуту ОАЄ визначив також ті галузі співробітництва, в яких держави-члени зобов'язувались «координувати і узгоджувати свою діяльність». Це: політика і дипломатія; економіка, транспорт і зв'язок; освіта і культура; охорона здоров'я, харчування та санітарія; наука і техніка; оборона і безпека.

Основні органи ОАЄ: Асамблея глав держав і урядів, що є вищим органом, складається з представників усіх держав-членів організації; Рада міністрів, Генеральний Секретаріат, а також Комісія з питань посередництва, примирення та арбітражу, і ряд спеціалізованих комісій.

За роки свого існування ОАЄ досягла певних позитивних результатів у своїй діяльності, зокрема, відіграла чималу роль у справі врегулювання алжиро-марокканського, сомалійсько-ефіопського та інших конфліктів, у боротьбі за остаточну ліквідацію колоніалізму, у створенні без'ядерної зони в Африці. ОАЄ досягла певних успіхів у нормотворчій діяльності. Серед її актів виділяється Африканська хартія прав людини і народів 1981 р. Важливими є багатосторонні конвенції з урегулювання проблем біженців, про охорону природи і природних ресурсів (1968 p.), Культурна Хартія для Африки 1976 р. та ін.

Ліга Арабських Держав (ЛАД) створена в 1945 р. Вона заснована за етнічно-лінгвіністичним принципом — до неї можуть входити тільки «арабські держави». На початок 1993 р. Ліга нараховувала 22 члени, включаючи Палестину. Цілі ЛАД сформульовані в преамбулі і ст. 2 її Статуту: зміцнення відносин між державами-членами; координація їхньої політики; турбота про справи і інтереси арабських країн; сприяння тісному співробітництву цих держав в галузях фінансово-економічній, транспорту та зв'язку, культури, соціальній, охорони здоров'я.

Основними органами Ліги є Рада Ліги, Політичний та Економічний комітети, Рада спільної оборони, Генеральний Секретаріат. На сесіях Ради ЛАД обговорюються питання, пов'язані з урегулюванням арабо-ізраїльського конфлікту і палестинської проблеми, ірано-іракського конфлікту, а також співробітництва арабських країн у різних галузях. Не дивлячись на певні суперечки між її членами, ЛАД у цілому сприяє виробленню загальноарабської позиції-у боротьбі за справедливе регулювання проблем на Близькому Сході.

Організація Ісламської Конференції (ОІК) з-поміж міжнародних міжурядових організацій виділяється тим, що виникла й існує як організаційно-політичний механізм співробітництва і. консолідації держав за релігійною ознакою. Заснована в 1969 р. Об'єднує більшу частину мусульманських держав (близько 50, у 1992 р. до неї вступив Азербайджан).

ОІК ставить перед собою, зокрема, такі цілі: заохочення мусульманської солідарності між державами-членами; зміцнення співробітництва між ними в економічній, соціальній, культурній, науковій та інших галузях; проведення консультацій держав-членів ОІК у міжнародних організаціях; вживання заходів для збереження миру і безпеки; підтримка боротьби арабського народу Палестини та ін.

Керівні органи — Конференція глав держав і урядів (з 1981 р. скликається раз у три роки); Конференція міністрів закордонних справ (скликається щорічно або в міру потреби); Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем. При ОІК діють Ісламський Банк розвитку, Постійний комітет з співробітництва в галузі науки і техніки та інші установи.

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) утворена в 1967 р. на конференції міністрів закордонних справ п'яти країн: Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду і Філіппін. У 1984 р. до неї увійшов Бруней.

Остаточне оформлення Асоціації сталося тільки в 1976 p., коли були підписані Договір про дружбу і співробітництво в Південно-Східній Азії та Декларація злагоди АСЕАН.

За цими документами цілями Асоціації є організація співробітництва в економічній, соціальній та інших галузях; сприяння встановленню миру і стабільності в Південно-Східній Азії.

Керівними органами АСАН є Нарада глав держав і урядів (з 197G р.) і Нарада міністрів закордонних справ. Є також Постійний комітет (У Бангкоці), Секретаріат з місцеперебуванням у Джакарті, 11 галузевих комітетів. Проводяться періодичні зустрічі міністрів економіки, праці, соціального забезпечення, освіти, інформації.

Рада Європи — найдавніша.найбільш представницька і авторитетна міждержавна організація континенту. Заснована в 1949 р. Об'єднує станом на 1.Х.1995 р. 36 країн. 26.IX.1995 р. Парламентська Асамблея РЄ ухвалила рекомендацію про приєднання України до цієї організації.

Рада Європи концептуально заклала нове бачення того, як повинні формуватися міждержавні і міжнародні відносини.

В центрі своєї діяльності Рада Європи ставить турботу про захист прав людини і демократичних інститутів. Поряд з проблематикою прав людини Рада Європи займається головним чином питаннями гуманітарного, правового і соціально-економічного співробітництва, культури, екології та інформатики. Разом із тим,.в останні роки в її діяльності значне місце займає розгляд злободенних і перспективних проблем міжнародного життя, зокрема, регіональні конфлікти тощо.

Рада Європи складається з двох, основних органів: Комітету Міністрів та Консультативної парламентської асамблеї, а також з багаточисельних, утворених ними, допоміжних органів та Секретаріату. Відокремлене становище в інституційній системі Ради Європи посідають Європейська комісія і Суд з прав людини. Вони є незалежними органами, функціонують на підставі окремого багатостороннього договору і складаються з осіб, які працюють у них в особистій якості.

Парламентська асамблея складається з представників парламентів держав-членів Ради Європи. Кожна національна делегація формується так, щоб вона репрезентувала інтереси різних політичних кіл своєї країни, включаючи опозиційні партії. Асамблея збирається тричі на рік (зимою, весною і восени) на свої регулярні сесії в Страсбурзі, де розташована штаб-квартира Організації. Ухвали приймаються більшістю голосів і носять рекомендаційний характер. Проте саме ці ухвали і спрямовують діяльність Комітету міністрів. Комітет Міністрів визначає основні напрями і характер діяльності Ради Європи, його ухвали втілюються в форму або конвенцій та угод, які вимагають наступної ратифікації, затвердження або схвалення з боку держав-членів; або рекомендацій. За їх допомогою досягаються цілі гармонізації внутрішнього законодавства та проведення взаємопов'язаної політики. Для практичного забезпечення своєї діяльності Комітет Міністрів утворив розгалужену мережу комісій, комітетів, підкомітетів та інших допоміжних органів.

Секретаріат Ради Європи — постійно діючий орган. Він виконує роль сполучної ланки між Комітетом Міністрів і Парламентською Асамблеєю. Його очолює Генеральний Секретар. Секретаріат поділяється на 8 директоратів, що відображає основні напрями або галузі діяльності Ради Європи.

В рамках Ради Європи функціонують Європейська комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини, Європейський центр молоді, Постійна конференція місцевих і регіональних органів влади Європи, Фонд соціального розвитку.

Радою Європи розробляються і приймаються конвенції з різних питань співробітництва. Вже прийнято понад 145 таких конвенцій.

7. Міжнародні конференції

7.1. Поняття та класифікація міжнародних конференцій

Інститут міжнародних конференцій доцільно розглядати і, безперечно, вивчати в нерозривному зв'язку з такими інститутами, як переговори і міжнародні організації: міжнародні конференції розвинулися з переговорів, а міжнародні організації — з конференцій.

Міжнародні конференції як інститут міжнародних відносин і міжнародного права існують порівняно недавно, — з другої половини XIX ст., адже у XVII, XVIII і в першій половині XIX ст. вони скликалися досить рідко, здебільшого за участю глав держав і урядів країн-учасниць, для укладання миру або з'ясування територіальних питань (Вестфальський конгрес 1648 р., Аахенський — 1668 p., Утрехтський — 1712 p., Віденський — 1815 p., Берлінський — 1878 p.). І тільки в другій половині XIX ст. відбулися істотні зміни в характері міжнародних конференцій - вони присвячуються дедалі ширшому колу різноманітних проблем.

Міжнародні конференції можна визначити як збори офіційних представників трьох і більше держав (можлива й участь представників міжурядових організацій) для обговорення і вироблення) (наше — А. Г.) узгоджених позицій з різних питань, які порушують інтереси учасників, і відповідають основним принципам міжнародного права.

У спеціальній літературі зустрічаються різні найменування міжнародних конференцій: конгрес, конференція, нарада, зустріч, з'їзд тощо. Однак відмінність у найменуваннях юридичного значення не має. В наш час, як правило, конференціями називають міжнародні зустрічі дипломатичного характеру. В залежності від важливості питань, що розглядаються, ступенів їх готовності, проводяться. міжнародні конференції на різних рівнях: наради глав держав і глав урядів (Тегеранська — 1943 p., Женевська нарада глав урядів — 1955 p.), наради міністрів закордонних справ, звичайні міжнародні конференції, де кожна держава призначає будь-яку особу главою делегації тощо.

За колом учасників міжнародні конференції поділяють на універсальні, в роботі яких мають право брати участь будь-які держави (вважай і міжнародні організації) і р е г і о н а л ь н і, в яких беруть участь держави, що належать до певного географічного регіону.

Міжнародні конференції поділяються па періодичні (прикладом можуть слугувати Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. і наступні зустрічі представників держав — учасниці НБСЄ у рамках загальноєвропейського процесу) і конференції ad hoc. Останніх більшість.

У залежності від сфери діяльності конференції поділяються на: мирні, політичні, економічні, дипломатичні і змішані. Вони скликаються для однієї з таких цілей:

а) для підготовки й прийняття тексту того чи іншого договору (конференція 1945 р. в Сан-Франціско, на якій прийнятий Статут ООН);

б) для обговорення певних міжнародних проблем і вироблення спільної заяви (Бухарестська конференція з питань народонаселення 1975 p.);

в) для обміну думками та інформацією з певних проблем, а також вироблення рекомендацій (наприклад, Конференція ООН по застосуванню науки і техніки в слаборозвинутих районах — Женева 1963 р.).

Проте не завжди можна віднести конференцію до одного з названих видів, тому що на одній конференції іноді розглядаються різні за своїм характером угоди.

7.2. Підготовка та скликання міжнародних конференцій

З пропозицією (ініціативою) про скликання міжнародної конференції може виступити будь-яка держава, декілька держав або міжнародна організація (Гаазька Конференція 1899 р. — за пропозицією Росії, Паризька 1919 р. — державами-переможницями в першій світовій війні). Ініціатива може виходити і з інших сфер. Після другої світової війни велика кількість конференцій скликається з ініціативи ООН, а також її спеціалізованих установ. Нарешті, пропозиція про скликання міжнародної конференції може міститися і в документі наради глав держав.

Міжнародні конференції потребують ретельної підготовки. Як правило, підготовка конференції починається з визначення цілей її скликання. Виходячи, з цього формулюють її порядок денний. Попередньо узгоджуються погляди держав відносно тих питань, які повинні бути внесені до порядку денного конференції, а також можливість їх правового регулювання. Потім приймається ухвала про її скликання, В ній визначається місце і дата проведення, рівень представництва, коло її учасників, а також правила процедури. Погляди держав стосовно скликання конференції узгоджуються або по дипломатичних каналах, або в ході спеціальних консультацій.

Велике значення для плідної роботи конференції має питання про визначення кола її учасників. Воно, як свідчить міжнародно-правова практика, визначається залежно від її цілей та завдань з урахуванням прав зацікавлених країн, адже згідно з принципом суверенної рівності, кожна держава має право бути учасником форуму. Усунення від участі в конференції зацікавленої держави є грубим порушенням її суверенних прав. Не може служити перешкодою для запрошення на конференцію навіть той факт, що певна держава не має дипломатичних відносин або не визнана країнами-учасницями чи ініціаторами конференції. Історія міждержавних відносин знає чимало прикладів, коли від участі в конференціях усувались держави, навіть безпосередньо зацікавлені в питаннях, яким ці конференції присвячувались. Так, на конференцію 1951 р. в Сан-Франціско, що мала виробити договір з Японією, не було запрошено Китай та ряд інших країн Азії.

Запрошення на конференцію розсилаються урядами, як правило, тих держав-ініціаторів, па території яких відбуватиметься конференція, або відповідним органом міжнародної організації, що скликає конференцію. Наприклад, запрошення па конференцію в Сан-Франціско (1945 р.) розсилались урядом США від свого імені та від імені урядів СРСР, Великобританії і Китаю, На конференції, що скликаються Організацією Об'єднаних Націй, запрошує Генеральний Секретар ООН. Учасниками конференції вважаються держави, що прийняли запрошення і надіслали свої делегації для участі в її роботі.

7.3. Порядок роботи міжнародних конференцій

Для забезпечення нормальної роботи міжнародних конференцій ними приймаються відповідні правила процедури. Правила процедури являють собою нормативний акт, який регламентує всі сторони діяльності конференції по досягненню цілей її скликання і спрямовані на підвищення ефективності її роботи. Як цілком слушно зауважує Г. І. Тункін, правила процедури виконують дві функції: стабілізуючу і творчу. Вони, з одного боку, закріплюють Міжнародні процесуальні відносини, що вже склалися, а з іншого — служать їх зміцненню або перебудові. Ці дві функції взаємопов'язані та існують паралельно.

Правила процедури відносяться до так званого внутрішнього права міжнародних конференцій, оскільки приймаються від імені делегацій — учасниць конференції.

Будь-яких однакових правил процедури для проведення конференцій не вироблено. Як основне джерело ідей і конкретних методів регулювання при виробленні правил процедури конференції розглядаються Правила процедури Генеральної Асамблеї ООН, які містять 164 статті.

Практика свідчить, що правові норми, які містяться в правилах процедури, регулюють в основному такі питання:

1. Загальну організацію конференції: склад делегацій, повноваження представників, порядок утворення і діяльності робочих органів (комітетів і комісій), офіційні мови, порядок проведення засідань, ведення протоколів, обов'язки секретаря і секретаріату.

2. Загальні і спеціальні права голови: відкриття, припинення та закриття засідань, керівництво дискусіями на них, підтримання порядку на засіданнях, винесення постанов щодо порядку денного засідань і здійснення керівництва ходом засідань, проголошення і закриття списків виступаючих.

3. Спеціальні права делегатів: право внесення пропозицій процедурного характеру, право відповіді іншому делегату, право вносити пропозиції щодо порядку ведення засідань.

4. Методи внесення пропозицій і прийняття ухвал: порядок розгляду пропозицій і поправок до них, право голосування і необхідна більшість для прийняття ухвал, методи підрахунку голосів і керівництво голосуванням, правила голосування.

Практика організації.і проведення конференції виробила 6агато. конкретних і в певній мірі деталізованих норм, які задовільняють вимоги їхньої ефективної роботи. Зупинимось на окремих конкретних моментах роботи міжнародних конференцій.

Відкриває конференцію, як правило, представник держави, в якій вона відбувається, або міжнародної організації, яка скликала конференцію. На перших засіданнях в обов'язковому порядку затверджується остаточний порядок денний, правила процедури, обирається голова конференції, його заступники, голови комітетів і комісій, а також Генеральний секретар, що очолює Секретаріат, тобто формуються робочі органи форуму.

Правилами процедури регламентуються питання представництв держав. Делегації повинні мати повноваження, що видаються відповідними органами державної влади в порядку, передбаченому Конституцією тієї чи іншої країни. Про результати перевірки повноважень делегацій мандатна комісія (або комітет) доповідає на пленарному засіданні конференції. Держави можуть бути представлені на конференції також і спостерігачами з правом дорадчого голосу. Надсилати на конференцію своїх спостерігачів можуть міжнародні організації, в тому числі й неурядові.

Делегації займають місця і голосують в абетковому порядку. Делегати на дипломатичних конференціях користуються дипломатичними імунітетами.

Важливу роль у керівництві роботою конференції відіграє її голова. Нині утверджується принцип почергового головування, глав делегацій.

Завдання секретаріату полягає в організації роботи конференції, веденні протоколів, своєчасній роздачі делегаціям відповідної документації з обговорюваних питань тощо.

Робота конференції проходить на пленарних засіданнях, як правило, відкритих, та в комітетах і комісіях, засідання яких часто бувають закритими.

На деяких конференціях створюють ще Генеральний комітет, що займається питаннями загального керівництва конференцією, і Редакційну комісію для підготовки остаточних текстів актів конференцій.

Офіційні та робочі мови певної конференції встановлюються правилами процедури. Офіційними є такі мови, якими можна листуватися, виступати на конференціях. В ході конференцій здійснюється синхронний переклад з однієї мови іншими офіційними-мовами.

Робочими мовами є такі, якими ведеться і видається вся робоча документація (дослідження, доповіді, ухвали).

Важливе значення мають правила процедури про порядок голосування. Кожна делегація відповідно до.принципу суверенної рівності держав має один голос.

Ухвали можуть прийматися на основі принципів одностайності, кваліфікованої або простої більшості. Голосування може бути відкритим, таємним, або поіменним.

Кінцеві результати конференції фіксуються в заключному протоколі (акті), що передається па підпис усіх учасників. Внаслідок роботи конференції можуть бути вироблені проекти або остаточні тексти однієї чи кількох угод, конвенцій.

Отже, навіть стислий огляд основних правил процедури показує їх виняткове значення для роботи конференцій

МІЖНАРОДНЕ МОРСЬКЕ ПРАВО

1. Поняття і розвиток міжнародного морського права

Морські простори займають 71% поверхні Землі. З давніх-давен вони служать міжнародному спілкуванню і торгівлі. Торговельне мореплавство та морські сполучення довгий час були єдиним видом комунікацій між континентами і країнами; до цього часу морські транспортні перевезення становлять майже 3/4 світового вантажообігу. Моря і океани протягом віків забезпечують мільйони людей продуктами харчування. Сьогодні, наприклад, Світовий океан постачає до 15% білків і 5% жиру тваринного походження в загальносвітове споживання. В паші дні відкриваються величезні можливості для використання мінеральних і хімічних ресурсів Світового океану. Вже понад 80 держав ведуть нафторозробки в ньому. Отже, використання морських просторів та їхніх ресурсів, так чи інакше зачіпає інтереси всіх держав, а тому неминуче потребує правового регулювання. Закономірно, що в процесі багатовікової практики спілкування держав були вироблені певні правила, які регулювали їх відносини щодо використання морських просторів та їх ресурсів. Сукупність усіх цих правил і складає зміст міжнародного морського права.

Міжнародно-правова доктрина визначає поняття міжнародного морського права як сукупність норм, спрямованих па встановлення режиму морських просторів та. регулювання відносин між суб'єктами міжнародного публічного права в зв'язку з їх діяльністю у Світовому океані.

Міжнародне морське право — особлива галузь сучасного міжнародного права. Це зумовлено, з одного боку, специфікою правовідносин (своєрідність діяльності у Світовому океані, так само як і особливості режиму морських просторів), а з іншого — тим, що міжнародне морське право формувалось одночасно із загальним міжнародним правом. З огляду на історію виникнення, і вона є однією з найдавніших галузей міжнародного публічного права. її принципи та норми утворювались в процесі багатовікової практики держав щодо засвоєння і використання морських просторів, передусім для мореплавства і рибальства. І хоча історії морського права відомі міжнародні угоди, укладені ще в давнину (наприклад, договори Стародавнього Риму і Карфагену VI—IV ст. ст. до н. є. про кордони та режим плавання в деяких районах Середземного моря), із самого початку міжнародне морське право виникло і розвивалося як звичаєве право: Саме звичаї — ці «правила поведінки, що ґрунтуються на загальній злагоді цивілізованих спільнот», і є найбільш давнім, первісним джерелом (наше — А. Г.) цієї галузі. Згадаємо бодай «морські кодекси», що містили правила, визнані на практиці придатними Для задоволення потреб міжнародної спільноти мореплавців. з-поміж цих кодексів виділяється збірник Consolato del Mare (XIV ст.), що являв собою зведення усіх місцевих законів, звичаїв і узвичаєнь, розповсюджених у межах Середземного моря. Цей кодекс було визнано законом для купців і моряків того часу, а також і для суддів за взаємною згодою країн цього регіону. Однак, у давнину в силу ряду факторів, насамперед економічних умов (низький рівень розвитку продуктивних сил, відсутність єдиного міжнародного ринку), не склалися ні принципи міжнародного морського права, ні саме право як система норм, які регламентують режим морських просторів.

Норми міжнародного морського права виникали поступово, а саме право, у теперішньому його розумінні, нараховує трохи більше трьохсот років існування. Так, на початку XVII ст. славнозвісний голландський юрист Гуго Гроцій сформулював концепцію «свободного моря» (Mare liberum), в якій стверджувалось, що моря й океани повинні бути відкритими усім державам для судноплавства, торгівлі та рибальства. Важливе значення для утвердження принципу свободи відкритого моря в міжнародному праві і в міжнародних відносинах мала Декларація Росії про збройний нейтралітет 1789 р. Інший видатний вчений — італійський юрист А. Джептілі — обґрунтував концепцію територіального моря. Він ще у 1661 р. включив прибережні води до території держави, заявляючи, що mare portio terrae («море — частина суходолу»). У XVIII—XIX ст. ст. концепції свободного моря й територіального моря остаточно утверджуються в практиці між народних відносин.

Головним чином звичаєво-правовий характер норм морського права на певному етапі перестав відповідати рівню міжнародних-відносин щодо діяльності в Світовому океані. Стала очевидною необхідність Гюго уточнення і розвитку шляхом укладення міжнародних договорів. Із самого початку лише іноді і, за загальним правилом, з конкретних і порівняно вузьких питань мореплавства держави укладали міжнародні угоди (наприклад. укладені у XVII1 ст. угоди Росії з іншими, країнами щодо відміни салюту у відкритому морі, Декларація про морську війну 1856 p. Конвенція про режим Суецького каналу (1888 р. та ін.). Починаючи з кіпця XIX ст., укладені державами договори, в яких вони встановлювали правила, що мали для їхніх взаємин обов'язкову силу, займають провідне місце серед джерел міжнародного морського права.