Співробітництво України з міжнародними організаціями

(НАТО, ООН, РЄ)

Організація Об’єднаних Націй (ООН) – міжнародна організація, яка об’єднує майже всі країни сучасного світу. Ідея створення міжнародної організації для підтримання миру і безпеки у всьому світі виникла під час Другої світової війни. Основними віхами на шляху створення ООН стали Декларація Організації Об’єднаних Націй, яку 1 січня 1942 р. підписали 26 країн антигітлерівської коаліції, Московська конференція міністрів закордонних справ США, СРСР, Великобританії (жовтень 1943 p.), конференції в Думбартон-Оксі (1944 p.), Ялті (1945 р.) і Сан-Франциско (1945 р.). На останній 26 червня 1945 р. було підписано Статут Організації Об’єднаних Націй. Він набув чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щорічно відзначається як день Організації Об’єднаних Націй.

На Ялтинській конференції глав урядів СРСР, США і Великобританії, за наполяганням радянської делегації, керівники західних держав дали згоду ввести УРСР і БРСР до складу майбутньої міжнародної організації за умови розгляду цього питання на установчій конференції в Сан-Франциско. Учасники установчої конференції 30 квітня 1945 р. прийняли рішення про введення УРСР до ООН, зваживши на те, що одна з найбільших республік СРСР зазнала великих матеріальних і людських втрат від загарбників, а солдати-українці, які становили 20% радянської армії, зробили все для розгрому агресорів.

Просування України в ООН не означало наміру Сталіна переглянути колоніальний статус республіки в складі СРСР: її і надалі розглядали як економіко-географічний регіон унітарної по суті держави. Йшлося лише про збільшення представництва СРСР в ООН, а Україні, як і Білорусі, відводилася роль додаткової одиниці, здатної голосувати і формально ініціювати обговорення питань, продиктованих Москвою. Україна хоч і не стала повноцінним суб’єктом міжнародного права, однак, згідно зі Статутом ООН, її формально визнавали як повноправного члена Організації.

Впродовж тривалого часу, аж до проголошення незалежності в 1991 p., трибуна ООН була для УРСР важливим засобом поширення інформації про український народ, його культуру. Як одна зі засновниць ООН Україна зробила свій внесок у розробку Статуту, окремих документів, що мали практичне значення у розв’язанні міжнародних питань. Заснована на принципах суверенної рівності всіх держав-членів, ООН визначила основні завдання: підтримувати мир і безпеку між народами, вживати колективних заходів, спрямованих на відвернення й усунення загрози миру, ліквідації актів агресії, сприяти міжнародній співпраці у вирішенні економічних, соціальних і культурних проблем, розвивати повагу до прав людини і основних свобод для всіх народів незалежно від раси, статі, релігії і мови.

З проголошенням незалежності 24 серпня 1991 р. розпочинається якісно новий етап діяльності України на міжнародній арені: вона стала здійснювати самостійну зовнішню політику, перетворилась на активного учасника важливих подій світового рівня. Вже з перших днів незалежності, коли розглядалося питання про політичне і дипломатичне визнання України державами світу, велику роль в утвердженні її на міжнародній арені виконувала ООН. Україна не просто поміняла табличку зі своєю назвою у залі засідань ООН, а докорінно змінила ставлення до низки міжнародних проблем. Таку позицію України схвалила і підтримала більшість членів ООН.

Основні принципи зовнішньої політики України були оголошені у зверненні Верховної Ради «До парламентів і народів світу» від 5 грудня 1991 p.: «Україна, одна з держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй, відповідно до цілей і принципів Статуту ООН повністю спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва...».

Зазначалося, що Україна має намір приєднатися до Договору 1968 р. про нерозповсюдження ядерної зброї і як ядерна держава виступає за загальне ядерне роззброєння, дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не здобувати ядерної зброї. Взамін за ліквідацію ядерної зброї Україна вимагала гарантій безпеки від усіх постійних членів Ради безпеки ООН. Як одна із засновниць ООН Україна дала зрозуміти світові, що вона зацікавлена у подальшому зміцненні миру і безпеки. У схваленому Верховною Радою 2 липня 1993 р. документі «Основні напрями зовнішньої політики України» при визначенні її завдань наголошувалося: створення універсальних систем безпеки Україна вважає основним складником власної національної безпеки.

Україна активніше почала використовувати участь в ООН для роз’яснення і розв’язання гострих економічних і соціальних питань. З ініціативи і за участю представників України на сесії Економічної та Соціальної ради в 1991 р. делегації шести країн внесли проект резолюції про спільне подолання наслідків Чорнобильської аварії, а за певний період, у листопаді 1992 р., ще один проект – «Зміцнення міжнародного співробітництва і координації зусиль у справі вивчення, пом’якшення та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи».

Щоб прискорити перехід до ринкової економіки і проведення ґрунтовних економічних та соціальних реформ, посилення інтеграційних процесів у системі світових господарських зв’язків, уряд України прийняв рішення розширити співпрацю зі спеціальними установами ООН. За нетривалий період Україна стала членом Міжнародного валютного фонду (1992 p.), Міжнародного банку реконструкції та розвитку (1992 p.), Міжнародної фінансової корпорації (1993 p.), Багатостороннього агентства з питань гарантій інвестицій (1993 p.), Міжнародної морської організації (1994 р.) тощо.

Найтісніші зв’язки Україна налагодила з Міжнародним банком реконструкції та розвитку, який є філією світового банку. Україна і світовий банк співпрацюють над розробкою і впровадженням майже 30 проектів. Світовий банк фінансує такі основні види діяльності, як: мікроекономічне управління й інституційний розвиток, реформи фінансового сектора, розвиток енергетики, сільського господарства, соціальної сфери, охорони довкілля, інфраструктури. З макроекономічного управління найбільше коштів було виділено на реформу структури державного управління та управління державними ресурсами.

Перехід від адміністративної господарської системи до ринкової економіки, що в Україні, як і в більшості нових незалежних держав, супроводжувалося кризою, став предметом уваги Європейської економічної комісії ООН. У щорічних економічних аналізах ООН зазначається великий економічний потенціал України, подаються рекомендації стосовно поліпшення господарської діяльності, констатуються конкретні причини відставання. Серед них – наявність застарілого промислового устаткування, недостатній державний контроль за витратами, повільний хід приватизації та ін.

У реалізації економічної політики уряд України спирається на підтримку ООН, яка, беручи до уваги міжнародний досвід, розробляє програми ефективного використання природних, людських і фінансових ресурсів країн, а також міжнародної науково-технічної співпраці.

Нового імпульсу набула участь України в ЮНЕСКО після створення в листопаді 1995 р. Національної комісії України у справах ЮНЕСКО. Українські наукові й освітні установи виконують оригінальні проекти в межах програм ООН, беруть участь у спільних дослідженнях. З 1991 р. започатковано позабюджетну програму «ЮНЕСКО – Чорнобиль», проект якої спрямований на ліквідацію наслідків аварії. Визнанням авторитету і внеску України у програмну діяльність ООН стало обрання її 1995 р. до Виконавчої ради ЮНЕСКО і до Міжнародного комітету з питань повернення культурних цінностей. Через ООН здійснюється популяризація української культури, історії, духовного життя народу.

Зараз в Україні діє мережа наукових і культурно-освітніх осередків ЮНЕСКО, що забезпечують участь у програмній діяльності й ефективне використання потенціалу цієї організації. У вищих навчальних і наукових закладах України функціонують 11 кафедр ЮНЕСКО, налічується 35 асоційованих шкіл і майже 30 клубів цієї організації. Участь України в ЮНЕСКО сприяє розв’язанню такої складної проблеми, як зміцнення національного інтелектуального потенціалу та його інтеграції в світовий науково-технічний прогрес.

Визнанням авторитету України на міжнародній арені під егідою ООН було рішення східноєвропейських держав висунути кандидатуру міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка на посаду Голови Генеральної Асамблеї 1997 р. Визначною подією у житті міжнародного співтовариства стала 52-а сесія Генеральної Асамблеї ООН, оскільки саме під час її роботи було схвалено кардинальні рішення про глибоку перебудову її структур. Діяльність Голови Генеральної Асамблеї зосереджувалась на формуванні спільних підходів серед держав – членів ООН у розв’язанні пріоритетних питань. Проводився активний діалог з представниками найвпливовіших об’єднань, таких як ЄС, Рух неприєднання та ін. Посада Голови Генеральної Асамблеї надала додаткової можливості для активізації двосторонніх контактів України на різних рівнях. За існуючою традицією, Голова Генеральної Асамблеї повинен зустрічатися з усіма учасниками загальних дебатів, у яких мали виступати 18 глав держав, 14 прем’єр-міністрів, 111 міністрів закордонних справ.

Члени української делегації брали активну участь у переговорному процесі. В контексті загального реформування ООН підвищену увагу на 52-й сесії Генеральної Асамблеї викликало обговорення питання про справедливе представництво у Раді Безпеки та розширення членського складу. В обговоренні взяла участь рекордна кількість делегацій – 71. Це питання можна вважати одним з ключових у всьому комплексі перебудови ООН.

Зважений підхід до розв’язання нагальних питань порядку денного сесії Генеральної Асамблеї, досягнення необхідних компромісів ще раз підтвердили послідовність зовнішньої політики України, сприяли зростанню її авторитету як надійного члена ООН у вирішенні важливих міжнародних конфліктів.

У 1999 р. Україна була обрана непостійним членом Ради Безпеки ООН на 2000 – 2001 роки. За період діяльності представника України в Раді Безпеки у 2000 – 2001 роки було успішно реалізовано низку міжнародних ініціатив нашої держави, зміцнено її статус у розв’язанні глобальних і регіональних проблем, істотно розширено коло двосторонніх контактів із багатьма країнами світу. За період членства у Раді Безпеки суттєво розширилася участь України в миротворчих операціях ООН у Боснії та Герцеговині, Македонії, Грузії, Конго, Ефіопії, Лівані, Східному Тиморі, Сьєра Леоне, Анголі, Бурунді. Під час головування України в Раді Безпеки, яке здійснюється почергово всіма постійними і непостійними членами, до пріоритетних напрямів діяльності української делегації належить комплекс питань із балканської проблеми: термінове засідання, присвячене розгляду кризової ситуації у Македонії та Косово, а також з близькосхідного врегулювання.

Після проведення терористичних актів 11 вересня 2002 р. у США Рада Безпеки активізувала свою діяльність і перетворилася в Координаційний центр боротьби проти тероризму. Вже 12 вересня Рада Безпеки прийняла резолюцію, де рішуче засуджувалися терористичні напади, містився заклик до всіх держав вжити негайних заходів для покарання організаторів, виконавців і спонсорів терористів. При Раді Безпеки було засновано Антитерористичний комітет, на засідання якого подано доповіді про національні антитерористичні заходи 130 країн, зокрема й України.

Коли визначалися основні напрями діяльності ООН на XXI ст., Україна, яка є членом майже 20 спеціалізованих установ цієї організації, а також 60 її постійних і тимчасових комітетів, стала одним із найважливіших чинників у міжнародній політиці. Україна вже зробила внесок у миротворчу діяльність на Балканах, Близькому Сході, в Африці, а її спеціальні підрозділи діють у складі військ ООН. Україна докладає всіх зусиль, щоб у XXI ст. ООН стала оновленою і перетворилася в надійніший інструмент співпраці, гарант миру і безпеки. Вона активний прихильник реформування ООН, виступає за необхідність посилення швидкого реагування для попередження конфліктів. Українська делегація запропонувала вжити заходів для демократизації роботи Ради Безпеки. Україна виступає за обмеження права вето постійних членів Ради Безпеки при прийнятті надважливих рішень. Започаткування Україною нової програми для ООН «Світ XXI століття без ядерної зброї» передбачає встановлення особливого статусу з міжнародними гарантіями безпеки для країн, що відмовилися від ядерної зброї.

Друга важлива пропозиція України – створити в межах ООН новий орган – Раду Економічної Безпеки, яка б зосередила діяльність у встановленні сприятливого режиму інтеграції в міжнародну спільноту постсоціалістичних країн. Україна докладає всіх зусиль, щоб у XXI ст. найголовніша міжнародна організація ефективно розв’язувала сучасні проблеми задля миру і співробітництва всього людства.

Однією з найважливіших зовнішньополітичних цілей після проголошення незалежності Україна визначила входження до європейських міжнародних організацій. Курс на інтеграцію в європейські структури – Раду Європи, Європейський Союз, НАТО й інші міждержавні організації, що є основою політичної архітектури Європи, чітко визначився з перших етапів зовнішньої політики суверенної держави. Процес інтеграції України в європейський політичний, правовий, військовий і економічний простір відбувався і здійснюється сьогодні з певними труднощами, сповільнюється внутрішніми і зовнішніми чинниками. Для України, яка, за оцінками міжнародних експертів, за рівнем визнання міжнародних документів і прав людини в середині 80-х років XX ст. посідала 62 місце серед країн-членів ООН, інтеграція в міжнародні європейські організації не могла відбуватися швидко і легко.

Зміцненню міжнародного становища України і процесу її демократизації сприяв вступ до Ради Європи (РЄ) – найстарішої і найбільшої регіональної міжнародної організації. Основними завданнями, заснованої в грудні 1949 р. Ради Європи, є: захист прав людини і парламентської демократії, забезпечення принципу верховенства закону, прийняття угод, які сприяють єдності європейських країн, їх економічному і соціальному прогресу, спільної політики у соціальній і правовій сферах, забезпечують міжнародну співпрацю в організації колективної безпеки, ліквідації регіональних конфліктів. Основними органами РЄ є Комітет міністрів, куди входять міністри закордонних справ держав-учасниць, і Парламентська Асамблея, куди входять депутати національних парламентів, представництво яких залежить від чисельності населення країни. РЄ виробляє рекомендації урядам, що визначають основні принципи діяльності у правничих справах, освіті, охороні здоров’я і культурі. РЄ має великий досвід у демократичних перетвореннях. Майже 160 угод і конвенцій, ухвалених РЄ, набули чинності закону і зобов’язують країни, які є членами цієї організації, впроваджувати їх у національне законодавство. Найвідоміші документи РЄ з удосконалення процесу демократизації – «Європейська конвенція прав людини», «Європейська культурна конвенція», «Європейська хартія місцевого самоврядування», «Європейська хартія регіональних мов або мов меншин» тощо.

Питання про вступ України до РЄ виникло з перших днів її незалежності. Участь у цій міжнародній організації – свідчення не лише європейського вибору в зовнішній політиці, а й показник курсу на демократизацію внутрішньополітичного й економічного життя країни. Вже через два тижні після проведення референдуму 1 грудня 1991 р. Міністерство закордонних справ України звернулося до Генерального секретаря РЄ з пропозицією про співпрацю. Відповіддю РЄ було запрошення делегації Верховної Ради України на спеціальну сесію Парламентської Асамблеї у лютому 1992 p., де офіційно розпочалися переговори про вступ до РЄ. Ще одним кроком у розвитку контактів з РЄ став візит у квітні 1992 р. у штаб-квартиру організації в Страсбурзі української делегації юристів. У підготовленому документі «Відносини з Україною» подано рекомендації Комітету Міністрів РЄ розглянути питання про приєднання України до цілого пакету конвенцій.

Упродовж наступних двох років Верховна Рада України розпочала повільно приводити національне законодавство у відповідність до міжнародних норм і стандартів, зокрема до конвенцій і угод РЄ. В перші роки незалежності, долаючи наслідки тоталітарної ментальності, Верховна Рада прийняла після гострих політичних дискусій понад 50 законів і велику кількість постанов стосовно прав людини, які сприяли демократизації суспільства. Серед них – закони «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», «Про свободу совісті і релігійних організацій», «Про громадянство України», «Про національні меншини», які відповідали кодексу європейської демократії. Україна на практиці демонструвала намір стати учасницею конвенцій РЄ, приєднатися до міжнародних угод.

Взаємини України з РЄ з квітня 1994 р. вирізнялися пожвавленням і ефективністю. В Страсбурзі розпочала діяльність місія політичного спостерігача України при РЄ, набувала темпів робота з приведення українського законодавства у відповідність до загальноєвропейських стандартів. Офіційний вступ України до РЄ відбувся в Страсбурзі 9 листопада 1995 р. Україна стала 37-м членом РЄ. Це був один із перших зовнішньополітичних успіхів незалежної України, що засвідчив її демократичний вибір здійснювати розбудову держави з орієнтацією на європейський досвід.

Членство в РЄ покладає на Україну відповідальність у міжнародному масштабі. Прилучення до загальновизнаних європейських стандартів демократичних свобод і прав людини вимагає не лише великих зусиль у подоланні наслідків тоталітарного минулого, а й врахування нових реалій. Прийняття Конституції України мало особливе значення у розбудові демократичних інститутів європейського зразка. РЄ неодноразово висловлювала задоволення першими підсумками участі України в низці програм, практичною роботою українських парламентарів у комітетах та комісіях, але водночас висловлювала претензії стосовно проведення демократизації й дотримання прав людини. Під час інспекційних поїздок по Україні з метою вивчення питання про реалізацію законів і конвенцій представники РЄ зазначають певні труднощі та відхилення від європейських стандартів.

На сучасному етапі Верховна Рада й Уряд України, долаючи окремі труднощі, забезпечують курс на подальшу демократизацію суспільно-політичного життя і зміцнення співпраці в межах РЄ. При підготовці пакетів законів уряд і Верховна Рада особливу увагу звертають на їх відповідність конвенціям та угодам РЄ.

Яскравим показником активної діяльності України на міжнародній арені є її співпраця в ОБСЄ (Організація з питань безпеки та співробітництва в Європі). ОБСЄ (до 1994 р. НБСЄ – Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі) – одна з провідних структур з підтримання безпеки і стабільності, яка охоплює територіально не лише європейський континент, а й Північну Америку (США та Канаду), Центральноазійські республіки колишнього СРСР. На 2002 рік членами ОБСЄ було 55 держав. Найвищий орган ОБСЄ – зустрічі глав держав і урядів країн-учасниць, що відбуваються кожних два роки. Сформувавшись ще в роки «холодної війни» на основі Гельсінського Заключного Акта 1975 p., підписаного 33 країнами (зокрема США і Канадою), організація НБСЄ повинна була сприяти розвитку діалогу між Сходом і Заходом в інтересах пом’якшення блокового протистояння. Згодом НБСЄ постійно удосконалювалася внаслідок переговорів країн-учасниць.

Вирішальне значення для глибокої якісної перебудови НБСЄ мала зустріч глав урядів країн-учасниць у Парижі в листопаді 1990 р. Цей саміт НБСЄ, констатувавши про закінчення «холодної війни», оголосив початок нової ери в міжнародних відносинах, прийняв Паризьку хартію для нової Європи – своєрідну програму утвердження демократії, миру та європейської єдності. Паризька хартія передбачала створення нових структур НБСЄ: Рада Міністрів закордонних справ для регулярних політичних консультацій, Комітет високих представників для розгляду поточних справ і виконання ухвалених рішень (перейменована 1994 р. у Постійну Раду), а також постійних органів – Секретаріату, Центру запобігання конфліктів і Бюро демократичних інститутів і прав людини. Значно розширили нормативну основу і посилили діяльність ОБСЄ постанови і рішення Гельсінського (1992 p.), Будапештського (1994 p.), Лісабонського (1996 р.) і особливо Стамбульського (1999 р.) самітів. На Стамбульському саміті прийнято Хартію європейської безпеки. Були створені нові структури для посилення дієвості ОБСЄ – Форум співробітництва в галузі безпеки, Економічний форум, Верховний комісар у справах національних меншин, Парламентська асамблея ОБСЄ та ін. Внаслідок цього чітко окреслилися основні структури, форми і напрями діяльності ОБСЄ. На відміну від ООН, яка, згідно зі Статутом, може використовувати збройні сили, ОБСЄ для досягнення основної мети – безпеки і стабільності в регіоні, використовує різні форми співпраці на основі загальної згоди (консенсусу) всіх держав-учасниць організації: ОБСЄ діє через спеціальних координаторів, які співпрацюють з владними структурами держав або розсилає спеціальні місії в держави, де виникають етнічні чи релігійні конфлікти, а також для постконфліктних реабілітацій.

Вступивши в січні 1992 р. у НБСЄ, Україна стала однією з активних учасниць усіх політичних і соціально-економічних процесів, започаткованих у Гельсінкі 1975 р. Участь України в діяльності ОБСЄ є пріоритетним напрямом зовнішньої політики держави. Як зазначається в документі Верховної Ради від 2 липня 1993 р. «Основні напрями зовнішньої політики України», співпраця з ОБСЄ сприяє повномасштабному входженню України до загальноєвропейського простору і використанню механізмів цієї організації з метою забезпечення її національних інтересів.

Членство України в ОБСЄ забезпечує рівноправну участь держави у розв’язанні актуальних проблем міжнародної безпеки і співпраці в регіоні, дає право виносити на цей загальноєвропейський форум питання виникнення загрози для національної та міжнародної безпеки, вимагати розслідування й обговорення випадків порушення принципів і норм ОБСЄ, що загрожують безпеці країни. Діяльність України в ОБСЄ сприяє реалізації її основних національних інтересів – утвердження та розвитку незалежної суверенної держави, забезпечення територіальної цілісності та недоторканості кордонів, стабільності міжнародного становища.

Участь України в ОБСЄ сприяє процесу демократизації, вирівнюванню її законодавства згідно зі встановленими європейськими нормами і вимогами. Національні інтереси України вимагають максимально використати експертну й іншу допомогу ОБСЄ у зміцненні в державі засад демократії, верховенства права, розвитку ринкової економіки. Залучення ОБСЄ до розв’язання питань щодо Автономної Республіки Крим, національних меншин є прикладом прагматичної реалізації можливостей співпраці з цією організацією. На відміну від інших держав СНД, де ОБСЄ зберегла свої місії у зв’язку з невирішеними етнічними конфліктами, з України в 1999 р. було виведено місію і встановлено нову форму співпраці через Координатора проектів цієї організації. На сучасному етапі задіяно 12 напрямів, за якими реалізуються різні проекти ОБСЄ, найважливіші з яких: комплексний огляд законодавства з прав людини, практична підтримка діяльності Верховного Суду, забезпечення свободи засобів масової інформації, проект, спрямований на повернення й адаптацію кримських татар тощо.

Діяльність України в ОБСЄ сприяє прискоренню процесу її євроатлантичної інтеграції – стратегічної зовнішньополітичної мети. Така діяльність узгоджується з цілями і завданнями співробітництва України з ЄС, НАТО і Радою Європи. ОБСЄ надає Україні чималі можливості для розвитку співпраці з ЄС, зокрема в питаннях спільної зовнішньої політики, взаємодії між ОБСЄ та європейськими миротворчими силами, в яких беруть участь українські військові підрозділи. Миротворча діяльність ОБСЄ на Балканах, у Придністров’ї, на Кавказі і у Центральній Азії сприяє підвищенню міжнародного авторитету країни, зміцненню іміджу вагомого чинника європейської безпеки і стабільності. Україна домагається реалізації своїх пропозицій стосовно вдосконалення в ОБСЄ стратегії запобігання конфліктам. Враховуючи, що ОБСЄ – єдина організація з питань безпеки в Європі, де Україна є рівноправним членом і може в повному обсязі відстоювати національні інтереси в галузі безпеки, вона зацікавлена у підвищенні ефективності її роботи та зміцненні авторитету. Інтересам України відповідає активне сприяння подальшому розвитку ЄС і ОБСЄ, використання збройних сил, що формуються ЄС.

Прийнявши змістовні документи на засіданні Ради Міністрів у грудні 2001 р. у Бухаресті про роль і завдання ОБСЄ в антитерористичній боротьбі, організація визначила новий важливий напрям у діяльності на XXI ст. ОБСЄ здійснює новий крок у протиборстві з сучасними загрозами безпеці та стабільності. Україна, яка в межах цієї організації вступає в друге десятиліття діяльності, продовжує нарощувати вагомий внесок у міжнародне співробітництво на всебічній основі для зміцнення миру і безпеки, поглиблює національні процеси демократизації та реформування.

З перших кроків утвердження України на міжнародній арені розпочалося її співробітництво з найпотужнішим військово-політичним союзом сучасного світу – Організацією Північноатлантичного договору – НАТО. Виникнувши в роки «холодної війни» на основі договору про спільну оборону, підписаного у Вашингтоні 4 квітня 1949 р. дванадцятьма країнами Європи і Північної Америки (Бельгією, Великою Британією, Данією, Ісландією, Італією, Люксембургом, Норвегією, Португалією, Францією, Канадою і США), цей союз до початку 90-х років XX ст. мав яскраво виражену антикомуністичну спрямованість.

Поруч з вищим органом союзу – Північноатлантичною радою, до складу якої входили постійні представники всіх держав-учасниць, виникли Військовий комітет, відповідальний за всю військову діяльність, і його виконавчий орган – Міжнародний військовий штаб, Комітет оборонного планування і Група ядерного планування. Забезпечує роботу Північноатлантичної ради та підпорядкованих їй комітетів Міжнародний секретаріат Альянсу, який очолює Генеральний секретар НАТО. Він – найвища посадова особа, є представником союзу в зовнішніх відносинах і в зв’язках між урядами держав-учасниць, очолює процес підготовки і прийняття рішень всіма органами НАТО.

Об’єднана військова структура НАТО складається з мережі вищих і нижчих військових командувань, яким підпорядковуються збройні сили, що поділяються на три категорії: сили швидкого реагування, головні сили оборони і сили нарощування. Об’єднана військова структура забезпечує переваги колективної оборони, економить національні ресурси внаслідок запровадження спільних стандартів у військовій техніці й у матеріально-технічному постачанні.

З проведенням «оксамитових революцій» у країнах Центральної та Південно-Східної Європи, розпадом СРСР і виникненням на його території незалежних держав розпочався процес сучасної трансформації НАТО, опрацювання і запровадження нової стратегічної концепції. У прийнятому в Римі у листопаді 1991 р. документі глав держав та урядів країн-членів НАТО зазначалося, що глибокі політичні зміни в Центральній і Східній Європі спричинили зникнення безпосередньої загрози спланованої агресії, а це завжди зумовлювало найбільший неспокій союзу впродовж 40 років його існування. Проте, наголошувалося в документі, виникли інші ризики, які важко спрогнозувати: непевністю супроводжується процес демократизації в країні, що успадкувала весь ядерний потенціал СРСР і має могутню армію, міжетнічна ворожнеча і територіальні суперечності в окремих країнах євразійського простору загрожують втягнути в конфлікти зовнішні сили і перекинутися на держави НАТО. Зазначалося, що на безпеці можуть позначитися й інші чинники, у тому числі – розповсюдження зброї масового знищення, терористичні акції, зрив постачання життєво-необхідних ресурсів. Нова концепція, враховуючи реалії кінця XX – початку XXI ст., ґрунтується на двох основних засадах: мета і функції союзу в сфері безпеки надалі зберігаються, проте для досягнення їх необхідно широко використовувати, поруч з традиційною розбудовою військової могутності, політичні засоби, зокрема діалог і співпрацю між НАТО й іншими державами в усіх галузях, пов’язаних з військовою безпекою. Нова концепція передбачає зниження загальної чисельності збройних сил, широке використання сил негайного і швидкого реагування, зокрема багатонаціональних.

У розвиток нової стратегічної концепції про розширення співпраці з країнами Центральної та Східної Європи в грудні 1991 р. за участю міністрів закордонних справ країн-учасників НАТО, шести країн Центральної, Східної Європи і трьох держав Балтії була створена Рада північноатлантичного співробітництва (РПАС). Перші кроки її діяльності засвідчили про принципові зміни у взаємовідносинах НАТО зі східними сусідами. Поряд з країнами Балтії про намір приєднатися до РПАС заявила Україна та десять інших держав СНД. Уже в квітні 1992 р. у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі розпочалися регулярні зустрічі міністрів оборони держав-членів з новими партнерами країн Центральної і Східної Європи. У квітні 1992 р. Україна приєдналась до РПАС.

Одним із важливих висхідних моментів конкретної співпраці України з НАТО став 1994 рік. У січні цього року відбувся саміт країн-членів НАТО, на якому було схвалено програму «Партнерство заради миру», завданням якої було формування нових відносин безпеки між Північноатлантичним союзом і його партнерами у збереженні стабільності та миру. Країнам, зацікавленим у партнерстві з НАТО, пропонувався для підписання документ, який передбачав співпрацю у досягненні таких цілей: сприяння відкритості у плануванні національної оборони та формуванні військового бюджету; забезпечення демократичного контролю над збройними силами, підтримання готовності брати участь в операціях, здійснюваних під егідою ООН або НБСЄ; розвиток співпраці з НАТО у військовій сфері з метою здійснення спільного планування, навчальних маневрів, пов’язаних з миротворчою діяльністю; формування збройних сил, які можуть краще взаємодіяти з військовими з’єднаннями Північноатлантичного союзу. Після підписання цього документа кожна держава-учасниця подавала індивідуальний проект, де визначалися заходи співробітництва. Лише після схвалення індивідуального проекту штаб-квартирою НАТО складалася конкретна робоча програма партнерства, до виконання якої залучалися адміністративні та військові структури союзу і країни-партнери. Така ускладнена процедура співпраці засвідчувала демократизм відносин між НАТО і державами-партнерами, кожна з яких зберігала повну суверенність у питаннях безпеки, демонструвала гнучкість підходів Альянсу до різних країн. Україна однією з перших приєдналася до програми «Партнерство заради миру». Міністр закордонних справ А. Зленко підписав 8 лютого 1994 р. документ, який започаткував активну співпрацю і зближення між Альянсом та Україною.

Після 1994 р. співробітництво між НАТО й Україною перейшло в практичну площину. В 1995 – 1997 pp. у межах програми «Партнерство заради миру» проведено двосторонні навчання військових підрозділів на території України і країн НАТО, а український 240-й батальйон увійшов до складу миротворчих сил НАТО в колишній Югославії. Керівництво НАТО на практиці переконалося в надійності України як партнера.

В березні 1996 р. сторони приступили до юридичного оформлення відносин між Україною і НАТО, а в 1997 р. Київ відвідав Генеральний секретар Альянсу Хав’єр Солана. Під час перебування у Києві X. Солана відкрив Центр інформації і документації НАТО. Центр не лише поширює інформацію про НАТО, але й організовує поїздки до штаб-квартири депутатів і вчених.

Пожвавленню діалогу НАТО з Україною сприяла позитивна позиція українського уряду щодо планів розширення НАТО на схід, висловлена Л. Кучмою в березні 1996 р. Така позиція контрастно виділялася на тлі протестів російського уряду про недопустимість розширення НАТО. Підтримка Україною планів розбудови НАТО, неухильне і точне виконання нею всіх зобов’язань, пов’язаних із партнерством, привели до серйозних зрушень в усіх відносинах Альянсу з Києвом. Навесні 1997 р. розпочалися офіційні переговори між Україною і НАТО про виведення їх співпраці на рівень «особливого партнерства». Саме в цей час український уряд висловив сподівання, що НАТО підтримає зусилля України, спрямовані на досягнення її стратегічної мети – повної інтеграції в Європейські та Євроатлантичні структури безпеки.

Новий, вищий рівень співпраці розпочався з підписанням 9 липня 1997 р. Хартії про особливе партнерство між Україною й Організацією Північноатлантичного договору. В документі, підписаному Україною і представниками 16 країн-учасниць союзу, зазначалось, що незалежна і стабільна Україна – один «з ключових факторів забезпечення стабільності в Центральній і Східній Європі та на континенті взагалі». Союзники НАТО підтвердили позицію щодо підтримання суверенітету і територіальної цілісності України, її демократичного розвитку. Важливим положенням хартії стала домовленість про створення консультативного механізму для проведення спільних консультацій у випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності або безпеці. На розвиток особливої співпраці спрямовані й інші положення хартії. В умовах, коли деякі російські політичні діячі намагалися посилити дипломатичний тиск на Україну і висували їй не обґрунтовані територіальні претензії, країни НАТО чітко висловлювались за підтримку Києва.

Для реалізації положень хартії в жовтні 1997 р. при штаб-квартирі НАТО в Брюсселі засновано постійну місію України, очолювану Надзвичайним і Повноважним послом, військову місію зв’язку, а також Державну міжвідомчу комісію з питань співробітництва з НАТО під головуванням Секретаря Ради національної безпеки й оборони. В листопаді 1998 р. затверджено державну програму співпраці України з НАТО на період до 2001 p., яка конкретно передбачала виконання основних завдань, визначених хартією. Наголосивши, що «Україна розглядає НАТО як найефективнішу структуру колективної безпеки в Європі», програма чітко визначала співробітництво між Україною і НАТО в сфері цивільно-військових відносин, зокрема участь у Міжнародних оперативних силах і в миротворчій діяльності, галузях озброєнь і воєнної економіки, боротьби з організованою злочинністю і тероризмом, науки і технологій, у сфері телекомунікаційних та інформаційних систем.

Важливим випробуванням відносин України з НАТО стала війна в Косово. Частина українських політичних сил засуджувала миротворчу операцію НАТО в Косово, зважаючи на те, що вона здійснювалась без рішення ООН. Запропонувавши посередницькі послуги у розв’язанні проблеми Косова через політичні переговори, Україна активно залучилась до процесу підтримки миру в цьому регіоні, пославши туди військові формування в складі змішаного українсько-польського батальйону.

Поглибленням відносин між Україною і НАТО вирізняються перше десятиліття нового століття. В лютому 2000 р. вперше в Києві відбулося засідання Комісії Україна-НАТО, а в червні цього ж року – засідання на рівні міністрів оборони. Водночас на території України відбулися спільні маневри військ країн НАТО у межах програми «Партнерство заради миру».

Державна програма співпраці України з НАТО на період до 2001 р. була успішно виконана і в січні 2001 р. затверджено нову державну програму на 2001-2004 pp. Після проведення серій двосторонніх зустрічей із керівниками структурних підрозділів НАТО в Києві було створено відділ співробітництва з Північноатлантичним союзом, до якого ввійшло Управління міжнародних зв’язків та європейської інтеграції.

Заява Президента і Секретаря Ради національної безпеки і оборони в травні 2002 р. про намір України стати членом Північноатлантичного союзу стала логічним завершенням розвитку попередніх українсько-натівських відносин. Безумовно, на сучасному етапі союз НАТО ще не готовий прийняти Україну до свого складу, проте двосторонні відносини будуть поглиблюватися і набуватимуть нових динамічних форм. Курс України на вступ до НАТО чітко окреслений і не може бути змінений.

У реалізації Україною стратегічного завдання європейського вибору особливого значення надається співпраці з Європейським союзом (ЄС) – політичним і економічним міждержавним об’єднанням, створеним згідно з Маастріхстською угодою 1992 р. на основі Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Євроатому.

Об’єднання сировинних і людських ресурсів держав ЄС, наукового і технологічного потенціалів технічно найрозвинутіших європейських країн створює значні переваги у процесі виробництва для всіх держав, що входять до союзу. Основні завдання економічної співпраці: посилення економічної і соціальної взаємодії, створення єдиного внутрішнього ринку через усунення всіх перешкод для пересування товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів («Європа без кордонів»), проведення єдиної фінансово-кредитної політики, запровадження безготівкових операцій і єдиної валюти.

Угодою про Європейський союз передбачено подальше вдосконалення співпраці у проведенні внутрішньої політики внаслідок удосконалення законодавства, створення уніфікованих правових норм і кодексів, проведення єдиної соціальної політики і запровадження єдиного європейського громадянства, яке не відміняє національного. Ще 1985 р. усі країни ЄЕС (крім Великобританії та Ірландії) приєдналися до Шенгенських угод, які встановлюють єдині візові правила стосовно жителів інших країн і регулюють режим вільного пересування громадян держав союзу. Основну функцію у формуванні зовнішньої політики країн ЄС виконує Західноєвропейський союз, який складається з країн-членів ЄС.

Сучасні зв’язки між Україною та ЄС ґрунтуються на широкій політичній і міжнародно-правовій основі – Угоді про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС, підписаній 14 червня 1994 р. Вона була укладена на початковий період тривалістю 10 років і передбачала співпрацю в політичних, економічних та гуманітарних питаннях, є правовою основою для поступового введення України в європейські інтеграційні процеси. Відповідно до Угоди, головною метою партнерства є забезпечення політичного діалогу між сторонами, що сприятиме розвитку тісних політичних і економічних відносин, науково-технічної і культурної співпраці. Завданням Угоди є також підтримка зусиль України в зміцненні демократії, розвитку економіки та завершенню її ринкових перетворень.

Розвиток економічних стосунків України і ЄС полягає в лібералізації на взаємних засадах ринкових умов для обміну товарами, надання на засадах взаємності режиму найбільшого сприяння експортерам та інвесторам, запровадження єдиних стандартів у конкуренції та державної підтримки виробників, допомозі країн ЄС у приєднанні України до CОT. Згідно з Угодою про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС, її виконання повинні були забезпечити три спільні органи: Рада з питань співробітництва (на рівні міністрів закордонних справ), Комітет з питань співробітництва (представники України і Ради ЄС) та Парламентського комітету з питань співробітництва (форум парламентарів України і Євросоюзу). Реалізацію Угоди започаткувала Рада Міністрів ЄС спеціальним рішенням від 28 листопада 1994 р. про спільну позицію щодо України. Проте введення в дію Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС і Україною ускладнювалося майже чотирирічним процесом її ратифікації парламентами європейських країн. Угода офіційно набула чинності з 1 березня 1998 p., коли останньою її ратифікувала Португалія.

Період 1994 – 1998 pp. ознаменувався значним прогресом у взаєморозумінні сторін, зближенні їх підходів до розв’язання основних проблем двосторонніх стосунків. Це засвідчив перший саміт Україна – ЄС у Києві у вересні 1997 р. Після його проведення відбулися суттєві зміни в двосторонніх відносинах і внутрішньому забезпеченні інтеграційного процесу в Україні. Указом Президента від 24 лютого 1998 р. створено українську частину Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС, яку очолив прем’єр-міністр України. Указом передбачено формування у всіх органах державної влади підрозділів зі співпраці з ЄС. Створено також Національне агентство України з питань розвитку та європейської інтеграції.

У Люксембурзі 8-9 червня 1998 р. відбулося перше засідання передбаченої Угодою Ради з питань співпраці між Україною та ЄС. Під час засідання українська сторона офіційно заявила про бажання України набути асоційованого членства в ЄС. Це звернення прем’єр-міністра України до ЄС формально започаткувало курс України на набуття членства в ЄС.

Указом Президента України 11 червня 1998 р. було затверджено Стратегію інтеграції України до ЄС. Стратегія визначає основні напрями роботи органів виконавчої влади з метою досягнення нашою державою статусу асоційованого, а у майбутньому – повноправного члена ЄС.

Шляхи опрацювання довгострокової стратегії відносин між Україною та ЄС стали предметом численних зустрічей упродовж 1998 р. на різних рівнях. Зокрема, позиції сторін були викладені на консультаціях Україна – ЄС на рівні міністрів закордонних справ 24 вересня 1998 р. у Нью-Йорку. Віденський саміт (16 жовтня 1998 р.) став важливою віхою у двосторонніх зв’язках України та ЄС. Основну увагу керівників України та ЄС під час Другого саміту було привернуто до питань співпраці у галузі зовнішньої політики та політики безпеки, кооперації з метою реалізації Угоди про партнерство і співробітництво. За результатами саміту підписано спільне прес-комюніке, де були відображені важливі напрями майбутньої співпраці між Україною та ЄС у різних галузях. Двосторонні відносини Україна – ЄС у цьому документі охарактеризовані як «стратегічне та унікальне партнерство».

Другий саміт продемонстрував послідовність зовнішньополітичного курсу України і підтвердив намір нашої держави реалізувати стратегічний курс на інтеграцію до ЄС. Цей підхід було збережено і на першому засіданні Комітету з питань співпраці між Україною та ЄС 5 листопада 1998 р. у Брюсселі.

На засіданні Комітету були засновані шість підкомітетів, що охоплюють основні напрями Угоди:

1) з питань торгівлі та інвестицій;

2) з фінансових, економічних питань і статистики;

3) з енергетики, ядерних питань та навколишнього середовища;

4) з митної, прикордонної співпраці, боротьби з відмиванням грошей і наркобізнесом;

5) з транспорту, телекомунікації, науки і технологій, освіти та навчання;

6) з вугілля, сталі, гірничої промисловості, сировинних матеріалів.

У грудні 1998 р. розпочав роботу Парламентський комітет з питань співробітництва між Україною та ЄС. Рішення Віденського саміту ЄС 11-12 грудня 1998 р. стосовно розробки спільної стратегії ЄС щодо України було сприйнято як вияв політичної волі ЄС, адекватну відповідь на прагнення України опрацювати довгострокову стратегію відносин Україна – ЄС. Насамперед, йдеться про відображення у стратегії бажання України стати повноправним членом ЄС, а також положень стосовно:

1) можливості набуття Україною найближчим часом статусу асоційованого члена ЄС,

2) шляхів залучення України до європейського інтеграційного процесу;

3) посилення співпраці в галузі юстиції та внутрішніх справ;

4) сприяння адаптації українського законодавства до норм ЄС;

5) відкриття ринків України та ЄС і залучення України до Європейського економічного простору;

6) підтримка адаптації фінансового ринку України до функціонування в умовах існування євро в країнах ЄС;

7) збільшення інвестицій в Україну, зокрема за рахунок коштів ЄБРР (Європейського банку реконструкції і розвитку) та Європейського інвестиційного банку;

8) залучення України до роботи Європейської конференції;

9) облаштування кордонів України відповідно до норм ЄС;

10) лібералізація візового режиму до його відміни включно.

Важливим внутрішнім кроком України на шляху інтеграції до ЄС є Указ Президента України від 9 лютого 1999 p., яким затверджено низку заходів, спрямованих на адаптацію законодавства України до норм ЄС.

Важливою подією у відносинах між Україною та Європейським союзом став Третій саміт Україна – ЄС, що відбувся 23 липня 1999 р. у Києві. Розглядалося питання підготовки Євросоюзом спільної стратегії стосовно України, реалізації Україною стратегії інтеграції до ЄС, перебіг імплементації Угоди про партнерство та співпрацю, інші аспекти поглиблення двосторонніх відносин.

Загалом обсяг товарообігу між Україною та ЄС на початку XXI ст. становив 6 538 466 000 доларів США (з країнами СНД – 8 121 809 000 доларів).

У процесі реалізації Україною Угоди існує низка труднощів, що виникають із неузгодженості окремих законодавчих актів із вимогами угоди, серед яких відсутність уніфікації ставок акцизного збору, відсутність цивілізованого механізму захисту внутрішнього ринку від недобросовісної конкуренції тощо. Важливим напрямом діяльності має бути створення сприятливих умов для збільшення експорту українських товарів на ринки ЄС.

В грудні 1999 р. країни ЄС прийняли Спільну стратегію щодо України, де зафіксована основна мета й інструменти розвитку співпраці, а конкретні питання залишені для розв’язання в процесі її реалізації. На думку експертів ЄС, такий підхід значно підвищив ефективність прийняття подальших рішень стосовно конкретних заходів у співпраці з Україною, оскільки, за положенням Амстердамської угоди, у схваленні важливих зовнішньополітичних питань вирішальна роль належить кваліфікованій більшості, а не консенсусу.

Найважливіше завдання України у співпраці з ЄС – стати асоційованим членом цього союзу. Європейська угода про асоційоване членство становить основу для співпраці з ЄС, і вона сформульована на таких принципах, як і один з головних установчих документів – Угода про Європейське економічне співтовариство. Це дає змогу країні – асоційованому членові долучитися до всіх інтеграційних процесів у межах ЄС. Шлях до вступу в ЄС окремих країн Центральної Європи засвідчує, що період асоційованого співробітництва між Україною та ЄС може тривати декілька років. Навіть розв’язання питання про перехід України на режим вільної торгівлі з ЄС вимагатиме тривалого часу для повного впровадження. Україні потрібно досягти стабілізації в економічному розвитку. Адже обов’язковою умовою членства в ЄС є досягнення рекомендованих європейських стандартів виробництва, згідно з якими країна-член союзу не може допускати дефіцити бюджету більше як 3% і знизити щорічну інфляцію до 1,5%. А якщо взяти до уваги необхідність приведення законодавства України до найважливіших європейських норм то вступ до ЄС є далекою перспективою. Реалізація стратегічного завдання України – інтеграції в європейські структури – вимагає, щоб всі соціально-економічні та політичні перетворення здійснювалися згідно з стандартами Європи.

Із серпня 1992 р. Україна розпочала співпрацю з Європейським банком реконструкції та розвитку (ЄБРР) – спеціалізованою міжнародною економічною організацією, заснованою в 1991 р. з метою сприяння ринковій економіці й демократії в країнах Центрально-Східної Європи та СНД. Банк видає кредити на комерційних засадах державним і приватним структурам під конкретні проекти, здійснює прямі інвестиції, фінансування через посередників, а також надає підтримку в проведенні приватизації та розвитку підприємництва. На відміну від інших банків він здатний працювати не лише з державними структурами, а й приватним сектором. Підтримка приватного сектора є основним завданням ЄБРР, який прагне скеровувати туди не менше 60% фінансування. ЄБРР тісно співпрацює з Світовим банком, Міжнародним валютним фондом, Європейським інвестиційним банком та іншими організаціями. Членами банку є 60 держав, зокрема всі країни ЄС. Вищий орган ЄБРР – Рада керуючих, до якої належать міністри фінансів усіх країн-членів.

Співпраця ЄБРР з Україною активно здійснюється за всіма напрямами. До кінця 90-х років XX ст. банк підписав 27 проектів на загальну суму 659,7 млн. екю, 20 з яких передбачалось реалізувати у приватному секторі. Основні кошти спрямовувалися на підтримку в Україні харчової та нафтогазової промисловості, транспорту, сільського господарства і зв’язку. Крім інвестицій, ЄБРР сприяє технічній співпраці, скеровує фонди на структурну перебудову українських підприємств, організаційний розвиток приватизованих підприємств. Банк здійснює посередництво між країнами «великої сімки» і Україною в реалізації програми «Укриття», яка передбачала перетворення Чорнобильського «саркофага» у безпечну екологічну систему. Ще в лютому 1993 р. «велика сімка» запропонувала ЄБРР відкрити рахунок ядерної безпеки для отримання внесків від країн-донорів, було схвалено статут фонду. Спеціальний фонд відкрили в грудні 1997 p., коли надійшли внески від 14 країн на 260,6 млн. екю. В листопаді 1996 р. було підписано проект фінансування безпеки Чорнобильської АЕС на 188,1 млн. екю. Цей проект став лише частиною узгодженої програми підтримки рішення України про закриття у 2000 р. ЧАЕС.

На саміті країн «великої сімки», країн ЄС та України в червні 1997 р. у Денвері було схвалено проект впровадження багатостороннього фінансового механізму для допомоги у перетворенні ЧАЕС і навколишнього району в екологічно чистий простір за програмою «Укриття». Держави «великої сімки» зобов’язалися виділити на реалізацію плану 300 млн. доларів, а країни ЄС – 100 млн. екю. Програма передбачала: зменшити можливість руйнування укриття четвертого блоку ЧАЕС, поліпшити його ядерну безпеку, створити гарантії безпеки для працівників, розробити довголітню стратегію переходу до екологічно безпечного довкілля.

За роки незалежності зовнішня політика України розвивалася динамічно у кілька етапів. Відразу після проголошення державної незалежності найголовнішим питанням для України стало домогтися визнання на світовій арені. Можна сказати, що з цим питанням українська дипломатія впоралася блискуче. Але з часом прийшло розуміння, що лише встановлення дипломатичних відносин замало для творення цілого комплексу заходів на реалізацію національних інтересів.

У постбіполярному світі наша держава прагматично обрала роль позаблокової та нейтральної країни. Вдало використовуючи «багатовекторність» вітчизняної зовнішньополітичної стратегії, Київ намагався маневрувати між геополітичними інтересами провідних країн світу. Результатом цієї політики є плідні взаємозв’язки з міжнародними організаціями, створенні субрегіональних союзів, де Україна посідає чільне місце, динамічний розвиток економічних відносин з багатьма країнами світу.

Сучасна система міжнародних відносин вимагає від України більшої мобільності та відкритості у своїй політиці. На сьогодні Україна не тільки задекларувала, а й здійснила ряд реальних кроків назустріч до євроінтеграції.