Європейський напрям зовнішньої політики України

Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідає західний напрям зовнішньої політики. Один з провідних векторів – європейський. Відомий український історіософ І. Лисяк-Рудницький писав: «Європа – це щось більше, ніж великий півострів євразійського суходолу; вона – сім’я народів, які, незважаючи на політичну роз’єднаність та часті жорстокі антагонізми в минулому, поділяють спільну культуру і суспільну спадщину». Європейський напрям зовнішньої політики України розуміється як встановлення і поглиблення дуже широких двосторонніх зв’язків із країнами континенту, як активна участь у виробленні майбутньої загальноєвропейської архітектури, співпраця з європейськими структурами тощо. Реалізація євроінтеграційного курсу України висуває перед державними органами влади низку труднощів і проблем. Від того, як вони вирішуватимуться, залежить ефективність та результативність процесу інтеграції України до Європи.

На теренах України часто відбувається таке: інтеграція стає поняттям декларативним, використовується як інструмент у політичній боротьбі, проте не є стратегічно усвідомленим пріоритетом. Використання гасел європейської інтеграції лише як козирів у внутрішньополітичній грі та засобу одержання чергових порцій міжнародної допомоги відштовхує європейців від України, робить її ще менш привабливою для їх капіталу. Попри декларації про геополітичну значимість орієнтації на європейські держави та структури, Україна не виробила життєздатної стратегії європейської інтеграції на основі двосторонніх зв’язків. Під поняттям «стратегія» треба розуміти комплексну модель визначення значимості тієї чи іншої ініціативи, її мети та пріоритетів, шляхів і засобів реалізації, ресурсів, необхідних для досягнення проголошеної мети. Тому Україна не має загальнонаціонального, всеохоплюючого погляду на розв’язання комплексних завдань європейської інтеграції. Десятки державних інституцій та формальних груп і комісій залучені до процесу прийняття рішень у цьому напрямі, їх зусилля належно не скоординовані, сфери відповідальності та повноваження визначені умовно, тому значна частина рішень, що приймаються у надрах бюрократичного апарату, ніколи не реалізується на практиці. Намагаючись встигнути на всіх напрямах інтеграції, Україна розпорошує інтелектуальні та матеріальні ресурси, часто розв’язує другорядні, рутинні питання, залишаючи без належної уваги та ресурсного підкріплення насправді важливі цілі. Тобто, українська політика стосовно держав Європи та європейських інституцій занадто широка і неструктурована, щоб бути ефективною.

Отже, інтегрування України в Європу опинилося в складній системі зовнішньополітичних і внутрішньополітичних чинників, які або сприяють цьому процесові, або ускладнюють його. Основу інтегрування України зі загальноєвропейськими міжнародними організаціями становлять внутрішні економічні та політичні перетворення. Однак міжнародне становище України є невід’ємною частиною просування України до Європи. Взаємовідносини України з Росією, США, країнами Центральної та Східної Європи, розширення НАТО та ЄС, внутрішні проблеми розвитку самого ЄС ще тривалий час впливатимуть на практичну реалізацію стратегічного напряму зовнішньої політики України – інтегрування до єдиної Європи.

Визначальною рисою зовнішньої політики України стосовно держав Західної Європи є встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, взаємовигідної економічної співпраці, широких культурних, наукових, гуманітарних зв’язків.

Розбудова стосунків із західноєвропейськими державами створить умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв’язків України з європейською цивілізацією, прискорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровлення національної економіки. Водночас така співпраця стане підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах та інтегрування її господарства до загальноєвропейського економічного простору.

Геополітичну мапу і баланс інтересів на континенті неможливо врахувати без таких великих і високорозвинених країн – Німеччини, Великобританії, Франції та Італії, що заклали підвалини європейської цивілізації. Для України вони мають не лише самодостатнє значення як провідні партнери в галузі торгівлі, науково-технічних і культурних зв’язків, а й виразники українських інтересів у європейських інтеграційних структурах.

У розвитку взаємовідносин між Україною та провідними західноєвропейськими державами можна виділити два етапи. Перший хронологічно відповідає початку 90-х років XX ст. У цей період між країнами не спостерігалося активної співпраці. Це певною мірою пояснюється тим, що відносини між ними лише зароджувалися і західноєвропейська спільнота не сприймала Україну незалежною державою та розглядала її через призму російських інтересів.

Другий етап у розвитку взаємовідносин хронологічно розпочинається другій половині 90-х років XX ст. і продовжується донині. На цьому етапі стосунки між Україною та провідними державами Західної Європи значно активізуються, стають плідними, взаємовигідними для обох сторін. Значною мірою це сталося через розв’язання двох основних проблем, які домінували у відносинах із Заходом і, зокрема, західноєвропейськими країнами: відмова України від ядерної зброї та визнання її незалежності з наданням відповідних гарантій. Ці проблеми вирішені у комплексі: Україна відмовилась від статусу ядерної держави, а західні країни у відповідь на зважену й послідовну політику України визнали її повноправним членом світового співтовариства і надали гарантії безпеки. Це можна пояснити і тим, що Європа вже усвідомила Україну як важливий геополітичний чинник загальноєвропейської безпеки, як новий ринок збуту і можливого вигідного економічного партнера.

Серед найактивніших партнерів України є об’єднана Німеччина, її геополітична роль визначається не лише високими і сталими темпами економічного зростання, а, насамперед, стабільним фінансовим становищем. Німеччина посідає вигідну стратегічну позицію «перехрестя» Європи і є одним із промислових та фінансових гігантів світу. Вона здійснює активну інвестиційну політику.

Німецькі політики «нової хвилі» дотримуються традиційних постулатів вітчизняної дипломатії, вважають Австрію, Чехію, Хорватію, Словенію, а також Україну та Росію сферою свого впливу. Важливу роль вони відводять нашій країні, беручи до уваги її геоекономічний потенціал і зростаючу зовнішньополітичну роль як однієї з великих держав Європи. В цих стратегічних розрахунках Україні належить не останнє місце у системі противаг Росії.

Німеччина однією з перших 26 грудня 1991 р. визнала незалежність України; 17 січня 1992 р. між двома державами були встановлені дипломатичні відносини. Через місяць, 17 лютого, посол ФРН у Києві фон Бассевітц вручив вірчі грамоти і став першим послом іноземної держави в Україні, а 16 березня 1992 р. офіційно розпочало роботу посольство України в Німеччині.

Індикатором стану двосторонніх відносин є взаємні візити вищого керівництва, оскільки вже сам факт їх здійснення засвідчує наявність у політичного істеблішменту прагнення до зміцнення різнопланових зв’язків. Підтримка Німеччини – визнаного лідера інтеграційних процесів на континенті – означає для України готовність Європи співпрацювати з нею як із перспективним, передбачуваним партнером, визнання її вагомим чинником політичної стабільності в європейському просторі.

Важливим етапом у розвитку відносин між двома країнами став 1993 рік, коли відбувся візит в Україну Федерального канцлера ФРН Г. Коля. Було укладено рамковий документ – Спільну декларацію про основи відносин між Україною та ФРН, а також угоди про широкомасштабну економічну співпрацю, взаємний захист інвестицій. В цьому ж році Київ відвідали віце-канцлер, міністр закордонних справ К. Кінкель, міністр оборони Ф. Рюе, інші високі посадові особи ФРН, декілька делегацій Бундестагу. Німеччина приймала Прем’єр-міністра України, міністрів, депутатів Верховної Ради.

У липні 1995 р. з візитом до ФРН завітав Президент України Л. Кучма. Федеральний канцлер Г. Коль, інші керівники держави, представники майже всіх впливових партій підтвердили зацікавленість в існуванні на мапі Європи міцної та незалежної України, в її подальшому утвердженні в політичному, економічному та правовому європейському просторі. Усвідомлюючи нагальну необхідність конкретизації двостороннього співробітництва, керівник федерального уряду запропонував утворити нову форму німецько-українських міжурядових контактів – регулярний обмін міжвідомчими делегаціями, які визначатимуть шляхи та пріоритетні напрями розвитку двосторонньої співпраці, насамперед, в економічній сфері.

Лейтмотивом всього розвитку двосторонніх українсько-німецьких відносин стала фраза Г. Коля: «Україні потрібна Європа, а Європі потрібна Україна». За активного сприяння Німеччини 10 грудня 1999 р. на Гельсінському саміті ЄС було ухвалено Спільну стратегію Союзу стосовно України, де викладено шляхи подальшого розвитку партнерства з Україною.

Великобританія визнала Україну 31 грудня 1991 p., а дипломатичні відносини було встановлено 10 січня 1992 р. Для сучасної України Великобританія – важливий стратегічний партнер. Як член «великої вісімки», Ради Безпеки ООН, вона є авторитетною державою, що має великий досвід міжнародного спілкування, професійну армію, кваліфікований дипломатичний персонал. Великобританія – визнаний лідер у банківських, фінансових, страхових сферах, світовій торгівлі, в неї унікальний досвід приватизації в промисловості, модернізації важкого машинобудування. Налагодження тісніших зв’язків між двома країнами – важливий пріоритет британської політики. Її інтерес до України виявився після приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Під час саміту Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) Великобританія підписала Меморандум про надання Україні гарантій безпеки.

Взаємовідносинам двох країн у першій половині 90-х років XX ст. була притаманна певна пасивність, хоч Великобританія і визнала Україну як незалежну державу однією з перших. Водночас у цей період активним став розвиток українсько-британських офіційних контактів, практика обміну візитами на різних рівнях, хоча практичних результатів вони не дали.

У вересні 1992 р. відбувся перший офіційний візит міністра закордонних справ України до Великобританії, під час якого проводились переговори з представниками британських міністерств, ділових кіл країни, підписано перші двосторонні документи.

У 1993 р. Президент України Л. Кравчук відвідав Великобританію. Було підписано Міждержавний договір про принципи відносин і співробітництва, ратифікований у серпні того ж року. Згідно з договором, між двома країнами передбачалася співпраця у різних сферах економічної діяльності, розвиток контактів між збройними силами та міністерствами оборони, сприяння інтеграції України до ЄС, міжнародних фінансово-економічних та військових організацій.

Розвиток політичних, економічних та культурних відносин з Францією, незважаючи на те, що Україна особливо зацікавлена у них і що Міністерство закордонних справ традиційно скеровує у посольство до Парижа свої кращі дипломатичні кадри, відбувається не дуже активно. Тут позначаються традиційно добрі відносини Франції з Росією, бо у відносинах з Україною Париж завжди зважав на позицію Москви.

Після проголошення Україною незалежності Франція визнала її 27 грудня 1991 p., а вже 24 січня наступного року були встановлені дипломатичні відносини. У червні 1992 p., під час візиту Президента України Л. Кравчука до Франції, було підписано Договір про взаєморозуміння і співпрацю, який і дотепер є підґрунтям двосторонніх відносин. Але рух, спрямований на подальший розвиток взаємовідносин на основі підписаного договору, загальмувався. Не остання роль належала тому, що російська дипломатія пропагувала тезу про «тимчасовість» української незалежності. Невідповідно трактувалися Біловезькі угоди. Це призвело до того, що французький загал, зокрема в засобах масової інформації, почав сприймати СНД як нову назву СРСР. До посольства України надходили листи із адресою: «Посольству СНД. Україна». У французьких газетах з’явилася рубрика «СНД», де вміщувалися повідомлення про ту чи іншу республіку колишнього СРСР. Матеріалів про Україну публікувалося в пресі мало та й, здебільшого, вони не були прихильними до її незалежності. Розробка договірно-правової основи українсько-французьких відносин просувалася повільно: вдалося підписати тільки абсолютно необхідні двосторонні угоди (про ядерну безпеку, транспортні перевезення, морське риболовство та ін.).

Вичікувальна позиція, зайнята керівництвом Франції стосовно розбудови відносин з Україною, пояснювалася то наявністю на нашій території ядерної зброї, то загрозою ЧАЕС. Результатом такого підходу було те, що договір, підписаний у червні 1992 p., був ратифікований Національними зборами Франції лише 14 лютого 1996 р.

Однак поступово процес розбудови відносин між країнами став набирати обертів, і нині можна констатувати: вони цілком прийнятні, створено необхідну основу для їх розширення та поглиблення, хоча, на жаль, вони не відповідають потенціалу обох країн. На наше переконання, вони могли б виконувати вагомішу роль у розв’язанні завдань міжнародної безпеки і європейського та євроатлантичного співробітництва.

Україна знайшла розуміння і підтримку Парижа під час вирішення низки важливих проблем. Зокрема, завдяки йому питання про ЧАЕС увійшло в порядок денний засідань «великої вісімки»; Франція під час приєднання України до ДНЯЗ у формі декларації підтвердила її гарантії безпеки, підтримала укладення Хартії Україна – НАТО про особливе партнерство, вчасно ратифікувала Угоду Україна – ЄС, сприяла позитивному розв’язанню питання про участь українського контингенту в миротворчих операціях у колишній Югославії, прийняттю України до Ради Європи. Стали частішими і вагомішими контакти двох сторін на різних рівнях.

Якщо Україна заручиться підтримкою Франції, то матиме сприяння Європи. Необхідно створити таку систему підходів, за яких Україна могла би привернути до себе Францію, усунувши перешкоди на шляху прийняття колективних рішень в європейських структурах стосовно українських проблем. Для цього необхідна продумана політика і комплексний підхід у багатьох напрямах: економічному, політичному, культурному та міжнародні контакти на двосторонньому рівні.

Італія визнала незалежність України 28 грудня 1991 р. і вже у березні 1992 р. було відкрито її посольство в Києві. На всіх міжнародних нарадах вона постійно висловлюється за незалежність і територіальну цілісність України.

На шляху активізації відносин між країнами важливим був візит Президента України до Італії, що відбувся на початку травня 1995 р. Був підписаний міждержавний Договір про дружбу і співробітництво. Він започаткував якісно новий етап у розбудові двосторонніх відносин. Відбулося підписання угод про взаємний захист інвестицій та про повітряне сполучення між обома країнами. Україна й Італійська Республіка діятимуть у напрямі розвитку співпраці в галузі економіки, промисловості, сільського господарства, науки, техніки та екології у взаємних інтересах. Вони домовилися про заснування Українсько-Італійської Ради економічного, промислового і фінансового співробітництва. Обидві сторони надають пріоритетного значення співпраці в галузі енергетики, транспорту, телекомунікацій. Вони надаватимуть допомогу одна одній у вирішенні технічних аспектів промислової діяльності в цих галузях, приділятимуть увагу таким напрямам, як економія енергоресурсів, модернізація інфраструктур.

Українсько-італійські стосунки, розвиваючись від встановлення дипломатичних відносин до тісного двостороннього співробітництва, набувають ознак стабільного партнерства.

Серед країн ЄС Німеччина й Італія займають провідне місце в зовнішньоторговельному обороті України. Усталена структура експорту та імпорту означає, що у найближчому майбутньому ці дві країни залишаться основними торговельними партнерами України в Європі і слугуватимуть барометром чи орієнтиром і для інших країн регіону стосовно можливості плідної співпраці, налагодження взаємовигідних зв’язків з Україною.

Отже, продуманий курс у відносинах між Україною й основними західноєвропейськими країнами може стати взаємовигідним співробітництвом, що й характерно для останнього часу, хоча, звичайно, спостерігається певна упередженість у ставленні Європи.

Європейський вимір міжнародних відносин не обмежується названою групою країн. Україна належить до Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), тому приділяє значну увагу відносинам із державами регіону, які є своєрідним містком між Україною і Заходом. Співпраця з ними істотно розширює смугу стабільності миру довкола України, сприяє її утвердженню як впливової європейської держави. Різноманітні та тривалі взаємини України з державами регіону – важлива умова її інтегрування в європейське співтовариство й активної участі в регіональній і субрегіональній співпраці.

Становлення і розвиток відносин України з державами ЦСЄ, з огляду на низку історичних, геополітичних, культурних та інших факторів, мають свої особливості. Це, передусім, подібність соціально-економічних і політичних проблем, які доводиться розв’язувати на шляху докорінної трансформації суспільств; спільна зацікавленість у якнайшвидшому і повномасштабному залученні до європейських інтеграційних процесів; визнання тієї обставини, що, належачи географічно до згаданого регіону і беручи безпосередню участь у перетвореннях, які відбуваються в державах ЦСЄ, Україна є серйозним чинником східноєвропейського розвитку.

В зовнішньополітичній діяльності України стосовно держав Центральної Європи розбудові зв’язків із Республікою Польща належить чи не найголовніше місце. Таке ставлення до західного сусіда зумовлене не лише багатовіковою традицією українсько-польських взаємин, територіальною близькістю, спільними демографічними коренями та тісними культурними зв’язками, а, насамперед, спільністю політико-стратегічних інтересів, активним співробітництвом у всіх сферах суспільного життя між двома державами.

Українсько-польські відносини в посткомуністичний період характеризувалися різним ступенем активності. Так, на початковому етапі (1989 р. – середина 1992 р.) відносини між двома державами істотно активізувались. Першим кроком польських політиків у напрямі налагодження тісніших взаємин з українськими політичними колами стало підписання Декларації про засади та основні напрями розвитку українсько-польських відносин 13 жовтня 1990 р. Польща офіційно визнала незалежність України 2 грудня 1991 p., a 4 січня 1992 р. було встановлено дипломатичні відносини між двома державами.

Отже, Польща першою з країн визнала незалежність України, цим самим відмежувавши себе від Росії новоутвореною державою, що відразу викликало незадоволення Заходу. Варшава, потребуючи його підтримки в реалізації свого прагнення щодо вступу в НАТО й інтеграції до Європи, почала згортати роботу в налагодженні відносин з Києвом. Значною перепоною у розвитку українсько-польських відносин було незадоволення Москви, що, зважаючи на перебування російських військ на території Польщі, було вагомим аргументом.

З цих причин керівництво Республіки Польщі не дало згоди на допомогу Україні з входженням до Вишеградської групи та в реалізації проекту створення зони безпеки і стабілізації у Центрально-Східній Європі, пропаговане Президентом України Л. Кравчуком у 1993 р. Водночас, реалізуючи свої зовнішньополітичні пріоритети, орієнтовані на розвиток відносин з Брюсселем, Польща приєдналась до позиції Заходу про ядерне роззброєння України. Все це і зумовило ту пасивність в українсько-польських відносинах, що спостерігалась до 1995 р.

Спільна заява США, Росії, України про ядерну зброю на території України була ухвалена в січні 1994 р. Візит Президента України Л. Кучми до Вашингтона, підписання Україною Договору з НАТО про співпрацю в межах програми «Партнерство заради миру» та низку дій української дипломатії, спрямованих на зближення з Європою, вивели державу зі стану міжнародної ізоляції та зовсім по-іншому розставили акценти стосовно неї Заходу. Зважаючи на ці кроки українського керівництва та на гарантії щодо своєї безпеки, які Польща отримала від західних держав, і вбачаючи загрозу власним національним інтересам у можливості українсько-російсько-білоруського зближення, Республіка Польща різко активізувала відносини з Україною, пропонуючи їй низку ініціатив.

Важливе значення для розвитку двосторонніх відносин мало підписання 25 червня 1996 р. Спільної Декларації Президента України і Президента Республіки Польща, де чітко сформульована ідея про стратегічне партнерство між Україною і Польщею. З цього моменту двосторонні відносини почали набувати динаміки.

Польща і за часів Л. Валенси, і за часів О. Квасьнєвського дуже багато зробила для просування України на Захід і активно підтримувала її наміри в напрямі інтеграції в Європу. Такий підхід Республіки Польщі до відносин з Україною був зумовлений, передусім, пересторогою Польщі до посилення впливу Росії на Україну та переорієнтацією останньої на північного сусіда, а відтак, після входження Республіки Польщі до НАТО і ЄС, перетворення польсько-українського кордону на нову лінію поділу між двома блоками, а це позбавило б Польщу великого ринку збуту, яким є для неї Україна. Підтримку української дипломатії Республікою Польщею можна ще пояснити особливістю її зовнішньої політики, де пріоритетне значення надається західному вектору. Його продовжує східний зовнішньополітичний напрям, що перебуває під значним впливом США, Німеччини, Франції, Великобританії, ЄС і НАТО. Польська східна політика складається зі системи зовнішньополітичних відносин зі країнами Східної та Центральної Європи, в яких вона, зважаючи на свій авторитет на шляху співпраці з ЄС, НАТО та іншими значними міжнародними організаціями, виступає як регіональний лідер та посередник між цими країнами із Заходом.

Україна належить до тих держав регіону, з якими Республіка Польща активно розбудовує відносини, виступаючи в уже згадуваній ролі посередника. Після зміни статусу Білорусі, враховуючи її антиєвропейську політику та можливість виникнення білорусько-російсько-української військової вісі розглядалася Європою як стратегічна небезпека, адже Захід чудово усвідомлює ту вирішальну роль, яку може відіграти Україна у відновленні Російської імперії. Саме тому Європа, а насамперед ЄС, підтримувала Польщу в розвитку її зв’язків з Україною. Республіка Польща сама зацікавлена в статусі держави, що поширює західноєвропейську політику на пострадянські країни, оскільки саме цей статус надає вагомості її голосу на міжнародній арені.

Водночас українська дипломатія мала нагоду раціонально використати підтримку Польщі у втіленні своїх зовнішньополітичних орієнтирів, зокрема в реалізації співпраці в пропонованих Польщею «трикутниках» (Україна – Польща – США, Україна – Польща – Німеччина, Україна – Польща – Франція, Україна – Польща – Литва, Україна – Польща – Італія). Відчутною була допомога Польщі у входженні України до європейських організацій.

Російсько-американське зближення, допомога Російської Федерації США у проведенні антитерористичної кампанії, розвиток відносин між Німеччиною та Росією, вивівши Російську Федерацію в коло активних геостратегічних гравців, значно трансформували розстановку сил на міжнародній арені. Польща, скориставшись цим, стала посередником у стосунках України із Заходом. Така зміна польських зовнішньополітичних орієнтирів зумовлена прагненням Республіки Польщі залишитись геостратегічним гравцем, оскільки з вступом до НАТО Польща перестає відігравати вагому роль у регіоні і має лише один вибір – бути інтегрованою на Захід.

Активізація відносин між Польщею і Російською Федерацією автоматично ліквідує загрозу для польської національної безпеки з боку Росії. В цій ситуації українсько-російське зближення перестає мати небезпеку для Польщі. Водночас спроби України стати посередником між Росією і Заходом можуть внести певний елемент суперництва в її відносини з Польщею. Хоча недоліком упровадження системи посередництва може бути те, що Росія, зважаючи на свій престиж та вагомість у міжнародних відносинах, навряд чи погодиться на посередництво двох дещо менш авторитетних держав. Усі ці фактори загалом можуть негативно відобразитись на рівні українсько-польських відносин.

Водночас тоді, коли Польща досягла значних успіхів у розвитку взаємозв’язків із Заходом, Україна вивела на порівняно високий рівень свої відносини з Російською Федерацією. Тому розвиток українсько-польських відносин може бути сприятливим для Польщі в реалізації відносин Варшава – Москва, а Україна може розраховувати на поглиблення польської допомоги в її прагненні до інтеграції з ЄС. Реалізація цього напряму, може значно підвищити міжнародний авторитет двох держав.

Українсько-польські відносини активно розвиваються в інших сферах. Так, досягнуто значних успіхів у економічній співпраці. Це одна з причин, що змушує Польщу цінувати зв’язки з Україною, оскільки порушення відносин між двома державами зумовить втрату для Польщі великого ринку збуту для своєї продукції. Економічна співпраця між Україною і Польщею продовжує надалі активно розвиватися. Це передусім стосується таких галузей, як сільське господарство та сфери переробки його продукції, машинобудування, літакобудування, енергетика, теплопостачання, військово-промисловий комплекс, фармація та медичне устаткування.

Збільшенню товарообігу значно сприяла робота постійних українсько-польських економічних форумів і семінарів, організатором яких здебільшого була Польща. Вона передає досвід у реформуванні економіки Україні, активно сприяє розбудові економічних відносин, діяльності українсько-польської Міжурядової комісії з питань торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва.

Значне місце в українсько-польському співробітництві посідає міжрегіональна співпраця, завдяки якій та роботі, що проводиться у межах діяльності єврореґіонів «Карпати» та «Буг», відбувається нормалізація прикордонних відносин. Це дає гарантію уникнення прикордонних конфліктів. Сприяючи активізації бізнесу в прикордонних областях, створенню спільних підприємств із капіталом польських та українських підприємців, розвитку туризму, культурній, науковій та освітній співпраці, обидві держави тим самим зумовлюють інтенсифікацію суспільного життя на своїх периферійних частинах.

Завдяки військовому співробітництву з Польщею Україна полегшує собі просування до НАТО та Європи, піднімає престиж. Внаслідок існування українсько-польського батальйону сформовано досвід співпраці збройних сил обох країн, доведено на практиці його перспективи з іміджем миротворця. Військові навчання українських і польських військовиків, співпраця різних видів збройних сил створюють, що дуже важливо, атмосферу довіри між народами.

Яскравим свідченням тісної співпраці українських і польських військовиків стало їхнє спільне перебування в Іраку, де вони здійснювали охорону органів влади, об’єктів життєзабезпечення, транспортних комунікацій, інші обов’язки на території, що входить до польського сектора відповідальності.

Всі зазначені факти українсько-польської співпраці в різних сферах підтверджують вагомість та актуальність українсько-польських відносин. Доцільно лише раціонально використовувати всі потенційні ресурси, які дають ці відносини, продовжувати активно їх розвивати.

Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних відносинах України. Це зумовлено багатьма факторами, насамперед спільним кордоном (понад 600 км), різними можливостями стосовно налагодження взаємовигідної співпраці. Істотне значення для двосторонніх відносин має і те, що в Румунії, за офіційними даними, проживає майже 67 тис. українців (на думку Союзу українців Румунії, їх майже 250 тис), а в Україні майже 135 тис. румунів і понад 324 тис. молдаван (офіційний Бухарест не розрізняє молдаван і румунів), котрі мешкають здебільшого в Закарпатській, Чернівецькій та Одеській областях.

Румунія визнала незалежність України 8 січня 1992 p., а вже 1 лютого було встановлено дипломатичні відносини; 2 червня 1997 р. підписано Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією, робота над яким продовжувалась тривалий час і підписанню якого передувало 11 двосторонніх консультацій. Через кілька місяців він був ратифікований парламентом України. Договір заклав правовий фундамент розвитку двосторонніх відносин. Окрім традиційних пунктів, притаманних договорам такого рівня, він містив і специфічні пункти. Так, країни підтвердили «непорушний існуючий кордон між Україною і Румунією», зобов’язалися утримуватись від будь-яких територіальних претензій. Румунія домоглась протекції для національних меншин (румунів) в Україні, зокрема внаслідок створення «єврореґіонів». Паралельно було укладено додаткову Угоду про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон.

Румунія фактично єдина країна, з якою Україна не розв’язала питання делімітації (позначення на мапі) кордону, причому і морської ділянки, і сухопутної. Переговорний процес, розпочавшись 1997 p., завершився у 2000 р. підписанням двох документів. Йдеться про Договір про режим державного кордону й Угоду про розмежування континентального шельфу та виняткових економічних зон у Чорному морі. Однак переговори гальмувалися. Одним із ключових моментів став острів Зміїний. Він був «каменем спотикання» ще до підписання основного договору. Бухарест переконував, що він має відійти румунській стороні, оскільки Україні дістався у спадок від СРСР, який колись забрав острів у Румунії за пактом Молотова-Ріббентропа. Його статус як острова, придатного для проживання і використання в народногосподарських цілях (а саме це твердження обстоює Київ) викликав заперечення Бухареста, де вважають острів Зміїний скелею, непридатною для проживання та ведення сільського господарства. Суперечка не привертала б уваги, якби не дві причини. По-перше, міжнародним законодавством передбачено право островів на континентальний шельф. Оскільки Зміїний розташовано неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф перетинається з румунським.

По-друге, геологи цілком обґрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади газу і нафти високої якості. їх обсяги оцінюються в 10 млрд. м³ та 10 млрд. тонн відповідно.

Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу та виняткові економічні зони, що країни не допускають і такий варіант розвитку, як звернення в Міжнародний суд у Гаазі. Щоправда, звернутися туди Київ і Бухарест, відповідно до підписаних документів, мають право лише за умови укладення Договору про режим державного кордону або якщо одна з країн доведе звинувачення іншої країни у припиненні переговорів.

За словами українських експертів, на переговорах румунські дипломати мають намір модифікувати лінію проходження кордону. Вони на словах визнають непорушність кордонів України, а на практиці керуються таким принципом: закласти в Договір про режим державного кордону положення, спроможні в майбутньому його розірвати, що дасть румунам змогу претендувати на частину території України.

Прикладом може бути історія з п’ятьма островами в гирлі Дунаю. У Бухаресті пов’язують з ними долю договору і пропонують, щоб два з п’яти островів належали Румунії. Обґрунтовуючи позицію, румунські дипломати зазначають, що до тієї ділянки, де розташовано ці острови, необхідно застосовувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, зафіксований у радянсько-румунському договорі від 1961 р. Розуміючи делікатність ситуації, Румунія претендує лише на два з них.

Київ із пропозицією румунських дипломатів міг би погодитись, якби не той факт, що за старим радянсько-румунським договором 1961 р. усі п’ять островів від самого початку належать Україні. Перехід двох із них під юрисдикцію Румунії суперечитиме зафіксованому в українсько-румунському договорі 1997 р. принципу незмінності кордонів, оскільки румунська пропозиція закликає до зміни існуючих кордонів. На згаданій ділянці Дунаю (і це зафіксовано делімітаційними та демаркаційними документами) принцип головного судноплавного фарватеру річки не застосований, оскільки кордон встановлювався за іншими правилами.

Окрім того, що румунські дипломати хочуть створити прецедент, існує принаймні ще одна причина, у зв’язку з якою для Бухареста вкрай важливо заволодіти цими двома островами: при зміні їх приналежності змінюється і точка відліку виняткової економічної зони.

Президент України Л. Кучма і Президент Румунії І. Ілієску підписали у Чернівцях 17 червня 2003 р. Договір про режим українсько-румунського державного кордону, співпрацю і взаємну допомогу в прикордонних питаннях на десять років. Передбачено автоматичне продовження його дії, якщо сторони не виявляють іншого бажання. Головне положення документа полягало в тому, що він підтверджує лінію державного кордону, зафіксованого радянсько-румунським договором 1961 р. Всі положення, які стосуються лінії українсько-румунського кордону, не підлягають денонсації. Безумовно, всіх українсько-румунських проблем підписання договору не розв’яже. Так, залишається актуальною проблема розподілу та делімітації континентального шельфу і виняткової економічної зони кожної з держав.

Угорщина однією з перших визнала незалежність України через два дні після проведення в Україні референдуму з питання незалежності. Тобто вже 3 грудня 1991 р. між двома країнами були встановлені дипломатичні відносини, а через три дні укладено Договір про основи добросусідства та співробітництва між Україною й Угорською Республікою.

Перше іноземне посольство в Києві відкрила Угорщина. Україна також відкрила своє перше посольство саме в Будапешті. Співробітництво двох країн з того часу неухильно розвивається і за пройдений період досягло значних успіхів. Двосторонні зв’язки були врівноваженими, що стало результатом регулярних візитів на вищому рівні. Політичні контакти сприяли вивченню результатів двостороннього співробітництва, подальшому його розвиткові та пошуку нових підходів.

Триває взаємовигідне економічне співробітництво, що після періоду стагнації в середині 90-х років XX ст. набуло нових обертів. Традиційною та плідною є співпраця в аграрному секторі. Розширюються зв’язки у галузях освіти і культури, сфері захисту довкілля, зокрема в останні роки (ліквідація наслідків великих повеней). Водночас назріла потреба у спільних діях на регіональному рівні з метою розв’язання екологічних проблем на далеку перспективу.

На порядок денний висуваються також питання про співпрацю в аспекті євроінтеґрації, можливість співробітництва України з «Вишеградською четвіркою» (Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща), посилення заходів у боротьбі з тероризмом, питання захисту національних меншин: угорської – в Україні, української – в Угорщині. До речі, для такого регіону Україна й Угорщина є прикладом тісного співробітництва у сфері захисту національних меншин, які тут проживають, збереження їх культурної ідентичності.

В світлі євроінтеґраційних устремлінь двох країн особливого значення набуває прикордонне співробітництво – один з елементів створення єдиної Європи. Практична реалізація цього завдання матиме позитивний вплив на розвиток економічної співпраці прикордонних областей України й Угорщини та міжнародних обмінів. Взаємодія у цій сфері важлива і з огляду на прагнення обох країн мінімізувати для україно-угорських відносин можливі негативні наслідки розширення ЄС на Схід.

Збалансовані україно-угорські відносини створюють міцну основу для подальшого розвитку україно-угорського добросусідського співробітництва, визначення напрямів, які допоможуть підняти на вищий щабель розвитку взаємовідносини, щоб підвищити добробут двох народів, реалізувати інтеграційні євроатлантичні прагнення цих країн.

Співпраця з Туреччиною набуває для України особливого значення. Вона – найближчий сусід, історично пов'язана з Україною і належить до п’ятірки країн, з якими відносини останнім часом розвивались найінтенсивніше. Тому її проголошено стратегічним партнером України.

Туреччина визнала незалежність України 16 грудня 1991 р. Протокол про встановлення дипломатичних відносин було підписано 3 лютого 1992 р. 4 травня 1992 р. було підписано Договір про дружбу та співробітництво між Україною і Турецькою Республікою.

Після здобуття Україною незалежності між Києвом й Анкарою не виникало спірних питань. У розв’язанні проблем військової та економічної безпеки в регіоні Чорного моря, його демілітаризації безпосередньо зацікавлені обидві країни. Інтереси Туреччини й України багато в чому можуть збігатися в пошуку балансу сил у новій геополітичній ситуації, що склалася в останні роки. Туреччина – ключова держава для України у розвитку відносин з державами Середземномор’я та Близького Сходу. Зближення України з Туреччиною зумовлено взаємною зацікавленістю у транзиті енергоносіїв, компліментарністю економік, співпрацею у форматі Чорноморського економічного співробітництва тощо. Між Україною і Туреччиною існує багато спільного: обидві країни визнають політичну погоду в Чорноморському регіоні, мають однакову стратегічну мету, зокрема вступ до Євросоюзу та розбудову (на різних рівнях) відносин з НАТО. Україну цікавить розвиток двосторонніх торговельно-економічних відносин. Регулярні взаємні візити на вищому рівні з часу здобуття Україною незалежності – запорука вдосконалення різновекторних добросусідських контактів.

Туреччина – четвертий найбільший торговий партнер України (після Росії, Німеччини і Туркменії), а Україна – 16-й торговий партнер Туреччини.

Україна і Туреччина мають вагомі спільні геополітичні інтереси, зокрема збереження екології Чорного моря, ідентифікація транспортних шляхів, насамперед нафтопродуктів. Водночас із зацікавленістю обох країн в розвитку різноманітних зв’язків вагомим є забезпечення національних інтересів.

Ключовою темою україно-турецької співпраці має стати подальше посилення двостороннього партнерства, пошук шляхів для поновлення його конкретними справами та проектами.

Отже, європейська інтеграція передбачає складний і тривалий процес внутрішнього реформування, а також реформування відносин із третіми сторонами. До інтеграційного процесу належать багато обов’язкових стадій, які має пройти будь-яка країна, що має намір навіть у майбутньому стати складовою єдиної Європи. Це стосується і України: зволікання не додає дивідендів, а лише ускладнює процедури узгодження. Сам процес інтеграції повинен допомогти Україні розвинути сильнішу економіку, підвищить ефективність системи демократії та рівень внутрішнього розвитку. Звичайно, сильна економіка, ефективне господарювання потрібні, незалежно від того, до якого союзу країна воліла б пристати. Радше навпаки: чим вищий рівень економічної динаміки продемонструє країна, тим бажанішим партнером вона зможе стати у міжнародних відносинах. Загалом оцінюючи досягнення України у процесі європейської інтеграції, зазначимо, що відбулось часткове входження України до означених структур, закладено підвалини для подальшої інтеграції в європейський економічний простір і сферу безпеки.