Тегеранська конференція

1943 рік став переможним у ході Другої світової війни. Вирішальні успіхи на східному фронті (розгром армії вермахту під Сталінградом і Курськом, наступ радянських військ на Лівобережній Україні), а також успішні дії англо-американських військ у Північній Африці та на Середземноморському театрі воєнних дій спричинили глибоку кризу фашистського блоку і початок його розвалу. Поразка гітлерівської Німеччини та її союзників у війні вже ні в кого не викликала сумнівів.

Наближення кінця війни об’єктивно вимагало від союзників узгодженого вирішення питань щодо подальшого ведення війни та нової воєнної організації світу. Важливу роль у практичній постановці цих питань відіграла Московська конференція міністрів закордонних справ СРСР, Великої Британії й США. Проте це не означає, що питання майбутнього устрою світу до її скликання були поза увагою лідерів союзних держав і урядів країн-учасників антигітлерівської коаліції. Із вступом СРСР у світову війну у постановочному вигляді ці питання були зафіксовані в Атлантичній хартії і Декларації СРСР від 24 вересня 1941 р.

Вироблення й прийняття СРСР, США й Великою Британією спільних рішень про повоєнне врегулювання, як і про військову взаємодію, відбувалося з великими труднощами з огляду на серйозні розбіжності їх інтересів у Європі й інших районах світу. Об’єднуючись прагненням до військового розгрому агресорів, кожна з цих держав мала власні далекоглядні цілі.

Позиція й цілі Радянського Союзу у загальній формі було викладено у промові Сталіна 3 липня 1941 р.: ліквідація небезпеки в радянській країні у зв’язку з нападом на неї Німеччини, звільнення радянської території, надання допомоги народам окупованих європейських країн, спільна з народами Європи і Америки боротьба за свободу. В особистому посланні Черчіллю від 8 листопада 1941 р. він запропонував дійти згоди стосовно як цілей війни, так і планів організації світу та укладення між СРСР і Великобританією угоди про взаємну допомогу, що стане запорукою ясності у взаємовідносинах і взаємної довіри.

Проголошені у промові загальні цілі радянського уряду були покладені в основу роботи народного комісаріату закордонних справ з вироблення порядку планування повоєнного устрою. Для цього у січні 1942 р. було створено спеціальну комісію на чолі з Молотовим, перед якою були поставлені конкретні завдання з підготовки відповідних дипломатичних матеріалів. Спираючись на них в переговорах із союзниками в 1942 р., радянський уряд уже чітко окреслив свої геостратегічні інтереси, а саме – зміцнення безпеки, насамперед на західних і північно-західних кордонах СРСР, розширення сфер військового й політичного впливу.

Практична підготовка повоєнного врегулювання і мирних переговорів в СРСР почалася з осені 1943 р., коли ініціатива у військових діях проти Німеччини остаточно закріпилася за радянським військовим командуванням. Радянськими планами передбачалося визволення народів Європи від нацистських загарбників і сприяння їм у відновленні своїх національних держав; встановлення в Європі такого порядку, який повністю виключав би можливість нової агресії з боку Німеччини; розвиток тривалого економічного, політичного й культурного співробітництва народів Європи.

Деталізацією концепції майбутнього влаштування світу займався Наркомат закордонних справ СРСР. За рішенням політбюро ЦК ВКП(б) у вересні 1943 р. при ньому було створено дві комісії – з питань мирних договорів і повоєнного устрою на чолі з М. Литвиновим і з питань перемир’я на чолі з К. Ворошиловим. Дещо пізніше було створено ще одну комісію – з відшкодування збитків, завданих Радянському Союзу Німеччиною та її союзниками.

Комісії розробили значну кількість документів, які складали обриси радянського плану майбутнього влаштування світу. Намічена ним радянська «максимальна» сфера інтересів і зон безпеки включала широкий перелік країн – Фінляндію, Швецію, Польщу, Угорщину, Чехословаччину, Румунію, слов’янські країни Балканського півострова, Туреччину. По суті йшлося про те, щоб створити по всьому периметру радянських кордонів у Європі пояс держав, зовнішня політика й оборона яких перебували б під радянським впливом.

Західні союзники в роки війни співпрацювали з СРСР у різних формах, проте у їхній політиці простежувалося прагнення до обмеження військової допомоги й міжнародного впливу радянської держави. Тривале зволікання з відкриттям другого фронту свідчило про розрахунки США й Великобританії максимально применшити її роль також у повоєнному облаштуванні світу. При цьому повоєнні цільові настанови американських і британських правлячих кіл, у свою чергу, суттєво відрізнялись одна від одної.

До інтересів Великобританії входила реставрація колишніх політичних режимів, відновлення вигідного для себе балансу сил у континентальній Європі та в Азії, позицій провідної світової й колоніальної держави. Однак поспішати з оприлюдненням своїх повоєнних планів британський уряд не поспішав, вичікуючи наслідків боротьби з країнами фашистського блоку, передусім на радянсько-німецькому фронті.

Після візиту до Москви в серпні 1942 р. і переговорів зі Сталіним, Черчілль уже не виключаючи вірогідність майбутньої перемоги СРСР і його посилення, запропонував військовому кабінету об’єднати під егідою Великобританії європейські країни для протистояння «російському варварству». У цьому аспекті розвивалась ідея створення трьох регіональних Рад – у справах Європи, Азії та Америки, при чому головна роль відводилась контрольованій Лондоном Раді Європи, якій були б підпорядковані скандинавська, балканська і дунайська конфедерації, на створення яких після війни сподівався Черчілль.

У 1943 р., коли стала очевидною здатність Радянського Союзу, без військового втручання на європейському континенті США і Великобританії, перемогти Німеччину, Черчілль намагається перевести питання повоєнного устрою світу у практичну площину. У березні 1943 р. з відповідними інструкціями він направляє до Вашингтона керівника англійського Міністерства закордонних справ Ідена для переговорів з американськими політичними керівниками. У процесі тритижневих переговорів з президентом Рузвельтом і державним секретарем були обговорені питання щодо Німеччини і Далекого Сходу, а також розглянуті інтереси СРСР. Щодо нього обидві сторони погодилися, хоча і з певними застереженнями, на приєднання Прибалтійських країн до СРСР, а також на визнання його кордонів з Польщею по «лінії Керзона». Учасники переговорів дійшли згоди й щодо приєднання до Радянського Союзу Бессарабії, оскільки Росія володіла нею до 1917 р.

Щодо Німеччини Рузвельт та Іден погодилися з тим, що вона має бути розділена і що Австрія має знову стати незалежною державою. Стосовно Далекого Сходу Іден запропонував, щоб тихоокеанські острови, які перебували під мандатом Японії, були передані Сполученим Штатам, але при цьому негативно сприйняв ідею Рузвельта про відновлення мандатної системи.

Доречним буде відзначити, що перед поїздкою у Вашингтон і після повернення в Лондон Іден інформував радянського посла Майського про мету й тематику англо-американських переговорів, підкресливши, зокрема важливість участі СРСР у повоєнній розбудові Європи.

У Сполучених Штатах Америки виробленням їх політичної позиції щодо проблем повоєнного облаштування світу займалася неурядова організація – Рада з питань зовнішніх зносин, а після вступу США у війну основне планування зосередилось у держдепартаменті, при якому було створено Дорадчий комітет з питань зовнішньої політики. США готувалися відігравати роль лідера на міжнародній арені після закінчення Другої світової війни. Інструмент для забезпечення американського панування президент і його прихильники вбачали у новій ширшій і досконалішій, порівняно з Лігою Націй, міжнародній організації.

Рузвельт виступав одним з головних ініціаторів створення міжнародної системи безпеки, основу якої складали б США, СРСР, Великобританія та Китай. Великого значення він надавав виробленню концепції відповідальності великих держав за підтримання миру. Свої погляди щодо цього він викладав на зустрічах з Молотовим у 1942 р., з Черчіллем у травні 1943 р., на зустрічах з дипломатами Британії та інших країн.

Сфера повоєнних інтересів США охоплювала Європу, Азіатсько-Тихоокеанський регіон та інші регіони світу. В їх програму глобальної стратегії та політики вписувалися вимоги про встановлення міжнародної опіки над володіннями колоніальних держав. Водночас американська дипломатія з підозрою ставилась до планів створення західноєвропейського блоку, розглядаючи його як перешкоду для створення міжнародної організації. Рузвельта дратували виступи Черчілля стосовно Ради Європи. Надмірне посилення європейських позицій Великобританії, зокрема намагання закріпити її повоєнний вплив у Греції, Італії, Франції або на Балканах і Близькому Сході, не заохочувалися Вашингтоном і принагідне оспорювалися політиками, що спричинило серйозні розбіжності. Тим не менш співробітництво з Британією, за всіх ускладнювальних обставин, США вважали важливою умовою реалізації прийнятного для себе повоєнного світового устрою.

Ідея повоєнного американського лідерства поєднувалася у Рузвельта з розумінням важливості закріплення позитивних зрушень у відносинах США й СРСР. Тому він надавав важливого значення оцінкам і рекомендаціям політичних і військових діячів, які розглядали СРСР як могутнього військового союзника США для розгрому Німеччини та Японії і як ділового партнера у повоєнному світі. Спираючись на рекомендації експертів, уряд США схвалив відповідні інструкції, якими повинна була керуватись американська делегація на Московській конференції міністрів закордонних справ союзних держав. В інструкції зазначалося, що в переговорах делегація США повинна взяти до уваги таке: по-перше, поразка Німеччини залежить від повного співробітництва з Радянським Союзом; по-друге, після поразки Німеччини він зможе у воєнному плані домогтися будь-якого бажаного для нього територіального устрою у Центральній Європі й на Балканах; по-третє, бажана повна участь СРСР у війні проти Японії після поразки Німеччини для нанесення швидкої та нищівної поразки Японії.

Конференція міністрів закордонних справ СРСР, США і Великобританії відбулася у Москві 19-30 жовтня 1943 р., її значення зумовлене тим фактом, що вперше за розглядуваний період відбулася спільна нарада міністрів головних держав антигітлерівської коаліції. Але головне її значення у тому, що на ній було розглянуто широке коло важливих питань і прийнято блок документів, що визначали характер і зміст військового і політичного співробітництва союзних держав у подальшому веденні війни та у розв’язанні проблем повоєнного устрою світу.

Московська конференція одностайно зробила важливий крок щодо визнання Китаю четвертим рівноправним партнером. Прийнята на конференції Декларація чотирьох держав засвідчила особливу роль СРСР, США, Великобританії та Китаю у питаннях міжнародної безпеки, згода і співробітництво між якими усували можливість серйозного конфлікту світового масштабу в майбутньому.

Важливе значення мало створення Московською конференцією Європейської консультативної комісії (ЄКК), наділеної широкими повноваженнями, її завданням було вивчення європейських проблем і вироблення в міру розвитку обстановки спільних рекомендацій урядам Великої трійки. В англо-радяно-американському комюніке про конференцію констатувалося, що ЄКК створена для забезпечення якнайтіснішого співробітництва між урядами цих держав у європейських питаннях.

Московська конференція прийняла також рішення щодо спеціальних проблем, пов’язаних з Італією і Австрією. Виокремлення в рішеннях конференції цих двох держав було наслідком різних причин. Поразка Італії і падіння фашистського уряду створювали передумови для остаточної ліквідації фашизму і прийняття рішення щодо її подальшого розвитку в повоєнний період. Австрія ж, як жертва агресії нацистської Німеччини, не мала жодного представництва своїх інтересів і визвольних устремлінь, і її майбутнє у повоєнному світі також мало стати предметом вирішення великих держав.

Декларація трьох держав щодо Італії забезпечувала умови її демократичного розвитку, відновлення демократичних прав італійського народу, у тому числі права обирати свою власну форму правління. Декларація трьох держав щодо Австрії визнавала приєднання її до Німеччини 15 березня 1938 р. незаконним актом, що стало підставою головним державам антигітлерівської коаліції виступити за свободу і незалежність Австрії.

Серед розглянутих рішень і незалежно від них конференція схвалила також важливу Декларацію про відповідальність гітлерівців за здійснювані злочини щодо народів поневолених країн. У Декларації зазначалося, що злочинці будуть покарані спільним рішенням урядів союзних держав.

Своїми постановами Московська конференція міністрів закордонних справ створила сприятливу атмосферу для подальшого розвитку міжнародного співробітництва, що засвідчило її рішення про зустріч найближчим часом голів урядів трьох держав у Тегерані.

Зустріч голів урядів трьох великих держав – Сталіна, Рузвельта, Черчілля та їх політичних і військових радників відбулася в Тегерані з 28 листопада по 1 грудня 1943 р. Голови урядів розглянули низку політичних і військових проблем, пов’язаних з подальшим існуванням і діями антигітлерівської коаліції. Одним з головних питань, як і раніше, було питання про другий фронт. Його значення визначалося тим, що на час скликання конференції війна вступила у вирішальний період, і часу для вирішення розбіжностей у поглядах про шляхи і способи її завершення історія не залишає.

У воєнному плані йшлося про висадку в Нормандії, призначену на 1 травня 1944 р. Черчілль, як і раніше, наполягав на одночасному проведенні операції на Балканах, але натрапив на рішуче заперечення Сталіна, якого підтримав Рузвельт.

У результаті гострої політики, наслідки якої важко передбачити, було прийнято компромісний варіант: англійці погодились провести одночасно форсування Ла-Маншу і вторгнення в Південну Францію, а Сталін, у свою чергу, пообіцяв організацію наступу Червоної Армії відразу після висадки англо-американських військ у Північній Франції.

Отже, рішення про відкриття другого фронту було нарешті прийняте, а дії союзних збройних сил у Західній Європі та Червоної Армії на радянсько-німецькому фронті узгоджені за термінами і цілями. Західні союзники підписали документ, що містив рішення США та Великобританії розпочати вторгнення через Ла-Манш у травні 1944 р.

Однією з найскладніших проблем, для розв’язання якої необхідно було узгодження позицій союзників, було німецьке питання. З цього питання була прийнята Декларація трьох держав, яка, щоправда, містила тільки загальні положення про позбавлення Німеччини військової сили і остаточного звільнення німецького народу від нацизму.

Щодо конкретних деталей німецької проблеми на Тегеранській конференції єдність поглядів її учасників виявилась тільки в одному питанні: після війни Німеччина повинна бути розділена. Серйозні розходження виникли стосовно принципів розділу.

Американська сторона виступила з пропозицією розчленувати Німеччину на п’ять автономних держав. Кільський канал, Гамбург, Рур і Саар передбачалося передати під міжнародний контроль Об’єднаних націй.

Черчілль виступав за створення трьох держав – Пруссії, Центральної Німеччини і Південної Німеччини, сподіваючись включити останню в проектовану Великобританією Дунайську конфедерацію.

Сталін виступив із запереченням обох проектів, зокрема англійського плану створення нових об’єднань держав. Запропонований ним проект базувався на скороченні території Пруссії за рахунок Рейнської провінції, Вестфалії та інших територій, що безпосередньо стосувались західного кордону Польщі. Сталін заявив, що поляки мають відсунути свій кордон аж до Одеру. Водночас він прихильно сприйняв ідею створення систем військових баз у Німеччині та за її межами, за допомогою яких можна було б контролювати Німеччину. Він висловився за створення подібної системи і в Японії.

Розбіжності в поглядах на різні аспекти німецького питання завадили прийняттю конкретних постанов про майбутню долю цієї країни, тому було вирішено передати його на подальший розгляд до Європейської консультативної комісії в Лондоні.

Другим питанням, стосовно якого Тегеранська конференція не прийшла до остаточної думки, було питання про створення нової міжнародної організації.

Рузвельт запропонував схему, за якою Організація Об’єднаних Націй складалася б з трьох органів: Асамблеї, яка охоплює всіх членів нової організації; Виконавчого комітету для вирішення невійськових питань, куди входили б США, Великобританія, СРСР, Китай і чотири держави з регіонів. Нарешті, третій орган, якого Рузвельт назвав «Чотири Поліцейських» (США, СРСР, Великобританія і Китай), повинен був мати право негайного воєнного втручання у разі виникнення будь-якої небезпеки і загрози миру. На практиці це означало верховенство Великої четвірки, яка не зважає на думку інших держав і у запропонованій Рузвельтом формі не могла отримати необхідної підтримки з їх боку. Тому даний проект виявився неприйнятим.

По завершенні конференції були опубліковані офіційне комюніке та декларація трьох держав по Ірану. У декларації визнавався вклад Ірану в справу ведення війни проти спільного ворога, висловлювалося розуміння бажання іранського уряду зберегти незалежність, суверенітет і недоторканність Ірану.

Одночасно з документами Тегеранської конференції була опублікована й декларація про Японію, вироблена учасниками конференції, яка відбулася напередодні тегеранської зустрічі голів урядів трьох великих держав 22-26 листопада 1943 р. у Каїрі. У ній взяли участь Рузвельт, Черчілль і Чан Кайші, який представляв інтереси Китаю. Основними питаннями переговорів були організація подальших військових дій проти Японії та повоєнне врегулювання на Далекому Сході, майбутнє Китаю, приєднання СРСР до війни з Японією.

Основні рішення Каїрської конференції були прийняті під час першої зустрічі і знайшли відображення в оприлюдненій 1 грудня 1943 р. декларації керівників трьох держав, яка стала основою для подальшого розвитку подій на Далекому Сході. Вона проголошувала мету війни, яку вели там три держави, – завдання поразки Японії і покарання її за агресію. Автори декларації заявляли, що не прагнуть будь-яких завоювань для себе, і всупереч своїй попередній політиці поступок Японії виступають за позбавлення цієї країни її загарбувань.

У рішеннях Каїрської конференції констатувалося, що метою учасників переговорів є позбавлення Японії всіх островів на Тихому океані, які вона загарбала або окупувала з початку Першої світової війни 1914 р. Особливого значення лідери трьох держав надавали поверненню територій, відторгнутих від Китаю. Каїрська конференція визнавала за Китаєм право на повернення захоплених Японією територій безвідносно до того, коли це було здійснено. Серед цих територій називалися Маньчжурія, острів Формоза та Пескадорські острови.

Учасники конференції обговорили також питання щодо Кореї. Серед чинників, що зумовили необхідність розгляду корейського питання у міжнародній площині, важливе значення мали зростаюча роль Китаю у війні проти Японії, а також боротьба самого корейського народу за свободу. Події, що відбувалися на азіатському континенті, спонукали західні держави включити в декларацію своє бажання бачити Корею вільною і незалежною.

Під час другої зустрічі в Каїрі, відразу по закінченню Тегеранської конференції, Рузвельт і Черчілль провели переговори з президентом Турецької республіки та міністром закордонних справ, їх метою було втягнути Туреччину у війну, що сприяло б намірам Великобританії здійснити наступ на Балканах. Проте турки відповіли відмовою, мотивуючи її недостатністю їхніх сил.

Отже, Тегеранська і Каїрська конференції завершили період боротьби за створення другого фронту в Європі. Наприкінці 1943 р. після тривалих і гострих дискусій були нарешті прийняті рішення, намічені основи планів узгоджених операцій і організації збройних сил для ведення війни в Європі і призначений верховний командувач для проведення операцій «Оверлорд» – американський генерал Дуайт Д. Ейзенхауер.

1944 р. ознаменувався новими успіхами Червоної Армії. В середині січня 1944 р. розпочався наступ двох радянських фронтів з метою ліквідації блокади Ленінграда, наслідком якого стала ліквідація ворожого угруповання. У ході подальшого наступу, який тривав до кінця лютого, було звільнено від окупантів значні території Ленінградської та Калінінської областей, радянські війська ввійшли на територію Естонії.

Успішно розгорталися бойові операції й на південно-західному напрямку. У ході кількох великих операцій радянські війська звільнили від окупантів Правобережну Україну і наприкінці березня вийшли на кордон з Румунією. У квітні 1944 р. Червона Армія розпочала боротьбу за Крим, а в середині травня місто Севастополь і весь півострів було очищено від окупантів.

За цих умов проблема відкриття другого фронту в Європі набирала нового звучання. Правлячі кола США та Великобританії не могли не усвідомлювати, що радянські збройні сили здатні власними зусиллями розгромити ворога, що означало б присутність радянських військ на території багатьох європейських країн, у тому числі й Німеччини. Тому в січні 1944 р. розпочалася активна підготовка англо-американських військ до вторгнення у Північну Францію та допоміжного удару в Південній Франції.

6 червня 1944 р. розпочалася операція «Оверлорд» – найбільша десантна операція Другої світової війни. Захопивши й розширивши плацдарм на французькому березі, 25 липня розпочато наступ у Нормандії та завдано серйозної поразки німецько-фашистським військам на півночі Франції. 3 вересня 1944 р. війська союзників визволили столицю Бельгії Брюссель.

Наприкінці серпня 1944 р. у Париж увійшли частини військ французького Тимчасового уряду на чолі з генералом де Голлем. Швидке визволення Франції, у якому брали участь частини регулярної французької армії та сили опору, поставило перед союзниками проблеми, до розв’язання яких вони не були готові. Однією з таких проблем було ставлення союзників до Тимчасового уряду. Союзницькі держави не погоджувалися визнати цей уряд і ставилися до нього лише як до уряду, що існує де-факто. Лідери Великобританії та США, зокрема Рузвельт, мали намір передати управління у Франції спільній військовій адміністрації союзників. Проте ентузіазм французів, з яким вони зустріли сформування 8 вересня 1944 р. уряду, до якого ввійшли керівники Руху Опору, змусив визнати, що уряд спирається на підтримку народних мас. На вересень 1944 р. майже вся територія Франції була звільнена від окупантів. 23 жовтня 1944 р. Великобританія, Сполучені Штати та СРСР, а за ними інші держави визнали Тимчасовий уряд Франції де-юре.

На початку січня 1945 р. Черчілль у Парижі оголосив ухвалу про прийняття Франції четвертим членом Європейської консультативної комісії. Відразу після визнання уряду Франції та її прийняття до співдружності великих держав генерал де Голль і міністр закордонних справ Бідо планували укласти союзи з Великобританією та Радянським Союзом. Але реалізувати план французькому уряду вдалося частково. Через невирішеність англо-французьких суперечностей на Близькому Сході підписання англо-французького договору не мало найближчої перспективи. Переговори французької делегації у Москві на початку грудня 1944 р. закінчились укладенням договору про союз та взаємодопомогу, підписаного Бідо і Молотовим. Договір був спрямований виключно проти Німеччини. Сторони брали на себе зобов’язання продовжувати війну до остаточної перемоги, не вступати до будь-якої коаліції, спрямованої проти однієї зі сторін, та надавати одна одній можливу економічну допомогу.

Вторгнення союзних військ у Західну Європу суттєво полегшало становище на радянсько-німецькому фронті, що дозволило радянському командуванню провести ряд наступальних операції на різних напрямках. Результатом цих операцій стали звільнення 8 жовтня 1944 р. усієї України від нацистських окупантів і вступ радянських військ на території країн Східної Європи.

Успіхи Радянської Армії влітку і восени 1944 р. спричинили розвал блоку фашистських держав. Під ударами радянських військ сателіти Німеччини один за одним виходили з блоку і укладали угоди про перемир’я з СРСР. Упродовж вересня-жовтня було підписано угоди з Румунією (12 вересня 1944 р.), Фінляндією (19 вересня 1944 р.), Болгарією (26 жовтня 1944 р.). Найдовше чинила опір Хортистська Угорщина, але після тривалої облоги Будапешта 20 січня 1945 р. й вона змушена була укласти угоду про перемир’я.

За цими угодами вирішувалися важливі політичні питання, зокрема відновлювалися кордони названих країн у межах, які існували до липня 1940 р.; Радянському Союзу поверталися Бессарабія, Північна Буковина і території, передані Фінляндії за договором 12 березня 1940 р. Болгарські війська повинні були залишити грецькі та югославські території. Фінляндія та Румунія розірвали дипломатичні відносини, а Болгарія оголосила війну своєму колишньому союзнику.

Подальший хід подій поставив головні держави антигітлерівської коаліції перед необхідністю вирішення багатьох завдань, як визначених на конференціях переломного періоду війни, так і нових, що випливали з факту невідворотної близької поразки Німеччини.