Зовнішня політика СРСР: зміцнення геостратегічних позицій у початковій фазі війни

На початку Другої світової війни Радянський союз дотримувався нейтралітету. Документи і факти свідчать, що Сталін у своїх планах і діях виходив не стільки з комплексу домовленостей, пов’язаних із пактом від 23 серпня, скільки з реального розвитку подій. Важливими чинниками, що суттєво впливали на наступні рішення радянського керівництва, були блискавичний розгром польської армії вермахтом, що приголомшив всю Європу, і «дивна війна» на Заході замість очікуваних активних дій протиборствуючих сторін.

Перед радянським керівництвом постало питання: чи будуть німці виконувати серпневі домовленості чи ні? Як за таких умов повинна діяти радянське зовнішньополітичне відомство? Між тим, з першого дня війни Німеччина почала активно підштовхувати СРСР до участі у воєнних діях проти Польщі. Особливо наполегливо щодо цього керівництво Німеччини почало тиснути на СРСР після вступу у війну Великобританії та Франції. Німецькі лідери сподівалися, що західні держави в такому разі оголосять війну Радянському Союзу, і він виявиться втягнутим у війну на боці Німеччини як її союзник.

Слід віддати належне радянській дипломатії. Вона так обставила введення Червоної Армії у Польщу, що зуміла переконати польське керівництво у вимушеності цього кроку, уникнувши таким чином стану війни з Польщею, а послів 24 держав, які мали дипломатичні відносини з СРСР, – у тому, що він продовжує зберігати нейтралітет у війні. Вторгнення радянських військ у Польщу надало Радянському Союзу додаткової ваги: по-перше, підписання 28 вересня 1939 р. радянсько-німецького «Договору про дружбу і кордон» дозволило чітко визначити кордон між Німеччиною й СРСР по міжнародно визнаній «лінії Керзона», а отже, уникнути всього, що в майбутньому могло спричинити тертя між ними; по-друге, Західна Україна і Західна Білорусія влилися до складу СРСР; по-третє, Москва отримала свободу дій у Прибалтиці і могла розпочати реалізацію першого пункту таємного протоколу від 23 серпня, що стосувався Прибалтійських країн – Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви.

Міжнародна обстановка наприкінці вересня диктувала радянському керівництву конкретні форми політики стосовно країн Прибалтики, не вдаючись до територіально-політичного їх устрою. Цілком природно, що в умовах війни на перший план вийшли міркування військового характеру, щодо розміщення радянських військ і військово-морських баз у Прибалтиці з тим, щоб тримати вермахт якомога далі на захід від кордону. Становище країн, розташованих між такими протиборствуючими державами, як СРСР і Німеччина, було безнадійним.

Тому ультимативну пропозицію Радянського Союзу на початку жовтня 1939 р. про укладання угод про взаємодопомогу урядів Литви, Латвії та Естонії сприйняли як найменше лихо. Сторони зобов’язались надавати одна одній допомогу, включно до військової. Передбачалося створення на території Латвії, Естонії і Литви військових баз і розміщення на них контингентів радянських військових частин чисельність по 25 тис, осіб (у Литві – 20 тис.). На той час ці угоди ще не торкалися суспільного і державного устрою Прибалтійських країн. Як по лінії Наркомату закордонних справ, так і директивами військового відомства гарнізонам радянських військ роз’яснювалось, що вони не мають права втручатися у внутрішній устрій цих країн, у їхні політичні справи і соціальний лад.

Отже восени 1939 р. радянський уряд, діяв в рамках, визначених таємним протоколом, водночас демонструючи дотримання норм міжнародного права. Свідченням цього є і форма договорів з Прибалтійськими країнами, і дотримання умов цих договорів, у всякому разі – до літа 1940 р., коли стратегічна обстановка в Європі різко змінилася.

Західні держави восени 1939 р. не ризикнули оголосити війну Радянському Союзу у відповідь на його дії в Польщі та Прибалтиці. Уряди Великобританії та Франції вирішили, що доцільніше продовжувати підтримувати дипломатичні відносини з СРСР, щоб утримати його від подальшого зближення з Німеччиною. Крім того, введення радянських військ у східні райони Польщі і Прибалтійські країни розглядалося ними як звуження економічної і стратегічної бази німецького рейху. На думку У. Черчілля, створювався «східний фронт» стримування Німеччини.

У ті ж дні, коли укладалися договори СРСР з країнами Прибалтики, радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з пропозицією розпочати переговори про врегулювання низки територіальних питань. У Москві побоювались, що територія Фінляндії може бути використана іншими країнами у війні проти СРСР.

Як і у випадку з Прибалтійськими країнами, радянський уряд запропонував Фінляндії укласти договір про взаємну допомогу. Проте західні держави переконали Фінляндію, що вона повинна чинити протидію Радянському Союзу. До цього схилялися й урядові кола цієї країни.

Переговори розпочалися 12 жовтня 1939 р. і тривали з перервою упродовж місяця. Радянський Союз був представлений делегацією, до складу якої входили Й. Сталін і В. Молотов, фінську делегацію очолював авторитетний політик Ю. Паасіківі – посол Фінляндії в Швеції.

Радянські пропозиції про укладання з Фінляндією договору, подібного до угод з країнами Прибалтики, були відхилені фінською стороною. Радянська делегація висунула іншу пропозицію – відсунути кордон на Карельському півострові на кілька десятків кілометрів на північ від Ленінграда, передати СРСР декілька островів у Фінській затоці, частину території півостровів Рибачий і Середній у Баренцовому морі в обмін на удвічі більшу територію у радянський Карелії. Радянською стороною було також запропоновано здати СРСР в оренду півострів Ханко для будівництва там військово-морської бази. Але й ці пропозиції були відхилені фінською делегацією.

Наразившись на спротив своїм пропозиціям, радянська сторона почала схилятись до розв’язання проблем військовими засобами. 13 листопада 1939 р. переговори було перервано. 26 листопада 1939 р. радянський уряд офіційно заявив, що фінська артилерія обстріляла радянську територію поблизу прикордонного села Майніла, у зв’язку з чим пропонувалось відвести фінські війська на 25-30 км від кордону. Фінляндія висловила готовність рзпочати переговори з питання про обопільне відведення військ від кордону. Фінська пропозиція створювала можливість у ході переговорів знайти прийнятне політичне вирішення питання, але Москва вже зробила вибір на користь силового варіанта. Такому вибору сприяло, швидше за все, помилкове уявлення сталінського оточення, що війна з Фінляндією буде легкою і короткочасною. Свою роль відіграла й впевненість Сталіна у невтручанні західних держав у радянсько-фінський конфлікт, оскільки вони зайняті проблемами, пов’язаними з війною проти Німеччини.

28 листопада 1939 р. радянський уряд заявив, що вважає себе вільним від зобов’язань, взятих за пактом про ненапад. 30 листопада 1939 р. без оголошення війни війська Ленінградського округу перейшли фінський кордон. Почалася радянсько-фінська війна, яка в історії відома ще й як «зимова війна».

1 грудня 1939 р. в м. Теріокі на противагу законному уряду Фінляндії було створено прорадянський «уряд Демократичної Фінляндської республіки» на чолі з відомим діячем фінської компартії і Комінтерну О. Куусіненом. Уряд СРСР визнав його як єдиного, що представляє Фінляндію, і вже на другий день уклав з ним договір про взаємну допомогу і дружбу.

На засіданні Ліги Націй, радянський нарком іноземних справ В. Молотов відмовився обговорювати питання, чи демонстрував Радянський Союз перед початком агресії пакт про ненапад з Фінляндією і мирний договір 1921 р. 14 грудня 1939 р. Ліга Націй засудила дії СРСР і позбавила його членства у цій організації.

Зрозуміло, що фінська армія не могла тривалий час протистояти значно переважаючій кількості радянських військ. Тому фінське керівництво було змушене активізувати переговори про мир, що розпочалися в січні 1940 р. 12 березня 1940 р. між СРСР і Фінляндією був укладений мирний договір.

Радянський Союз значно поліпшив своє стратегічне становище на північному заході й півночі. До нього відходили Карельський перешийок і деякі інші території, півострів Ханко Радянський Союз отримав в оренду. Разом з тим, поряд з серйозними територіальними здобутками, СРСР зазнав значних людських втрат, моральної і політичної шкоди. В ході бойових дій виявилися недоліки Червоної Армії в організації, тактиці, озброєнні та управлінні військами, що сприяло утвердженню на Заході, в тому числі у Німеччині, думки про її слабкість.

Принагідно зазначимо, що впевненість Сталіна у невтручанні західних держав у радянсько-фінський конфлікт виправдалася не сповна. У Лондоні й Парижі розроблялися плани допомоги Фінляндії у воєнних діях проти СРСР. Для відправки у Фінляндію готувалися 150-тисячний експедиційний корпус і авіаційні частини. Проте Швеція і Норвегія не дали згоди на пропуск цих сил через свої території.

Погіршувались і відносини СРСР з головним партнером у Європі – Німеччиною, особливо після того, як війська вермахту у травні 1940 р. розгорнули успішний наступ у Західній Європі. Радянському Союзу доводилося враховувати і швидке наближення кінця воєнних дій на Заході, і можливість перекидання вивільнених німецьких військ на Схід. Сталін отримав інформацію про початок їх зосередження у Східній Пруссії, що не виключало загрози німецького вторгнення у Прибалтику. Радянське керівництво не могло не враховувати і даних розвідки про загострення політичної ситуації в Прибалтиці з початком радянсько-фінської війни та про посилення пронімецьких настроїв у правлячих колах, зокрема у багатьох вищих військових і політичних діячів Прибалтики.

У зв’язку з цим радянський уряд у середині липня 1940 р. направив ноти керівництву Литви, Латвії та Естонії, в яких наголошував на необхідності й невідкладності сформування в них таких урядів, які могли б забезпечити «чесне проведення в життя» договорів з СРСР про взаємну допомогу. Поряд з цим було висунуто вимогу збільшити чисельність радянських військ у Прибалтиці.

У липні 1940 р. у Прибалтійських республіках відбулися вибори до парламентів, у яких більшість місць посіли представники лівих сил. Новообрані парламенти проголосили у своїх республіках радянську владу і прийняли рішення клопотати перед Верховною Радою СРСР про прийняття Радянської Литви, Радянської Латвії і Радянської Естонії до складу Радянського Союзу. У серпні 1940 р. їхнє прохання було задоволене.

Влітку 1940 р. постало питання й про зміцнення південно-західних кордонів СРСР. Йшлося насамперед про повернення Бессарабії, що перебувала у складі Румунії. Про необхідність невідкладного вирішення цього питання Молотов заявив німецькому послу в Москві Шуленбургу 23 червня. При цьому Молотов висловив сподівання, що Німеччина не буде чинити перешкод і підтримає радянські дії. Через три дні радянський уряд передав румунському керівництву заяву, в якій містилася вимога приступити разом з Румунією до негайного вирішення питання про повернення Бессарабії, а разом з нею Північної Буковини Радянському Союзу. Уряд Румунії у відповідь на заяву дав згоду тільки на ведення переговорів з цих питань. 27 червня СРСР в ультимативній формі висунув вимогу до 28 червня очистити від румунських військ територію Бессарабії і Північної Буковини.

28 червня 1940 р. Червона Армія вступила в Бессарабію і Північну Буковину. 2 серпня на більшій частині Бессарабії і Молдавської автономної республіки, яка існувала з 1924 р. на правому березі Дністра, було створено Молдавську РСР. Північна Буковина і південні райони Бессарабії ввійшли до складу Української РСР.

Таким чином, унаслідок активної, часом агресивної, зовнішньої політики Радянський Союз зумів протягом одного року значно приростити свою територію і кількість населення за рахунок включення до свого складу Західної України, Західної Білорусії, Прибалтійських республік, Бессарабії та Північної Буковини, значною мірою зміцнити своє геостратегічне становище.

5.3. Вступ СРСР та США у Другу світову війну. Створення антигітлерівської коаліції (червень 1941 – червень 1942 рр.)

Перемога нацистської Німеччини на Заході, зміцнення геостратегічного становища СРСР, прихід до влади в Японії 22 липня 1940 р. уряду на чолі з Ф. Коное внесли суттєві корективи у стратегію, а відповідно і зовнішньополітичні орієнтири європейських держав.

Анексія Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини викликала своєрідну політичну реакцію в Європі. Німеччина відреагувала на цю акцію негайним направленням у Румунію військової місії, що розцінювалось як провісник близької військової окупації.

Відразу після цих подій заявили свої претензії на румунські землі Болгарія та Угорщина. Переговори з цього питання завершилися підписанням 22 серпня 1940 р. румуно-болгарської угоди про передачу Болгарії Південної Добруджі. Переговори з Угорщиною проходили важко і брутально. Тому 29 серпня 1940 р. Ріббентроп і Чіано викликали до Венеції міністрів закордонних справ Румунії та Угорщини, і під їх тиском 30 серпня 1940 р. був підписаний Другий Віденський арбітраж – договір, яким Трансільванію, що виступала об’єктом претензій, було поділено на дві частини. За договором, Угорщині відходила територія площею 44 тис. кв. км. З населенням 2 млн. осіб. 12 вересня 1940 р. підписаною у Відні угодою була розпущена «Міжнародна дунайська комісія», а замість неї створено «Раду річкового басейну Дунаю». 11 жовтня 1940 р. під приводом захисту румунських нафтових родовищ від англійських диверсій за наказом Гітлера війська вермахту зайняли Румунію. Німеччина, таким чином, отримала доступ до румунської нафти.

Після Другого Віденського арбітражу відносини між Німеччиною і Радянським Союзом політично погіршились. На початку вересня 1940 р. німецьке керівництво поставило Молотова до відома, що надалі гарантуватимуть недоторканність румунських кордонів Німеччина та Італія.

Зухвале поводження Німеччини зі своїм партнером у Європі має пояснення. Річ у тім, що 31 липня 1940 р. у Берліні було прийнято рішення про підготовку до нападу па СРСР у травні 1941 р. Гітлер і його військові радники, сп’янілі від успіхів вермахту в наступі на Заході, були переконані, що Радянський Союз, який продемонстрував слабкість Червоної Армії у «зимовій війні», буде знищений у ході однієї блискавичної кампанії.

Гітлер розумів, що для реалізації своїх агресивних намірів стосовно Радянського Союзу сподіватися на суттєву допомогу лише такого непередбачуваного союзника, як Італія, – марна надія. Тим паче, що зломити волю до боротьби англійців і схилити Великобританію до укладання миру Німеччині не вдалося. Тому, розпочавши підготовку до нападу на СРСР, Гітлер спрямував зовнішньополітичну діяльність на пошуки надійних союзників і залучення їх на бік Німеччини у війні проти Великобританії.

З цією метою ще влітку 1940 р. Гітлер і Муссоліні здійснили спробу втягнути Іспанію у війну на своєму боці. Іспанський диктатор Франко дав зрозуміти, що за певних умов, а саме їхніх гарантій щодо отримання Гібралтару, Французького Марокко та Гвінеї, він готовий вступити у війну, але після висадки німців у Великобританії. У вересні 1940 р., переконавшись, що Німеччина не може досягти вирішального успіху у повітряній битві над Великобританією, а Гітлер не схильний погодитися з вимогами Іспанії щодо Марокко, Франко став обережнішим у своїх обіцянках. Надія Гітлера на вступ Іспанії у війну зникла під час його особистої зустрічі з Франко, яка завершилася підписанням досить розпливчатого протоколу, де іспанський диктатор обмежувався обіцянкою вступити у війну та приєднатися до Німеччини без зазначення конкретної дати.

Після невдалих переговорів з Іспанією увага Гітлера і його зовнішньополітичного відомства була сконцентрована на Японії, де, як зазначалося вище, відбулася зміна уряду і новий міністр закордонних справ І. Мацуоко недвозначно дав Німеччині зрозуміти, що Японія розраховує на її підтримку у боротьбі за панування у «східноазіатському просторі», а тому Японія не проти зближення з Німеччиною.

Сподіваючись на приєднання Японії до Німеччини, Гітлер все ж відводив для неї другорядну роль у своїх планах – скувати сили Великобританії та США в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Бралося до уваги й те, що сильна Квантунська армія Японії здатна стримати значне угруповання радянських військ на Далекому Сході.

Переговори між німецькою і японською делегаціями, що розпочалися 9 вересня 1940 р., завершилися підписанням договору про німецько-італо-японський військовий союз (пакт трьох держав). У договорі особливо підкреслювалось, що він передбачає взаємну всебічну допомогу на випадок, якщо на одну зі сторін нападе держава, яка досі не брала участі у війні в Європі або в японсько-китайській війні.

За договором, Японія визнавала гегемонію Німеччини й Італії у створенні нового порядку в Європі, а ті, у свою чергу, визнавали право Японії в створенні нового порядку в східноазіатському просторі. За таким нечітким формулюванням пакту проглядалась основна спрямованість німецько-італо-японського співробітництва – використати всі засоби, для того щоб перешкодити спробам СРСР і США вступити у боротьбу проти встановлення панування агресорів у Європі й Азії. А щоб не викликати підозри радянського керівництва щодо справжніх намірів Німеччини та її союзників, договір містив окрему статтю, у якій зазначалося, що цей пакт не позначиться на відносинах між його учасниками і Радянським Союзом.

Намагаючись приспати пильність світової громадськості, приховати від неї справжню мету пакту трьох, німецька пропаганда представила його як договір про оборону, покликаний запобігти участі у війні США, обмежити масштаби війни, сприяти встановленню миру в усьому світі.

Офіційна пропозиція радянського уряду стосовно пакту трьох держав була викладена у газеті «Правда» через два дні після його підписання. В ній зазначалося, що німецько-італо-японський військовий союз веде до подальшого загострення війни і розширення сфери його дії.

Справжня мета, яку ставило собі німецьке керівництво під час укладання пакту трьох, полягала не тільки в тому, щоб утримати США від вступу у війну, а й у тому, щоб створити вигідні умови для нападу на СРСР. Це підтверджується наступними діями Німеччини, яка на невизначений час відклала підготовку вторгнення на Британські острови і повністю переключилась на підготовку до нападу на СРСР. Водночас Гітлер намагався забезпечити своє панування на Балканах і в Центральній Європі і таким чином ізолювати Радянський Союз.

Єдине, чого вдалося досягти Гітлеру й Муссоліні восени 1940 р., – це домогтися приєднання до тристороннього пакту Словаччини, Угорщини, та Румунії. Щодо Болгарії між Німеччиною й СРСР розпочалася серйозна дипломатична боротьба. У листопаді 1940 р. Молотов запропонував Болгарії радянські гарантії та ідею укладання пакту про взаємну допомогу. 30 листопада Болгарія відповіла відмовою.

У лютому 1941 р. Болгарія погодилася на умовляння Німеччини приєднатися до тристороннього пакту і 1 березня 1941 р. вона його підписала. Цього ж дня німецькі війська увійшли в Болгарію, незважаючи на протести Радянського Союзу.

Зауважимо, що Гітлер мав намір вирішити питання Балканського півострова іншим способом – шляхом залучення до тристороннього пакту Радянського Союзу. За його розрахунками, чотиристоронній пакт міг би базуватися на системі зон впливу: Німеччина та Італія поділили б між собою Європу й Африку, Японія отримала б у свою зону Далекосхідну Азію. Радянському Союзу передбачалося залишити район Перської затоки, Іран, не виключалася й Індія. У разі реалізації цього плану Гітлерові вдалося б ізолювати Великобританію, утримати від активних дій США, а також відвернути увагу СРСР від Європи, перешкодити будь-якому його новому проникненню на Балкани або у Фінляндію.

У середині жовтня 1940 р. Ріббентроп надіслав Сталіну листа з пропозицією укласти велику угоду на основі взаємних інтересів. Сталін погодився на візит Молотова до Берліна 12 листопада 1940 р. В ході бесід з Ріббентропом і Гітлером Молотов схвалив загальні принципи домовленості, але від підписання договору про приєднання до тристороннього пакту на запропонованих засадах та протоколу про право СРСР на вільний прохід через Босфор і Дарданелли утримався.

25 листопада 1940 р. через німецького посла Шуленбурга Молотов передав відповідь на пропозиції Ріббентропа. СРСР погоджувався приєднатися до тристороннього пакту на чітко визначених умовах. Радянське керівництво приймало запропонований Ріббентропом протокол стосовно простору на південь з основним напрямом на Перську затоку. Щодо другого протоколу, пропонувалося внести зміни, передбачивши можливість для СРСР створення сухопутної та морської бази у Босфорі й Дарданеллах. Туреччина має бути запрошена приєднатися до чотиристороннього пакту, а її територіальна цілісність гарантувалася б лише у разі згоди з її боку.

Крім названих двох протоколів, радянське керівництво запропонувало підписати додатково ще три: по-перше, про негайне виведення німецьких військ з Фінляндії, введених туди за німецько-фінською угодою від 21 вересня 1940 р.; по-друге, Японія відмовляється від вугільних і нафтових концесій на Північному Сахаліні; по-третє, укладення між СРСР і Болгарією пакту про взаємодопомогу, оскільки вона розташована в зоні безпеки радянських кордонів. Але, незважаючи на наполягання Радянського Союзу, відповідь Німеччини на свої пропозиції він так і не одержав. А болгарську проблему було вирішено Гітлером у спосіб, про який зазначено вище.

Для повного утвердження Німеччини на Балканах та ізоляції СРСР залишалося схилити Югославію приєднатися до тристороннього пакту й визначитися щодо Греції. 25 березня 1941 р. уряд Цветковича заявив про згоду Югославії приєднатися до пакту. Але в результаті проанглійського військового державного перевороту уряд Цветковича було скинуто й утворено уряд національної єдності на чолі з Силовичем. За таких умов у Гітлера не залишалось іншої альтернативи крім військового вторгнення в Югославію. На початку квітня 1941 р. німецькі війська розпочали захоплення Югославії і Греції. 18 квітня 1941 р. Югославію було повністю окуповано німцями, а потім розділено між Німеччиною, Італією та Угорщиною, яка 10 квітня 1941 р. вступила у війну проти Югославії. 1 червня 1941 р. Німеччина завершила окупацію Греції.

Вирішивши свої основні проблеми у Європі й на Балканах, Гітлер не бачив більше перешкод для реалізації своїх планів щодо СРСР. Після провалу переговорів Ріббентропа – Молотова у листопаді 1940 р. він розпорядився підписати директиву про відмову від негайної висадки у Великобританії і зосередитися на підготовці до нападу на СРСР 15 травня 1941 р. Але у зв’язку з подіями в Югославії, що затримали початок операції «Барбаросса», 30 квітня її було призначено на 22 червня 1941 р. Будучи переконаним в успіхові майбутньої операції, Гітлер доручив своєму раднику Розенбергу розробити політичну структуру майбутніх загарбаних територій Радянського Союзу.

Сталінському керівництву за шість місяців, що минули після останніх переговорів у Берліні, вдалося домогтися укладання договору з Японією про нейтралітет 13 квітня 1941 р. Обидві сторони при цьому ставили собі за мету таке: СРСР – зменшити загрозу війни на два фронти, Японія – застрахуватися від конфлікту з СРСР у разі, якщо виступить війною проти Великобританії і США. Щодо відведення війни з Німеччиною у Сталіна не було інших засобів, як демонструвати свою вірність договорам 1939 р. Черговою демонстрацією цього стало офіційна заява радянського уряду 6 травня 1941 р. Але ці заходи радянського керівництва не змінили рішення Гітлера щодо СРСР. 22 червня 1941 р. німецько-фашистські війська перейшли західні кордони СРСР.

З цього часу війна вступила у нову фазу, центральною подією якої у політичній літературі вважається створення антигітлерівської коаліції. Щодо процесу її становлення як у зарубіжних, так і вітчизняних дослідників проблем Другої світової війни склалося два погляди: частина авторів вважає початком її формування 1941 р., інші – відносять витоки цього процесу до 1939 р., тобто до анексії Німеччиною Чехословаччини. Більш вірогідною, на наш погляд, слід вважати саме другу точку зору, відповідно до якої процес складання антигітлерівської коаліції поділяється на кілька періодів.

Перший період охоплює березень – вересень 1939 р., початком якого стала ліквідація Чехословаччини, що сприяло активізації зусиль на користь створення антигітлерівської коаліції з участю СРСР, котра у той час ще могла врятувати мир. Анексія Чехословаччини завдала серйозного удару по мюнхенській політиці, хибність якої несла загрози світові. Зазначимо, що саме наслідки Мюнхенської конференції, на проведенні якої полягав Рузвельт у своїх посланнях Чемберлену 26 і 28 вересня 1938 р., стала поворотним пунктом, що змусив США відійти від традиційного ізоляціонізму до об’єднання з європейськими демократіями.

Кінцем цього періоду є напад Німеччини на Польщу і початок світової війни, який переконав, що відсутність коаліції і міжнародного співробітництва країн, котрим загрожував гітлеризм, неминуче повинна була привести до світової війни.

Другий період охоплює події від початку світової війни до гітлерівського нападу на СРСР. На початку цього періоду західні уряди, все ще сподіваючись на можливість угоди з Німеччиною, утримуються від боротьби, свідченням чого є «дивна», або «сидяча», війна на західному фронті. Але німецька агресія проти західних держав і поразка Франції у червні 1940 р. завдали ще одного удару по цій політиці і наочно довели необхідність координації політики і військових заходів західних держав.

Саме на цей період припадає початок зміцнення англо-американських зв’язків. Наприкінці липня 1940 р. Черчілль і Рузвельт домовилися про передачу Великобританії 50-ти американських есмінців для посилення захисту її побережжя. Для США це означало кінець політики ізоляціонізму та їх перехід від нейтралітету до неучасті у бойових діях. У свою чергу, з огляду на наростання загрози для США з боку Японії, Черчілль дав згоду на оренду англійських військових баз у Вест-Індії та інших британських володіннях.

16 вересня 1940 р. США, всупереч протидії ізоляціоністів, ухвалили закон про обов’язкову військову повинність. Незважаючи на різку опозицію ізоляціоністів, 5 листопада 1940 р. Рузвельта було переобрано на посаді президента. Його перемога на виборах відображала погляди широких верств населення, що виступали за боротьбу з агресором і за створення коаліції всіх сил, здатних до опору. Невдовзі після виборів у промові 29 грудня Рузвельт фактично проголосив закон про ленд-ліз, який визначав умови американських поставок Великобританії, необхідних для ведення війни з Німеччиною. Закон про ленд-ліз був представлений конгресу США в січні 1941 р. 11 березня 1941 р. закон про ленд-ліз був підписаний президентом.

За нових обставин не залишалося іншої альтернативи, як застосувати принципи колективної безпеки, але вже не як попереджувальний захід проти війни і агресії, а як спільну збройну протидію агресору. 21 червня 1941 р. У. Черчілль висловив передбачення про неминучість нападу Німеччини на Радянський Союз і про свою готовність у цьому разі заявити про підтримку Росії.

Третій період створення антигітлерівської коаліції триває з червня 1941 р. по червень 1942 р.

Отримавши повідомлення про вторгнення німецько-фашистських військ в СРСР, У. Черчілль дотримався свого слова і у вечірній промові по радіо 22 червня 1941 р. від імені уряду Великобританії обіцяв надати Радянському Союзу і його народу всю можливу допомогу.

При цьому Черчілль не залишив сумнівів, що залишається послідовним ворогом комунізму, а свою позицію обґрунтував загрозою Великобританії й усьому людству, яку може нанести перемога Німеччини над СРСР. Питання про військовий союз з СРСР у промові Черчілль не піднімав, але для збереження радянсько-німецького фронту з цього часу матеріальна допомога СРСР стала однією з головних військових цілей британського уряду.

Позиція США у зв’язку з нападом Німеччини на Радянський Союз була оприлюднена в заяві державного департаменту 23 червня 1941 р., а в короткому виступі 24 червня президент проголосив рішення уряду про надання йому всебічної допомоги. Проголошений політичний курс зустрів опір з боку досить широкого кола політичних сил, які вважали перемогу комунізму небезпечнішою, ніж перемогу фашизму. Але незважаючи на те, що Рузвельт часом припускався помилок у зовнішній політиці, він правильно оцінив обстановку у зв’язку зі вступом СРСР у війну, а тому виявив себе переконаним прихильником тісного співробітництва з Радянським Союзом і першорядне завдання вбачав у нанесенні поразки фашистській Німеччині.

Сталіна у перші дні навальний наступ нацистів та їх швидке просування в глибину радянської території настільки шокували, що він був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: міністр закордонних справ Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусію. Але на той момент, зважаючи на військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції. Але вже 3 липня 1941 р. у зверненні до радянського народу Молотов проголосив однією з найближчих цілей зовнішньої політики – створення єдиного фронту народів світу для протидії Гітлеру.

Першим документом на шляху оформлення коаліційних відносин стала радянсько-англійська угода про спільні дії у війні проти Німеччини від 12 липня 1941 р. Рішення англійською уряду, слід гадати, було політичним, розрахованим на те, щоб не допустити виходу СРСР із війни і укладання ним угоди з Німеччиною. Того ж місяця до Москви Рузвельтом був направлений його спеціальний помічник Г. Гопкінс для встановлення особистого контракту зі Сталіним і з’ясування військової ситуації. Отримавши інформацію з перших рук у ході переговорів зі Сталіним про становище на фронті і про рішучість Червоної Армії до продовження боротьби, Гопкінс свою інформацію Рузвельту і Черчіллю завершив рекомендацією про скликання у Москві конференції трьох держав з питань розподілу спільних ресурсів. Інформація була доставлена саме в той час, коли на атлантичній військово-морський базі у Ньюфаундленді проходила конференція керівників США і Великобританії.

Інформація Гопкінса відносно радянського військового потенціалу і сприятливих перспектив Східного фронту справила позитивний вплив на хід конференції, робота якої завершилася 14 серпня 1941 р. підписанням декларації, відомої під назвою Атлантичної хартії.

У восьми пунктах цього важливого документа викладені не тільки цілі війни, а й демократичні принципи міжнародних відносин. США і Великобританія зобов’язувалися не прагнути територіальних загарбувань, не вдаватися до жодних територіальних змін без згоди тих народів, яких вони стосуються; визнавати за кожним народом право вільного вибору для себе форми правління; визнавати за кожною державою вільний доступ до сировинних ресурсів. У документі також зазначалося, що всі держави мають співпрацювати за для економічного й соціального прогресу; після повалення нацистської тиранії має бути встановлений мир, роззброєння держав-агресорів.

Слід зазначити, що США і Велика Британія – незалежно від справжніх намірів, – проголошуючи в Атлантичній хартії деякі принципи поведінки, зобов’язались точно дотримуватись їх у майбутньому. Крім того, автори Атлантичної хартії, подаючи ці принципи на розгляд інших держав на Міжсоюзницькій конференції в Лондоні 24 вересня 1941 р., визнали за потрібне ще раз підкреслити, що почувають себе зобов’язаними дотримуватись їх.

На підтримку хартії висловилися всі учасники конференції в Лондоні – емігрантські уряди Бельгії, Голландії та інших окупованих нацистами країн. Заявляючи про свою підтримку Атлантичної хартії 24 вересня 1941 р., Радянський Союз у Декларації, проголошеній його представником, зробив одночасно деякі суттєві доповнення до хартії. У декларації СРСР зазначалося, що практичне застосування принципів Атлантичної хартії повинне буде зважати на обставини, потреби та історичні особливості тієї чи іншої країни.

Важливо підкреслити, що три документи 1941 р., а саме – звернення до радянського народу 3 липня, Атлантична хартія від 14 серпня і радянська декларація на міжсоюзницькій конференції у Лондоні 24 вересня – є актами, які започаткували співробітництво великих держав не тільки з поточних питань, а й з питань миру.

Переконливим доказом того, що події, пов’язані з Атлантичною хартією і декларацією СРСР 24 вересня 1941 р., готували ґрунт для подальшого розвитку міжнародних відносин у напрямі створення антигітлерівської коаліції та прогресу у спільній роботі з вирішення проблем майбутнього миру, є Московська конференція представників трьох держав, що відбулася 28 вересня – 1 жовтня 1941 р. На конференції представники США і Великобританії зробили заяви про готовність до всебічного співробітництва з Радянським Союзом.

Улітку та восени 1941 р. політична консолідація антинацистських сил знайшла вираз у встановленні Радянським Союзом дипломатичних відносин з емігрантськими урядами Польщі, Чехословаччини, Югославії, Норвегії та урядами низки нейтральних країн. У вересні радянське керівництво увійшло в безпосередній контакт з патріотичним рухом «Вільна Франція», очолюваним генералом Шарлем де Голлем, який висловив готовність до військового співробітництва з СРСР. 26 вересня 1941 р. радянський уряд визнав генерала Шарля де Голля керівником усіх вільних французів, де б вони не перебували.

7 грудня 1941 р. Японія напала на американську військово-морську базу Пірл-Харбор і на володіння Великобританії та Нідерландів у Південно-Східній Азії. Глобалізація світового конфлікту, стрімке поширення японських загарбань поставили на порядок денний питання про тісніше співробітництво супротивників фашистського блоку. З цією метою, за пропозицією США, у Вашингтоні було скликано конференцію представників країн, що оголосили війну країнам фашистського блоку, важливим результатом якої стало підписання у Вашингтоні 1 січня 1942 р. Декларації об’єднаних націй. Свої підписи поставили представники чотирьох великих держав – США, Великої Британії, СРСР та Китаю, а потім в алфавітному порядку представники 22 інших держав.

Уряди кожного з 26 учасників Декларації зобов’язувалися використати всі свої ресурси проти тих членів тристороннього пакту і держав, що перебувають у стані війни. Кожний уряд взяв на себе ще одне зобов'язання – співробітничати один з одним і не укладати сепаратних угод з супротивною стороною.

Для Радянського Союзу залишалося невирішеним питання про союзний договір з Великобританією. Його підписання затягувалось через домагання Сталіна про визнання договором західних кордонів СРСР 1941 р., проти чого заперечували США і деякі політичні кола Великобританії. Але після того, як Сталін дав вказівку Молотову взяти за основу англійський проект союзного договору, питання було швидко вирішене.

26 травня 1942 р. у Лондоні Молотов та Іден поставили свої підписи під договором СРСР і Великобританії про союз у війні проти Німеччини та її спільників і про співробітництво та взаємодопомогу після війни. Договір містив широкі зобов’язання обох сторін, зокрема про надання взаємної військової й іншої допомоги у війні проти Німеччини, а також про відмову вступати в будь-які переговори з гітлерівським урядом. Договір також визначав взаємовідносини обох сторін на 20 років післявоєнного періоду. 11 червня 1942 р. у Вашингтоні було підписано угоду між урядами СРСР і США про принципи, уживані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії.

Таким чином, прийняття Декларації об’єднаних націй та укладання договорів про союз і взаємну допомогу у війні в основному завершили процес формування антигітлерівської коаліції, ядро якої складали СРСР, Великобританія і США. Саме цим державам у подальшому належатиме провідна роль у вирішенні широкого кола питань європейської і міжнародної політики.