Проблема другого фронту в міжнародних відносинах Великобританії, США та СРСР

Саме факт утворення антифашистського військового союзу і ті зобов’язання, які брали на себе його учасники, ставив на порядок денний питання про погоджені військові дії проти Німеччини та її союзників на європейському континенті. Перші ж заяви Черчілля й Ідена про готовність їх країни надавати всебічну допомогу Радянському Союзові у війні проти гітлерівської Німеччини означали визнання цієї необхідності, а вже згадувана радянсько-англійська угода від 12 липня 1941 р. являла собою певну міжнародно-правову основу для спільних дій.

Цілком природно, що вже у 1941 р. перед союзниками постало завдання погодити місце, час і розмах воєнних дій, щоб здійснити цілі коаліції в якомога короткий термін і з мінімальною затратою сил та матеріальних ресурсів. В інтересах не тільки СРСР, а й всіх інших учасників антигітлерівської коаліції за тих умов було важливо створити реальну загрозу стратегічному становищу Німеччини в Європі і тим змусити її зняти частину сил з радянсько-німецького фронту й перекинути їх на інші театри воєнних дій.

Антигітлерівська коаліція відзначалося відносно високим ступенем об’єднання сил у збройній боротьбі з ворогом. Та все ж процес вироблення коаліційної стратегії розтягнувся на кілька років, ускладнюючись суперечливими планами й інтересами, відсутністю цілковитої довіри між учасниками коаліції.

Координація дій між Великобританією і США була значно тіснішою, ніж між ними і СРСР. Ще на початку 1941 р. британські й американські військові на спільній таємній нараді погодили принцип першочерговості розгрому Німеччини. Для вироблення спільної стратегії важливе значення мала англо-американська конференція на вищому рівні у Вашингтоні у грудні 1941 – січні 1942 р. за кодовою назвою «Аркадія». В основу двосторонньої угоди був покладений запропонований британською стороною документ, у якому одним з головних завдань великої стратегії оголошувалось виключення будь-яких великих операцій в Європі у 1942 р. Виснажування супротивника передбачалося здійснювати лише шляхом бомбардувань, морської блокади і підривних дій.

На цій же конференції було створено Об’єднаний Комітет начальників штабів США й Великобританії, а в березні 1942 р. Рузвельт і Черчілль домовились про розділення бойових операцій: за США закріплювався Тихоокеанський регіон, за Великобританією – Близький і Середній Схід та Індія. Атлантично-Європейський театр воєнних дій ставав районом спільної і рівної відповідальності. Незважаючи на досягнуті домовленості, між двома західними союзниками протягом всієї війни виникали гострі розбіжності з стратегічних питань. Розбіжності виникали також між політичними і військовими колами. Для прикладу, якщо Рузвельт схилявся до підтримки британської стратегії непрямих дій, то керівництво армії США відстоювало принцип концентрації дій у Північно-Західній Європі, тобто на вирішальному напрямку боротьби з Німеччиною.

Якщо США і Велика Британія в основному виробили структуру особистих і державних зв’язків, то стосовно СРСР вони дотримувались вичікувальної позиції. У 1941 р. здійснювалися лише окремі кроки на шляху військових зусиль Великобританії та Радянського Союзу. Одним з них стало погодження між урядами обох країн введення їхніх військ наприкінці серпня 1941 р. в деякі райони Ірану. Ця акція була спрямована на припинення дій німецької агентури, безпеку нафтоносних районів Кавказу і Середнього Сходу. Безумовно, важливе значення мали повітряні й військово-морські операції Великобританії, пов’язані із супроводом північних конвоїв. Проте від висадки та наступу британських військ на заході Європи уряд Черчілля утримувався.

Між тим, необхідність створення другого фронту в Європі з перших днів вступу СРСР у війну була очевидною як для широкої радянської громадськості, так і громадськості США та Англії, про що свідчать висловлені у пресі офіційні думки громадських діячів, публіцистів і неофіційно від деяких урядовців західних країн.

Уперше поняття «другий фронт» було сформульовано послом СРСР у Великобританії І.М. Майським в особистій бесіді з англійським міністром і радником Черчілля лордом Бівербруком 27 червня 1941 р. Наприкінці червня 1941 р. міністр закордонних справ А. Іден зробив обнадійливу заяву, що британський уряд думає про десанти у Франції і що особисто він є прибічником десанту в Північну Францію. Невиразність форм постановки питання про другий фронт свідчить, що у той час радянська сторона ще не ставила це питання конкретно, а реакція англійської сторони на нього – як на проблему майбутнього.

Вперше питання про другий фронт було поставлене більш визначено у посланні Й. Сталіна У. Черчиллю 18 липня 1941 р., коли Великобританія була не готова форсувати протоку Ла-Манш, а США залишались невоюючою стороною. У посланні Сталін, висловлюючи впевненість, що в обох держав знайдеться достатньо сил для розгрому сильного ворога, назвав тим не менш важливим значне поліпшення їх військового становища, у разі створення фронту проти Гітлера на Заході: «Фронт на півночі Франції не тільки міг би відтягнути сили Гітлера зі Сходу, а й зробив би неможливим вторгнення Гітлера в Англію». У відповідь на прохання Сталіна щодо відкриття другого фронту в Європі Черчілль дав зрозуміти, що військове керівництво не бачить можливості наступу на окуповану Францію найближчим часом, оскільки спроба наявними силами зламати потужну оборону узбережжя та подолати опір значних сил вермахту може обернутися кровопролитною поразкою.

Більш гостро радянський уряд поставив питання про відкриття другого фронту перед англійським урядом на початку вересня 1941 р. У посланні Сталіна Черчілю від 3 вересня було висунуто конкретну пропозицію щодо відкриття в поточному році другого фронту де-небудь на Балканах або у Франції, який відтягнув би зі Східного фронту 30-40 німецьких девізій. Ця вимога супроводжувалася також проханням надання щомісячної мінімальної допомоги у кількості 400 літаків і 500 танків. Без такої допомоги, зазначалося в посланні, «СРСР або зазнає поразки, або буде ослаблений до такої міри, що надовго втратить здатність надавати допомогу своїм союзникам своїми активними діями на фронті боротьби з гітлеризмом». Але й це послання не справило вплив на позицію англійського уряду. Черчілль, як і раніше, відповів, що Англія не спроможна здійснити такі дії на Заході, які дозволили б до зими відволікти німецькі сили зі Східного фронту.

Зволікання Черчілля з відкриттям другого фронту у Європі відображали його справжні цілі та стратегічні устремління, які переважали міркування про необхідність перенесення військових дій на протилежний бік Ла-Маншу. У найближчі плани Черчілля входило винищення середземноморської африканської бази супротивника, а потім вторгнення у Північну Африку.

В жертву цим планам у той час і були принесені загальносоюзницькі цілі війни в Європі. Від свого політичного оточення Черчілль не приховував того, що військові операції на суші можуть бути під знаком питання й у 1942 р. Щодо генерального наступу на Німеччину Черчілль підкреслював, що розраховує розпочати його в 1943 р. і то лише за умови, що США будуть втягнуті у війну. Отже, першочерговим завданням англійського уряду і військового командування стала ретельна підготовка до висадки у Північній Африці.

Навесні 1942 р. важке становище, яке склалося в Криму і на інших ділянках радянсько-німецького фронту, змусило радянське керівництво повернутися до теми другого фронту. У результаті складних і напружених переговорів Молотова у Лондоні й Вашингтоні, уряди Великобританії й США у спільних комюніке зафіксували цілковиту домовленість щодо невідкладних завдань з метою утворення другого фронту в Європі у 1942 р. Водночас заявлялося, що обіцяти другий фронт у 1942 р. Великобританія не може. Таку ж заяву кількома днями пізніше Черчілль зробив радянському послу в Лондоні І. Майському.

У червні 1942 р. Черчілль прибув до Вашингтона, де під час перебування детально інформував Рузвельта про наміри здійснити восени висадку в Північній Африці. Рузвельт, не зважаючи на те, що він раніше висловлювався на користь створення другого фронту в Європі для послаблення німецького тиску на СРСР, підтримав це рішення. У липні 1942 р. у Лондоні був відпрацьований план майбутньої операції, призначеної на листопад.

У відповідь Черчілль отримав гнівний протест Сталіна проти порушення союзниками зобов’язання про відкриття другого фронту в 1942 р. і відкладання його організації на 1943 р. У такому ж дусі було написано й відповідь радянського уряду на прохання президента США висловитись стосовно наміченого вторгнення у Північну Африку. Невдоволення радянського уряду, викликане політикою Великобританії й США, не могло не позначитися на подальших взаєминах між учасниками антигітлерівської коаліції. Черчілль, становище якого в уряді і в країні могло серйозно похитнутися в результаті погіршення відносин з СРСР, прийняв рішення зустрітися з головою радянського уряду для особистих переговорів з метою виправити ситуацію. Але, слід гадати, головною причиною, що спонукала Черчілля і супроводжуючих його військових чинів, а також представника США А. Гаррімана на ризиковану подорож до Москви, крилася в іншому, а саме – переконатися на місці, чи зможе Червона Армія стримати новий натиск німецьких військ і не дати їм прорватися в Закавказзя. Інакше кажучи, англо-американська делегація прагнула переконатися, що радянсько-німецький фронт не розвалиться і, як і раніше, відтягуватиме на себе основну масу сил і засобів Німеччини та її союзників, тоді як англо-американські війська здійснюватимуть вторгнення у Північну Африку.

12 серпня 1942 р. відбулася перша зустріч Черчілля зі Сталіним. Суть довгої промови англійського прем’єр-міністра полягала в одному: вторгнення союзних армій у Західну Європу не може відбутися в 1942 р., але союзники проведуть велику операцію такого характеру в 1943 р. Операції ж малими силами у поточному році, як на цьому наполягає радянське керівництво, на думку Черчілля, принесли б більше шкоди, ніж користі.

Цей аргумент радянською стороною був відкинутий, а наступного дня Черчіллю й Гаріману був вручений радянський меморандум. У ньому радянська сторона звинуватила союзників у порушенні домовленостей щодо другого фронту в 1942 р., закріплених у спільних комюніке від 12 червня. На виправдання своїх дій Черчілль подав зміст комюніке як продуманий засіб ввести супротивника в оману і таким чином прикувати повітряні й сухопутні сили вермахту до французького берега Ла-Маншу, не допустивши перекидання ворожих дивізій на радянсько-німецький фронт.

Викладене вище свідчить про те, що влітку і восени 1942 р., як і в перші місяці після вступу США у війну, проблема другого фронту залишалась однією з основних, водночас суперечливою, у взаємовідносинах між союзниками.

Висадка 8 листопада 1942 р. американських і англійських військ у Марокко й Алжирі хоча й була військовою операцією крупного стратегічного значення, успішною для союзників, але вона перекреслила можливість відкриття другого фронту у Північній Франції в 1943 р.

На ґрунті невизначеності з реальним розв’язання проблеми другого фронту у взаємовідносинах між керівниками трьох союзних держав у першій половині 1943 р. виникли помітні стриманість і охолодження. Підбадьорені успішними результатами військової операції у Північній Африці, лідери Великобританії й США запропонували Сталіну зустрітися в Марокко у січні 1943 р. для обговорення питань координації подальших військових дій. Сталін відповів відмовою, мотивуючи її здійсненням у цей час важливої операції з ліквідації німецького угруповання в районі Сталінграда.

12 січня 1943 у м. Анфі поруч Касабланки розпочалася конференція англійської й американської делегацій, очолюваних Черчіллем і Рузвельтом. Основна мета їх зустрічі полягала насамперед у тому, щоб домовитися про організацію воєнних операцій у Середземному морі, результатом якої має стати захоплення Сицилії. Характерно, що будучи одностайними в рішенні щодо проведення операцій у Середземному морі, Черчілль і Рузвельт розходилися в думках щодо напрямків операцій і їх мети. Якщо Рузвельт сподівався діями союзників у Середземному морі проти Сицилії швидко й легко вивести Італію з війни, то наміри Черчілля були протилежними. Англійська делегація не приховувала своїх планів щодо дій проти Сардинії, які дозволили б зміцнити позиції Великобританії на Близькому Сході, відкрити найкоротший шлях до близькосхідної нафти та інших джерел сировини.

Не важко помітити, що у планах воєнних дій західних союзників, зокрема великим воєнним діям на Півночі Франції, інтересам СРСР місця не знайшлося. Союзники визнали за можливе вторгнення головних англо-американських сил в Європу не раніше весни 1944 р. Щоправда, Черчілль і Рузвельт обміркували й можливий варіант дій, якщо Німеччина не витримає подальшого напруження боротьби на радянсько-німецькому фронті й зазнає поразки, а Червона Армія опиниться поблизу західних кордонів СРСР. У цьому разі передбачалася термінова висадка союзних військ у Франції.

Після двотижневого обговорення багатьох питань вироблений план, схвалений президентом США і прем’єр-міністром Великої Британії, склав основу стратегічних дій збройних сил двох країн у 1943 р. План передбачав захоплення Сицилії з метою гантування безпеки ліній комунікацій у Середземному морі, посилення тиску на Італію, відволікання сил Німеччини з радянського фронту.

Щодо можливих військових дій у Франції, на чому наполягав радянський уряд, було прийняте рішення продовжити накопичення союзних сил на Британських островах для основного вторгнення у 1944 р., створити об’єднане командування і організацію для планування майбутньої операції.

Слід зазначити, що конференція в Касабланці мала й певну позитивну роль для згуртування сил антифашистської коаліції. США й Великобританія оголосили своєю кінцевою метою у війні безумовну капітуляцію країн фашистського блоку, яка передбачала не знищення їх народів, а ліквідацію в цих країнах згубних режимів. По суті, ця заява означала приєднання американського й англійського урядів до мети, проголошеної Радянським Союзом після нападу на нього гітлерівської Німеччини.

У цій заяві простежуються прихований розрахунок переконати радянське керівництво, розчароване небажанням західних держав відкрити другий фронт у Європі, у прагненні західних союзників вести боротьбу з Німеччиною до переможного кінця.

Інформуючи уряд СРСР про рішення, прийняті на конференції у Касабланці, керівники США й Великобританії приховали від Сталіна головне: другого фронту в Європі в 1943 р. не буде. Натомість лист, надісланий Черчіллем Сталіну 27 січня 1943 р. від свого імені й імені президента США, був складений у такій формі, що викладена в ньому інформація не викликала в радянського лідера сумнівів у прийнятті конференцією угоди про негайне відкриття другого фронту і енергійні приготування до форсування Ла-Маншу.

Надія радянського уряду й громадськості на відкриття другого фронту в Європі, яка підтримувалася оманливими заявами президента США й прем’єр-міністра Великобританії, була розвіяна рішеннями Вашингтонської конференції голів урядів США і Великобританії, що відбулася у травні 1943 р. Головна ухвала, яку прийняли учасники конференції, стосувалася висадки англо-американських військ у Західній Європі. Рішенням з цього питання вторгнення у Францію відкладалося ще на один рік і намічалося на 1 травня 1944 р. Разом з тим Вашингтонська конференція схвалила план висадки союзницьких військ у Сицилії з метою виведення Італії з війни, а також плани повітряних бомбардувань Німеччини та операцій на Тихому океані.

Неврегульованість упродовж більше двох років питання про другий фронт була джерелом постійної напруги у міжсоюзницьких відносинах СРСР з Великобританією та США, а після повідомлення Черчілля й Рузвельта голові радянського уряду про рішення Вашингтонської конференції вони перейшли у кризову стадію. Сталін у червні 1943 р. висловив свій протест у досить різкій формі, після чого відкликав послів СРСР з Вашингтона й Лондона.

Між тим, влітку 1943 р. ситуація на Середземному морі і радянському фронті зазнавала серйозних змін. У той час, коли Червона Армія чинила жорстокий опір нестримному наступу військ вермахту на Курський дузі, англо-американські війська, що базувалися у Північній Африці, 10 липня здійснили висадку в Сицилії і через два тижні оволоділи нею. 25 липня в результаті змови Муссоліні був усунутий від влади, головою уряду і міністром закордонних справ було призначено маршала Італії П. Бадольо. Хоча він і заявив, що Італія продовжуватиме війну на боці Німеччини, але смуга багатолюдних антифашистських виступів у країні, давали підставу сподіватися, що новий уряд почне переговори зі своїми супротивниками про мир.

Такий розвиток подій підштовхнув Рузвельта й Черчілля до проведення нової зустрічі з метою вироблення нової стратегії ведення воєнних операцій, ураховуючи обстановку на Середземноморському театрі воєнних дій і можливу зміну обставин в Європі.

Чергова англо-американська конференція цього разу відбулася у Квебеку (Канада) 12-24 серпня 1943 р. Вона проходила за сприятливіших умов. На початку серпня неминучість військового краху Німеччини стала очевидною: битва під Курськом змінила свій характер – від оборонної з боку радянських військ до успішного контрнаступу проти потужних сил вермахту. Такий поворот подій на радянсько-німецькому фронті вимагав від західних союзників внесення коректив щодо планування воєнних операцій у Північно-Західній Європі. Водночас успіхи англо-американських військ на Середземноморському театрі відкривали перспективи для висадки на Апеннінський півострів і швидкого виведення Італії з війни. Тому конференція проходила без бурхливих дебатів і гострих суперечок. Хоча існували деякі розбіжності поглядів, а саме – прагнення англійців до ведення операцій у східній частині Середземномор’я (на Балканах), а американців – у західній (проти Сардинії, Корсіки та Південної Франції), але спільність інтересів обох сторін щодо виведення Італії з війни залишала ґрунт для компромісу.

В останній день конференції були остаточно прийняті пропозиції об’єднаної ради начальників штабів щодо вторгнення у Північно-Західну Францію. Саме операція вторгнення «Оверлорд» оголошувалася головним американо-англійським наступом на суходолі і в повітрі проти європейських держав. День початку операції визначався на 1 травня 1944 р.

Передбачення урядів Великобританії й США щодо можливих дій нового керівника уряду Італії підтвердилися. Всупереч офіційній заяві про продовження війни на боці Німеччини, Бадольо таємно почав у переговори з представниками Великобританії й США про перемир’я, «Короткі умови» якого були підписані 3 вересня 1943 р.

За домовленістю з Бадольо англо-американські війська майже безперешкодно висадилися на півдні Італії. У відповідь німецькі війська, що перебували в Італії, 28 вересня 1943 р. почали окупацію країни. На зайнятій ними північній частині Італії було створено так звану республіку Сало на чолі з визволеним гітлерівцями від арешту Муссоліні. Південною частиною Італії управляв уряд Бадольо, який оголосив війну Німеччини і діяв під контролем англо-американської військової адміністрації.

Таким чином, Італія стала першою країною, яка вийшла з війни і започаткувала розвал агресивного фашистського блоку. Щоб утримати інших європейських партнерів по коаліції, нацистське керівництво вдалося до застосування репресивних заходів. За спробу фінляндського уряду встановити контакт з Москвою Німеччина припинила всілякі поставки в цю країну. Щодо Угорщини, уряд якої встановив контакти з представникам США й Великобританії, Гітлер у середині березня 1944 р. наказав ввести в країну війська і встановити там окупаційний режим.

Подібні заходи чинили застрашливий вплив на правлячу верхівку німецьких сателітів, які не тільки відмовлялися від спільних пропозицій урядів союзних держав вийти з війни на боці Німеччини, а навпаки, збільшили чисельність своїх військ на радянсько-німецькому фронті (Угорщина, Румунія, Болгарія, Фінляндія).

За такої ситуації змусити названих союзників Німеччини відмовитися від продовження війни могли лише відкриттяСША й Великобританією другого фронту в Європі та нові нищівні удари Червоної Армії.