Активна та пасивна стратегії структурної політики: напрями й методи активної структурної політики

Регулювання структурних зрушень у промисловості здійснюється за допомогою структурної політики. У широкому розумінні структурна політика держави – це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів для підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та розв’язання актуальних проблем сьогодення.

На практиці існують два типи структурної політики: пасивна й активна. Вони відрізняються рівнем втручання держави в структурні зрушення.

Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу і праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси в окремих галузях. Структура змінюється внаслідок змін у нормах прибутку. Однак, такий спосіб формування структури економіки потребує багато часу і пов’язаний зі значними соціальними втратами.

Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує важелі для прискорення прогресивних зрушень. Її концепція ґрунтується на чіткому визначенні найефективніших напрямків структурної трансформації промисловості. До основних напрямків можна віднести:

1. Сприяння зростанню виробництва в галузях, які значну частину продукції реалізують на експорт.

2. Сприяння зростанню виробництва в галузях, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію.

3. Розвиток виробництва конкурентноздатних на світовому ринку товарів з метою захоплення ринків збуту в країнах, що розвиваються.

4. Підтримка виробництв, які впроваджують ресурсозбережні технології, з метою скорочення попиту на дефіцитні для країни ресурси.

5. Скорочення виробництва в депресуючих галузях.

6. Сприяння зростанню виробництва в галузях, які здатні підвищити науково-технічний рівень та якість промислової продукції.

Держава може здійснювати структурну політику за допомогою методів прямого та непрямого регулювання.

До методів непрямого регулювання належать: методи індикативного планування; надання податкових і кредитних пільг; політика прискореної амортизації; відповідна цінова та експортно-імпортна політика (встановлення різних імпортних та експортних тарифів) тощо.

До методів прямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; використання системи державних замовлень та закупівель тощо.