Проголошення автономії України

Добу Центральної Ради фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень-квітень 1918 р.) Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес визначив базовий принцип державотворення: “тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі”. Спираючись на рішення Всеукраїнського національного конгресу та виражаючи інтереси українського народу, Центральна Рада вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою в травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього народу українських земель; по-друге, проголошення автономії може спричинити низку територіальних непорозумінь; по-третє, питання про устрій Російської федеративної республіки мають вирішувати Установчі збори. Таке рішення загострило українсько-російські відносини. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. 23 червня 1917 р. Центральна Рад приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України та створює Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Тимчасовий уряд не міг діяти силовими методами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати українські частини та населення. Тому 28 червня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка мусила визнати автономні права України. Її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради, від 3 липня 1917 р. Вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган України. Генеральний секретаріат стане виконавчою владою в Україні.

Центральна Рада вводить до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає “Статут вищого управління України”, в якому визначає обов'язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату”, яка суттєво обмежувала права України: 1) Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду; 2) Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав; 3) Українська територія звужувалась до 5 губерній.