Козацько-селянські повстання наприкінці ХVІ-на початку ХVІІ ст

Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591-1596) була порівняно короткою в часі, друга (1625-1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були: посилення кріпосницького та національного гніту (“артикули” польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані “уходниками” та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

У кінці ХVІ ст. надзвичайно широкого розмаху набуло два козацько-селянських повстання: повстання 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського (охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь) та повстання 1594-1596 рр. під проводом сотника надвірних козаків князя К. Острозького – Северина Наливайка (охопило майже всі українські землі). Це повстання поставило під загрозу існування польської влади в Україні. Придушивши повстання, польський сейм у 1597 р. проголосив козаків ворогами держави і прийняв рішення “винищити їх до останку”.

Після поразки повстань кінця ХVІ ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку ХVІІ ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї. Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення в його середовищі двох течій: радикальної, що об`єднувала незаможних козаків, які прагнули шляхом повстання домогтися перерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів й мирного легітимного розширення козацьких прав і вольностей шляхом договорів з польським урядом.

З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяскравішими представниками якої були гетьмани Самійло Кішка (1600-1602) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616-1622).

Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести його чисельність до 40 тис; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

На початку 20-х років ХVІІ ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621 р., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. Утворилася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами й привілеями. Посилення тиску з боку польського уряду викликало нову хвилю козацько-селянських повстань. Назвемо найбільш відомі з них.

Повстання 1625 р. під проводом гетьмана Марка Жмайла – закінчилося підписанням Куруківської мирної угоди 1625 р. Згідно з нею всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав з 3 до 6 тис., а плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам заборонялося втручатися у релігійні справи, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами.

Куруківська угода була компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольняла інтересів більшості повсталих, які мусили повертатися у кріпацтво і поглибила розкол між поміркованим реєстровим і радикальним нереєстровим козацтвом.

Повстання 1630 р. під проводом гетьмана Тараса Федоровича (Трясила). Підсумком повстання стало укладання 8 червня 1630 р. ще однієї компромісної угоди – Переяславської, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та збільшенні реєстру до 8 тис. осіб.

Новим масштабним виступом народних мас стало повстання 1637-1638 рр., яке очолили гетьмани Павло Бут (Павлюк), Яков Острянин, Дмитро Гуня. Придушивши повстання, Польща вжила жорстокі заходи проти запорожців. У 1638 р. польський сейм схвалив “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”, за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося 6 тис. осіб. Козаки мали право селитися в трьох староствах – Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стикістність, неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.