Новолюди как знамение нашего времени 2 страница

– Як я їх довбанув! Вони не чекали. Ми домовилися з пілотами підлетіти на висоті 300 футів. Інакше вони б нас засікли. Облетіти їх не можна, – бортмеханік ніби читав думки Гайдука. – Треба берегти пальне. Тим більше, що їх тут натикано... усіх не обійдеш.

Бортмеханік від'їхав з гарматою, ще гарячою від пострілів, і акуратно задраїв лівий люк. Гаубиця розміщувалася на спеціальному рухомому механізмі дуже зручно – можна було вести вогонь як з лівого, так і з правого люків, а при потребі підйомник легко доставляв її до «ліхтаря» у верхній частині фюзеляжу, щоб вести вогонь по повітряних цілях. Гаубиця, хоч і стара, дуже сподобалася Гайдуку. Варто було б озброїти нею наші «Антонови‑250», подумав він.

– Піду погляну на крила і двигуни. Може, якісь пошкодження, – повідомив бортмеханік, який шанобливо ставився до Гайдука як до невідомого, але високопоставленого офіцера Конфедерації. Мудрий Бланшар, який разом з Монікою Гароді таємно займався розпродажем речей померлих офіцерів (з рядових що було брати – хіба що обручку з задубілого пальця), завбачливо зрізав з уніформи нашивки з прізвищами померлих і номерами підрозділів, де вони служили.

16.

22 квітня 2077 року,

8.00 РМ за Вашінгтонським часом

ЗАЯВА ПРЕЗИДЕНТА КОНФЕДЕРАЦІЙ ДЕРЖАВ ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ ЕНДРЮ ВАН ЛІ

На екранах Конфедерації і ще півсотні країн світу з'явилося спочатку зображення Білого дому – ще стародавнє зображення, без нависаючого над ним склепіння «Птеродактиля», потім камера урочисто ввела глядачів до Овального кабінету, за невеликим письмовим столом якого сидів моложавий чоловік з густим чорним пофарбованим волоссям, з маньчжурськими масивними бровами, з вузькими очима, що виблискували з‑під легких, майже непомітних окулярів, які надавали президентові досить інтелігентного вигляду, роблячи його схожим на професора Вищої школи штучного інтелекту з Шанхаю. На обличчі Ван Лі малювалися сум, зосередженість і рішучість. Пухлі руки лежали незворушно на полірованій поверхні столу.

«Дорогі співвітчизники, – урочисто мовив президент. – Я звертаюсь до Вас у нелегкий час випробувань, перед якими опинилася наша велика країна. Штаб повітряних сил Конфедерації інформував мене про безпрецедентний і безглуздий акт варварства, який стався сьогодні над Атлантичним океаном, коли був атакований наш госпітальний літак «Ланкастер‑27», що повертався на Батьківщину, маючи на борту поранених вояків, мужніх чоловіків і жінок, учасників операції по встановленню миру і демократії на Близькому Сході. В результаті атаки, – тут Ван Лі зробив паузу (бо на електронному суфлері, з якого він не зводив погляду, було написано слово PAUSE), а його обличчя набуло трагічного вигляду, – загинуло 386 чоловік – поранені, медичний персонал, екіпаж літака.

Це велика втрата для Збройних Сил і народу Північної Америки. Я висловлюю щире співчуття сім'ям загиблих і оголошую 23‑е квітня, п'ятницю, днем національної жалоби.

Ми провадимо ретельне розслідування обставин трагедії. Попередні дані свідчать, що госпітальний літак, який мав усі необхідні опізнавальні знаки – червоні хрести на білому фоні на крилах, фюзеляжі і хвостовій частині, як того вимагає Женевська конвенція, був атакований невідомим військовим літаком без розпізнавальних знаків. Маємо вагомі докази того, що цей кричущий акт міжнародного розбою вчинила ворожа нам сила, яка, не оголошуючи війни, взяла курс на світову гегемонію. Це вони ведуть неоголошену підводну війну проти постачання енергоносіїв, інших життєво необхідних природних ресурсів на територію Конфедерації. Це вони безжально знищують морські торговельні судна і пасажирські мирні повітряні лайнери Конфедерації. Це вони обстрілюють наше узбережжя, тероризують нас хвилями кібератак, підривають наші військові бази, беруть у заручники наших громадян.

Але найжахливішим є їхній останній злочин – знищення літаючого госпіталю. Так далі продовжуватись не може. Наше терпіння не безмежне. Завтра я скликаю засідання Вищої Ради Національної безпеки з метою розробки адекватних контрзаходів і покарання агресора. Мною дано наказ запровадити найвищий – червоний – стан бойової тривоги Збройних Сил Конфедерації. Також сьогодні увечері ми нанесли ряд ракетних ударів по бойових океанських платформах ворога в Атлантичному океані і базах терористів на окупованих ними територіях.

М'яка долоня президента Ван Лі рішуче ляснула по поверхні столу, наче остаточно розплющуючи ворога, немов би це була комаха, а не грізна Піднебесна Народно‑Демократична Імперія і Чорна Орда, об'єднані сили яких вели неоголошену війну проти Конфедерації, намагаючись відрізати Америку від джерел нафти і стратегічної сировини в Азії та Африці. Всі, хто слухав Президента, знали це, як знали і те, що Піднебесну Народно‑Демократичну Імперію очолює людина, як дві краплі води схожа на Ван Лі – та ж сама чорна фарба для волосся і брів, такі ж інтелігентські окуляри, така сама незворушність обличчя. Вороги президента Ван Лі пустили навіть провокаційну чутку, що вождь Імперії – брат‑близнюк Ван Лі.

– А тепер, дорогі співвітчизники, – продовжував Ван Лі, – я хочу звернутися до теми не менш болісної. Йдеться про жорстокий акт терору, вчинений проти сім'ї віце‑президента Конфедерації, високошановної Сари Лу Лейн, моєї доброї колеги, друга і однодумця. Як відомо, чоловік віце‑президента, двоє дорослих дітей, невістка і троє внуків у віці три, п'ять і вісім років були захоплені сьогодні групою зловмисників у штаті Арізона під час відвідання Великого Каньйону. За повідомленнями Бюро розслідувань Конфедерації, ніхто з заручників не зазнав ушкоджень, але їхній психологічний стан важкий. Досі неясно, чого домагаються захоплювачі, які комунікуються з Сарою Лу Лейн напряму. Вона скасувала намічену на сьогодні прес‑конференцію й терміново від'їхала до Арізони. Всі необхідні сили і засоби Конфедерації задіяні проти злочинців та їх можливих хазяїв. Слідчу групу очолив Генеральний прокурор Конфедерації Енріко Пекенья, який висунув кілька версій подій. Основна версія – помста наркомафії чоловікові віце‑президента, пов'язана з його бізнесом. Ми всі молимось, щоб заручники були звільнені і щоб Сара Лу Лейн якомога швидше повернулася до виконання обов'язків віце‑президента. На добраніч, дорогі співгромадяни, нехай Бог благословить Америку».

Картинка згасла, натомість на темно‑синьому фоні з'явився особистий знак президента Конфедерації, який закликав до єдності, що має виникнути з різноманіття.

17.

Їхній літак летів над Європою: внизу, в ідилічному, блакитняво‑затуманеному просторі палало, як тавро, вогняне кільце, що стискалося навколо Парижа. Війська Франко‑Арабського Халіфату намагалися взяти в облогу місто, яке з невеликої висоти здавалося вимерлим, виглядало ретельно виконаним архітектурним макетом. Однак, про реальність картини свідчили руйнування на Єлисейських полях, зони вигорілих центральних кварталів, зламаний вершок Ейфелевої башти, залишки якого висіли на покрученій арматурі, й нерухомі автомобілі, що безладно – вздовж і впоперек – стояли на вулицях і площах Парижа, перейменованого моджахедами на Лютецій. Французькі винищувачі, що досі утримували перевагу в небі, побачивши «Кульгавого Дракона», співчутливо помахували крилами: Європа вже знала про трагедію госпітального «Ланкастера‑27». Та пілоти й екіпаж «Кульгавого Дракона», відключені від зовнішнього світу, були зосереджені на проблемах, що виникли всередині літака, і тих загрозах, які супроводжували їх у рейсі.

Божена, сидячи біля ілюмінатора, з жахом вдивлялася в місто, над яким вони пролітали.

– Боже мій, – прошепотіла вона, – я так мріяла побувати в Парижі. В Дуврі... Як назвати все це? – вона рукою доторкнулася до ілюмінатора.

– Це називається – зміна вісьового часу людства, – відповів Гайдук, зловивши себе на думці, що гнітючий текст протоієрея Борисоглеба Чикирисова заволодів його пам'яттю, хоч як Гайдук переконував себе в брехливості цієї фальшивки, на яку ніхто не зверне уваги, настільки вона абсурдна. І тут запитав самого себе: а до кого належу я? До СМЕРТОХРИСТІВ? До НОВОЛЮДЕЙ?

Залунав сигнал виклику, і Божена підняла довгий рукав балахона на правій руці. Гайдук побачив пульсуючий екран геджета‑комунікатора – точно такого ж, яким його нагородили в Білому домі. Божена приклала геджет до вуха, але заважала хустка, яку довелося скинути. Коротко стрижене, темнорусяве волосся, виголене на тімені, як тонзура у монахів.

– Yes, It's me, – тихо мовила Божена, уважно слухаючи голос з геджету. – It's okay, тьотю. All under control.

– Це говорить Марта Джеферсон? Що сталося? – занепокоївся Гайдук.

Монолог Марти Джеферсон тривав досить довго. Божена слухала, не перебиваючи, лише в кінці мовила:

– He's very reliable, don't worry about me. Bye‑bye. – Божена мовчки дивилась на Гайдука, наче вирішуючи, що сказати і чого не казати йому. – Дзвонила тьотя Марта. Вона сказала, що в Україні на вас оголошене полювання. Є офіційний наказ. Ви повинні вирішити, що робити, Може, залишитесь на якийсь час у Європі?

– А ви... ви що вирішили?

– Я можу спробувати дістатися України сама. Через Польщу. З Кракова до Львова ходять автобуси.

Обличчя, закрите чорними окулярами, було непроникне, а виразу її очей Гайдук не побачив: в окулярах віддзеркалювався він сам – людина в чужій офіцерській формі.

– Я гадаю, – задумливо мовила Божена, – що нам краще триматися разом. Проте – як вирішите, так і буде.

– Добре. Я подумаю, – відповів він, проклинаючи себе за м'якотілість, за те, що не міг здихатись цієї нещасної дівчини, якій ніщо не заважає спокійно проїхати в Україну, бо на неї не полюють. Знову згадав смерть Безпалого і ті абсурдні звинувачення, які стискалися навколо нього, наче вогняне кільце пожеж навколо Парижа. Зрозумів: за цим вбивством стоїть хтось з України. Хтось, хто хоче знищити його.

Розвинути далі ці роздуми йому не вдалося, бо знову пролунав сигнал «Бойова тривога» і знову з хвостової частини фюзеляжу почулося гуркотіння шестиствольної гаубиці. Якась невидима сила підкидала літак вгору, потім стрімко, до зупинки сердець пасажирів, кидала вниз, фюзеляж тріщав, проте спалахи зенітних ракет, які розбивалися об захисне поле «Ланкастера‑27», не були такими зловісними, як уночі над океаном, а навпаки – здавалися веселим доповненням до весняного полудня у розповні сонячних потоків.

Годинник показував 16.35 середньо‑європейського часу, і пілоти з кабіни «Кульгавого Дракона» бачили перед собою зелені поля Польщі. Їхній маршрут пролягав між Вроцлавом і Ченстоховим на північний схід. Якась вантажна фура, що рухалась по автостраді, розкривши брезентові тенти, перетворилася на пересувний зенітно‑ракетний комплекс, з якого і був обстріляний госпітальний літак. «Ланкастер‑27» звалився у глибоке піке, протипоказане літакам цього типу, щоб залпами з бортової гаубиці знищити фуру. Під час маневру вибухнув дальній двигун на правому крилі, пошкоджений уночі над Атлантикою.

Божена і Гайдук, які не полетіли шкереберть на підлогу тільки тому, що були навперехрест прив'язані ременями безпеки, притислися до ілюмінатора, дивлячись, як на місці двигуна розростається полум'я, і чорний димний слід тягнеться вгору, позначаючи траєкторію падіння «Ланкастера». Зайнявся сусідній двигун.

– Я боюсь! – скрикнула Божена і щосили вчепилася в руку Гайдука.

– Тримайся, – наказав він скоріше не їй, а собі. – Опусти голову до колін. Відпусти руку, закрий руками голову.

Але вона стискала його руку ще сильніше. Зенітно‑ракетний комплекс знову перетворився на звичайну вантажівку, зап'яту синім брезентом, на якому великими жовтими літерами було написано FRIEDMAN. Фура в'їхала у сплетіння автострад і сховалася під широким шляхопроводом. Палаючий літак ледве вийшов з піке і тепер летів назустріч полю зі свіжою озиминою. Поле здавалося ідеально рівним, але пілоти знали, що це не так. Другий пілот «Ланкастера‑27» подумки попрощався з старшим братом – не вийде цього року поїхати з ним у відпустку до Вікторії. Командир «Кульгавого Дракона» молився, благаючи Ісуса Христа пробачити йому гріхи, яких накоїв удосталь у цьому клятому житті.

«Ланкастер‑27» впав на велетенське черево, яке репалось, розривалося на шматки, проорюючи на польській озимині глибоку борозну. В ній залишалися чорні струмені пального, порваний на шматки мішок, в якому зберігався труп нещасного Бланшара, запаси ліків і білизни, фрагменти тіл хірургів і медсестер, понівечені частини фюзеляжу... Гайдука і Божену врятувало те, що вони перебували на другому поверсі літака. Нижнє крило, догоряючи, залишилося ззаду, верхнє крило повзло по землі, доки не відірвалось, а потім стався страшний удар, від чого чоловік і жінка втратили свідомість. Отямившись, Гайдук побачив стовп сонячного світла: фюзеляж тріснув навпіл. Божена знерухоміло висіла на ременях безпеки.

– Підводься! Швидше! – гукнув Гайдук, намагаючись розтермосити її, але даремно. Тоді він, лаючись, став розстібати сталевий замок у неї на грудях, та йому це не вдавалося. Він розумів, що ось‑ось літак вибухне, і зробив ще одну відчайдушну спробу. Нарешті сталева пластина вийшла з пряжки. Він схопив Божену, поклав її на плече – вона виявилася навдивовиж легкою – і через пролом у фюзеляжі дістався на ліву частину літака. Земля була зовсім близько – побачив стебла озимини, що нагадали йому дитинство, і почув запах зораної землі. Залишки літака занурені були в це фермерське поле, наче дірявий човен, що тоне в зеленому озері.

Гайдук важко зістрибнув на землю й побіг, тягнучи на собі Божену, до лісочка, що залишився позаду місця падіння літака. Там, де лежали уламки хвостової частини «Ланкастера‑27», побачив бортмеханіка, який був викинутий убік на десять метрів разом з гаубицею. Він лишився сидіти на мотоциклетному сідлі, в'їхавши головою у комп'ютерний приціл, що зніс йому півчерепа. Шолома ніде не було видно, вітер ворушив біляве волосся хлопця на потилиці.

Задихаючись, – Божена з секунди на секунду ставала важчою, – Гайдук добіг до рівчака на межі поля, за якою починалося узлісся. Потужний вибух струсив усе навкруги, піднявши вгору уламки літака, землю і коріння озимини, чорний дим затулив півнеба. Одним з непомітних, але важливих наслідків вибуху стала загибель дрона, який розплавився у полум'ї, що охопило місце падіння «Кульгавого Дракона».

– Що? Де ми? – розплющила очі Божена. Її чорні окуляри десь загубилися, Гайдук залишився без свого улюбленого пістолета. Про грамоту президента Конфедерації і подарунок першої леді не згадав.

– Треба тікати, – сказав він. – Ви зможете?

– Спробую.

Він допоміг дівчині підвестися.

– Куди? – спитала Божена.

У нього виникло парадоксальне рішення, яке ще півгодини тому не могло спасти йому на думку.

– На південний схід.

Вони рухалися лісом, доки не побачили автостраду – абсолютно порожню, з порепаною бетонною поверхнею, наче ніхто тут віддавна не їздив. Побачили облуплений заржавілий шляховий вказівник: OPOLE – SOSNOWIEC.

Вони рушили узбіччям шосе в напрямку Сосновця, готові у будь‑яку мить сховатися від... Власне, вони не знали, від чого їм треба ховатися.

18.

13 квітня 2077 р.

16.45 європейського часу

Особливо таємно

Маршалу авіації Алексу Джозефу

Завдання виконано. Ніхто не залишився в живих.

Майор Вільям Кроуфорд, командир окремої мобільної батареї X‑139 військ Космічної і протиповітряної оборони Конфедерації центрально‑європейського сектора ТВД.

***

23 квітня 2077, суббота, 8.00

Особисто Його Ясновельможності Гетьману України,

Генералу армії Кузьмі‑Данилу Махуну

Згідно з достовірними агентурними даними, вчора о 16.45в районі міста Вроцлав сталася аварія госпітального літака «Ланкастер‑27», на борту якого перебував Гайдук І.П., звинувачений у державній зраді. Загинула вся команда і пасажири літака, що знімає з порядку денного питання про Гайдука І.П. Пропоную відправити у район катастрофи нашого військового аташе у Варшаві з метою опізнання тіла Гайдука І.П. і перевезення його праху на Батьківщину для поховання з належними генералу‑хорунжому військовими почестями в алеї Героїв України.

Директор Державної Варти України Юлій Мережко

Резолюція на документі: п.Клинкевичу В.Я.

Погоджуюсь. Підготувати всі необхідні жалобні заходи, матері Гайдука І.П. призначити спеціальну пенсію.

Гетьман К‑Д. Махун, 24 квітня, 9.00

19.

Паровий трактор з причепом повільно торохкотів по вузькій бруківці, що петляла поміж невеличкими шахтарськими містечками. Тракторист, літній поляк‑фермер, що повертався додому, закупивши в Легниці добрива і гербіциди, вів неквапну розмову з Гайдуком. Польська мова Гайдука (заслуга матері) з легким «східним» акцентом не викликала у фермера запитань. Гайдук представився мешканцем Перемишля Єжі Сокольським, що повертається із заробітків з Німеччини, а з ним подорожує українка, його дальня родичка з Галичини, і вони чули, що в Руді‑Шльонській можна знайти роботу. Невідомо, чи слово «родичка» переконало фермера, але він не надто цікавився легендою подорожніх, сподіваючись заробити на них хоч декілька «глобо». Поляк кляв усе на світі – начальство, погоду, ціни, дітей, які покинули ферму й подалися до Австралії, низьку якість вугілля, яке він кидає у топку свого допотопного трактора‑паротяга, від чого з труби вилітає густий ядучий дим, од якого легко вчадіти. Божена сиділа поміж фермером і Гайдуком і куняла, бо нічого по‑польськи не розуміла, особливо фермера, який розмовляв дивним діалектом мешканців цього краю. Домовилися, що фермер підвезе їх до Руди‑Шльонської. Там, на околиці Кохловиць, мешкав двоюрідний брат Гайдука Марек, племінник його матері, Марії Юзефівни Гороль, яка жила в цих краях, доки не опинилася в Києві. Фермер виїхав на трасу А‑4, і пізньої ночі вони доторохкотіли до Руди‑Шльонської. Гайдук дав трактористу‑фермеру десять глобо з зображенням Адама Сміта. Поляк безмежно зрадів, але, хоч і підозріло подивився на зображення незнайомого Адама (не Міцкевича), поцілував ручку Божені і дякував Гайдуку. Попрощалися, і фермер, обійнявшись з Гайдуком і дихнувши йому в обличчя сумішшю терпких запахів самогону, тютюну і чайна‑коли, яку споживав у дорозі, підсипав вугілля до топки трактора й поїхав далі до Мисловиць.

Уночі, йдучи на південний схід погано освітленими, немовби вимерлими вулицями чужого містечка (Гайдук включив систему навігації у своєму геджеті), вони ледве знайшли на околиці двоповерховий дім Марека. На щастя, в домі ще світилося вікно на першому поверсі. Гайдук добре знав цей дім, в якому побував давно, років п'ятнадцять тому, ще з колишньою дружиною Ларою. Він обережно обійшов подвір'я навколо будинку – чи немає засади. Потім, ставши на лавку, зазирнув до вікна, яке світилося. Це була кухня з великою чавунною піччю; за обіднім столом, на якому стояв монітор комп'ютера, сидів Марек, обважнілий і втомлений, і вдивлявся в екран. Його обличчя здавалося освітленим місячним сяєвом. Гайдук ввімкнув спеціальну програму геджету, яка просвітила будинок, в якому нікого не було – тільки теплооранжевим кольором вимальовувалася постать Марека. «А де ж його дружина, діти?» – подумав Гайдук і тихо постукав у вікно. Спалахнули ліхтарі на вході до будинку, й на порозі з'явився Марек з помповою рушницею.

– Kto tam?

– Twdj kuzyn Ihor, – мовив Гайдук.

– Ігоре, це ти? – зрадів Марек і, обережно поставивши рушницю, обійняв Гайдука, наче зовсім не був здивований нічним візитом брата, який жив в Америці і ніколи не згадував про шльонських родичів. Але Марек не ображався, бо як людина добродушна (це була польська частина його душі) і жорстко‑прагматична (за це відповідала німецька частина душі) він сприймав світ без будь‑яких претензій, вимог і очікувань.

– До тебе ніхто не приходив, не питав про мене? – спитав Гайдук.

– Ні. А що сталося? Я позавчора повернувся з рейсу, нічого не знаю.

– Все гаразд.

Марек розповів, що Гєня, його дружина, разом з дітьми поїхала на три дні до своєї матері у Глівіце, а він змушений тяжко гарувати. Працював експедитором‑водієм у німецько‑польсько‑російсько‑українсько‑американській фірмі «Фрідман», вантажівки якої, після укладення угоди з воюючими сторонами, могли безперешкодно пересуватися по всій Європі, перевозячи зерно, продукти харчування, обладнання, одяг, зброю і боєприпаси від Уралу до Піренеїв. І хоч робота була небезпечна, бо все одно зграї піратів, які не визнавали ніяких угод, нападали на транспорта, але платили непогано, і можна було жити й сплачувати за навчання двох дочок‑близняток у бухгалтерському коледжі. Показавши гостям на екрані комп'ютера зображення дружини і дочок – Марилі і Касі, Марек виставив пляшку горілки, кілька банок єгипетського пива, підсмажив на великій пательні німецьку ковбасу.

Гайдук нічого не сказав братові про «Ланкастер», хоча Марек чув щось про страшну катастрофу невідомого літака, який начебто перевозив золото для Чорної Орди, а розповів, що останній рік працював у Дрездені, в американо‑німецькій фірмі, яка виробляла електроніку, їхав до Києва, але автобус був пограбований, довелося добиратися автостопом. Божена, українка‑заробітчанка з Німеччини, їхала з Гайдуком в одному автобусі, поверталася до Києва на лікування після аварії на виробництві. їм конче треба змінити одяг, купити зброю і документи, а головне – поспати.

Марек відвів Божену нагору, до спальні Марилі і Касі, а сам залишився з Гайдуком внизу, у вітальні. Розіклав старе шкіряне крісло, в якому вмостився Гайдук, а сам, прибравши все на кухні, ліг на дивані. Гайдук, ледве поклавши голову на подушку, впав у глибоке забуття, без сновидінь і надранкових прокидань, які часто траплялися у Вашінгтоні. Сон був – як закінчення життя.

20.

Його Ясновельможність Гетьман України, генерал армії Кузьма‑Данило Махун важкими кроками міряв кабінет гетьманського палацу, бетонна, схожа на гігантську літаючу тарілку споруда якого угніздилася на легендарній горі над Дніпром, у кількох кілометрах від Трипілля. Археологи знайшли тут перше поселення українців, які прийшли сюди з Індії шість тисяч років тому. Археологи стверджували, що саме в цьому місці було зварено перший український борщ, через що село, яке споконвіку існувало на цій горі, мало назву Борщів, а гора звалась Борщихою.

Гетьман, кремезний чолов'яга з темно‑шатеновими, майстерно підфарбованими вусами, які підковою облямовували його владний рот і підборіддя, від чого К‑Д. Махун ставав схожим на своїх славних попередників – гетьманів, які дивилися на нього з портретів, де переважали темні – чорні та коричневі тони, ще раз обійшов кабінет і переконався, що параметри приміщення не змінилися: сорок дев'ять метрів у довжину, тридцять п'ять завширшки. Підійшовши до оглядового майданчика, що нависав над урвищем, гетьман уперся лобом в броньоване панорамне скло, яке приємною своєю прохолодою трохи пригасило його гнів. Стояв сонячний день, такої пори не хочеться помирати.

– Бляді, – хрипко сказав він, – голови познімаю, яйця повириваю.

Гетьман з сумом подивився туди, де Дніпро весняним повноводдям виповнював обшир, що відкривався з гори. Білий цвіт дерев – наче вкриті вони були пухким снігом – будив щемливі спогади. Далеко, на протилежному пласкому березі, стирчали контрольні вежі охорони – щоб нікому не спало на думку випустити з переносної наплічної установки протитанкову ракету у палац, у серце всенародного лідера, незмінного Гетьмана і визволителя України.

Гетьман важко, наче обм'як після спалаху люті, підійшов до довгого столу засідань, на якому було встановлено два десятки моніторів різних таємних відомств і служб. Тицьнув пальцем у кнопку монітора з написом ВІРУ. На екрані висвітився козацький малиновий хрест з двома перехрещеними мечами. Потім з'явився текст, сенс якого намагався збагнути гетьман, втретє повертаючись до слів повідомлення:

25 квітня 2077 p.

10.30

Цілком таємно

Його Ясновельможності

Гетьману України,

Генералу армії Кузьмі‑Дан илу Махуну

Ретельні пошуки тіла Гайдука І.П. на місці падіння госпітального літака «Ланкастер‑21», що летів з Конфедерації через Польщу до Бейрута, не дали жодних результатів. Тіла членів екіпажу та госпітальної команди ідентифіковано. Гайдук у списках пасажирів не значиться. Не виключено, що він не загинув.

Полковник С. Ігнатенко

Військовий аташе України у Речі Посполитій Польщі

«Бляді, – ще раз подумки лайнувся Гетьман. – ДерВар каже одне, ці пиндюки – друге. Може, ще розвідку податкової служби накажете долучити?»

– Вітольде! – гукнув у мікрофон, вбудований до наручного годинника.

У дверях з'явилася ставна постать молодого красеня – генерала‑поручника Вітольда Клинкевича, особистого ад'ютанта гетьмана і Генерального писаря – начальника гетьманської канцелярії. Так само, як і гетьман, Клинкевич був одягнений у жупан, тільки не чорний, як у Махуна, а сліпуче білий, з золотими еполетами, аксельбантами, золотим шиттям на рукавах. Засмагле обличчя генерал‑поручника (весь вільний час рибалив на березі Дніпра) прикрашали підковоподібні вуса – тільки не підфарбовані, як у Гетьмана, а природного чорного кольору. Сам Вітольд порівнював себе з полковником Іваном Богуном з польсько‑російського серіалу «Кров і пам'ять», в якому соратник Богдана Хмельницького (грав його популярний

американський актор Койт Блекер) був представлений як винятковий кривавий зарізяка, сексуальний розбійник і п'яниця – і саме це подобалося мільйонам глядачів.

Вітольд шанобливо схилив голову:

– Слухаю, батьку.

– Змотайся за Наталією Гаврилівною, привези її.

– Негайно, – ще раз схилив голову Вітольд. – А що з прийомом? Там чоловік десять заплановано.

– Нахер всіх, – суворо сказав Гетьман, темніючи від гніву.

– Пойняв, – Вітольда як вітром здуло.

Гетьман знехотя, бо ненавидів занудну бюрократичну роботу, подався до письмового столу, де лежав стос паперів у папці «Терміново на підпис Його Ясновельможності». На столі стояв бронзовий бюст Вінстона Черчилля, подарований Махуну англійським королем. Гетьман вклеїв доброго щигля по крутому чолі Черчилля, від чого той аж ніяк не змінив виразу обличчя – залишилося таке ж іронічно‑похмуре. Махун підписував численні укази, директиви, нагородні списки, розпорядження та інший необхідний для існування держави мотлох. Підписував, не думаючи, механічно, бо був зосереджений на цій незрозумілий історії з Гайдуком, що сплутала всі гетьманові плани. Тільки за один документ зачепилося око Гетьмана: пропозицію міністра оборони – Головного військового отамана Прядка і директора ДерВару Мережка призначити замість Гайдука начальником науково‑технологічного управління військової розвідки України (ВІРУ) якогось Джеджулу, військового аташе в Сінгапурі, китайська дружина якого була резидентом ДерВару в країнах Піднебесної Імперії.

Гетьман зіжмакав подання й викинув його до кошика, що стояв під столом, порушивши своє ж правило – пропускати подібні документи через м'ясорубку шредера. «Рано ще, сучі діти», – подумав він. Відкрилися потаємні двері кабінету, розташовані в стіні, посунувся убік масивний годинник‑дзигар, що лагідно видзвонював кожні півгодини, і на порозі з'явилася Наталія Гаврилівна Махун, яку позаочі з повагою і острахом гетьманська челядь звала «Баба‑Гетьман».

– Що сталося? Ти знову щось наробив, як тоді з Австрією? – спитала вона, розуміючи, що терміновий виклик її пов'язаний з чимось серйозним. Під час зустрічі з президентом Австрії фон‑Зайденбургом гетьман уперто називав альпійську країну Австралією.

Гетьман піднявся і зробив вигляд, що цілує Наталію Гав. рилівну в щоку. Насправді він уже забув, коли цілував дружину, яку дуже любив, а ще більше – боявся.

– Наталочко, чи мати Гайдука знає, що з ним сталося?

– Нічого не знає, – знизала плечима Наталія Гаврилівна. – Я наказала поки їй нічого не казати, всю інформацію заблокувати. Ці твої йолопи – Прядко і Мережко – вже готові були влаштувати державний похорон. Марію треба пожаліти, немає куди поспішати.

– І я так думаю. Тим більше, йде якась суперечлива інформація.

Він показав їй повідомлення з Варшави, висвітивши текст на екрані.

Ось бачиш, – зраділа вона. – Рано ховати.

Наталія Гаврилівна була – і про це ніхто не мав знати в державі – найкращою подругою матері Гайдука Марії Юзефівни. Подружилися ще в студентські роки, коли обидві навчалися співу в консерваторії у професорки Слонимської: Марія Юзефівна мала ніжне ліричне сопрано, а Наталія Гаврилівна відзначалася низьким меццо. Артистична кар'єра подруг не склалася: Марія Юзефівна народила двох дітей, яким віддавала весь свій час, а Наталія Гаврилівна зустріла бравого капітана танкових військ Кузьму Махуна і поділила з ним усі принади важкого гарнізонного життя, де відсутність помешкань, хронічне безгрошів'я, пияцтво офіцерів могли знищити будь‑яке подружжя. Та не знищили. Наталія Гаврилівна почала давати в гарнізонах сольні концерти під гітару і стала дуже популярною у військових колах. Її помітив командувач аеромобільних військ і сприяв переводу полковника Махуна до Києва, де той став генеральним інспектором танкових військ, отримавши добру квартиру на Повітрофлотському проспекті і звання генерал‑хорунжого. Отоді й відновилася дружба двох жінок. Наталія Гаврилівна полюбила малого Ігоря Гайдука, як сина (власних дітей в неї не було), всіляко допомагала сім'ї Гайдуків уроки глобальної депресії та воєн. І хоча самолюбний і гордий інженер‑конструктор Петро Гайдук недолюблював цю владну чорнооку «циганку з вусами», як він звав Наталю Гаврилівну, але Марія Юзефівна душу б їй віддала: адже якби не дружина Махуна, Ігор не отримав би такої освіти у найдорожчих українських та американських школах. Для навчання в МІТ знадобилася резолюція самого Кузьми‑Данила, який на той час уже був заступником міністра оборони. Ряд політичних міркувань змусив подруг утаємничити свої відносини (це був наказ Махуна), зустрічалися нечасто на якихось казенних квартирах, куди Наталію Гаврилівну привозили під охороною грузинських джигітів, які вміли зберігати таємниці гетьманської родини. Наталія Гаврилівна вирішила: