ІНСАЙДЕР 4 страница

Гайдук знав з розвіддонесень, що на озброєнні Чорної Орди перебуває дев'ятнадцять таких «черепах» – всі пофарбовані в танковий зелений колір, з чорними зірками Орди на бортах. У повідомленнях вказувалось, що Орда має проблеми з пальним для «черепах», оскільки на хімічному підприємстві Сталінграда, де переважно працювали росіяни, зафіксовано серію диверсійних актів, що серйозно вплинуло на постачання пального для «черепах».

Зелена «черепаха» з чорними зірками і білими бортовими номерами 052‑4040 м'яко торкнулася бетонки. Фанфаристи гетьманського оркестру дали сигнал «Увага всім», вдарили калатала в козацькі тулумбаси, легко відкрився центральний люк «черепахи», з надр якої виповз назовні трап.

Командир почесної варти в синьому суконному жупані, червоних шароварах і сивій смушковій папасі з малиновим денцем, який страждав від несподіваної спеки і був вкритий рясним потом, шаблею картинно відсалютував «черепасі». Через кілька хвилин на верхній сходинці з'явилася постать кремезного воїна у блискучих, бронзового кольору латах, схожих на кулевідпорні скафандри спецпідрозділів. На голові воїна сяяв сталевий шолом із загостреним шпичаком, золотою стрілою над переніссям і двома рудими лисячими хвостами ззаду. В руці батир тримав великий білий прапор Орди з тридцятьма п'ятьма чорними зірками – за кількістю країн та державних об'єднань, що входили добровільно чи внаслідок поневолення до СДОРу. Батир велично спустився з трапу і застиг з прапором, полотнище якого ворушив гарячий дніпровий вітер.

Всі чекали на вихід делегації.

– Бляха‑муха, яке опудало! – почувся голосний шепіт Невінчаного.

– Розмови! – жорстко кинув Гайдук і рушив уперед, щоб привітати повноважних посланців Чорної Орди.

Їх було троє: головного звали Мохамад‑бек – чорнобородий, смаглявотемний лицем араб у білосніжному тюрбані, прикрашеному діамантовою підвіскою. Він був заступником вождя Орди Кара‑хана і носив спеціальне звання «беклербек» – другої людини в державі. Вбраний був у довгий чорний шкіряний плащ зі срібним поясом, до якого приторочена була крива іранська шабля – шемшир. Мохамад‑бека супроводжували секретар із закордонних справ Орди турок Агджі Гюндюз, товстопикий черевань з рудою фарбованою бородою і шиєю, що міцно зрослася з тулубом. Третім був «громадянин слов'янської зовнішності», як визначали таких субчиків на теренах Орди. Гайдук безпомилково впізнав у ньому колишнього співкамерника Басманова по сталінградській тюрмі на прізвисько Хлищ. В офіційних документах він значився як політичний радник Кара‑хана з національно‑релігійних питань – везір Вадим Хлищенко‑Хлищов. З делегацією прибула чарівна молода монголочка на ім'я Алтанцецен – «золотулька», офіційний драгоман делегації.

Гетьман прийняв делегацію в урочистому залі Військової Слави, прикрашеній прапорами всіх козацьких полків і родів військ України включно з темно‑синім, з золотим гаптуванням, стягом козацько‑космічних військ. В залі також були виставлені зразки козацької зброї минулого – шаблі, пістолі, мушкети, невеличкі гарматки‑гаківниці, кулемети Дегтярьова і MG‑42 загонів ОУН – УПА.

Найголовнішою бойовою реліквією залу, його справжньою окрасою став танк Т‑100‑УМ «Серп» Харківського виробництва з потужною гарматою калібру 152 мм. З командирського відсіку цього танку (в невеличкій башті танкістів не було) генерал К‑Д. Махун командував наступальною операцією в ході румунсько‑української війни. Замість того, щоб наступати з передбачуваного оперативного напрямку Чернівці‑Сучава, війська командуючого південноукраїнським фронтом Махуна нанесли по Румунії подвійний удар: Ізмаїл – Рені – Галац – Брейла – Бузеу – Плоєшті і провели неочікувану десантну операцію, висадившись в Констанці, і через Черноводе – Фетешті вдерлися в передмістя Бухареста, що змусило румун капітулювати і підписати у Відні мирну угоду, згідно з якою до України відійшла Молдавсько‑Придністровська республіка. Про цей подвиг свідчили численні карти і таблиці, на яких бухарестська операція порівнювалася з переможними битвами Богдана Хмельницького

Стіл для переговорів поставили неподалік від історичного танка, гармата якого мовчазно дивилася на членів делегації. Гетьман вважав це вдалим психологічним прийомом, але на делегацію Чорної Орди цей застарілий мотлох не справив жодного враження.

ВІРУ знала, що засоби протитанкової боротьби, які перебували на озброєнні Чорної Орди, зокрема ПТРК «Свердло» – мобільні легкі ракети з потужними бронебійно‑кумулятивними головками – перетворювали танки Т‑100 на купи дірявого заліза. ВІРУ давно цікавилась заводом сільськогосподарського машинобудування в Казані, де вироблялися ракети цього класу. Але на заводі працювали тільки ідейні татари‑мусульмани – і спроби агентурного проникнення виявилися марними. Набагато легше було працювати з росіянами.

Делегація Орди привезла Гетьману розкішні подарунки: соболині хутра, рідкісної краси сірійську шаблю з золотим руків'ям і вороної масті арабського жеребця, якого ледве витягли з «черепахи» під захоплені вигуки фото– і телекореспондентів. Кінь підозріливо принюхувався до гарячого дніпровського повітря, потім в ньому спрацювали якісь таємні механізми генетичної пам'яті, і він щасливо заіржав, удихнувши в себе незнайомі пахощі води і трав та подув рідного повітря з Сахари.

Все це нагадувало оперну казку з бутафорською зброєю, театральними костюмами і солодкими аріями, в якій грізні зіткнення відбувалися лише всередині оркестрової ями, в музичних алегро і крещендо, а не на сцені. Казка скінчилася, коли делегації всілися за стіл переговорів. Гості сиділи спинами до стіни, увішаної зразками зброї: у центрі Мохамад‑бек, ліворуч – перекладачка Алтанцецен. Дівчат такої витонченої вроди Гайдук бачив тільки у Венесуелі, на конкурсі місцевих красунь. За Алтанцецен – Хлищ. Праворуч

від «беклербека» крісло заповнив своїм тілом Агджі Гюндюз.

Після короткого привітання (Гайдук із задоволенням відзначив, що гетьман використав його проект, в якому, кажучи про радощі миру і добросусідства і давні історичні зв'язки між Україною і Степом, навіть не згадав про саміт СДОРу в Батий‑граді), слово взяв Мохамад‑бек.

– Аллах всемогутній і всемилостивий, – молитовно склавши руки, виголосив голова делегації, – нехай ниспошле свою благодать на цю древню ординську землю, де залишились сліди наших предків і живе пам'ять преславного Бату‑хана. Найбільшому воїну Євразії, захиснику народів, вождю України гетьману Махуну передає свій привіт і благословення Сонце Сходу, чорна Зірка Землі Кара‑хан. Нехай оберігає Аллах його владарювання. Аллах акбар.

Ідав величний знак рудобородому турку – продовжувати. Агджа Гюндюз солодко всміхнувся і, почесавши п'ятірнею бороду, почав:

– Стратегічна ситуація в світі вимагає негайних дій. Чорна Орда, як миролюбна сила, що обстоює права народів на вільний розвиток, більше не може байдуже спостерігати, як сили зла і темряви, керовані юдо‑християнськими фанатиками – хрестоносцями, ізраїльськими терористами, юдо‑ліберальними глобалістами з так званого світового уряду та агресивними атлантистами, ведуть неоголошену війну проти Чорної Орди, підривають священне право народів розповсюджувати на землі святе вчення Аллаха.

Гетьман, який був одягнений у розкішну вишиванку, гаптовану червоними і чорними квітами, нервово ворухнувся. Гайдук, що сидів праворуч від гетьмана, розумів цей знак нетерпіння і гніву.

Ліворуч від гетьмана сидів перекладач – молоденький капітан ВІРУ Діма Мочалкін, білявий геній, схожий на шведа. Він знав досконало дванадцять мов – від івриту до китайської, від арабської до грецької. Діма тихо перекладав на вухо гетьману промови ординців, поряд з Дімою сидів Руслан Фощенко, який, дивлячись на делегацію Чорної Орди, усміхався, наче дівчинка, що побачила нову привабливу лялечку. На щоках у міністра закордонних справ з'явилися подвійні ямочки, як сказали б американці – doubledimples. І очі знову стали різнобарвні: кілька днів тому Басманов прийняв Фощенка і пообіцяв йому, що у разі приєднання України до Чорної Орди Руслан стане Великим Ханом Київсько‑Дніпровського улусу і отримає чорну діамантову зірку на шию.

Запала неприємна пауза, під час якої Вітольд Клинкевич, який сидів позаду гетьмана і вів запис переговорів, запитально підняв голову.

– Стривайте, – роздратовано перервав паузу гетьман. – Про що конкретно йде мова?

– Мова йде про наступне, – жорстко втрутився Мохамад‑бек, і діамантова" підв'язка на його тюрбані гостро заблиснула. Сонце високо піднялося над Дніпром, його проміння засліплювало гостей, які сиділи навпроти скляної панорамної стіни, з якої відкривався вид на ріку і лівобережжя, звідки насувалася на Україну Орда. Гетьман дав знак опустити жалюзі, щоб делегація ординців почувалася комфортно.

– Ми висуваємо такі вимоги, – сухо продовжував Мохамад‑бек. – Перше: до початку саміту СДОР у Батий‑граді, що має відбутися двадцять першого грудня, удень народження Сонця Сходу – незрівнянного Кара‑хана, Україна припиняє своє існування як геополітичне утворення, стає Великим Київсько‑Дніпровським улусом Чорної Орди і тридцять шостою чорною зіркою на нашому святому прапорі. До першого грудня ви, як гетьман України, проголошуєте самоліквідацію вашої нікому не потрібної, мертвонародженої держави. Якщо виконаєте нашу першу вимогу, ви станете Великим Ханом і отримаєте ярлик на володіння Київсько‑Дніпровським улусом зі збереженням усіх привілеїв та нагород. Сонце Сходу, великий Кара‑хан вішає на вашу шию...

...«Зашморг», – подумав Гайдук.

– Вішає на вашу шию чорну діамантову зірку – вищу відзнаку Орди.

Гетьман побагровів, колір його шкіри зрівнявся з кольором червоних квітів на вишиванці.

– Вимога друга. Сьогодні ми парафуємо проект угоди про входження України до складу Орди. Ми призначаємо тимчасового намісника, везіра Вадима Хлищенка‑Хлищова, з яким ви відсьогодні будете узгоджувати всі ваші рішення.

Каторжник Хлищ, на чолі якого багровою квіткою розцвітало тавро вбивці, з державною величчю похилив голову.

– І третє. Вже сьогодні ви повинні відкрити для наших представників, що приїхали разом з нами, доступ до ракетних, хімічно‑паливних та електронно‑машинобудівних підприємств, щоб ми були гарантовані, що нікому не спаде на думку вчинити акти саботажу або використати високоточну зброю проти Орди. Нас особливо цікавить ваша «магічна дев'ятка».

– Це все? – спитав Гетьман, тепер уже майже чорний, як журливі квіти на його сорочці. – А пшеницю українську і кукурудзу ви не забули?

– Ні, не забули, – Гюндюз так чухав фарбовану руду бороду, наче його мучила короста. – Тільки приєднання до Чорної Орди врятує вас від пограбування ваших харчових запасів. В умовах глобальної продовольчої кризи вже формуються продовольчі загони в Євразії, Європі, і навіть Африці для захоплення українського зерна і м'яса. Чорна Орда забезпечить вам стабільність у розвитку сільського господарства і захист від зазіхань на багатства Київсько‑Дніпровського улусу.

– До речі, – сказав по‑українськи Хлищенко‑Хлищов, чим здивував хазяїв, – я, як намісник Київсько‑Дніпровського улусу, гарантую всім братнім народам території Україна вільний національний розвиток, релігійний мир и злагоду. Чорна Орда найбільш толерантна наддержава у світі.

Гайдук передав гетьману спеціальну довідку щодо толерантності Чорної Орди, в якій наводилися страшні цифри і факти. Країни і міста, які чинили опір військам Кара‑хана, знищувались з особливою жорстокістю. Завойовники не жаліли ні жінок, ні малих дітей, ні старих, немічних людей. Ті, хто піддавався добровільно, проходили через процедуру расової і політичної люстрації, масові репресії та депортації стали звичною практикою Орди. Рух, що розпочався з Монголії, Казахстану і деяких регіонів Росії, накрив, як хвиля цунамі, країни Центральної Азії, великі регіони Уралу та Західного Сибіру, пожежею піднявся по Волзі – від Астрахані і Сталінграда до татарських, башкирських земель і до Підмосков'я, охопив Північний Кавказ і почав підповзати через донські степи до східних рубежів України. Приєднання до Чорної Орди Туреччини, сповненої ненависті до зрадливої Європи з її юдо‑християнськими облудними цінностями, стало переломним моментом у світовій історії, оскільки слідом за Туреччиною до нової імперії пристали Пакистан, Афганістан, Іран, Сірія, Ліван, Ірак і Єгипет, Алжир і Марокко, згодом Албанія і Косово. Останньою впала Саудівська Аравія, коли в ході всенародного повстання було вбито 249 нащадків династії Саудів: це означало припинення постачання Саудівської, іранської та ірацької нафти до Європи і Америки. Туреччина, довівши в Міжнародному суді в Гаазі, що Росія грубо порушила умови паризького трактату 1856 р. щодо нейтралізації Чорного моря, укладеного після поразки в Кримській війні, захопила Севастополь, на який також претендували Греція та Італія. На частині Кримського півострова, у трикутнику Бахчисарай, Севастополь (який був перейменований в Ахтіяр), Форос було проголошено турецько‑татарську автономну державу (фактично – протекторат Чорної Орди), для захисту якої було створено армійський корпус імені Хана Девлет Герея. На підкорених

Ордою територіях проводилися етнічні чистки, здійснювалася масова ісламізація населення.

Гетьман запропонував зробити невеличку перерву для обговорення пропозицій. Ординці ввічливо погодились. Залишились вчотирьох: Гетьман, Гайдук, Фощенко, Клинкевич.

– Що будемо робити?

Гайдук ніколи не бачив гетьмана таким розгубленим.

– Я думаю, – з усезнаючою усмішечкою мовив Фощенко, – що нам не встояти. Будьмо реалістами. Виникла абсолютно нова геополітична ситуація, і ми повинні змиритися з нею.

– Ти не крути свої блядські дипломатичні політеси, ти кажи конкретно. Що мені робити? – майже з розпачем застогнав гетьман.

Фощенко всміхнувся так, наче знав всі відповіді на всі питання, і ухильно мовив:

– Ну, обов'язково піти сьогодні на певні поступки, пообіцяти щось... Тільки не залишати цього... Хлища. Мерзенний тип. Але вирішувати вам.

Фощенко вже вбачав у Хлищі конкурента.

– Мені, все мені. Як щось добре – ви всі тут як тут. А якщо погане – гетьман за вас вирішуй. Засранці. Чому мене не попередили, що буде пред'явлено ультиматум. Особисто мені!

– Ми попередили, – сказав Гайдук. – Всі документи передані Клинкевичу.

– Вітольде, де попередження?

– Я перевірю, батьку. Наче все було на місці. – Клинкевич заклопотано почав перебирати папірці в шкіряній папці з гетьманськими вензелями.

– А ти, Ігоре? Що думаєш? – звернувся до Гайдука гетьман.

– Ні в якому разі не йти ні на які поступки. Підете – ми всі загинемо. В першу чергу ви. І Україна.

– Але ж вони завтра почнуть наступ. На Дону вже концентруються танкові армії Орди.

– Не почнуть, – переконано сказав Гайдук. – їм ще кілька місяців перекидати резерви і боєприпаси. Крім того, є агентурні дані, що Кара‑хан смертельно хворий. Починається метушня навколо того, хто стане його наступником. Мохамад‑бек за будь‑яку ціну хоче принести відрубану голову України на блюді – тоді він точно стане наступником. Якщо не зробить цього – його шанси різко впадуть. Почнеться серйозна боротьба. Туреччина, Пакистан і Саудівська Аравія претендують на місце Кара‑хана. Це дає нам можливість тягти час. Ми повинні негайно провести переговори з Конфедерацією північноамериканських держав, з Організацією глобальної безпеки. Вони наші природні союзники. Втрата України для них – це втрата половини Європи. Врешті‑решт, треба говорити з Піднебесною Імперією. Не думаю, що вони у захваті від глобальних амбіцій Чорної Орди. Треба зважити всі можливості, не здаватися.

– Це фанфаронство, – різко заперечив Фощенко. – Якщо хочете, шановний Ігор Петрович підкидає нам провокаційну ідею загострення відносин з небезпечним ворогом, який може помститися всім нам у будь‑яку хвилину. Так не робиться міжнародна політика. Треба йти на компроміс. Ми не готові до конфронтації.

– Добре, – насупився гетьман. – Ідіть, каву попийте. Я тут сам подумаю.

Гайдук вийшов на внутрішнє подвір'я палацу, посеред якого у біломармуровому басейні плескалася блакитна, очищена і охолоджена дніпровська вода; посередині басейну працював потужний фонтан, що охолоджував повітря у спечні дні. Гайдук побачив кремезняка‑батира, який вже скинув свої бронзові лати і надягнув звичайний монгольський халат – «детель». Батир сидів на мармуровій огорожі басейну; закасавши рукав халату, опустив оголену м'язисту руку в прохолодну воду і пив її з долоні. На мокрому лиці степового воїна тихо малювався вираз блаженства: пекуче сонце, чиста вода, гаряче повітря й бризки фонтану, що долітали до молодого монгола, створювали небачену гармонію. Раптом з‑під бетонного козирка, із затінку, де стояла ординська делегація, відділилася чорна постать в білому тюрбані і різко змахнула рукою. На сонці зблиснула крива шабля – і рука монгола, відрубана в ліктьовому суглобі, занурилась у воду, залишаючи за собою яскраво червоний слід.

Гайдук і Діма Мочалкін підскочили до нещасного, який, не розуміючи, що сталося, розмахував обрубком руки й стогнав по‑дитячому жалібно. Гайдук скинув з себе пояс і туго перетягнув руку батиря вище місця, де був недавно лікоть, а зараз бризкала кров'ю гладенько зрізана поверхня.

Мохамад‑бек, кинувши кілька лайок на адресу нещасного воїна, повернувся до делегації, протираючи хусткою лезо шаблі.

– Він сказав, що цей хлопець порушив закон Чингізхана, який забороняє опускати руки до води. Черпати можна лише посудом, – пояснив Діма.

Гетьманські охоронці відловили в басейні відрубану руку, і монгола відправили до центру трансплантації – пришивати втрачену кінцівку.

Переговори відновилися на дуже короткий час: гетьман оголосив, що для надання відповіді по суті він має скликати спільне засідання Ареопагу і Ради національної безпеки України, – не раніше вересня‑жовтня – попередньо вивчивши всі міжнародні акти для прийняття оптимального рішення. Він підкреслив, що для України добрі відносини з Чорною Ордою є пріоритетом номер один і що він переконаний у досягненні компромісу.

Насамкінець Мохамад‑бек попросив залишитися з гетьманом віч‑на‑віч.

При їхній недовгій двадцятихвилинний розмові був присутній лише перекладач Діма Мочалкін. Монгольська красуня Алтанцецен поїхала до лікарні – безрукий воїн був її коханим.

Вже увечері того ж дня Гайдук знав, про що йшла мова під танком Т‑100‑УМ: Мохамад‑бек розпитував Махуна про роль Гайдука в державних справах України і наполегливо рекомендував гетьману спекатися цього представника юдо‑християнських мракобісів, агента американської Центральної служби безпеки, ворога гетьмана і всієї України.

41.

11 червня 2077

Офіційне повідомлення агентства УНІАН.

10 червня 2077 р Його Ясновельможність, гетьман України, генерал армії К‑Д. Махун провів переговори з представницькою делегацією Союзу Держав Орди, очолюваною першим заступником всенародного лідера Чорної Орди п. Мохамад‑беком. Переговори торкалися важливих питань двосторонніх політичних та економічних відносин між Україною і Чорною Ордою. Сторони погодились розвивати двосторонні відносини в дусі поваги до міжнародних угод і нових тенденцій розвитку геополітичної ситуації в світі.

Переговори відбувалися у традиційно дружній, теплій атмосфері, характерній для відносин народів України і Чорної Орди і будуть невдовзі продовжені.

Делегація Чорної Орди відвідала Батиєву гору в Києві і поклала квіти там, де за легендою стояло шатро хана Батия.

Також відбулася зустріч делегації з ієромонахом Києво‑Печерського монастиря о.Калерієм (С. Сансизбаєвим), який розповів гостям про найновіші відкриття євразійських вчених у сфері христознавства і про розвінчання юдо‑християнської брехливої легенди про воскресіння Христа. Делегація відбула до м. Чингіз‑Сарай.

42.

Залізні ворота, розмальовані синіми левами і червоними півнями, з рипом відкрилися, і джип ВІРУ, за кермом якого сидів Григорій Невінчаний, в'їхав на територію ЗЕК‑116 Феофанія – Пирогово. Охороні Гайдук наказав не супроводжувати їх, і його вірні джигіти залишилися в затінку, під бетонною захисною стіною, що відділяла окружне шосе від ЗЕКу‑116. ЗОНА ЕТНІЧНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ (ЗЕК) була епохальним винаходом колишнього лідера МУДА – марксистсько‑української демократичної асоціації, а нині – генерального прокуратора УКВФД Івана Оврамовича Крейди. Згодом до основної назви МУДА приклеїлося маленьке в дужках «к» – на честь Крейди. Ставши майже монопольним теоретиком національного питання, Крейда І.О. винайшов геніальний спосіб вирішити всі суперечності і конфлікти етнічного розвитку: на вимогу українських аборигенів, протести яких щодо національних утисків звучали на конгресах МУДА(к) все частіше, він протиснув через Ареопаг і Сейм закон, згідно з яким усім любителям української мови, історії та традицій надавались острівці землі, де їм дозволялося оселитися цілими сім'ями, працювати в сільському господарстві, займатися народними промислами, рибалкою та бджільництвом, народжувати дітей і вмирати. При церквах, споруджених «зеківцями», існували парафіяльні школи, в яких навчали грамоті й рахунку дітей. Ні газет, ні телебачення в ЗЕКах не було, зате всім дозволялося досхочу розмовляти і молитися українською. Зони пильно охоронялися жандармерією ДерВару – з метою, як пояснював

Мережко, зберегти спокій мешканців і не дати розкрадачам народного майна завдати кривди цвіту української нації. Мешканці ЗЕКів мали право виходити у «великий світ» раз на рік, за згодою спеціальної адміністрації (АдЗек), терміном не довше тижня, за наявності поважних причин. Втечі і спроби назавжди залишитися у «великому світі» суворо каралися. Крім українських, існували, у значно менших кількостях, польські, єврейські, грецькі, гагаузські та інші ЗЕКи.

Залишивши джип на внутрішньому паркінгу, де не було інших автомобілів, і проминувши ще один КПП, Гайдук і Невінчаний ступили на вузьку стежину, прокладену серед пшеничного поля, визолоченого небувалою спекою. Стояли на пагорбі, з якого відкривався ідилічний краєвид, як на картинах українських малярів XIX століття: лани і тихі левади, ставки, узвишшя з білими церквами, вітряки в полях та сільські путівці, обсаджені тополями.

Невінчаний, побачивши цю неземну красу, зупинився і захоплено вигукнув:

– Яке повітря, Ігоре Петровичу! Його ж можна як сіно скиртувати!

Гайдук нічого не відповів, бо відчув щем у серці й незрозумілу тугу за чимось, навіки втраченим. Це було нове почуття, бо як людина урбанізована і космополітична, Гайдук не мав жодних сентиментів до принад сільського життя, до уповільненого, примітивного, як йому здавалось, ритму, визначеного не технологіями та засобами комунікації, а обертанням землі навколо сонця.

Вони мовчки рушили далі. Здалеку чулась музика – вірніше, уривки гопака, який звучав під диктовку бубонів. Підійшовши поближче, Гайдук і Невінчаний побачили на майдані перед церквою сільські недільні танцюльки: малі діти – дітей було дуже багато – у смішних солом'яних брилях витанцьовували щось незрозуміле, здіймаючи куряву і викликаючи щасливий сміх батьків й дідів, котрі й самі хвацько відбивали чобітьми ритм танцю. Майдан був обставлений возами, як на ярмарку. Кремезні парубки залицялися до дівчат, які сиділи на возах як незаймані, і пручалися, сміючись, б’ючи по руках настирних нахаб; але час від часу опір припинявся, й нова пара кидалася у вир гопака.

З шинку, якраз навпроти церкви, вивалювалися місцеві п'яниці, здебільшого літні чоловіки, які також лізли у натовп танцюристів, щоб показати і свої хореографічні здібності.

«Що це? – подумав Гайдук. – Зйомки пропагандистського ролика для телеканалу добрих новин Фрідмана?»

Але ніде – жодної телекамери, і це театралізоване свято в стилі Сорочинського ярмарку, було схоже на спонтанне волевиявлення, у що Гайдук не міг повірити.

Натовп на майдані не звернув уваги на прибульців. Гайдукові очі давно, може, з часів Венесуели не бачили стількох молодих красунь, які пашіли здоров'ям і вабили зір самотнього чоловіка. Одна з красунь привітно помахала Гайдуку рукою, ніби закликаючи до себе, і йому стало сумно. Не про нього ці молоді красуні. Він озирнувся, щоб побачити, до кого звертається дівчина. Невінчаний перехиляв чарку з підпилими відвідувачами шинка, а за Гайдуком ніхто не стояв.

Дівчина продовжувала махати рукою і, проштовхавшись крізь натовп, наблизилася до Гайдука.

– How do you do, mister general, – широко посміхаючись, мовила красуня. – Great to see you here.

«Господи, Боже» – нарешті прозрів він. Це була Божена, від тортур, хвороб, синців і переляку сліду не залишилося. Перед ним стояла висока дівчина, світилася природною красою і здоров'ям. Рудаве з попелястим відтінком волосся було заплетене в тугу косу, сірі очі радісно виблискували на засмаглому обличчі, на кирпатому носику – й сліду від переломів і деформацій.

Гайдук очам своїм не вірив: невже саме цю красуню він врятував від загибелі, витягуючи з‑під уламків «Ланкастера‑27»?

– Божено... що з вами сталося?

– Знайомтесь, це мій брат Аскольд, – сказала Божена. До них наблизився міцний, загорілий дочорна чоловік. На відміну від інших мешканців села, що ходили у вишиванках, він був у білій футболці з малюнком: перед старим козаком у синіх шароварах стояв на колінах молодий козак у шароварах червоних – мабуть, син. Він тримав у руках меч. Батько сина благословляв. І напис: "Ukrainian volunteers against Moskal aggression". Нижче: «Сини України. Cleveland, Ohio, post 24". Аскольд, на плечі якого сидів трирічний бешкетник Ярема, приязно потиснув руку Гайдукові. З натовпу вийшла вагітна молодиця міцної статури, яка тягла за собою зарюмсану дівчинку років п'яти. Це була Ликера – невістка Божени.

– Господи, Аскольде, Божено, чого ж ви тут стоїте посеред куряви! Запрошуйте гостей до хати, – щиро всміхаючись, сказала вона, а дівчинка, племінниця Божени, припинила реви й глянула синіми очима на Гайдука.

Аскольдова хата стояла неподалік майдану. Крита свіжою цупкою соломою, гарно побілена, вона зберігала в собі якийсь прадавній, мабуть, ще скіфський запах – бо до сволоків були попідвішувані різні трави, а в кутку хати, під образами, стояв плетений кошик, наповнений житнім зерном. В хаті було дуже чисто, прохолодно і панував ідеальний порядок, незважаючи на малого розбишаку та його сестричку. Прості саморобні меблі, лавка, ліжка, застелені вовняними килимами.

– Прошу на обійстя, – запросила Ликера.

В прохолодному садочку, під вишнями, стояв святковий стіл, головною окрасою якого був великий пшеничний коровай, оздоблений візерунками – колоссям та шишками. Цей коровай ще був прикрашений маленькими пташками з білого тіста, які веселою зграйкою обліпили зусебіч хлібину. Стояли невеличкі глечики пряженого молока з апетитною шкірочкою, тарілки з холодцем, банки з медом, масло, домашні ковбаси, сир, яйця.

Невінчаний витягнув з сумки подарунки: дві пляшки французького шампанського, вірменський коньяк, фінську горілку, шотландське віскі, банку чорної ікри, бразільську каву, ананас, шоколадні швейцарські цукерки. Аскольд подивився на дари, але нічого не сказав: просто прибрав їх на невеличкий стіл, що стояв під навісом, неподалік літньої кухні.

На обійстя увійшов молодий священик учорній рясі, з невеличким кипарисовим хрестиком на грудях. Був невисокий, русявий, з довгим волоссям й уважним лагідним поглядом. Він поглянув на Гайдука, наче знав його.

– Знайомтесь. Отець Іван, настоятель нашої церкви, – представив гостя Аскольд.

Нарешті всі всілися, діти втихомирилися, й отець Іван прочитав молитву:

– В ім'я Отця, Сина і Святого Духа, – сказав він, і Гайдук автоматично перехрестився, не думаючи про молитву.

– Сине Божий Христе, Спасителю наш, – продовжував неголосно священик, наче перед ним насправді стояв Христос. – Зібралися тут, націй землі, щоб скуштувати Твій хліб й почути слово Твоє. Ти спокутував гріхи наші своєю смертю і воскрес, щоб дати нам віру й надію на Твоє пришестя. Благослови у своїй доброті цих дітей, цих жінок і чоловіків, ці дерева і цих тварин, цю їжу і цю воду. Дай нам сили терпіння і почуй страждання наші і народу нашого, навчи й просвіти нас, Твоїх рабів, як жити не ув гніві праведнім, а в смиренні християнському. Дай нам знак Твоєї любові й милості, й спаси нас. Амінь.

Він подав руку Аскольду й Ликері, які сиділи поряд з ним, ті – гостям. Божена подала ліву руку Гайдуку, а той потиснув теплу долоньку маленькій Михайлині. Всі схилили голови, и запала тиша, яку порушив порив вітру, що пройшовся по листю, зігравши незрозумілу коротку мелодію.

– Прошу частуватися чим Бог послав, – запросила Ликера. Аскольд почав краяти коровай й роздавати скибки гостям. Невінчаний кинув трагічний погляд до Гайдука, посилаючи тому сигнал – ось як ми підзалетіли з вами, пане генерале: ці люди не вживають алкоголю, наче мормони чи інші сектанти. А наче ж нормальні.

«Вони мають вигляд набагато кращий, ніж «нормальні», – подумки відповів йому Гайдук. А втім, він слухав уважно розповідь Аскольда про життя‑буття.

– Спочатку я працював гончарем, продавав свої вироби на ярмарках. А коли зустрівся з Ликерою, – він з ніжністю поглянув на вагітну дружину, – зрозумів, що це не діло для молодого чоловіка. Завели землю, небагато – чотири гектари. Гроші дали родичі з Клівленду. Ну і так потроху – потроху... Тепер у нас шестеро корів, воли, якими оремо землю... Трійко коней, є свині, гуси, кури...