Новолюди как знамение нашего времени 1 страница

Человечество переживает один из ответственнейших периодов своей истории, по своему значению сопоставимый разве что с революцией осевого времени, осуществлявшейся в VIII – IV веках до н.э. и приведшей к созданию мировых религий и философских основ осознания человеком своей космической роли и мироздания в целом. Звезды приблизились к Земле, а на Небе появился Бог. Бог высветился не только на Небе, но и проник в души людей, впервые осознавших понятия добра и зла и содрогнувшихся от кровавого груза грехов, преступлений, инцеста и содомии, совершаемых ими в прошлом.

Вершиной этой революции, ее завершающей точкой, с которой начался отсчет нового времени, стало рождение, миссионерская деятельность и мученическая смерть еврейского диссидента Иисуса Христа. Фундаментом планетарного учения, на котором взросло здание христианской церкви во всех ее ответвлениях, стала вера в Его божественное происхождение, в Воскресение Христа, Его Вознесение в Царство Божье и Его ожидаемое второе пришествие, возвращение в наш суровый мир, когда Он оценит каждого – и живых и мертвых – и каждому воздаст по делам и помыслам их.

В течение веков эта доктрина казалась незыблемой: вера в Воскресение Христа, а, значит, и собственное бессмертие, согревала души миллионов верующих, была источником вдохновения для людей искусства.

Однако следует признать, что события ХХ‑го и, особенно, ХХІ‑го столетий привели к кризису иудо‑христианства и практически разрушили – если не полностью, то на больших географических пространствах – учение христианской церкви о бессмертии души и Воскресении. Здание иудо‑христианства рушилось под ударами чудовищного, немыслимого по меркам первой революции осевого времени количества убийств невинных людей в ходе нескольких мировых войн, в результате зверств тоталитарных режимов, геноцидов, вследствие массовых транспортных и промышленных катастроф, всего того, что повлекло за собою миллиардные жертвы.

Жертвоприношение таких неистовых размеров не могло не привести к жесточайшему кризису веры, потому что неизбежным был вопрос, вставший перед человечеством уже в начале ХХ‑го века и особенно обострившийся сейчас, когда практически заканчивается век ХХІ‑й: как Бог и Сын Божий – если они существуют – могли проявить столь жестокое равнодушие к страданиям миллиардов людей и как совместить индивидуальную ответственность верующего за свою жизнь и поведение перед Христом с масштабами анонимной массовости убийств – за какие грехи? – невинных людей, от доброй или злой воли которых в конечном счете ничего не зависит. И как спасти свою душу миллионам людей, вовлеченных в процессы уничтожения своих собратьев?

Другой жесточайший удар по классическому – назовем его так – иудо‑христианству был нанесен объединенными силами агресивного либерального иудейского же секуляризма, иными словами говоря – воинствующего гедонистического рыночного атеизма, в результате чего христианские церкви были вытеснены на периферию духовной жизни общества. Если Освальд Шпенглер утверджал, что христианство умерло в Европе, перейдя в культуру, то сегодня речь идет уже не о культуре, а об агонии остатков иудо‑христианства на полях битв, в войсковых и парамилитарных структурах, в концентрационных лагерях, в центрах развлечений, в экстазе сексуальных наслаждений, в наркотическом тумане притонов, в молодежных ячейках субкультуры насилия, в комфортной среде шопинг‑центров и видео‑иллюзионов.

И вот, когда уже казалось, что человечество погружается в темень духовного хаоса и нового варварства, из столицы русского православия Киева, из колыбели подлинно русской Христовой веры пришла благая весть: речь идет о всемирном открытии иеромонаха о. Калерия (в миру – Сигизмунд Сансызбаев), крупнейшего авторитета в области истории христианства и христианской археологиии, совершенного им в одной из дальних пещер Киево‑Печерского монастыря. Проводя свои исследования совместно с командой Воинов Света – Святых отцов‑опричников, о.Калерий обнаружил ПОДЛИННЫЕ МОЩИ ИИСУСА ХРИСТА».

Гайдук відклав журнал і роздивився навсібіч: чи йому все це не наснилося? Цей убогий відсік для поранених офіцерів на борту «Ланкастера‑27», краєвид за ілюмінатором – крила біплана розрізали невеличкі хмаринки, від чого літак легко здригався, монотонне заспокійливе гудіння двигунів... Чи в реальному світі існує він, Ігор Гайдук, чи не наснився йому якийсь моторошний сон? Ворухнув пальцями лівої руки, наче вперше їх відчув і побачив, доторкнувся неголеної щоки. Щоб не почуватися божевільним, примусив себе думати про найпростіші речі: про стерильний пакет для гоління, що був приготований для нього і лежав на полиці у сусідньому тісному туалеті‑душі. Божени, що лежала на верхньому ліжку, не було чути: вона що, ковтає транквілізатори, бо спить весь час? Згадав Лінду, її посопування – похропування, її білозубу посмішку, її... Зітхнув, остаточно повернувшися до дійсності. Доведеться читати цю маячню далі.

«Отец Калерий привел неопровержимые, научно выверенные данные, свидетельствующие о том, что Христос был обычным человеком и погиб на кресте от болевого шока, обильной кровопотери и обезвоживания. Он НЕ ВОСКРЕС – и это главное открытие великого русского монаха‑исследователя. Путем сопоставления различных списков апокрифических Евангелий, в частности Евангелия от Иакова‑могильщика, получены убедительные доказательства того, что тело умершего назаретянина было на второй день после его гибели – тоесть в субботу – выкрадено из могильной пещеры на Голгофе членами его секты, давшими взятку охранникам, и временно захоронено на восточном склоне Храмовой горы, недалеко от Золотых ворот.

В начале лета 70 г. – то есть через 37 лет после смерти Христа, его тело, превратившееся в мощи, было тайно вывезено за пределы блокадного кольца римских войск, готовящихся к уничтожению Иерусалима, и перенесено в малоизвестный тогда городок Византий, где к тому времени уже действовала тайная, тщательно законспирированная секта СМЕРТЕХРИСТОВ – тех, кто в отличие от ВОСКРЕСОХРИСТОВ, поверили в смерть Христа‑человека и невозможность его воскресения. Всего несколько семей СМЕРТЕХРИСТОВ в течение поколений сберегали страшную тайну и место погребения Христа. Однако никогда и никому в мире не удавалось сберечь тайну, да еще такую! Найдены летописные источники, согласно которым подлинной причиной похода крестоносцев в Ромейскую державу в 1204 г. и осады, а затем и захвата Византии, к тому времени превратившейся в великолепный город‑крепость, столицу могущественной империи Константинополь, было стремление завладеть останками Христа и уничтожить их – дабы сохранить миф о Богочеловеке и Его Воскресении, который к тому времени окончательно овладел думами обитателей Европы. Из числа рыцарей‑крестоносцев, в частности норманских воинов, был создан специальный орден фанатиков – сейчас бы его назвали спецназом – орден ХРИСТОИСКАТЕЛЕЙ. В свою очередь, осознавая смертельную опасность, нависшую над тайной новой Истины, СМЕРТЕХРИСТЫ, сохранившие верность данной ими клятве, сумели перенести бренные останки Христа на боевой корабль империи, пересечь Черное море и высадиться в Крыму, в горных пещерах которого некоторое время (менее года) сохранялось тело. Затем мощи Христа были отправлены в Киев, где и нашли свое упокоение в одной из дальних пещер Киево‑Печерского монастыря. Тупиковое ответвление пещеры, в котором хранилось тело Христово, оставалось, как правило, замурованным, особенно в годы войн и оккупаций Киева. Однако время от времени члены семьи русских патриотов, хранивших эту драгоценную реликвию (теперь можно назвать их фамилию – это семейство Назара Потапенко, внуки и правнуки которого донесли до нас в целости и сохранности тело Христа), производили осмотр мощей, кстати, прекрасно сохранившихся и, если того требовали обстоятельства, изменяли месторасположение погребения».

«Куди я повертаюся? – зітхнув Гайдук. – До божевільного краю, в якоку можливо публікувати таку маячню?». Як технар, людина наскрізь раціонально‑прагматична, Гайдук був байдужий до справ релігії, хоча мати похрестила його в дитинстві. На все життя запам'яталися тиша і світло невеличкого греко‑католицького порожнього храму біля Львівської площі і кадильний запах риз молодого священика, що хрестив його. І теплий дотик долоні до стриженої голови Гайдука, який наповнив його дивним спокоєм. Все християнство з його Євангеліями, заплутаними конфесійними справами, конфліктами, молитвами, ритуалами – все недосяжне для розуміння Гайдука – зосередилося в особі його матері,Марії Юзефівни Гайдук, у дівоцтві Марисі Гороль. Роджена на польсько‑німецькому пограниччі, поміж католицькою і протестантською культурами, вона, вийшовши заміж за авіаційного інженера з компанії «Антонов» Петра Гайдука, увібрала в себе ще й українське греко‑католицьке визнання; проте не належність до різних конфесій, а доброта і покірлива терплячість робили її справжньою християнкою. Вона вміла прощати своїм близьким і зовсім незнайомим людям їхні гріхи й слабкості, терпляче зносила спалахи гніву її чоловіка, байдужість і роздратування дітей – Ігоря і Катерини, хамство невістки й відмороженість зятя, побутові негаразди, пов'язані з напіввоєнним існуванням. Усе злагоджувала Марія Юзефівна, яка щодня молилася перед іконою з зображенням розп'яття Христа, вимолюючи Його милість. Найбільшим святом для матері залишався Великдень, що його звала по‑польськи Wielkanoc – бо свято вірила у Воскресіння з мертвих Сина Божого. Найчастіше відзначали це свято двічі, за католицьким і православним календарем, і хоч діти іронізували – коли ж насправді воскрес Христос? – Марія Юзефівна казала, світліючи обличчям, що не це головне, а те – що воскрес.

І ось тепер Гайдук, в якому прокинулася ніжність до матері, яку кілька років не бачив, і почуття провини почало терзати його душу, мусив читати цю божевільну гидоту.

«В результате тщательно проведенных экспериментов, в частности – сопоставлением состава ДНК пятен крови Христа на Туринской плащанице с ДНК мощей великого покойника и в ходе иных новейших научных исследований была полностью подтверждена идентичность тела Христа, хранящегося в Киеве.

Эпохальное открытие иеромонаха Калерия вызвало шок в религиозном мире, по‑новому поставив вопрос о том, чем есть сегодня и чем может стать завтра христианство в современном обществе с его все более возрастающим количеством НОВОЛЮДЕЙ. Не будем лицемерно закрывать глаза на проблему НОВОЛЮДЕЙ и их отношения к религии вообще и к христианству в частности.

Обнаружение тела Христа (труп довольно неплохо сохранился со всеми ранами, нанесенными ему римскими легионерами) полностью меняет взгляд на сущность христианской религии, поскольку возвращает современного человека из мира наивной сказки, красочного, но лживого мифа о бессмертии, в суровую область реальности.

Открытие о. Калерия привело к тому, что учение СМЕРТЕХРИСТОВ вышло из глубокого подполья и перестало быть достоянием малой группы конспираторов: овладев поначалу умами служителей Киево‑Печерской лавры, что вполне естественно, постоянно развиваясь и дополняясь новыми постулатами, учение СМЕРТЕХРИСТО В стало победоносно распространяться за стенами Лавры со скоростью степного пожара, охватывая такие исконно русские обители, как Чернигов, Махноград, Днепрокрестовск, Хорьковск, Терновенецк, Лемберг, Менск и далее – Суздаль, Владимир, Новгород, Рязань, Архангельск. Сама ситуация, сложившаяся с доказательством факта смерти Христа как обычного человека, заставила полностью переосмыслить первоначальный лживый проект иудо‑христиан, основанный на беспочвенных иллюзиях относительно бессмертия этого безусловно талантливого иудейского самозванца, бунтаря, мессианствующего революционера, раввина, гипнотизера, визионера – но не более того.

Смерть Христа как Божьего Сына немедленно привела не только к массовому отказу от празднования Пасхи (Воскресения), выродившегося в бездуховное употребление в больших дозах алкоголя и непомерное бытовое обжорство. В конце‑концов, многие продолжают по инерции отмечать дату мнимого воскресения Христа, не понимая всей бессмысленности этого фальшивого праздника.

Бог с ними, ибо не ведают, что творят. Но гораздо более серьезные последствия обнаружения трупа Христа имело для широких масс иудо‑христиан в философском, мировоззренческом смысле: разрушена триединая связь Бога‑Отца, Бога‑Сына и Духа Святого – это почти математическое трехчленное уравнение, представляющее некий спасительный, но иллюзорный духовный мост между слабым, запутанным, неуверенным в себе человеком древних времен – и жестоким Иеговой, беспощадным Богом, Властелином Мира, деятельность которого начисто лишена каких‑либо нравственных черт (моральные оценки, сострадание и т.п.) и подчинена иной, неподвластной нам логике.

Установление несомненного факта физической смерти Христа привело к возникновению Нового Осевого Времени, новой парадигмы в развитии человечества.

Наконец‑то отброшены все искусственные конструкции, все грубо намалеванные сказочные декорации, все миражи телефонных станций для разговоров человечества с Богом при посредничестве бессмертного и доброго телефониста Иисуса Христа.

Человечество осталось наедине с Богом, который стал вновь недоступен для понимания и общения, ушел в некоммуникабельную, наглухо закрытую зону темной энергии. Нет более посредников в виде милосердного Христа, который, якобы, обладал даром заступничества за людей пред Отцом Небесным, мог, как утверждали иудо‑христиане, влиять на решения Бога. Осталось онемевшее от испуга человечество и черный таинственный сгусток энергии, явление сродни шаровой молнии с ее алогичностью и непредсказуемостью, с ее испепеляющим поражением непонятно как избранных ею жертв.

С открытием о.Калерия начался новый раскол человечества – теперь уже не на расы, этнические и национальные группы, религии или политические партии. Человечество стало делиться на НОВОЛЮДЕЙ и СТАРОЛЮДЕЙ, что полностью соответствует их разделу на СМЕРТЕХРИСТОВ и ВОСКРЕСОХРИСТОВ. Конечно, было бы неправильным считать, что НОВОЛЮДИ появились лишь во второй половине XXI века благодаря установлению факта человеческой, смертной природы Иисуса Христа. Нет, истоки НОВОЛЮДЕЙ теряются во мгле веков. В конце‑концов первым, известным нам НОВОЧЕЛОВЕКОМ был Понтий Пилат, который не поверил в божественную сущность Христа и, как известно, его не убедил искусно разыгранный спектакль с исчезновением тела Христа якобы в результате его воскресения. Понтий Пилат явил миру пример подлинной духовной свободы при принятии ответственного решения, не поддавшись на оказываемое на него давление.

Всякий раз, когда в истории возникали такие крупнейшие личности, как Иван Грозный, Петр Великий, Наполеон, Гитлер, Сталин, Мао‑Цзедун и Кара‑хан, которые не вписывались в иудо‑христианский контекст, а создавали новые всемирные смыслы, устрашая свободой и бесстрашием своих действий и друзей и врагов, мы можем с уверенностью сказать, что это были НОВОЛЮДИ.

В первой половине XXI века произошел не только качественный, обусловленный генетическими мутациями и телесигнальными влияниями скачок, но и резкий количественный взрыв – увеличение в геометрической прогрессии числа НОВОЛЮДЕЙ, наблюдаемое в наши дни. Набор особых генетических признаков, отличный адаптационный ресурс и сочетание личностных характеристик НОВОЛЮДЕЙ, многие из которых пока даже не осознали, что они НОВОЛЮДИ, идеально подходит новому осевому времени человечества.

Начался еще до конца не осмысленный, но массовый процесс воспроизводства НОВОЛЮДЕЙ, которые не вписываются уже в рамки иудо‑христианских фальшивых доктрин. Другими словами, движение СМЕРТЕХРИСТОВ, их новые каноны удивительным образом смыкается с верованиями и духовными потребностями НОВОЛЮДЕЙ, словно эти явления были созданы друг для друга.

В хаосе всеобщей растерянности человечества перед лицом, казалось бы, непреодолимых противоречий и сомнений, грозно прозвучал вызов Нового Осевого Времени – времени кардинальных перемен, гибели старых воззрений и рождения новых истин.

Границы этого нового времени безжалостно рассекают континенты и многомиллиардные массы людей, проходят через семьи, навсегда разрушая родственные связи, подвергая каждого человека особому испытанию на прочность: соответствует он критериям НОВОЛЮДЕЙ или останется в уходящем навсегда мире прошлого, обрекая себя на верную гибель.

И хотя учение СМЕРТЕХРИСТОВ еще очень молодо, а психо‑социологические характеристики НОВОЛЮДЕЙ недостаточно изучены, о.Калерий попробовал обобщить некие особые общие черты нарождающегося на наших глазах поколения Нового Осевого Времени. Речь при этом идет не об индивидуальных,естественно, различных свойствах отдельных людей, а о массовом, охватывающем уже миллионы наших сограждан процессе освоения новых духовных пространств.

Суть этих черт состоит в следующем:

Смерть Иисуса Христа, низложение мифа о его божественном происхождении подтверждает, что связь человечества с Богом прервана навсегда. Все религиозные иудо‑христианские заповеди и моральные табу отныне не существуют как нравственный императив. Бог ушел в свои энергетические запределы, Исус мертв, и человек отныне свободен. Свободен впервые за две с лишним тысячи лет!

Отныне человек имеет право на свободное существование. Осуществить это неотъемлемое право он может только путем борьбы, включающей в себя самозащиту и нападение, соперничество и насилие. Именно ничем и никем не ограниченное насилие составляет ядро подлинной веры НОВОЛЮДЕЙ, выступающих против противоестественных моральных запретов иудо‑христианства, доказавших свою непригодность в новом мире.

Новый человек сам создает те моральные нормы, которые более всего соответствуют его интересам. Человек волен говорить и делать все то, что диктует свойственная ему потребность борьбы и выживания. Понятие «неправда» исключается из словаря НОВОЛЮДЕЙ как архаичное, лишенное смысла, и замещается научно более точным термином «информация». Если вы хотите победить врага, уничтожить его, вы вправе использовать любую ложь, полуправду, доносы, клевету и диффамацию – ибо цель НОВОЛЮДЕЙ есть победа и только победа. Ценность победной информации определяется не ее правдивостью, а силой ее звучания, энергией убежденности, мощностью информационного потока, количеством мегабайт, берущих участие в битве СМЕРТЕХРИСТОВ и ВОСКРЕСОХРИСТОВ.

Жизнь без Бога – необычное и прекрасное состояние НОВОЛЮДЕЙ, сродни невесомости в космосе, их освобождение от унизительных условий существования, когда во имя мифического Царства Небесного им приходится влачить рабское существование, выпрашивая милостыню у «Сына Божьего» без каких‑либо гарантий, что таковая милость будет ниспослана. Ведь жизнь сама по себе – это короткий, яркий сон, это телевизионный сериал, который может быть в любую секунду прерван из‑за аварии в электросетях. Жизнь НОВОЛЮДЕЙ – это жизнь раскрепощенных, независимых, сильных и смелых индивидуумов, не думающих о смерти и не боящихся ее. Бог далек, непостижим и темен, человек Нового Осевого Времени отныне свободен в своей ответственности за свою судьбу, в яростной схватке за все блага мира, лежащие у его ног.

Никто и ничто, никакие религиозные иудо‑христианские, моральные, племенные, национальные и иные табу не стоят на великом пути НОВОЛЮДЕЙ, нацеленных в грядущее.

Таковы основные итоги открытия о. Калерия, хотя сегодня еще очень трудно оценить всю глубину последствий и изменений, идущих за открытием смиренного монаха.

Одно только ясно: уже сегодня русский город Киев становится столицей мира, столицей СМЕРТЕХРИСТОВ всей планеты, столицей НОВОЛЮДЕЙ. Остается только всем миром решить вопрос о судьбе тела назаретянина Христа, которое, по нашему разумению, должно быть погребено на территории Печерской Лавры в величественном мавзолее на вершине надднепровской горы и надписью на нем: «Отныне все свободны. Христос умер».

Борисоглеб Чикирисов. Протоиерей».

«Fucken priest» – Гайдук роздратовано кинув журнальчик до шухляди. Незчувся, як літак занурився в ніч. Тривога знову охопила його. Повільний політ цієї старої етажерки над океаном породжував почуття безнадії і самотності.

Раптом почувся стукіт у двері їхньої палати і зойк за дверима: «Допоможіть... там... там...» Підхопилася зі свого ліжка Божена і скочила на підлогу. Гайдук здивувався – не було в рухах Божени хворобливої млявості, розгубленості, скоріше – автоматична тренованість. «Звідки це в неї?» – здивувався він. Тонкі двері хилиталися від гуркоту, а зойки в коридорі лунали все голосніше.

Гайдук відчинив двері. Перед ним стояла гола жінка, заюшена кров'ю. Захлинаючись, вона стогнала, показуючи пальцем углиб літака:

– Там... там..

14.

Капітан розвідки ВПС Конфедерації Моріс Бланшар, охоплений солодкими сподіваннями, подався на пошуки старшої медсестри Моніки Гароді. Зазирнув до так званої «кают‑компанії» – приміщення на першому поверсі, в якому відпочивав персонал госпіталю. Хірурги і медсестри вже сиділи впереміж навколо столу, заставленого пляшками, банками і пакетами алкоголю на всі смаки – від дешевого канадського виски "Royal" до італійського червоного вина «Chianti Classico», яке за кольором і в'язкістю нагадувало кров, що її переливали пораненим на борту «Кульгавого Дракона». Та про кров зараз ніхто не думав: перебиваючи один одного, люди вигукували щось веселе, голосно реготали, щоб подолати нудотливу тривогу, притискаючись один до одного, а дехто вже поклав руки на плечі своїх подруг. Побачивши Бланшара у чудернацькому вбранні, вони замахали руками, запрошуючи його приєднатися до них, але він, оцінивши ситуацію уважним оком розвідника і не побачивши Моніки, зачинив двері, щоб не чути випарів алкоголю і не ковтати даремно слину.

Бланшар пішов далі, у темне черево «Ланкастера», відкриваючи по дорозі двері службових приміщень і перев'язочних – і не знаходив мадемуазель Гароді. Хоча й не першої молодості, Моніка ніколи не була одружена. Її неспокійна мандрівна професія, її хтивість і бажання спізнати якомога більше чоловіків – хірургів і пілотів, легко поранених чорношкірих солдатів, добровольців‑підлітків, старих генералів, полонених моджахедів, яких часом перевозили в тюремній камері на борту «Кульгавого Дракона», механіків на військових базах, вояків‑наркоманів у стадії реабілітації, французьких жандармів та неаполітанських сміттярів – не сприяли нудній стабільності подружнього життя.

Бланшар знайшов Моніку в порожньому затемненому приміщенні операційної, в якій світилася невеличка панель. Моніка перевдягалася, і цей процес ще більше збудив Бланшара: ледь підсвічені обриси її дебелого тіла викликали жагу. Він ззаду обхопив її великі груди (вона всім божилася, що вони природні, без жодних домішок силиконіту) і прошепотів: «Це я». Вона мовчки докінчила процес роздягання, включила операційну лампу, схожу на поліцейську «черепаху» з увімкнутими прожекторами, яка зависла над місцем злочину, підштовхнула Бланшара до операційного ліжка, поклала на спину, не забуваючи пестити його вірного дружка, і, забравшися на стіл, легко, щоб не придушити худенького офіцера розвідки, сіла зверху – й прийняла його, відчуваючи, як зростає всередині щось гаряче, від чого хочеться скрикувати.

– Тихше, – сказав Бланшар.

Моніка продовжувала стогнати, бо вже відключилася від буденних турбот.

Він лежав, широко розплющивши очі, дивлячись на її масивні ноги, мацаючи груди і думаючи, що вона зовсім не важка, намагаючись згадати, чи він зачинив на ключ двері, і в ту мить, коли у Моніки почався спазм, від чого Бланшар також застогнав, він побачив прямо над собою холодне око дрона, який завис поряд з хірургічною лампою і вивчав його синю президентську куртку, яку в поспіху так і не скинув Бланшар.

«Що? Що йому треба? Звідки він узявся?» – встиг подумати Бланшар і відчув спопеляючий удар у шию; фонтан крові бризнув на Моніку, яка ще стогнала від щастя, поки не побачила, що сидить на залитому кров'ю тулубі з відрізаною головою. Посинілі вуста Бланшара ще ворушилися, наче хотів він повідати старшій медсестрі Моніці Гароді щось дуже важливе.

15.

Гайдук з Боженою побігли туди, куди показувала, здригаючись від жаху, гола жінка. Перед ними відкрилася страшна картина злочину, рідкісного за своєю жорстокістю. «Невже ця гола баба могла вчинити таке?» – подумав Гайдук, наблизившись до столу, де лежали рештки Бланшара зі спущеними штаньми, в синій, залитій кров'ю до чорноти куртці з Білого дому. Ніде не було видно знаряддя вбивства – всі хірургічні інструменти зберігалися в стерильних біксах у спеціальних військово‑медичних опломбованих укладках. На залишках шиї загиблого Гайдук помітив характерні сліди, наче голову відрізали автогеном. «Лазерний промінь», – зрозумів Гайдук і підняв голову, вивчаючи місце злочину. Це він, це його робота. Хірургічні лампи засліплювали, стеля операційної ховалася у темряві, нічого підозрілого він не помітив.

Між тим збіглися налякані хірурги і медсестри. Одна з сестричок забрала нещасну Моніку до душової кабіни – відмивати кров, зробила протишоковий укол, обгорнула свою начальницю блакитним рушником з написом "Air Forces of Confederation" і притулила до себе, чекаючи, коли подіє укол, дивуючись, де знайшла стільки сил мадемуазель Гароді, щоб відтяти голову цьому дрібному лихвареві й бабію, царство йому Небесне.

До операційної викликали офіцера безпеки, який тримався так, наче підозрював одразу всіх у скоєнні злочину, і хотів було вчепитися в Гайдука, але в цю мить на всіх табло літака спалахнули червоні сигнали "Alarm!" і почувся голос капітана «Кульгавого Дракона»:

– Увага, екіпаж. Бойова тривога. Всім зайняти свої місця. Перебуваємо в зоні дії ворожої платформи «Каракорум». Приготуватися до відбиття атаки.

Скориставшись з метушні, Гайдук побіг центральним коридором у хвіст літака – туди, звідки лунали гарматні постріли. Лівий бічний люк «Ланкастера», саме та частина фюзеляжу, де був намальований червоний хрест, відкритий: страшний гуркіт йшов від шестиствольної 75‑міліметрової автоматичної гаубиці, якою керував один з бортмеханіків. Він сидів на сідлі, схожому на мотоциклетне, і повертався разом з гарматою, вдивляючись в екран комп'ютера. З борта «Кульгавого Дракона» шестиствольна гаубиця випльовувала порції запалювальних снарядів – їх вогненні траси летіли вниз, до поверхні океану.

Гайдук примостився за спиною бортмеханіка, щоб не заважати його роботі, намагаючись пристосуватися до чередування темряви і спалахів. Спочатку нічого не розумів, оглухнувши від пострілів, але за якусь мить побачив, як запалювальна речовина вогненною подушкою накрила якусь прямокутну поверхню, схожу на злітну смугу, й вжахнувся, як близько вони летіли над водою, над нафтово‑чорними хвилями океану, на горбах яких, наче в кривих дзеркалах, розгорялися і зникали відблиски пожежі. Заграва освітлювала їхній літак, забарвивши його у багрянець. Гайдук чув про легендарну платформу «Каракорум», що належала Чорній Орді, споруджену в Атлантиці ще в довоєнний час як мирна нафтова платформа і дослідницький океанологічний центр. Готуючись до війни, всі майбутні актори світової сцени понавтикали такі платформи у вузлових маршрутних точках в Атлантичному, Тихому, Індійському океанах, біля Північного полюса і Антарктиди. Конструкція платформ була стандартна: на 20‑метровой висоті над океаном – злітно‑посадкова бетонна смуга, радарна станція і антени управління бойовими космічними супутниками. На нижчих поверхах, прикритих товстим шаром композито‑бетону, ховалися зенітно‑ракетні комплекси, розміщувалися стоянки винищувачів, які – наче в авіаносцях – спеціальними ліфтами піднімалися на смугу. Під водою були побудовані склади з боєприпасами, пальним, їжею; у затишку підводного світу містилися спеціальні приміщення для відпочинку персоналу, госпіталі й навіть дитячі садки. Як правило, платформи слугували базами для підводних човнів.

БОП‑и (бойові океанські платформи), розміщення яких було санкціоновано резолюцією ООН, відігравали важливу роль для збереження балансу сил між потужностями Чорної Орди, Конфедерації, Піднебесної Імперії, Організації Глобальної безпеки та інших державних об'єднань, завдяки чому були успішно зупинені майже всі торговельні морські перевезення: світ опинився у блокадному зашморгу.

Розпаливши напалмове вогнище на поверхні платформи «Каракорум», бортмеханік перейшов на інший тип снарядів – бетонобійних, глибокого проникнення, щоб зруйнувати нутрощі цього штучного острова, проте навряд чи йому вдалося заподіяти платформі великої шкоди. Госпітальному літаку це було не під силу.

Настала раптова тиша. Битва «Кульгавого Дракона» з «Каракорумом» тривала заледве кілька хвилин, що здалися Гайдуку вічністю. Позаду жевріли вогні палаючого острова. Гайдук, вчепившись за спеціальну скобу біля люка, визирнув назовні. Відчув силу вітру, побачив зовсім близько під собою неспокійне місиво хвиль, освітлених на коротку мить сигнальною ракетою, запущеною з платформи навздогін «Ланкастеру»; йому здалося, що відчув запах океанської води. Обличчя його було мокре. Почався дощ. Бортмеханік скинув шолом і повернув до Гайдука юнацьке усміхнене обличчя.