Творення дієприкметників

Активні дієприкметники теперішнього часу утворюються від основи теперішнього часу дієслів недоконаного виду(форма третьої особи множини без закінчення) за допомогою суфіксів: для дієслів І дієвідміни -уч- (-юч-), для дієслів II дієвідміни — -ач- (-яч-):

Ріж[уть] + уч(ий) → ріжучий,

пала[ють] + юч(ий) → палаючий,

леж[ать] + ач(ий) → лежачий,

го[ять] + яч(ий) → гоячий.

При цьому подібні форми українській мові не властиві і вживаються, як правило, тоді, коли слово закріпилося як прикметник, наприклад діючий. В інших випадках використовується форма той, що... чи такий, що....

Активні дієприкметники минулого часу утворюються від основи неозначеної форми (відкидання від інфінітива кінцевого -ти-) тільки неперехідних дієслів доконаного виду за допомогою суфікса -л-:

дозрі[ти] + л[ий] → дозрілий.

Пасивні дієприкметники утворюються від основи неозначеної форми перехідних дієслів(минулого часу — від дієслів доконаного виду, теперішнього — від дієслів недоконаного виду) за допомогою суфіксів -н-, -ен- -т-:

виконати + н(ий) → виконаний,

пошити + т(ий) → пошитий,

обговорювати + н(ий) → обговорюваний

бачити + ен(ий) → бачений.

Примітка

Якщо основа інфінітива закінчується суфіксом -и-, то під час утворення дієприкметника цей суфікс опускається і вживається суфікс -ен-:

побачити + ен(ий) => побачений

Водночас відбуваються характерні для дієслівних форм чергування звуків [с]/[ш], [з]/[ж], [д]/[дж]: скошений, звужений, збуджений.

Якщо перед суфіксом -ен- стоїть губний звук ([ф], [м], [б], [п], [в]), перед суфіксом -ен- у дієприкметнику з'являється звук [л]:

висловити + ен(ий) —> висловлений.

Від деяких дієслів утворюються пасивні дієприкметники і з суфіксом -т-, і з суфіксом -ен- (тоді голосний перед -ти- опускається):

загорнути -> загорнутий—> загорнений;

розколоти—> розколений.

Дієприкметники поділяються на активні та пасивні. Активні позначають ознаку діючої особи або предмета: Довго нестихаючий вітер -> Вітер, який довго не стихає. Значення пасивних дієприкметників полягає у вираженні ознаки предмета, на який спрямована дія: Пересипана сніжком вулиця.

1) Активні дієприкметники теперішнього часу творяться від основи теперішнього часу додаванням до неї суфіксів "-уч-, -юч-, -ач-, -яч-" і прикметникового закінчення "-ий-": несучий, дрижачий, оновлюючий, віючий.

2) Активні дієприкметники минулого часу творяться від інфінітивної основи за допомогою суфікса "-л-" і прикметникового закінчення: загоріти – загорілий хлопець. Нетиповим для української мови є активні дієприкметники минулого часу із суфіксом "-ш-": перемогти – перемігший. У літературній мові їм відповідають описові звороти: Той, який переміг. Видове протиставлення дієприкметників показують приклади: сивіюче волосся – посивіле волосся, в'янучі квіти – зів'ялі квіти.

3) Базою для творення пасивних дієприкметників виступають перехідні дієслова. Форми минулого часу творяться за допомогою суфіксів "-н-, -ен-, -т-". Суфікс "-т-" уживається тоді, коли дієслово має односкладовий корінь: бити – битий. В інших випадках – суфікс "-ен-", хоча інколи можливі паралельні форми: колоти – колотий/колений. Суфікс "-н-" вживається при творенні дієприкметників від дієслів недоконаного виду на "-ува-": зрошувати (rosit, kropit) – зрошуваний.

ТВОРЕННЯ ДІЄПРИСЛІВНИКІВ НЕДОКОНАНОГО І ДОКОНАНОГО ВИДУ. Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи дієслова теперішнього часу (3-ої особи множини) за допомогою суфіксів:

від І дієвідміни — -учи (-ючи),

від II дієвідміни – ачи (-ячи):

нес[уть]+учи –> несучи,

малю[ють] + ючи –> малюючи,

нос[ять] + ячи –> носячи,

стеж[ать] + ачи–> стежачи.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи неозначеної форми дієслова за допомогою суфіксів -ши (коли основа закінчується приголосним звуком) або -вши (коли у кінці основи є голосний звук): Прибіг[ти] + ши –> прибігши, Дописа[ти] + вши –> дописавши.

У дієприслівниках, утворених від дієслова на -ся (-сь) після твірних суфіксів майже завжди вживається суфікс -сь (суфікс -ся трапляється лише у віршованих текстах): змагаються + учи –> змагаючись, задуматись + вши –> задумавшись.

Примітка У процесі утворення дієприслівників в основі дієслова може відбуватися чергування о/і: перемогти –> перемігши.

Творення і вживання дієприслівників. Дієприслівники доконаного виду творяться від основи інфінітива дієслів доконаного виду за допомогою суфіксів -вши, -ши: сказа(ти) — сказавши, побачи(ти) — побачивши, розцвісти) — розцвівши, перемог(ти) — перемігши.

Практично це робиться так: дієслово ставиться в чоловічому роді минулого часу й до нього додається -ши: подумав — подумавши, оглянув — оглянувши, підбіг — підбігши.

Дієприслівники недоконаного виду творяться від основи теперішнього часу недоконаного виду за допомогою суфіксів -учи, -ючи (від дієслів І дієвідміни) і -ачи, -ячи (від дієслів II дієвідміни): жив(уть) — живучи, розумі(ють) — розуміючи, бачать) — бачачи, сид(ять) — сидячи.

Практично це робиться так: дієслово ставиться в 3-й особі множини теперішнього часу і замість -ть додається -чи: ду-маю(ть) — думаючи, терпля(ть) — терплячи, гуркочу(ть) — гуркочучи, гуркотя(ть) — гуркотячи.

У кінці дієприслівників завжди пишеться буква и: подумавши, розповівши, розповідаючи, кажучи.

Дієприслівники недоконаного виду треба відрізняти від близьких за звучанням активних дієприкметників у називному (знахідному) відмінку множини, які, на відміну від дієприслівників, відповідають на питання я к і? і мають закінчення -і: (що ро б л яч и?) сяючи і (які?) сяючі, (що р о б -л я ч и?) сидячи і (я к і?) сидячі. Наприклад, у реченні Десятки пРожекторів з валу вдарили промінням, засліплюючи наступаючі війська (О. Гончар) засліплюючи — дієприслівник, бо відпо-вІЦає на питання що роблячи?; наступаючі — дієприкметник, бо відповідає на питання які?

Дієприслівник можна вживати лише тоді, коли в реченні до одного діяча відноситься щонайменше дві дії: Якщо не подумаєш, то й кілочка не затешеш. — Не подумавши, й кілочка не затешеш (Нар. творчість). Але в реченні Коли я проходив Ботанічним садом, мою увагу привернули рідкісні в нас деревця мигдалю цього зробити не можна, бо тут кожна дія стосується іншого діяча: проходив — я; привернули увагу — деревця. Інша річ, якби речення було побудоване так: Коли я проходив Ботанічним садом, я звернув увагу на деревця мигдалю — тоді в ньому можна було б використати дієприслівник: Проходячи Ботанічним садом, я звернув увагу на деревця мигдалю.

Другий член первинної дієслівної парадигми — дієприкметник — залежно від стану й часу утворюється або від основи теперішнього часу, або від основи інфінітива.

Від основи теперішнього часу утворюються активні дієприкметники теперішнього часу: працюю — працюючий, продукую — продукуючий, зеленію — зеленіючий. Формотворчим афіксом у всіх випадках виступає суфікс -уч-\-юч-(-уч-,-jуч) наступне відмінкове закінчення прикметника: -ий, -ого, -ому.., -а, -ої, -ій.., -е, -ого, -ому.., -і, -их, -им... і т. д. Напр.: «Цей простий звичай завівсь для неї [Олесі] комедією, дуже компрометуючою навіть її, не тільки господаря» (І. Нечуй-Левицький).

Від основи інфінітива утворюються активні дієприкметники минулого часу: згоріти.— згорілий, позеленіти — позеленілий, зжовкнути — зжовклий. Словотворчим афіксом у всіх випадках виступає суфікс -л-. Чергування голосних і приголосних, характерні для форм особових дієслів минулого часу, тут не дають про себе знати: замовкну-ти — замовк-л-ий, змок-ти (вмок-ну-ти)— змок-л-ий, отерп-ти (отерпну-ти)—отерп-л-ий і т. ін. Але в дієсловах, що мають в основі кінцеву приголосну /с/, вона, як і в особових дієсловах минулого часу, перед суфіксом -л- у більшості випадків зникає: згнис-ти — згни-л-ий, процвіс-ти — процві-л-ий. Винятками є дієприкметники пророс-л-ий, захряс-л-ий. Як і в активних дієприкметниках теперішнього часу, після формотворчого суфікса виступають відмінкові закінчення прикметника: позелені-л-ий, повелені-р-ого, по--зелені-л-ому і т. д. На периферії літературної мови перебувають перейняті з церковнослов'янської мови активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксом -ущ-І-ющ-, -ащ-І-ящ, напр.: «— О, з вас добра господиня буде,— сказав поважним тоном Бабалуха, поглядаючи на Онисю як на свою будущу господиню» (І. Нечуй-Левицький);

«Слабий голос шепотом говорив: — Ненавидящих і обидя-щих нас прости, Господи человіколюбче» (Б. Лепкий); «Ми були там немрущі й неминущі» (О. Гончар). Зрідка в розмовній мові і художній літературі можна натрапити на активні дієприкметники минулого часу з суфіксом -ш-/-вш-, напр.: «О де ви, літ минувших друзі» (Ю. Клен).

Від основи інфінітива утворюються й пасивні дієприкметники: написати — написаний, дерти — дертий, підвісити— підвішений. З утвореннями, в яких беруть участь суфікси пасивних дієприкметників -и- і -г-, все дуже просто: вони приєднуються до суфікса основи — матеріально вираженого або нульового — без ніяких ускладнень: дов~. ба-н-ий, надба-н-ий, обскуба-н-ий, обруба-н-ий, вдава-н-ий, понабива-н-ий, вжива-н-ий, карбова-н-ий, нашпигова-н-ий, педалізова-н-ий, зорганізова-н-ий, шампанізова-н-ий, за-пропонова-н-ий,. коронова-л-ий, коментова-н-ий, занедбу-ва-н-ий, спростовува-н-ий, розпереза-н-ий, обниза-н-ий, збовта-н-ий, розвінча-н-ий; зжа-т-ий, би-т-ий, обви-т-ий, опови-т-ий, зжи-т-ий, зали-т-ий, обми-т-ий, розпи-т-ий, відкри-т-ий, надши-т-ий, перегрі-т-ий, виполо-т-ий, обіпер-т-ий та ін. Що ж до суфікса -єн-, то при його приєднанні до основи відбуваються ті ж процеси, що й при утворенні форм 1-ї особи однини теперішнього часу: клас-ти-~ клад-ен-ий, крас-ти — крад-ен-ий, вес-ти — вед-ен-ий, за-рази-ти — зараж-ен-ий, відобраз-и-ти — відображ-ен-ий, спровад-и-ти — спровадж-ен-ий, глад-и-ти — гладж-ен-ий,

Пасивні дієприкметники утворюються звичайно від перехідних дієслів. Проте оскільки цей процес дуже активний, то трапляються випадки утворення пасивних дієприкметників і від неперехідних, навіть від зворотних дієслів, напр.: «Жінки... засльозеними від вітру очима окидають далеч та рештки станції:» (О. Гончар).

Дієприслівник — має дві форми: теперішнього і минулого часу. Перша утворюється від основи теперішнього часу (3-ї особи множини) за допомогою суфіксів –учи/-уючи// юючи, -ачи/-ячи: пиш-уть — пиш-учи, бач-ать — бач-ачи, робл-ять — робл-ячи, го-ять — го-ячи, струш-ують —стру-ш-уючи, працюють — прац-юючи (-учи, -ачи, -jачи, -уjучи, -'уjучи). Друга — від основи інфінітива за допомогою суфікса -щи/-вши. Суфікс -ши виступає після приголосної основи, варіант-вши—після голосної: спек-ти — спік-ши^ мог-ти — міг-ши, утек-ти — утік-ши, зберег-ти — зберіг-ши, писа-ти — писа-вши, написа-ти — написа-вши, роби-ти — роби-вши, зроби-ти — зроби-вши, струшува-ти — струшу-ва-вши, гої-ти — гої-вши, загої-ти — загої-вши, працювати — працюва-вши, попрацюва-ти. — попрацюва-вши.

Як свідчать попередні приклади, в дієприслівниках, утворюваних від основ на приголосну, відбувається чергування кореневих /о/ та /е/ з /і/. Якщо форма, утворювана від основ теперішнього часу, має лише недоконаний вид, то форма, утворювана від основи інфінітива, має обидві видові форми, хоч переважає форма доконаного виду.

Дієприслівник відбиває морфологічний ступінь адвербіалізації дієслова. Суть його полягає в тому, що адвербіалізовані в детермінантній позиції речення дієслова нівелюють свої закінчення, замінивши їх спеціальними словотворчими суфіксами дієприслівників — -учи, -ачи, -ши. Разом із втратою закінчення дієслова нейтралізується вся сукупність виражених ним граматичних категорій, зокрема категорій часу, способу та особи. Відповідно багатоформне дієслово перетворюється на одноформне незмінне і майже безкатегорійне прислівникове слово, у якому зберігається лише дві дієслівних категорії: морфолого-словотвірна категорія виду та семантико-синтаксична категорія валентності. Проте перша, як уже зазначалося, властива не тільки дієприслівникам, а й решті віддієслівних утворень, пор.: креслю — креслячи, креслив — кресливши, накреслив — накресливши, креслю — креслення, креслений, накреслив — накреслення, накреслений. Крім того, вона виражається за допомогою суфіксів та префіксів, а не закінчень, пор.: Студент робить записи, коли читає підручник —» Читаючи підручник, студент робить записи; Студент зробив записи, коли прочитав підручник -» Прочитавши підручник, студент зробив записи; Він наполегливо лікувався, бо боявся вдруге захворіти —» Боячись вдруге захворіти, він наполегливо лікувався; Він сказав правду, бо злякався загального осуду й недовіри —> Злякавшись загального осуду й недовіри, він сказав правду.

Дієприслівники (морфологічні прислівники) передають ті семантико-синтак-сичні відношення, якими пов'язувалася вихідна підрядна детермінантна (обставинна) частина з головною. Вони виражають здебільшого темпоральні семантнко-еннтаксичні відношення, вказуючи на одночасність, часову попередність та наступність, напр.: Купаючи, розмовляла Зо мною, литою (Т. Шевченко); Коріння, набравшись вологи з глибин землі, погнало соки стовбуром до кожної гілочки, до кожної бруньки (І. Цюпа); Улас відповів і сів за стіл, витираючи рукавом піт із чола.,, (Г. Тютюнник).

Дієприслівники виражають також інші значення обставинних прислівників, зокрема: а) причини, напр.: Не розуміючи того, що це втома і що ця втома ослабила пам'ять, він нарікав на себе (Г. Тютюнник); Обличчя натхненно розшарілося і, освітившись якимись новими думками, стало мовби тоншим, інтелектуальнішим, багатшим (О. Гончар); б) мети, напр.: Між них [мальв] втиснеться вітер-збитошник, гойдає нами, хапає їх за гнучкий стан, а бідне квіття соромливо вихоплюється від нього і головками стукає до вікон, взиваючи людей на поміч (Б. Лепкий); Улас гарячково рився в підручнику, шукаючи ті місця, де описуються значення цього терміна (Г. Тютюнник); в) допустовості, напр.: Маючи значно менші сили, Богун заманив Чарнецького в Монастирище (І. Лисенко).

Отже, дієприслівники — це віддієслівні прислівники двох ступенів адвербіалізації: морфологічного та семантичного. Основний тип становлять дієприслівники морфологічного ступеня адвербіалізації. Вони являють собою невідмінювані одиниці, оформлені за допомогою специфічного словотворчого суфікса, який, замінивши закінчення адвербіалізованого в детермінантній позиції дієслова, нейтралізував майже всі морфологічні дієслівні категорії, надавши адвербіалізованому дієприслівникові морфологічної прислівникової безкатегорійності. Винятком є категорія виду, що не показова для віднесення дієприслівника до класу дієслова й виражена словотворчими афіксами, і частково — семантнко-синтаксична категорія валентності, але в ній зредуковано основну дієслівну валентність — суб'єкта дії процесу або стану, що сприяє більшому уподібненню дієприслівників до прислівників, проте решта трансформованих з вихідного дієслова валентностей не забезпечує йому цілковитої прислівникової ізольованості.

Дієприслівники семантичного ступеня адвербіалізації не типові для сучасної української мови. У них повністю нівельовано здатність керувати залежними Іменниковими словами, внаслідок чого такі дієприслівники потрапляють у синтагматичний зв'язок з іншим дієсловом і стають виразниками ознаки ознаки.

Вторинні прийменники, співвідносні з адвербіалізованими віддієслівними формами: виключаючи, включаючи, зважаючи на, незважаючи на, напр.: «Тут [у Гарвардському університеті] понад усе дбають про долю вітчизняної науки, престиж диплома. Тому й намагаються дібрати талановиту молодь, незважаючи на її фінансові можливості» (Маршрутами історії).

Інші вторинні сполучники утворилися поєднанням деяких повнозначних слів з прийменниками, сполучниками та частками. Найчастіше поєднуються відмінкові форми займенника той або інші частини мови із сполучниками що, щоб та з прислівником як: тому що, через те що, для того щоб, задля того щоб, між тим як, тоді як, тим часом як, в той час як, з того часу як, у міру того як, після того як, до того як, подібно до того як, у силу того як, незважаючи на те що, перш ніж та ін. Такі вторинні сполучники називаються складеними.

31. Розряди прислівників за значенням…

РОЗРЯДИ ПРИСЛІВНИКІВ ЗА ЗНАЧЕННЯМ

Прислівники поділяються на:1. означальні і обставинні

2. первінні та вторинні

ОЗНАЧАЛЬНІ ТА ОБСТАВИННІ ПРИСЛІВНИКИ

За значенням і роллю в реченні прислівники поділяються на означальні і обставинні.

означальні прислівники

якісно- означальні добре, наполегливо, погано, пішки, бігом, верхи

кількісно- означальні мало, надвоє, тричі, занадто, трохи, дуже

способу дії навпочіпки, по-юнацькому, по-нашому

обставинні прислівники

часу торік, вчора, завтра, доти, завжди, досі, зранку, тоді, довіку

місця вгорі, згори, вперед, звідусіль, там, десь, тут, поруч, звідти, туди

мети наперекір, навмисне, напоказ

причини зопалу, спересердя, спросоння, згарячу, ненароком

ОЗНАЧАЛЬНІ ПРИСЛІВНИКИ

Означальні прислівники поділяються на якісно-позначальні, кількісно- позначальні і прислівники способу дії:

прислівники

приклади

якісно-означальні високо, наполегливо, лагідно

кількісно-означальні надвоє, мало, тричі, занадто

способу дії вдало, напам'ять, гарно

ЯКІСНО-ОЗНАЧАЛЬНІ ПРИСЛІВНИКИ

Якісно- означальними прислівники- це прислівники на -о, -е, що виражають якісну ознаку дії, відповідають на питання як? і переважно утворюються від якісних прикметників (дешевий® дешево, лагідний® лагідно).

Якісно- означальні прислівники можуть мати вищий і найвищий ступені порівняння (веселіше, найкраще, значно вище):

приклади

прислівник сміливо

вищий ступінь сміливіше, більш сміливо

найвищий ступінь найсміливіше, найбільш сміливо

Вищий ступень порівняння прислівників має просту і складену форми:

проста форма утворюється за допомогою суфіксів -ше та -іше (складно® складніше, тепло® тепліше);

складена- додаванням до прислівника звичайного ступеня слів більш, менш (більш важливо, менш рішуче).

Для підсилення або уточнення значення прислівників вживаються також слова багато, куди, ще, трохи, значно (ще точніше, трохи гучніше).

Найвищий ступінь порівняння прислівників також має просту і складену форми:

проста форма твориться за допомогою префікса най- (довше- найдовше, глибше- найглибше);

складена- додаванням слів найбільш, найменш (найбільш важливо, найменш цікаво).

ІНШІ ОЗНАЧАЛЬНІ ПРИСЛІВНИКИ

Кількісно- означальні прислівники характерізують дію, стан чи ознаку з боку кількостіі міри вияву. Вони відповідають на питання скільки? наскільки? як багато? якою мірою? (надвоє, трохи, занадто).

Прислівники способу дії вказують на те, яким способом відбувається дія чи виявляється ознака. Прислівники цієї групи відповідають на питання як? яким способом? яким чином? (читати напам’ять, говорити по-українському).

ОБСТАВИННІ ПРИСЛІВНИКИ

Обставинні прислівники виражають різні обставини дії і поділяються на прислівники часу, місця, мети і причини:

прислівники

приклади

часу віддавна, понині, зранку

місця праворуч, вниз, здалека

мети навмисне, наперекір, напоказ

причини згарячу, зозла, спересердя

Прислівники часу вказують на час, коли відбувається дія і відповідають на питання коли? відколи? з якого часу? доки? по який час?

Прислівники місця означають місце або напрямок дії і відповідають на питання де? куди? звідки? доки? по який час?

Прислівники мети означають мету дії і відповідають на питання для чого? з якою метою? навіщо?

Прислівники причини вказують на причину дії і відповідають на питання чому? з якої причини? через що?

ПЕРВИННІ ТА ВТОРИННІ ПРИСЛІВНИКИ

За походженням прислівники поділяються на первинні та вторинні:

прислівники

приклади

первинні

вторинні

До первинних прислівників належить незначна частина прислівників, які утворилися так давно, що зараз навіть важко установити первісну форму.

Це:

прислівники місця (там, тут, скрізь, куди, де, звідки, звідти, скрізь, всюди);

часу (коли, доки, доти, тоді, поки, іноді, інколи, завжди, тепер, потім);

причини (тому, чому);

способу дії (якось, однак, ледве, так, як, усяк, однак).

До вторинних прислівників належить більшість прислівників української мови. Це слова, походження яких легко встановлюється співвідношенням прислівника з основами інших частин мови (по-людськи, хвилююче, верхи, кругом, по-своєму), або з основою іншого прислівника (як первинного, так і вторинного: дотепер, ледве-ледве, післязавтра, кудись).

Лексичне значення цих прислівників співвідноситься з лексичним значенням усіх повнозначних частин мови, від яких вони утворені.

32. Прийменник - це службова частина мови, що виступає разом з відмінковою формою іменника, займенника або числівника для вираження залежності її від інших слів у словосполученні (третій від краю, кожен з присутніх, піклуватися про дітей) і у реченні (Гуляв я по полю; Хтось із вас тут, певно, зайвий).

Прийменник допомагає виражати відношення між предметами (парк для прогулянок, комп’ютер для роботи), ознаки до предмета (пісня без слів, багатий на речі павільйон) або дії до предмета (піднятися о шостій, взяти з підлоги).

Разом з відмінковими формами іменників, числівників, займенників прийменники можуть виражати:

час (без п’яти хвилин, о десятій годині);

простір (злетіти у небо, доїхати до міста);

причину (запізнився через транспорт);

мету (прийшов на урок, зустрівся з однокласниками);

спосіб дії (сказати по правді, робити з задоволенням);

порівняння (більший за інших, найменший у класі);

відношення до матеріалу (штани з вельвету, зошит з паперу);

предмет, на який спрямована дія (розповідати про навчання, привітати зі святом).

СИНТАКСИЧНА РОЛЬ ПРИЙМЕННИКА

Прийменник як службова частина мови не є членом речення, але, виступаючи разом із повнозначними частинами мови (найчастіше з іменником), може бути у структурі підмета (Президент і народ нарешті порозумілися)., присудка (Всі були у захваті), додатка (Вона схопила його за чуба), обставини (За столом сиділо троє).

РОЗРЯДИ ПРИЙМЕННИКІВ ЗА ЗНАЧЕННЯМ

Прийменники поділяються на:1. первинні (непохідні)

вторинні (похідні)

2. прості, складні і складені

ПЕРВИННІ ТА ВТОРИННІ ПРИЙМЕННИКИ

За походженням прийменники поділяються на первинні (непохідні) і вторинні (похідні):

прийменники

приклади

первинні біля, без, в (у), від (од), для, до, з (із, зі, зо), за, над (наді), під (піді), о (об), через

вторинні поряд, коло, кінець, край, незважаючи на, зважаючи на, поблизу

До первинних (непохідних) належать прийменники, походження яких зараз важко встановити (саме тому, з сучасної точки зору, вони й вважаються непохідними). Це- прийменники за, від (од), без, для, на, в (у), до, з, між, крізь, під, по, при, ради, через, о (об).

До вторинних належать прийменники, походження яких можна встановити, оскільки вони зберегли зв'язок з формами тих слів, від яких утворилися.

До них належать прийменники, що утворюються:

переходом з інших частин мови: іменника (край, кінець, коло), дієприслівника (незважаючи на, зважаючи на), прислівника (поряд, поблизу, навпростець);

поєднанням двох або кількох прийменників (задля, поза, поміж, з-за, з-під).

Первинних прийменників значно менше, ніж вторинних. Частина первинних прийменників може вживатися з формами багатьох відмінків: було в мене (родовий)- покласти в шухляду (знахідний)- побачити під стріхою (орудний).

Усі вторинні прийменники здебільшого вживаються тільки з формою одного відмінка: згідно з інструкцією (орудний), центр міста (родовий).

Первинні прийменники часто бувають багатозначними, вторинні, як правило, однозначні.

ПРОСТІ, СКЛАДНІ І СКЛАДЕНІ ПРИЙМЕННИКИ

За будовою прийменники поділяються на прості, складні і складені:прості по, про, у, без, коло, протягом

складні з-поперед, з-за, понад, довкола

складені з метою, паралельно з, згідно з, відповідно до

Прості прийменники складаються з однієї частини. Це можуть бути як похідні, так і непохідні прийменники (до, по, край, близько).

Складні прийменники утворюються поєднанням кількох простих. Це похідні прийменники, утворені складанням двох або кількох непохідних прийменників. Непохідні прийменники легко вичленовуються у складі похідних складних прийменників (заради, з-попід, понад, поза, з-під).

Складні прийменники пишуться разом (понад, навколо, напроти), крім тих, що починаються на з, із (пишуться через дефіс: з-за, з-під, з-посеред).

Складені прийменники складаються з двох частин, що пишуться окремо. Це- похідні прийменники, утворені поєднанням форм прислівників та іменників з непохідними прийменниками (нарівні з, на чолі, одночасно з, за допомогю, в галузі).

У складених прийменниках усі слова пишуться окремо (на відміну, від, поряд з, у зв’язку з); виняток становить прийменник внаслідок.

Якщо ж поєднання прийменника з іменником чи іншою частиною мови переходить у прислівник, така сполука пишеться разом (зустрілися утрьох, це було вперше).

Є частина прийменників, які здатні утворювати синонімічні конструкції (напр., коло- біля- близько- поблизу- при- поруч: коло ялинки- біля ялинки- близько ялинки- поблизу ялинки- при ялинці- поруч з ялинкою; на- в: на полі- в полі; до- на- в(у):до Києва- на Київ- у Києві);

До деяких прийменників, що закінчуються на приголосний, додається і або о (переді(о) мною, зі страху).

МОРФОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ ПРИЙМЕННИКА

Незмінюване слово. Бере участь у творенні форм іменних частин мови.

Прийменники вживаються з непрямими відмінками іменників, займенників, числівників та інших частин мови, що використовуються у значенні іменника. Одні з них можуть поєднуватися з кількома відмінками (в мене, в небі, в яблучко), інші тільки з якимось одним (серед гір).

35. Сучасна українська синтаксична класиологія

.Українська синтаксична класиологія пройшла еволюцію від апрі­орності (термін належить І.Г.Милославському), коли "основи класи­фікації не визначені спочатку" (О.М.Мельник) і поняття класифікуються стихійно, до апостеріорності, що означає створення класифіка­цій на певному досвіді, тобто визначається певна логічна система ди­ференційних ознак і на їх підставі здійснюється класифікація, підтвер­дженням чого виступає класифікація реченнєвих категорій та ін.

Сучасній українській синтаксичній класиології притаманна ціле­спрямована тенденція розподілу об'єктів на класи. Класифікації уможливлюють систематизацію досліджуваних об'єктів, їх репрезен­тацію за відповідними диференційними ознаками. Класифікація сьо­годні виступає методом пізнання, процесом наукового дослідження, напрямом наукового аналізу та засобом отримання знань, збереження фонду знань, інтенсифікації наукового пошуку, розвитку окремих на­прямів синтаксису і зіставлення найсуттєвіших досягнень окремих га­лузей знань про синтаксис української мови.

Поза всяким сумнівом, можна вести мову про особливий класифі­каційний метод, суть якого полягає у вивченні специфіки досліджувано­го об'єкта, встановленні його диференційних ознак, простеженні відпо­відних фасетів (пор.: рід - вид, частина - ціпе) та визначенні параметрів розподілу об'єктів за симетрією (симетричні класифікації антонімічних / синонімічних конструкцій, пор.: синкретизм (поєднання антонімії й си­нонімії): Одне слово, це була вже інша жінка. Чужа. Стороння 3 якою мене ніщо не зв 'язувало. І водночас усе мене з нею зв 'язувало, саме з нею, і тільки (Ю.Покальчук)) й асиметрією (усі несиметричні класифікації: діахронічні / синхронічні, природні / штучні і под.). У сучасному син­таксисі своєрідно поєднуються природні і штучні класифікації, пов'язуючи емпіричний і теоретичний рівень досліджень описувальних і пояснювальних праць. Кожна синтаксична класифікація побудована на певних диференційних ознаках.

Сучасна українська синтаксична класиологія повною мірою об'єднує у собі все набуте, акумулює досвід попередніх апріорних й апостеріор­них, природних і штучних, симетричних і несиметричних, статичних і динамічних класифікацій, і водночас вона спрямована у майбутнє, оскіль­ки єдиний класифікаційний простір дозволяє створити єдиний компакт­ний алгоритм відповідних класифікаційних систем, побудувати парадиг­му операторів та виявити рівень пізнання синтаксичних явищ.

Речення виступає однією з найскладніших одиниць у синтаксич­ній системі. Його складність полягає у множинності самих складни­ків, кількість яких у реченні структурно не обмежена, оскільки дов­жина речення ніяк не визначена.

Вперше про речення як про синтаксичне утворення мова йшла у граматиці класичного санскриту, автором якої був Паніні (У-ІУ ст. до н.е.). При цьому зазначалося, що речення - основна синтаксична оди­ниця, оскільки тільки воно здатне виражати думку. Аналізуючи речен­ня, Паніні дотримувався емпіричного погляду на його будову.

Виділяв речення й Арістотель, для якого останнє - це складений звук, що характеризується самостійним значенням, окремі частини якого також мають самостійне значення. Цим речення відрізняється від інших складених звуків, окремі частини яких позбавлені власного значення. Учений констатує, що "не будь-яке речення складається з дієслів та імен. Може бути речення без дієслів, наприклад, визначення людини. Але будь-яка частина речення завжди матиме самостійне значення" [Аристотель 1939, с.25]. Арістотель попутно розглядав про­блему різних типів речення, виділяючи з-поміж них розповідні і спонукальні, а також бездієслівні.

Подальше опрацювання теорії речення пов'язане з філософсь­кою школою стоїків, головою якої був Хрисип. Мовні погляди стоїків відомі завдяки працям грецького письменника Діогена Лаерція. трак­тату римського ученого Марка Теренція Варрона, за незакінченими творами християнського богослова Августина "Про діалектику", а та­кож за творами пізніших грецьких і латинських граматистів. Стоїки вперше заговорили про синтаксис, маючи на увазі під ним не стільки граматичну, скільки логічну дисципліну. Поряд зі значенням "змісто­вий бік висловлення" наявне і спеціальніше значення, що приблизно відповідає поняттю "речення", взятому у його смисловому аспекті. Речення розглядається стоїками, як "повне самодостатнє висловлен­ня". Стоїки опрацьовують також різноманітні класифікації речень-суджень, при цьому ця класифікація здебільшого грунтується на різ­ниці предикатів. В основу класифікації суджень кладеться класифіка­ція речень за характером їх дієслівного предиката як найсуттєвішого моменту, що створює речення. Тут також піднята проблема класифі­кації типів речення за метою висловлення. Основним типом речення вважається розповідний. Поряд з ним розрізняються питальні, а також речення, що виражають бажання, мольбу. Водночас диференціюються інші типи речення. Ця класифікація Грунтується здебільшого не на формально-граматичних, а на смислових критеріях.

Найвищої точки грецька граматика досягла в олександрійських мовознавців. Створенню системи олександрійського граматичного вчен­ня сприяли головним чином праці Аристарха, Кратеса з Маллоса, учня Аристарха - Діонісія Фракійського, Аполлонія Дискола та його сина Ґеродіана. Особливо вирізняється вчення двох останніх. їх граматич­на система повністю успадкована нинішніми вченими через латинсь­ких граматистів. Аполлоній Дискол присвячує синтаксису окрему працю, що не такою мірою ним опрацьована, як морфологія, але уже засвідчила вирізнення окремого мовного рівня. Латинські граматисти спирались на праці грецьких мислителів.

Логізація граматики посилилась в епоху П'єра Абеляра (1079-1142 рр.), в ХІ-ХН ст., коли заново було відкрито спадщину Арістотеля. Самі позиції логіки обґрунтовувались природною мовою. Під ре­ченням мався на увазі диктум, тобто його об'єктивний зміст.

Особливе місце посідає концепція модистів (ХШ-ХІУ ст.), що належали до схоластичної науки. Щодо речення модис-ти спиралися на ідею руху, запозичену ними з книги "Фізика" Арісто-теля (кн.З).

У період філософської доктрини раціоналізму (XVII - 1-а пол. XIX ст.) була відроджена уся універсальна (всезагальна) граматика, що ґрунтувалася на переконанні абсолютної відповідності мовлення натуральній логіці мислення. Серар Тено Дюмарсе (дю Марсе (1676-1756 рр.)) писав, що у всіх мовах світу наявний тільки один необхід­ний спосіб утворення смислу за допомогою "слів". Саме у цей період була створена "Загальна і раціональна граматика", або Граматика Пор-Рояля (автори Антуан Арно (1612-1694 рр.) і Клод Лансло (1616-1695 рр.)). Універсальна граматика доводить до математичної точнос­ті визначення речення у логічному аспекті, оскільки "Судження, бу­дучи виражене у словах, називається реченням". Саме тому кожне ре­чення включає в себе суб'єкт, зв'язку й атрибут. На основі античної теорії речення-судження в ХУІІ-ХУШ ст. була створена універсальна схема речення і його членів, яка тривалий час застосовувалась для аналізу речення усіх мов світу.

Логічний напрям на Заході, що спирався на концептуальні праці І.Канта і Г.Гегеля й особливо міцно пов'язаний з ім'ям Карла Фердинан-да Беккера (1775-1849 рр.), прийшов до нового ототожнення логічних і граматичних категорій. На думку К.Ф.Беккера, у мові логічна форма по­няття і судження (думка) злиті з граматичною формою. У зв'язку з цим синтаксичні відношення в реченні розглядаються ним, як метафізичні ка­тегорії і форми думки. Логічний підхід до тлумачення речення і сьогодні позначається на багатьох підходах до його аналізу, класифікації.

Перші відомості про речення в україністиці подає І.Могильницький (1823 р.), який визначає речення як "судь, вираже­ний словами". Уперше намагається створити власний термін для наз­ви речення М.Осадца (положеннє). Цей термін повторюють П.Дячан і Г.Шашкевич. Термін "речене" для назви цієї синтаксичної одиниці увів О.Партацький (від старосл. рек (ректи - говорити)), який визна­чає речення як думку, що висловлена, виражена словами. Цей термін вживають і С.Смаль-Стоцький, Ф.Гартнер, але з наголосом на першо­му складі (речене). Як синонім використовується ними термін гадок (гадати - думати). Термін гадок вживав і Є.Тимченко, але для назви судження, а не речення.

36. НОВЕ ВЧЕННЯ ПРО ДРУГОРЯДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Синтаксичні зв'язки між словами можуть бути глибинними і поверхневими. Традиційне вчення про члени речення грунтується на ототожненні обох типів зв'язків. Нове вчення основується на їх роз­межуванні. Ще О.М.Пєшковський звернув увагу на слабкокеровані форми в реченні, які відносяться не до одного слова, а до всього ре­чення загалом. Розвиваючи ці думки, було запропоновано розмежу­вати синтаксичні зв'язки в реченні на реченнєві та словосполученнє-ві (Т.П.Ломтєв, Я.І.Рословець). Все це дало підставу для опрацюван­ня концепції детермінованих членів речення, яка послідовно опра­цьовується І.Р.Вихованцем, К.Г.Городенською (русистами Н.Ю.Шведовою, Г.О.Золотовою, М.В.Всеволодовою, В.П.Ма-лащенком, Т.О.Жданкіною, О.Б.Сиротиніною, Г.М.Акимовою. Т.І.Антоновою, Т.М.Зінченко та ін.). У русистиці панує погляд на де­термінанти як компоненти, що не входять до структурного мінімуму речення. На цій підставі розмежовують суб'єктно-об'єктні детермі­нанти (за Н.Ю.Шведовою) та обставинні детермінанти (за Н.Ю.Шведовою). До перших відносяться структури типу Мені холо­дно, У нас канікули. Вихідною позицією такого погляду є те, що їх зв'язок нагадує предикативний у структурі двоскладного речення. Загалом це не суперечить самому визначенню детермінанта як ком­понента реченнєвої структури, що розширює весь її склад і стосуєть­ся предикативного ядра. У таких моделях суб'єктний компонент за­лежить від граматичної основи речення, У формально-граматичному тлумаченні такий детермінант є непрямим додатком і може виражати семантику суб'єкта дії, стану. До детермінантів належать також об­ставинні поширювачі всієї структури речення. Прагнучи розмежува­ти термінологічно перші та другі детермінанти, інколи назву детер­мінанти зберігають тільки за першими (П.Адамец та В.Грабе такі компоненти кваліфікують як ад'єкт [Адамец, Грабе 1968]). Обста­винні ж детермінанти іменують ситуантами (за О.Б.Сиротиніною).

Детермінант - це самостійний семантичний поширювач ре­чення, наявність якого зумовлюється комунікативними потребами висловленя: Гармошка десь на другій вулиці виводила добре знайо­мий мотив довоєнної пісні (В.Собко). На конструктивному рівні де­термінант виступає факультативним поширювачем, який може бути опущеним без порушення формальної будови речення. Фактор "опущення" такого компонента із структури речення без впливу на його семантику є доказом на користь виділення детермінанта. У цьому - головна відмінність детермінантів від прислівних поширю­вачів - конструктивно зумовлених елементів, які включені в речен­ня за законами валентності.

Детермінант - категорія реченнєвого рівня, він характеризу­ється особливим детермінантним зв'язком. Зв'язок детермінанта з реченнєвою предикативною основою є непередбачуваним і необо­в'язковим: До самого ранку битва лютуваїа з перемінним успіхом (І.Малик). Другого дня ми були в Кисві (Ю.Щербак). Словоформа в Києві є валентно зумовленою, поза нею семантика дієслова не вияв­ляється, а словоформа другого дня є семантично непередбачуваною і виступає детермінантом.

З-поміж детермінантів за семантикою вирізняються: 1) фонові детер­мінанти, 2) детермінанти зумовленості, 3) детермінанти з характеризуваль-ним значенням.

Фонові детермінанти. Фонові детермінанти виконують атрибутивну функцію щодо всього висловлення і є своєрідними експози­ціями до нього. Вони об'єднують локшіьні і темпоршіьні детермінанти: Скрізь владно вторгалася весна (С.Скляренко). Шумить на сотні кіломе­трів приморська таііга (О.Довженко). Інколи я вже дуже хочу додому по вернутися (О.Іваненко). Щоранку я зустрічаюся з морем (В.Логвиненко). Знову пролунала команда до бою (Ю.Яновський). А вона весь вік мала на думці лише власну персону (Ю.Мушкетик).

Детермінанти зумовленості. Детермінанти зумовленості називають ситуацію, подію, яка перебуває у відношенні зумовленості з основною подією. Вони поділяються на детермінанти причини, мети, допусту, умови та наслідку, пор.: Під впливом своєї вчительки Леся ще більше полюбиш музику (Л.Костенко). Од знемоги бійці хиталися (В.Сосюра). Дія захисту віо обростання підводні частини різних споруО покривають необростаючими фарбами (Ю.Липа). Попри незвичайність події, запорожці вели себе стримано, спокійно (В.Малик). При бажанні він міг би ці'іком законно уникнути відрядження (О.Гончар). На біду зустрілись ми з тобою (О.Гончар).

Детермінанти з характеризувальним значенням. Детермінанти з характеризувальним значенням уміщують різноманітні відтінки якісної характеристики основної події: Василь поглянув здивова но (В.Міщенко). Детермінанти характеризувального типу поділяються на: 1) детермінанти з означувальною характеристикою: радісно, ніжно, спокійно, нервово, голосно, несміливо та ін., напр.: Спокійно і чемно батько ступив у тамбур (М.Вінграновський); 2) детермінанти із значеним уточнення / обмеження: зовні, практично, фактично, психологічно, напр.: Зовні він здавався спокійним (В.Малик); 3) детермінанти сукупності / роздільності: вдвох, гуртками, разом з сином, поодинці і под., напр.: Разом з Григорієм вони розробиш кічька спеціачьних маршрутів для найбільш безпечного переходу з сектора в сектор (Ю.Дольд-Михайлик).