Право власності та інші речові права. Випадку кредитор стає новим співвласником у спільній частковій власності і набуває частку в праві на майно

випадку кредитор стає новим співвласником у спільній частковій власності і набуває частку в праві на майно, яка належала боржникові. Відповідно до ст. 367 ІЩ майно, що є спільною частковою влас­ністю, може бути поділене в натурі між співвласниками за домо­вленістю між ними. Поділ майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку у спільному майні однією суттєвою ознакою: у разі поділу майна право спільної частко­вої власності на нього припиняється. Кожен із співвласників стає власником окремої речі. Виходячи із ст. 16 ЦК у разі відсутності зго­ди співвласників щодо порядку та умов поділу спільного майна, та­кий поділ може бути проведено за рішенням суду. Поділ окремих ви­дів майна (насамперед нерухомого) має свою специфіку¹. Тому суди у цій категорії справ нерідко призначають проведення судових екс­пертиз (судово-будівельної, судово-технічної, кошторисно-будівель­ної тощо). Судове рішення щодо поділу спільного майна має врахо­вувати інтереси кожного із співвласників.

§ 3. Право спільної сумісної власності

Спільна сумісна власність - це власність двох і більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності на майно (ч. 1

ст. 368 ЦК). Для спільної сумісної власності характерною є невизна­ченість часток співвласників у праві на майно. Частка кожного із співвласників визначається тільки при припиненні спільної власності (наприклад, при поділі майна). У зв'язку з невизначеністю часток співвласник не має права на розпорядження своєю часткою шляхом її продажу, міни, дарування тощо. Важливим є також те, що під час створення спільної сумісної власності внесок кожного із співвласни­ків у придбання (виготовлення, спорудження) майна за загальним правилом не впливає на розмір його частки у праві спільної сумісної власності у разі її визначення.

Відповідно до ЦК суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава, терито­ріальні громади, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 368 ЦК). Проте такий підхід викликає сумніви. У науковій літературі правиль­но зазначалося, що сама природа спільної сумісної власності потре­бує особливих довірчих відносин її учасників. Слід погодитись з тим, що існування відносин спільної сумісної власності для інших, крім фізичних осіб, суб'єктів, які пов'язані між собою суто економічними інтересами, не має під собою жодних підстав².

Див.: постанову Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 жовтня 1991 р. із змінами «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приват­ ної власності громадян на жилий будинок»; постанову Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 р. із змінами «Про судову практику у справах за позо­ вами про захист права приватної власності» // Законодавство України про нерухомість / Упорядник Гутарін Я. М. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С 62-68,69-75.