Розділ ІУ

ності юридичних осіб, наприклад, господарських товариств. В остан­ньому випадку учасники об'єднують належне їм майно для створення самостійного суб'єкта права - юридичної особи, яка і стає єдиним його власником (ч. 1 ст. 115 ЦК). Вона самостійно укладає правочини щодо належного їй майна, у тому числі й стосовно його відчуження. Визначати волю кожного із засновників юридичної особи щодо вчи­нення правочину не треба.

Правовідносини, що виникають з приводу спільного майна, мають складну структуру. Вони включають два різновиди правовідносин: відносні правовідносини -міме самими співвласниками щодо речі (внутрішні) та абсолютні правовідносини, які виникають між співвласниками та усіма третіми особами (зовнішні). Правовід­носини першого виду є відносними тому, що вони виникають між особами, склад яких є чітко визначеним. Кожен із співвласників зо­бов'язаний перед іншими співвласниками діяти розумно та виважено щодо спільного майна, поважати інтереси інших співвласників. У свою чергу він також має право вимагати такої ж поведінки від кож­ного з інших співвласників. Абсолютні правовідносини виникають між співвласниками майна та усіма третіми особами, тобто невласни-ками майна. Ці відносини моделюються за загальним типом відносин власності, згідно з яким власнику (у цьому випадку - співвласникам) протистоїть необмежене коло зобов'язаних осіб, на яких покладено загальну заборону порушувати право власності.

Право спільної власності може розглядатися в об'єктивному та суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні право власно­сті - це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають із приводу володіння, користування та розпоряджен­ня спільним майном. Ці норми закріплені в ЦК, інших законах та підзаконних нормативно-правових актах, які складають житлове, сімейне, земельне законодавство, тощо. В суб'єктивному розумінні право власності складає сукупність правомочностей співвласни­ків майна щодо володіння, користування та розпорядження спіль­ним майном. У цьому випадку йдеться про конкретних осіб, які ма­ють суб'єктивні права стосовно певної речі.

Право спільної власності не створює окремого його різновиду. Ха­рактер права на майно у спільній власності визначається юридичною особистістю конкретного учасника. Тому фізичним та юридичним особам майно належить на праві приватної власності; державі - на праві державної власності тощо. Немає сенсу виділяти і так звану змішану форму власності, коли майно на праві спільної власності на­лежить різним за своїм правовим статусом учасникам, наприклад, фізичній та юридичній особам, юридичній особі та державі тощо. У даному разі ніякі форми власності не змішуються, бо кожна особа має право на майно залежно від особливостей свого правового статусу.

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

Концепція змішаної форми власності не має значення ні в теоретич­ному, ні в практичному сенсі.

Право спільної власності може виникнути з підстав, не забороне­них законом (ч. 3 ст. 355 ЦК), наприклад, внаслідок спадкування од­нієї речі двома спадкоємцями; набуття жилого будинку подружжям за договором купівлі-продажу (дарування, міни); об'єднання майна декількома особами для будівництва гаража (договір про спільну діяльність), приватизації державної квартири у державному житлово­му фонді членами сім'ї тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 355 ЦК майно може належати особам на пра­ві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. За за­гальним правилом спільна власність вважається частковою. Вона мо­же бути сумісною лише у випадках, коли це передбачено законом або договором між учасниками (ч. 4 ст. 355 ЦК). Різниця між двома вида­ми спільної власності насамперед полягає у визначеності часток спів­власників у праві на майно. Спільна часткова власність передбачає, що частки учасників у праві на майно чітко визначені. Кожен із них має право за своїм бажанням припинити відносини спільної власності шляхом виділу своєї частки спільного майна. У відносинах спільної сумісної власності частки співвласників наперед не визначені. Вони визначаються лише у разі припинення спільної власності. Розмір цих часток може бути як однаковим, так і неоднаковим та залежати від деяких умов. Так, при поділі майна селянського (фермерського) гос­подарства частки можуть визначатися з урахуванням трудового внес­ку кожного з фермерів у спільне майно. При поділі майна подружжя частка у майні одного з них може бути збільшена за обставин, які під­лягають врахуванню, тощо.

§ 2. Право спільної часткової власності

Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК спільна часткова власність - це власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності У науковій літературі питання щодо правової природи частки власника у спільній власності є спірним. Проблеми виникають при вирішенні питання, у чому саме власнику належить частка. Склалося три основні точки зору щодо цього. Одні правники вважають, що кожному із співвласників належить частка в праві влас­ності на майно¹, другі, що кожному із співвласників належить ідеаль­на частка у самому майні², а треті, що кожному із співвласників нале­жить частка у вартості майна³.

¹ Цивільне право України: Академічний курс: Підруч. / За ред. Я. М. Шевченко. -
К,2003.-Т. 1.-С.340.

² Мисник Н. Н. Правовая природа общей собственности // Правоведение. - 1993. —
№1.-С32.

³ Мананкова Р. П. Правоотношение общей долевой собственности по советскому
законодательству. - Томск, 1977. - С. 23.