Розділі. різні національні університетські «школи» права (наприклад, галль­ська, німецька, іберійська, італійська тощо)

різні національні університетські «школи» права (наприклад, галль­ська, німецька, іберійська, італійська тощо). Разом з тим становлення національних цивільно-правових систем відбувалося не відособлено, а з урахуванням успішного кодифікаційного досвіду «законодавців мод» у галузі цивільного права, якими у XIX ст. були Франція й Німеччина. Одночасно з наявністю багатьох загальних ознак цивіль­ному праву названих країн властиві деякі значні відмінності, що да­ють підстави розглядати їх як певним чином відокремлені цивіль­но-правові підсистеми (групи), кожна з яких у той же час впливала на розвиток цивільного права інших держав, що входять у романо-гер-манську правову сім'ю.

Таким чином, залежно від того, законодавство якої держави слугу­вало зразком (чи орієнтиром) для розвитку національного цивільного законодавства, звичайно розрізняють два основних підтипи (групи) романо-германської цивільно-правової системи - романський і ні­мецький, котрим відповідають дві системи законодавчого та літера­турного викладу цивільного права - інституційна і пандектна.

Нормативною моделлю для держав романської групи був Фран­цузький цивільний кодекс 1804р., який ще називають Кодексом На­полеона (далі - ФЦК), система розташування правового матеріалу в котрому запозичена з давньоримських джерел, а саме з Інституцій Юстиніана. В основі цієї системи, названої відповідно інституцій-ною, лежить відома римському праву юридична тріада: а) особи (регзопае); б) речі (тез); в) позови {асііопез). Згідно з нею і здій­снюється систематизація цивільно-правових норм за розділами Ци­вільного кодексу. Так, Книга І ФЦК «Про осіб» містить правила, що регулюють правове становище фізичних осіб, включаючи сімейні відносини; Книга II «Про майно і різні видозміни власності» присвя­чена нормам про об'єкти цивільного права і майнові права; Книга III охоплює норми про давність, про спадкове право, про зобов'язальне право і низку інших положень¹.

Для країн німецької групи правовим еталоном було Німецьке ци­вільне уложення 1896 р. (далі - НЦУ). Варто погодитися з В. К. Рай-хером, який зазначав, що пандектна система (за якою побудовано НЦУ) аж ніяк не римського походження; своєю назвою вона зобов'я­зана не Пандектам Юстиніана, а викладеним вже за зовсім іншою системою пандектам «сучасного римського права», розробленим представниками школи пандектистів. Однак і пандектна система має все ж таки деякі корені в римському праві, найважливішими з яких є римський поділ позовів на речові {асііопез іп гетгі) і особисті (асііопез іп регзопатп). Вказаний процесуальний розподіл перетворився вже у глосаторів на матеріально-правовий: у поділ прав на речові і зобов 'я-

1 Де ла Морандьер Ж. Гражданское прало Франции: В 2-х т. / Пер с франц. Е. А. Флейшиц. - М.: Изд-во иностранной литературы. - Т.1. -1958. - 728 с.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

зальні, що лягло в основу пандектної системи¹. Крім того, розробни­ки НЦУ виділили Загальну частину, в якій були сконцентровані нор­ми, що мають відношення до всіх інститутів цивільного права, і Особливу частину, яка містить норми окремих інститутів - зобов'я­зального, речового, сімейного і спадкового права².

Існування романської і німецької груп у рамках єдиної континен­тальної правової сім'ї не свідчить про її розкол, а швидше відображає існуючі у кожній країні розбіжності між тими, хто прагне до система­тизації й абстрактності, і тими, хто віддає перевагу більш емпірично­му підходу (як стверджує Р. Давид і К. Жоффре-Спиноза, «у Франції є прихильники пандектної системи і «Загальної частини», а у Німеч­чині - її супротивники»)³.

Система джерел права. Сучасне цивільне право континентальної Європи зароджувалося і розвивалося в університетах у процесі вив­чення й удосконалення вченими доктрини римського приватного права. Прихильність юристів континентальної Європи до оперування загальними, абстрактними поняттями і категоріями, запропоновани­ми законодавцем в результаті вивчення й узагальнення практики, вплинула і на формування відповідних джерел права.

Континентальне право - це насамперед система писаного права, центральне місце в ієрархії джерел якого посідає нормативно-право­вий акт - закон.

Закони, що у країнах романо-германської правової сім'ї приймаю­ться винятково органами законодавчої влади, будучи формально-виз­наченими нормативно-правовими актами, покликані охопити всі ас­пекти правопорядку, впорядкувати усі відносини, які тільки взагалі підлягають правовому регулюванню. При цьому прогалини у законо­давстві можуть усуватися винятково законом. Разом з тим закони міс­тять норми, що є саме загальними правилами поведінки, яким власти­вий деякий абстрактний характер. Тому юрист зобов'язаний витлу­мачити те чи інше положення закону, а потім застосувати його до конкретних суспільних відносин або винести рішення у кожному конкретному випадку.

Закони систематизуються за їх юридичною силою на: 1) конститу­ції (основний закон) і конституційні закони; 2) звичайні закони. Верх­ній щабель у ієрархії законів займають конституції в силу правила,

¹ Райхер В. К. Гражданско-правовые системы антагонистических формаций / Проб­
лемы гражданского и административного права. - Л.: Изд-во Ленинг. ун-та, 1962. -
С. 287.

² Вчення про пандектне право, його побудову, метода тощо досліджувалося не тіль­
ки науковцями минулого, а й сучасними правниками України, зокрема Є. О. Хари-
тоновим (див. його: Історія приватного права Європи: Західна традиція. - Одеса: АО
БАХВА, 2001. - 328с), В. В. Трутнем (див. його: Ідея нової пандектистики /Мат. міжна-
род. наук.-практич. конф. «Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-
правові та економічні проблеми»: Одеса, 15 травня 2003 р. - Одеса: Астропринт. -
С 118-123).

³ Давид Р., Жоффре-Спиноза К. Вказ. праця. - С 60-69.

Розділ І

закріпленого у конституціях більшості держав, відповідно до якого положення законів не повинні суперечити положенням конституції чи порушувати права і свободи, нею декларовані. Домінуюча роль конституцій підкріплюється встановленням судового контролю за конституційністю законів.

Центральне місце серед звичайних законів посідають цивільні ко­декси - зведені, внутрішньо узгоджені і складно структуровані, юри­дично та логічно цільні нормативно-правові акти. Кодифікація ци­вільного законодавства одержала поширення у всіх країнах романо-германської правової сім'ї та стала однією з її відмітних ознак.

Значну роль серед джерел цивільного права відіграють міжнарод­ні договори. Якщо спробувати встановити їх місце серед інших пра­вових джерел, то варто дотримуватися пануючого у країнах романо-германської правової сім'ї принципу (який у деяких державах зведе­ний у ранг конституційного). Відповідно до нього міжнародні дого­вори, ратифіковані у встановленому законом порядку, мають силу, що перевищує силу звичайних законів, але при цьому вони не повин­ні суперечити конституції. Тому міжнародні договори за своїм зна­ченням прирівнюються до конституції та конституційних законів.

Специфічним джерелом цивільного права континентальної Євро­пи є нормативно-правові акти, що приймаються центральними ор­ганами виконавчої влади (урядом), в результаті «делегованої право-творчості» - декрети, ордонанси, регламенти, постанови, циркуляри тощо. Про призначення названих підзаконних нормативно-правових актів у Європі єдиної думки не склалося. У одних країнах (наприклад, Іспанія, Франція) уряд, маючи за конституцією особливу «регламен-тарну» владу, наділений повноваженнями приймати акти «делегова­ного законодавства», що за своєю юридичною силою максимально наближені до законів. Прийняття цих нормативно-правових актів мо­же відбуватися або в надзвичайних і термінових випадках, або ж для регулювання особливої сфери суспільних відносин. У інших же дер­жавах (наприклад - ФРН) конституції не визнають за урядом права на автономну від законодавчої регламентарну владу, що здійснюється за допомогою декретів-законів. Правові акти уряду в цих державах видаються лише на виконання закону.

Одним з джерел цивільного права у країнах романо-германської правової сім'ї є звичай, однак його роль дуже обмежена, оскільки останній підлягає застосуванню лише у випадках, коли закон прямо відсилає до нього. Крім того, західні правознавці стверджують, що звичай втратив характер самостійного джерела права. Тому застосо­вується тільки як додаток до чинного закону; і «про нього згадують лише тоді, коли йдеться про тлумачення закону»¹.

У країнах континентальної Європи продовжує домінувати прин-

¹ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. -С. 93-95; Див. також: Де ла Морандьер Ж. Гражданское право Франции. - С. 97-156; Эннекцерус Л. Курс германского гражданского права. - М., 1948. - Т. 1, П/т. 1. -

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

57

цип, відповідно до якого суди у своїй діяльності керуються і підкоря­ються закону, а рішення, що виносяться ними, мають силу індивіду­ально-правових актів, тобто обов'язкові тільки для учасників тих справ, за якими вони винесені. Цивільно-правовою доктриною деяких країн (наприклад, ФРН) судова практика взагалі не розглядається як джерело права. Разом з тим твердження про те, що судова практика не є джерелом права, а прецедентне право в романо-германській пра­вовій системі відсутнє, що здавалося непорушним, останнім часом по­ступово втрачає своє категоричне забарвлення. Це пов'язано з тією зростаючою роллю, що виконує судова практика в усуненні прогалин у законодавстві, у допущенні розширювального тлумачення суддями норм закону і зі ставленням вищих судових інстанцій до збірників су­дової практики. Останні хоча і не містять нових норм права, однак ви­ражають позицію судів вищої інстанції у подібних справах, якої (ціл­ком зрозуміло), вони будуть дотримуватися і надалі.

Доктрина цивільного права в XIII - XIX ст. була джерелом права континентальної Європи, оскільки саме в університетах відбувався процес розроблення основних принципів позитивного права. У наш час жодною з держав романо-германської правової сім'ї доктрина не розглядається як джерело цивільного права. Проте не можна примен­шувати хоча і непрямий, але важливий вплив доктрини на законопро­екту роботу, на процес тлумачення і застосування норм позитивного права.

Структура цивільного права. Особливості юридичного мислен­ня правознавців держав романо-германської правової сім'ї, що вияв­ляються у його абстрактному характері, дозволили розробити і систе­матизувати підгалузі й інститути цивільного права (суб'єкти, речове та зобов'язальне право тощо).

Суб'єктами цивільного права є люди чи їх об'єднання та орга­нізації, що, відповідно, іменуються фізичними і юридичними особа­ми. Стосовно фізичних осіб розроблені категорії правоздатності і діє­здатності, установлюється їх обсяг, формулюються умови виникнен­ня і припинення. Значна увага доктриною й законодавцем при­діляється інститутам безвісної відсутності й оголошення фізичної особи померлою для того, щоб забезпечити більшу визначеність у юридичній долі майна безвісно відсутньої чи оголошеної померлою особи і у правах її правонаступників. З метою заповнення відсутньої дієздатності (або неповного обсягу останньої) неповнолітніх деталь­но розроблений інститут законного представництва.

Введення терміна «юридична особа» у науковий обіг, виділення її ознак, розроблення різних теорій стосовно її сутності є заслугою док­трини цивільного права держав романо-германської правової системи.

С. 24-235; Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб. / Под ред. проф. Р.Л. Нарышкиной. - С. 23-32.

Розділі

Континентальним правом запропонована класифікація юридичних осіб, відповідно до якої насамперед виділяються юридичні особи приватного права і юридичні особи публічного права. У свою чергу юридичні осо-, би приватного права поділяються на: корпорації («об'єднання, спілки осіб») і установи («об'єднання капіталу»). До корпоративних організа­цій належать різноманітні види господарських товариств (які групують­ся вже за іншими критеріями, наприклад, залежно від характеру відпо­відальності учасників за боргами організації), кооперативи. Наявність власного майна є обов'язковою ознакою і, одночасно, легальною вимо­гою, що висувається до створюваних корпорацій.

Розрізняють загальну і спеціальну правоздатність юридичних осіб, при цьому спеціальною правоздатністю останнім часом володіють «некомерційні» юридичні особи. Для «комерційних» юридичних осіб основною тенденцією є легалізації їх правоздатності як загальної.

Характерним для цієї правової системи є групування всіх норм, що регулюють майнові відносини, у два основних розділи - речове і зо­бов'язальне право¹.

Речове право є сукупністю норм, що регулюють майнові відноси­ни, у яких правомочна особа може здійснювати свої права на річ са­мостійно, без позитивних дій інших осіб. Речовим правам властиві ' наступні відмітні ознаки: 1) речовими є лише ті права, які розглядаю­ться як такі позитивним правом, що означає замкнутість переліку ре- і чових прав; 2) речові права належать до абсолютних прав, у яких пра­вомочному суб'єкту протистоїть невизначене коло осіб, на котрих покладено пасивний обов'язок утримуватися від їх порушення; 3) об'єктом речового права завжди є індивідуально визначена річ. Ре­чові права поділяються на право власності і права на чужі речі (воло­діння, сервітут, узуфрукт, емфітевзис, суперфіцій тощо).

Центральне місце в речовому праві займає інститут права власно­сті. Право власності - це речове право, що характеризується най­більш повним, абсолютним, винятковим, безпосереднім і безстроко­вим пануванням особи надріччю, поєднане зі ставленням до речі, як до своєї, обмеження якого допускається лише у передбачених зако­ном випадках і порядку. В наведеному вище визначенні зосереджені практично всі запропоновані континентальною цивільно-правовою доктриною ознаки права власності. Крім того, сучасне континенталь­не право відмовилося від теорії «розщепленої» власності, що панува­ла у епоху феодалізму, і виходить з принципу, який сягає до римсько­го права. Відповідно до останнього неможливе встановлення двох однакових прав власності на ту саму річ.

Зміст речових прав на чужі речі є обмеженим у порівнянні зі зміс­том права власності, крім того їх здійснення залежить не тільки від

¹ Див.: Проблемы гражданского и предпринимательского права Германии / Пер. с нем. - М.: Изд-во БЕК, 2001.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

волі законодавця, а й від волі власника. Систематизують речові права на чужі речі залежно від того, які правомочності власника обмежую­ться їхнім установленням.

Спираючись на римське право, доктрина у країнах романо-герман-ської правової сім'ї створила зобов 'язалъне право, яке окремі дослід­ники вважають центральним розділом цивільного права, головним об'єктом юридичної науки¹. Основним у зобов'язальному праві є по­няття зобов'язання. Зобов'язання у континентальному праві - це пра-вовідношення, у якому на одну особу (боржника) покладений обов'я­зок вчинити певні дії чи утриматися від їх здійснення в інтересах іншої особи (кредитора). Виділяють наступні підстави виникнення зобов'язань, що також є класифікаційними критеріями останніх - за­кон, договір, односторонні правочини, делікт і квазіделікт, ведення чужих справ без доручення, безпідставне збагачення. У свою чергу розроблена чітка система таких юридичних фактів як договір і делікт.

Спадкове право. Основні положення спадкового права склалися під впливом римського приватного права і передбачають як універ­сальне правонаступництво, коли до спадкоємців переходять всі права та обов'язки спадкодавця, так і сингулярне, коли зі всієї сукупності прав і обов'язків, що складають спадщину, певній особі (особам) пе­редається визначене право - легат. Тобто легатарій стає частковим (сингулярним) правонаступником спадкодавця.

Ця система допускає можливість спадкування за заповітом і за за­коном. При спадкуванні за законом (яке відбувається у певних випад­ках, зокрема, коли спадкодавець не залишив заповіту або він визна­ється повністю недійсним, чи коли спадкоємець відмовився від заповіту або помер раніше відкриття спадщини, коли заповіт сто­сується лише певної частини майна тощо), встановлюються певні групи (черги, парантели, розряди) осіб, котрі закликаються до спад­кування. При спадкуванні за заповітом до спадкування закликаються особи, вказані у заповіті. Заповіт - це особисте розпорядження фізич­ної особи на випадок смерті належним їй майном, яке робиться у пе­редбаченій законом формі. У різних державах передбачені неоднако­ві форми заповіту - власноручний, таємний, заповіт у формі публіч­ного акту тощо.