Соціально-педагогічна допомога особам з обмеженими мо­жливостями

Процес гуманізації ставлення суспільства до осіб з обмеженими можливостями й інтеграція, яка все більш охоплює всі сфери соціаль- ного життя, спонукають до пошуку нових ефективних форм реалізації соціальної допомоги цій категорії населення України. Соціальна допо­мога є складовою державної системи соціального захисту найбільш уразливих прошарків населення.

Соціальна допомога - це комплекс гуманітарних послуг представ- никам економічно незабезпечених, соціально слабких, психологічно вразливих прошарків і груп населення з метою поліпшення їхньої здат­ності до соціального функціонування. Соціальна допомога, як правило, набуває вигляду періодичних і одноразових доплат до пенсій і виплат, а також довгострокових послуг (медичних, психологічних, правових, педагогічних, побутових і ін.) з метою надання адресної підтримки найменш захищеним прошаркам населення, ліквідації або нейтраліза- ції критичних життєвих ситуацій, що викликані несприятливими соціа­льно-економічними умовами.

У системі соціальної допомоги на сучасному етапі розвитку україн­ського суспільства зростає роль соціально-педагогічної діяльності з підтримки інвалідів - осіб з обмеженими можливостями життєдіяльнос­ті і працездатності.

Соціально-педагогічна діяльність з підтримки осіб з обмежени­ми можливостями - це безперервний педагогічний доцільно організо­ваний процес соціального виховання з урахуванням специфіки розвит­ку особистості людини з особливими потребами на різних вікових ета­пах, при участі всіх соціальних інститутів і всіх суб'єктів виховання і соціальної допомоги. Відхилення в розвитку призводять до «випадан­ня» (Л.С.Виготський) з соціально і культурно обумовленого простору, порушують зв'язок із соціумом, культурою як із джерелом розвитку, Тому організація соціально-педагогічної діяльності з підтримки осіб з обмеженими можливостями - це побудова освітнього простору (за межами навчального закладу і шкільного віку), що передбачає «обхідні шляхи» {Л. С. Виготський) для досягнення тих соціальних завдань, що в умовах «норми» досягаються загальноприйнятими традиційними способами.

Соціально-педагогічна діяльність має міждисциплінарний характер, німу що тісно пов'язана з економічними, політичними й особистісними умовами життєдіяльності людини, з державною соціальною політикою, кимунікативними можливостями Індивіда в сфері соціального життя.

Вона здійснюється зусиллями фахівців різних профілів, але веду­чи, інтегруюча роль у цьому процесі належить соціальним педагогам.

Сучасна система соціально-педагогічної допомоги особам з обме- женими можливостями має багатопрофільну інфраструктуру. Різні її підрозділи входять до блоку практичної діяльності установ органів освіти, охорони здоров'я, соціального захисту населення, культури і спорту, а також створюються громадськими благодійними організація­ми, асоціаціями батьків і фахівців, фондами милосердя, релігійними й іншими недержавними структурами.

В наш час відбувається становлення державно-суспільної системи соцільно-педагогічиої допомоги особам з обмеженими можливостями, що представлена з урахуванням її специфіки в таких сферах.

Державний сектор. Установи, підприємства, служби міністерств і відомств: Міністерство праці і соціального розвитку, Міністерство осві- ти і науки, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство культури й ін.

Муніципальний сектор. Установи, підприємства і служби органів регшіонального і місцевого керування.

Недержавний сектор. Установи, підприємства, служби, що ство­рюються громадськими благодійними, релігійними й іншими недержав­ними організаціями.

Основним положенням сучасної системи соціально-педагогічної допомоги є реалізація в її структурах і механізмах принципу пріоритету особистості і родини стосовно суспільства і держави.

Координацію діяльності всіх суб'єктів системи соціально- педагогічної допомоги утруднює відсутність повноцінної статистичної інформації про осіб з обмеженими можливостями, оскільки на даний часнемає єдиного банку даних, єдиного механізму їхнього обліку.

Соціальний педагог - співробітник спеціальної (корекційної) освіт- ньої установи - взаємодіє з представниками всіх соціальних інститутів (педагогами, психологами, лікарями, соціальними працівниками, спів- робітниками правоохоронних органів, трудовими колективами, батька­ми) і іншими зацікавленими особами.

Основним завданням соціального педагога є надання допомоги в налагодженні взаємодії між особистістю, що розвивається в умовах Недостатності {фізичної, психічної, інтелектуальної), і суспільством з метою сприяння забезпеченню незалежного життя і підвищення рівня соціальної адаптації дітей і підлітків, які потребують особливої підтри­мки.

Для досягнення своїх професійних цілей соціальний педагог уста-

новлює контакт із представниками державних органів управління, гро­мадськими організаціями, установами освіти, охорони здоров'я, соціа­льного захисту населення, муніципальними службами й іншими під­приємствами й організаціями, у яких необхідно представляти інтереси своїх вихованців.

Зміст роботи соціального педагога включає такі напрямки:

• формування гуманного ставлення у суспільстві до осіб з обме­женими можливості життєдіяльності;

• сприяння саморозвитку особистості дитини;

• надання допомоги в соціальній адаптації і реабілітації учнів (ви­хованців) і випускників;

• спрямування зусиль на оздоровлення і нормалізацію відносин у родині, усунення дефіциту спілкування;

• рішення особистих і соціальних проблем учнів (вихованців);

• виявлення і вирішення конфліктних ситуацій у міжособистісних відносинах;

• організація правової освіти педагогів, учнів (вихованців) спеціа­льної (корекційної) установи, роз'яснення їхніх прав і обов'язків;

• представлення інтересів учнів (вихованців) від імені спеціальної (корекційної) установи в органах міліції або суді;

• співробітництво з адміністрацією, психологом, педагогами й ін­шими працівниками спеціальних (корекційних) установ у підготовці необхідних документів для подальшого працевлаштування або на­вчання учнів;

• патронаж дітей, що потребують соціально-медичної допомоги.

Найважливішим аспектом інноваційної стратегії в організації соціа­льно-педагогічної допомоги особам з обмеженими можливостями в подоланні міжвідомчих бар'єрів у діяльності державних структур, що займаються проблемами інвалідності, є утворення принципово нових форм установ, що працюють на міждисциплінарній основі. Це компле­ксні психолого-медико-педагогічні консультації, реабілітаційні і психо- лого-медико-соціальні центри.

5. Психолого-медико-педагогічна консультація (ПМГІК)

Психолого-медико-педагогічна консультація (ПМПК) - це міжвідом­ча, постійно діюча структура, що займається діагностично-корекційною діяльністю. Основні завдання ПМПК полягають у виявленні і комплекс­ному обстеженні дітей з відхиленнями в розвитку, а також дітей групи ризику, у розробці індивідуальних реабілітаційних програм, у рекомен­дації форм навчання і виховання «проблемних» дітей, підлітків, юнаків.

ПМПК розробляють і реалізують на практиці комплекс мір психолого- медико-педагогічного сприяння розвитку особистості, соціально-
педагогічної допомоги з абілітації, реабілітації і соціальній адаптації осіб з різними формами відхилень у розвитку психічних функцій, пору­шеннями мовлення, інтелекту, зору, слуху, опорно-рухового апарату, з проблемами в навчанні, спілкуванні, поведінці. ПМПК працюють у спів­робітництві з органами й установами освіти, охорони здоров'я, соціа- льного захисту населення, комісіями зі справ неповнолітніх, органами з працевлаштування, громадськими організаціями.

Психолого-медико-педагогічна комісія є юридичною особою і несе відповідно до цього усю повноту відповідальності за свою корекційно- діагностичну і консультативну діяльність. Комісія здійснює комплексну психолого-медико-педагогічну діагностику дітей і підлітків у віці до 18 років і визначення форм і змісту їхнього виховання і навчання з враху­ванням соціальних, психологічних і фізичних можливостей.

Тому обов'язковими членами комісії є: лікар-психоневролог, учи- тель-дефектолог, логопед, психолог.

Таким чином, родина одержує можливість всебічного обстеження дитини й отримання висновку експертної комісії з рекомендаціями. З урахуванням положень Конституції створюються закони, що передба- чиють правові гарантії дітям і дорослим з відхиленнями психофізично- го розвитку. На підставі законів, що формують нормативно-правову

базу питання, батьки одержують право безпосередньо бути присутніми при роботі психолого-медико-педагогічної комісії, не погоджуватися з поставленим нею діагнозом і оскаржувати рішення даної комісії у суді. При цьому призначається незалежна експертиза, і батьки дитини з обмеженими можливостями мають право вибору експертів.

Якщо батьки не оскаржили рішення комісії або ж суд підтвердив правомочність зробленого нею висновку, рішення психолого-медико- педагогічної комісії набирає сили і може виражатися як у вигляді реко­мендації, так і розпорядження. Наприклад, про перехід розумово від­сталої дитини зі звичайного дитячого садка або школи до спеціальної освітньої установи. Проблемами в галузі діагностики розвитку нетипо- вих дітей є часова обмеженість соціального, медичного і психолого- педагогічного обстеження, відсутність окремих приміщень (кімнат) для фахівців, що, з одного боку, позитивно, тому що, можливо, підвищує об'єктивність висновків, а з іншого боку, дитина знаходиться в гіперст- ресовому стані. Усе це може призвести до діагностичної помилки, а отже, до вибору неадекватних здібностям дитини мір психосоціального і корекційно-компенсаторного впливу, освітніх програм реабілітації. Проблема ранньої діагностики є актуальною в зв'язку з наявністю зна­чної кількості спадкових порушень розвитку, що утруднює реалізацію процесів адаптації і реабілітації, а в ряді випадків робить їх неможли­вими.
Реабілітаційні центри

У системі Міністерства праці і соціального розвитку України також існує мережа спеціальних установ для дітей і дорослих з інвалід- ністю. Це будинки-інтернати для дітей із глибокою розумовою відста- лістю, дитячі будинки для дітей з важкими фізичними відхиленнями, спеціальні професійно-технічні училища, будинки-інтернати для людей похилого віку інвалідів, психоневрологічні інтернати. У цих установах крім медичних програм реабілітації в даний час уводяться програми розвитку пізнавальних можливостей дітей і підлітків, прищеплення трудових і соціально-побутових навичок і умінь. Однак такі форми со- ціальної підтримки дітей і підлітків з інвалідністю все-таки не забезпечують оптимальних умов для їхнього розвитку і повноцінної соціальної адаптації. Виховання дитини поза родиною, в умовах закритого соціуму, без певної середовищної і комунікативної стимуляції призводить до загострення патологічних проявів дефекту, стає фактором гальмування соціального становлення особистості.

Досвід навчально-реабілітаційних центрів для дітей і підлітків з ва- жкими і множинними порушеннями, що працюють у в режимі денної школи свідчить, що якщо розуміння навчання тільки як оволодіння навичками письма, читання, лічби переосмислити і розглядати як про- цес формування життєво необхідних здібностей, то таких дітей можна навчити:

• пізнавати себе і керувати своїм фізичним і психічним «Я»;

• обслуговувати себе і приймати допомогу інших;

• вступати в контакт і підтримувати його з навколишніми;

• орієнтуватися в просторі і пізнавати навколишній світ;

• брати участь у творчій діяльності.

Аналізуючи сучасну ситуацію в Україні в галузі соціально* педагогічної допомоги особам з обмеженими можливостями, можна виділити інноваційні напрямки в її стратегії:

• становлення державно-суспільної системи соціально-

педагогічної допомоги (створення освітніх установ, соціальних служб державного і суспільного секторів);

• удосконалення процесу соціального виховання в умовах спеціа- льних навчально-виховних установ на основі впровадження варіатив- ності і різнорівневості освіти, продовження освітнього процесу за ме- жами спеціальної школи і за межами шкільного віку в залежності від особливостей психофізичного розвитку й індивідуальних можливостей дитини;

• створення принципово нових (міжвідомчих) форм установ для надання соціально-педагогічної допомоги (постійно діючих психолого- медико-соціальних консультацій, реабілітаційних і медико-психолого- соціальних центрів і ін.);

• організація служб ранньої діагностики і ранньої допомоги з ме­
тою профілактики порушень розвитку і зниження ступеня інвалідності;

• поява моделей інтегрованого навчання (включення однієї дитини або групи дітей з обмеженими можливостями в середовище здорових однолітків);

• переорієнтація системної організації керування виховним проце- сом на основі формування суб'єкт-суб'єктних відносин усіх його учас- ників (сім'я-дитина-фахівець-школа).

Література

Астапов В.М., Лебединская О.И., Шапиро Б.Ю. Современное со- стояние проблемы детей с ограниченными возможностями. //Детский пракгический психолог. - 2005. - № 7.

Астапов В.М., Лебединская О.И., Шапиро Б.Ю. Теоретико- методологические аспекты подготовки специалистов социально-педагогической сферы для работы с детьми, имеющими отклонение в |И1:.иитии.-М.:МИПКРО, 1999.

Вишневская СЕ. Некоторые современные тенденции специально-I ГО образования в США //Дефектология. - 2002. - № 4.

Воспитание и обучение детей во вспомогательной школе / Под ред Воронковой В.В. - М.: Школа-Пресс, 2004.

Дети ради детей. Программа социальной защиты детей в дея- тельности детских организаций. - М., 1996.

Социальное обслуживание населения и социальная работа за ру- бежом. - М.: Институт социальной работы, 1994.

Шпицина Л.М., Иванова Е.С., Данилова А.Л. Реабилитация детей с проблемами в интеллектуальном и физическом развитии. - СПб.: Об- разование, 1999.

ЛЕКЦІЯ 12. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СПЕЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ І СПЕЦІАЛЬНОЇ ОСВІТИ

План

1. Причини появи нових пріоритетів у системі спеціальної освіти.

2. Людина з обмеженими можливостями в суспільстві. Сучасне по­няття інтеграції.

3. Моделі інтегрованого навчання. Інтеграція і диференціація.

4. Співробітництво спеціальної освітньої установи, родини і гро­мадських організацій.

5. Корекційні уміння й особистісні якості, необхідні педагогові.

6. Стилі взаємовідносин педагога і вихованця.