Регіональні особливості країн, що розвиваються

Угруповання країн, що розвиваються, можна уявити у ви­гляді піраміди, верхівку якої становлять нові індустріальні країни (НІК) з високими темпами економічного розвитку і найвищими як серед країн, що розвиваються, так і серед ба­гатьох розвинутих країн показником ВВП на одну особу. За ними йдуть країни середнього рівня розвитку, що зберігають в останні десятиліття високі темпи економічного розвитку. Ближче до основи й основу піраміди утворюють слаборозвинені й найбідніші країни — найчисленніша група. Вона також неоднорідна, і спостерігається тенденція постійного вимиван­ня на вищий рівень піраміди все нових країн.

Країни, що розвиваються, значно відрізняються за рівнем продуктивності праці. Найвищий він у нових індустріальних країнах, найнижчий — у країнах Тропічної Африки. Але на­віть у деяких країнах з динамічною економікою, наприклад в Індії, він ще далекий від світового рівня продуктивності.

Модель наздоганяючого розвитку, властива більшості кра­їн, що розвиваються, має явні вади: прагнення забезпечити свою економіку одними промисловими товарами неминуче ви­кликає необхідність імпорту інших товарів і засобів їх вироб­ництва. Щоб задовольнити ці потреби, які дедалі зростають, необхідно постійно збільшувати експорт або брати кредити.

Країни, що розвиваються, мають суттєві відмінності, в них відбуваються складні соціально-економічні процеси, але го­ловною тенденцію, що виникла на початку 70-х років, є їх зростаюча диференціація. Отже, розглядати особливості кра­їн, що розвиваються, краще в регіональному розрізі.

Африка

Африканські країни значно диференційовані за рівнем соціально-економічного розвитку:

• найменш розвинені економічно відсталі країни з неста­більною політичною ситуацією — Ліберія, Демократична Рес­публіка Конго, Сомалі, Чад та ін.;

• країни, що мають достатньо розвинену промисловість, яка ґрунтується на видобутку корисних копалин та переробці сільськогосподарської сировини, — ПАР (яку за деякими кла­сифікаціями переводять з групи країн, що розвиваються, до групи розвинених країн), Ботсвана, Гана, Кенія, Кот-д'Івуар, Нігерія та ін.

Країни Африки мають багаті запаси різноманітних природ­них ресурсів, але розподілених украй нерівномірно, внаслідок чого деякі країни можуть одержувати так звану ресурсну рен­ту. Основна спеціалізація африканських країн у світовому гос­подарстві — аграрно-сировинна. Африка є основним поста­чальником: діамантів, міді, олова, нікелю, кави, какао та ін. на світові ринки. В африканських країнах широко діють ТНК, що здійснюють інвестиції в сільськогосподарське виробницт­во, сферу послуг, видобувні та переробні галузі, комунікації.

На початку 90-х років темпи зростання економіки афри­канських країн прискорились у зв'язку з підвищенням попиту на сировинні ресурси з боку азіатських країн, але фінансова криза 1997—1998 pp. тимчасово призупинила розвиток.

У 2006 р. ВВП Африки збільшився на 5,6%, зберігаючи темп стійкого зростання, досягнутий у попередні три роки. Потягом 2007-2010 рр. країни показують приріст ВВП в межах 4,6 – 5,6% за рахунок підвищення попиту на сировинні товари.

Однією з найсерйозніших проблем Африканського конти­ненту є проблема енергопостачання. Недостатнє та ненадійне енергопостачання не в змозі встигнути за урбанізацією й індустріалізацією. Незважаючи на істотний розвиток джерел енер­гії, доступ до електроенергії має менш ніж 30 % африкансько­го населення, а споживання електроенергії є удвічі меншим за Східну Азію та становить лише третину від споживання елек­троенергії у Латинській Америці.