А. Законодавчі і інші нормативні акти України. 3 страница

Біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання, за винятком осіб, засуджених в Україні за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Питання 20. Охарактеризуйте державне управління у вузькому та широкому розумінні: сутність та відмінності підходів.

Для забезпечення благополуччя суспільства загалом та кожного громадянина зокрема, ефективного функціонування економіки і демократичної діяльності держави дуже важлива злагоджена робота системи державного управління.

Так, широке розуміння державного управління зводить його до сукупності усіх видів діяльності усіх органів держави, тобто означає фактично всі форми реалізації державної влади в цілому. Зрозуміло, що таке тлумачення виправдане лише на рівні розгляду загально соціальної системи управління, оскільки у даному випадку категорія «державне управління» дає змогу відмежувати державні суб'єкти управлінського впливу від усіх інших, тобто недержавних, суб'єктів.

Для подібного тлумачення державного управління доцільніше знайти інший прийнятний термін, наприклад, «державне впорядкування (або регулювання) суспільних процесів» – для визначення всієї сукупності напрямів і форм реалізації влади з боку держави та в інтересах організуючого впливу на життєдіяльність суспільства.

У випадку вузького розуміння державного управління держава розглядається не в цілому, а диференційовано: як сукупність державних органів, між якими певним чином розподілені різні види діяльності держави. Відтак категорія державного управління у вузькому значенні відображає відносно самостійний вид діяльності держави, що його здійснює певна частина державних органів.

Причому тут надзвичайно важливо, що критерії класифікації видів державної діяльності, з-поміж яких виокремлюється «державне управління», нині принципово змінилися. За радянських часів державне управління визначалося як один з чотирьох відносно самостійних видів діяльності держави – поряд із такими її видами, як:

а) здійснення власне державної влади – це діяльність Рад народних депутатів (депутатів трудящих) усіх рівнів;

б) правосуддя;

в) прокурорський нагляд.

Із запровадженням в Україні конституційного принципу поділу державної влади така класифікація видів державної діяльності втратила своє значення. Основними видами діяльності держави тепер вважається здійснення:

1) законодавчої влади;

2) виконавчої влади;

3) судової влади.

Отже, такий вид, як «державне управління», за новою класифікаційною схемою не потрапляє до переліку основних видів державної діяльності.

Проте це аж ніяк не означає, що саме явище «державне управління», а отже, і відповідна категорія (поняття), зникає із змісту державної діяльності. Навпаки, державне управління як специфічна діяльність державних органів не тільки зберігається, а й набуває дедалі більшого значення в умовах загальної трансформації ролі держави у громадянському суспільстві з його ринковими механізмами, стандартами демократичної і відкритої державної влади.

Саме вузьке розуміння державного управління має бути основним в адміністративному праві, оскільки реальної потреби у використанні тут ще одного – широкого – розуміння державного управління просто немає.

Питання 21. Визначити державне управління як різновид соціального

Як уже зазначалося, державне управління є одним із ключових складових предмета адміністративного права. Беручи до уваги триваюче оновлення українського адміністративного права, його методологічних і фактичних засад, все ж необхідно зазначити таке. Зміна «державоцентристської» ідеології на «людиноцентристську», пріоритет служіння з боку держави людині (публічно-сервісна діяльність) - це, безумовно, позитивні демократичні досягнення як українського суспільства, так і правового наукового усвідомлення вказаних досягнень. Водночас необхідно зазначити, що державне управління в економічній, соціально-культурній, адміністративно-політичній сферах життя суспільства з порядку денного адміністративного права не може бути зняте. Попри всі позитивні досягнення державотворення та правотворення в Україні останніх десяти-п'ятнадцяти років, реальний стан справ, практика західних розвинених країн свідчать про неможливість обійтися без публічного управління. Можуть змінюватися пріоритети, ступінь прояву того чи іншого аспекту управління з боку держави, але як явище в суспільному житті, як складова предмета адміністративного права, державне управління не повинно визивати ніяких сумнівів.

Затребуваність часом публічного управління може бути проілюстрована через показ його основних функцій. Саме так можна уявити напрями діяльності в державі, що реалізуються шляхом публічного управління. Тож основними функціями публічного управління є:

сприяння забезпеченню прав, свобод і законних інтересів громадян;

забезпечення стабільності всередині країни та побудова позитивного іміджу держави за кордоном;

стратегічне планування розвитку галузей суспільного життя та країни в цілому;

регулювання за допомоги нормативно-правових актів та інших чинників суспільних відносин;

координація діяльності різних державних органів та органі­зацій з метою досягнення найбільш ефективної діяльності та досягнення позитивних загальнодержавних результатів;

здійснення контролю та нагляду за станом справ у різних сферах суспільного життя через установлення відповідності визначеним у державі стандартам, правилам, регламентам.

Говорячи про такий різновид соціального управління як державне управління, відразу необхідно вказати, що в ньому реалізується потужний вплив держави (перш за все владний вплив). Основна характеристика публічного управління полягає в тому, що управлінські дії держави легітимні, а невиконання тих чи інших завдань, що лежать в основі управлінського впливу, приводить до можливості застосування примусу (знову ж таки на легітимній основі).

У сьогоднішній науці адміністративного права продовжують існувати два підходи щодо тлумачення феномена публічного управління. Мова йде про широке та вузьке розуміння публічного управління.

Питання 22. Визначити форми державного управління.

Форма державного управління – зовнішньо виражена дія – волевиявлення виконавчо-розпорядчого органу (посадової особи), здійснене у рамках режиму законності та його комплекції для досягнення управлінської мети – вираження у зовнішньому вигляді конкретних дій державних органів, їх структурних підрозділів і посадових осіб, які здійснюються у процесі виконавчої діяльності й спрямовані на реалізацію функцій управління. Виділяють дві групи форм управління – правові і не правові.

Правові форми управління – форми управлінської діяльності, які безпосередньо викликають правові наслідки, пов’язані із встановленням або застосуванням норм права.

Виділяють:

1) видання правових актів управління;

2) укладення угод (договорів);

3) здійснення інших юридично значних дій.

До правових форм належать такі специфічні прояви реалізації функцій управління, як участь суб’єктів виконавчої влади в судах як позивачів або відповідачів, діяльність по забезпеченню громадського порядку й громадської безпеки, застосування різних санкцій, заходів адміністративного примусу до правопорушників.

Основною правовою формою управлінської діяльності є застосування норм права, за допомогою якої юридичні акти індивідуального характеру сприяють застосуванню законів до конкретних обставин управлінського життя. Такі акти є персоніфікованими, юридично владними приписами, юридичними фактами, з якими пов’язують виникнення, зміну або припинення адміністративно-правових відносин.

Ознаки актів застосування адміністративно-правових норм:

а) індивідуальний характер;

б) юридична природа;

в) односторонній порядок видання;

г) є юридичним фактом.

Останнім часом набуває поширення адміністративно-договірна практика.

Адміністративний договір – визначена актами адміністративного права угода сторін, одна з яких є носієм державно-владних повноважень стосовно інших.

Ознаки адміністративного договору:

1) виникає в сфері державного управління;

2) конкретизує норму адміністративного права;

3) підстава його виникнення – владний, вольовий припис;

4) організуючий характер.

До інших юридично значних дій можна віднести:

– виконання актів громадського стану;

– відповіді на скарги, заяви громадян;

– виконання загальнообов’язкових правил тощо.

Неправові форми управлінської діяльності – форми діяльності безпосередньо не пов’язані із правовими наслідками, у результаті їх застосування не виникають адміністративно-правові відносини.

До неправових форм управління належать:

1) організаційні дії (проведення нарад, зборів, обговорень, перевірок, розробка прогнозів, програм, здійснення бухгалтерського, статистичного, податкового обліку, проведення прес-конференцій тощо);

2) матеріально-технічні операції (діловодство, виконання постанов про застосування заходів адміністративного примусу, адміністративних стягнень, складання довідок, звітів, видання юридичних актів тощо).

Правові та неправові форми взаємодоповнюють одне одного в процесі реалізації функцій державного управління.

Питання 23. Визначити методи державного управління

Методи державного управління – це способи, прийоми і засоби цілеспрямованого впливу органів управління на свідомість, волю і поведінку громадян.

Фіксуються в нормативно-правових актах.

Особливості:

- реалізуються в процесі державного управління;

- виражають керівний вплив суб’єктів управління;

- в методах є керівна воля держави;

- мають форму і зовнішнє вираження.

Основними методами державного управління є методи переконання, заохочення й примусу.

Гарантією правильного поєднання методів переконання, заохочення й примусу є визнання головної ролі методів переконання і заохочення як методів психічного впливу на свідомість, а через неї – на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських відносин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

Примус належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосовується, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу – правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень.

На цих підставах виділяють: кримінальний, цивільно-правовий, адміністративний примус.

Адміністративний примус – це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових положень.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління застосовуються для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість управлінської діяльності;

2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, режиму за якого б неухильно виконувались правові приписи усіх ланок управлінської системи;

4)нормальні взаємовідносини усіх учасників управлінських відносин.

Питання 24. Дати оцінку правових актів державного управління

Існування суспільства і держави, вся організація суспільного життя неможливі без повсякденної державно-владної діяльності з управління економікою, адміністративно-правовою сферою, соціально-культурним будівництвом, міжгалузевими зв'язками.

Неодмінним інструментом, за допомогою якого держава здійснює управління, є правові акти державного управління. З ними пов'язані виконання державних функцій і розв'язання будь-якої соціальної проблеми. Саме в них міститься переважна частина всіх наявних у державі правових приписів, які поширюються практично на всі державні органи, недержавні структури, посадових осіб чи громадян.

Здійснюючись повсюдно, на різних рівнях керівництва, великою кількістю державних органів, акти державного управління здебільшого становлять значну і різноманітну систему правових засобів щодо реалізації законів, закріплення і розвитку сучасних громадських відносин.

Отже, встановлення і застосування правових норм безпосередньо пов'язано з актами управління. Більше того, акти управління — це єдиний спосіб створення і застосування правових норм у процесі управлінської діяльності. Визначення поняття правових актів управління — одна з найскладніших проблем сучасного адміністративного права. В юридичній літературі, в тому числі й навчальній, їх найчастіше визначають як форму державного управління, документ, волевиявлення, припис, дію.

Отже, акти управління мають два джерела особливостей: по-перше, правове, по-друге, управлінське. Без правових актів не може бути державного управління як такого, водночас без них правова система держави втрачає своє регулююче призначення у сфері дій виконавчої влади.

Ця обставина стала якщо не єдиною, то, в усякому разі, головною й основною причиною значно різних підходів до визначення поняття правових актів державного управління.

Аналіз різних підходів дозволяє впевнено говорити про існування, принаймні, трьох найпоширеніших поглядів на цю проблему.

По-перше, правові акти державного управління визначають як форми управлінської діяльності держави.

По-друге, правові акти державного управління визначають як документи, що виходять від компетентних органів.

По-третє, правові акти державного управління визначають як владні дії державних виконавчо-розпорядчих органів.

Питання 25. Визначити поняття законності і дисципліни державному управлінні.

Дотримання закону є необхідною умовою існування будь-якого організованого суспільства. В умовах демократичних перетворень, що відбуваються в Україні протягом останніх років, вказана особливість набула особливого значення. Якщо говорити про державне управління, то законність характеризується двома основними проявами (напрямами): як один із ключових принципів органі­зації діяльності органів державного управління та як узагальнена мета управління в цілому.

Законність – це комплексне політико-правове явище, яке характеризується неухильним дотриманням вимог чинного законодавства всіма суб'єктами права. Іншими словами, коли в державі всі суб'єкти права виконують (дотримуються) приписів норм права, тоді можна говорити про стан законності. Для законності є характерними такі основні риси:

універсальність, тобто положення законів регулюють суспільні відносини незалежно від місця і часу виникнення суспільних відносин;

загальнообов'язковість – у цій рисі проявляється вища юридична сила законів, оскільки приписи норм права обов'язкові для всіх суб'єктів права, незалежно від майнового статусу, належності до державної влади тощо;

обґрунтованість – положення законів мають об'єктивний характер, вони насправді спрямовують суспільні відносини у вигідні для суспільства напрями, коли досягається баланс інтересів людини та держави;

наявність у державі органів, які забезпечують дотримання законності. Йдеться, насамперед, про правоохоронні органи, про­куратуру, суд, правозахисні громадські організації тощо.

Дисципліна – це свідоме додержання встановлених право­вими та іншими соціальними нормами правил поведінки у державному і суспільному житті. Говорячи про дисципліну, слід відзначити, що вона, на відміну від законності, більш наближена до людини. Остання може не знати чинного законодавства, не во­лодіти інформацією щодо того, як норми права регулюють ті чи інші суспільні відносини, водночас про дисципліну людина знає. Для дисципліни є характерними такі основні риси:

наявність певної системи норм, правил поведінки людей;

вказану систему сформовано набагато раніше, ніж систему законодавства;

існування певних різновидів дисципліни залежно від варіантів людських колективів;

нерідко норми дисципліни не закріплено в чинному законодавстві.

Законність і дисципліна є необхідними умовами існування демо­кратичної держави, особливої ролі їх додержання набуває у сфері державного управління.

Питання 26. Охарактеризуйте адміністративний нагляд, як спосіб забезпечення законно­сті і дисципліни в державному управлінні

Адміністративний нагляд – це спосіб забезпечення законно­сті і дисципліни в державному управлінні, який здійснюється спеціальними органами виконавчої влади щодо організаційно не підпорядкованих об'єктів.

Адміністративний нагляд здійснюється з метою охорони відповідних суспільних відносин як від правопорушень, так і від об'єктивно-протиправних дій і стихійних явищ.

Види адміністративного нагляду:

адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі (див. Закон України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»);

державний санітарно-епідеміологічний нагляд (див. Закон України «Про забезпечення санітарного епідемічного благополуччя населення»);

державний нагляд за безпекою дорожнього руху (див. закони «Про міліцію», «Про дорожній рух»; Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС України, Типові правила взаємовідносин міліції з учасниками дорожнього руху та власниками транспортних засобів;

державний пожежний нагляд (див. Кодекс цивільного захисту України, Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів Державного пожежного нагляду;

державний геодезичний нагляд (див. Положення про Інспекцію державного геодезичного нагляду Головного управління геодезії, картографії та кадастру України) та ін.

Питання 27. Визначити правові основи та особливості державного управління в соціально-культурній сфері.

Держава надає пріоритетну підтримку розвиткові науки як визначального джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створюючи необхідні умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері науково-технічної діяльності, забезпечуючи використання досягнень науки і техніки для розв'язування соціальних, економічних, культурних та інших проблем.

Згідно з ст. 54 Конституції України держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Державне управління та регулювання наукової діяльності здійснюється згідно з принципами: органічної єдності науково-технічного, економічного, соціального та духовного розвитку суспільства, поєднання централізації та децентралізації управління у науковій діяльності, додержання вимог екологічної безпеки; визнання свободи творчої, наукової та науково-технічної діяльності; збалансованості розвитку фундаментальних і прикладних досліджень; використання досягнень світової науки, можливості міжнародного наукового співробітництва; свободи поширення наукової та науково-технічної інформації; відкритості для міжнародного науково-технічного співробітництва; забезпечення інтеграції української науки в світову в поєднанні із захистом інтересів національної безпеки.

Конституція України в ст. 53 закріплює право громадян України на освіту. Підставою для реалізації цього права є система освіти, яка забезпечує загальноосвітню та професійну підготовку громадян України, а також професійну підготовку іноземних громадян за міжнародними угодами чи контрактами.

У сфері освіти вирішуються два основних завдання: освіта і виховання.

Для громадян України повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Структура освіти включає до себе: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

В Україні встановлені такі освітні рівні: початкова загальна освіта; базова загальна середня освіта; повна загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта.

Згідно з ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Право на охорону здоров'я — це передусім забезпечення відповідного життєвого рівня. Крім того, це право передбачає також наявність безпечного для життя і здоров'я людини навколишнього природного середовища.

Питання 28. Визначити правову основу та особливості державного управління в адміністративно політичній сфері.

Оборона України – не комплекс політичних, економічних, еколо­гічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення неза­лежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу України.

Під національною безпекою розуміють стан захищеності державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потен­ціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від роз­відувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, пося­гань з боку окремих організацій, груп та осіб.

Основними завданнями органів внутрішніх справ є:

гаранту­вання особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів;

забезпечення охорони громадського порядку;

попередження, припинення злочинів та інших правопорушень;

своєчасне виявлення, розкриття і розслідування злочинів, розшук осіб, які їх вчинили;

забезпе­чення дорожнього руху;

захист власності від злочинних посягань;

на­кладення адміністративних стягнень.

Питання 29. Визначити правові основи та особливості державного управління Державної кримінально-виконавчої службу України.

На Державну кримінально-виконавчу службу України покладається завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України.

Основними завданнями ДПтС України є:

1) реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

2) внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

3) забезпечення формування системи наглядових, соціальних, виховних та профілактичних заходів, які застосовуються до засуджених та осіб, узятих під варту;

4) контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту.

Діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина. Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України зобов'язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення.

Непередбачене законодавством обмеження прав і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Державна кримінально-виконавча служба України взаємодіє з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями відповідно до законодавства.

Для організації міжнародного співробітництва у сфері виконання кримінальних покарань Державна кримінально-виконавча служба України взаємодіє з відповідними органами іноземних держав і міжнародними організаціями на основі міжнародних договорів.

Питання 30. Охарактеризуйте поняття і види об’єднань громадян.

Конституція України в ч. 1 ст. 36 чітко визначила, що громадяни України для здійснення і захисту своїх прав і свобод, а також задоволення політичних, економічних, культурних та інших інтересів мають право на об'єднання в політичні партії та громадські організації. Отже, на конституційному рівні в Україні закріплене існування двох видів об'єднань громадян.

Центральне місце у законодавстві щодо функціонування в Україні об'єднань громадян належить Закону України «Про громадські об’єднання».

Саме він визначає, що громадське об'єднання – це добровільне об'єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.

Громадське об'єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.

Громадська організація – це громадське об'єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.

Громадська спілка – це громадське об'єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи.

Громадське об'єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.

Засновниками громадської організації можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, які досягли 18 років, а молодіжної та дитячої громадської організації – 14 років.

Засновниками громадської спілки можуть бути юридичні особи приватного права, у тому числі громадські об'єднання зі статусом юридичної особи. Засновниками громадської спілки не можуть бути політичні партії, а також юридичні особи, щодо яких прийнято рішення щодо їх припинення або які перебувають у процесі припинення.

Питання 31. Визначити адміністративно-правовий статус об’єднань громадян

Для здійснення своєї мети (цілей) громадське об'єднання має право:

вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свою мету (цілі);

звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами;

одержувати у порядку, визначеному законом, публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації;

брати участь у порядку, визначеному законодавством, у розробленні проектів нормативно-правових актів, що видаються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і стосуються сфери діяльності громадського об'єднання та важливих питань державного і суспільного життя;

проводити мирні зібрання;

здійснювати інші права, не заборонені законом.

Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи має право:

бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства;

здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об'єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об'єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським об'єднанням включаються до Реєстру громадських об'єднань;

засновувати з метою досягнення своєї статутної мети (цілей) засоби масової інформації;

брати участь у здійсненні державної регуляторної політики відповідно до Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності";

брати участь у порядку, визначеному законодавством, у роботі консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, що утворюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування для проведення консультацій з громадськими об'єднаннями та підготовки рекомендацій з питань, що стосуються сфери їхньої діяльності.

Питання 32. Визначити поняття державної служби

Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.