А. Законодавчі і інші нормативні акти України. 2 страница

За функціональним призначенням: регулятивні; правоохоронні; правозабезпечувальні.

Як і будь-яка інша норма права, адміністративно-правова норма складається з гіпотези, диспозиції та санкції.

Питання 9. Визначити структуру адміністративно-правової норми.

Як і будь-яка інша норма права, адміністративно-правова норма складається з гіпотези, диспозиції та санкції.

Най­більш чітко виражається диспозиція норми, оскільки в ній міститься правило належної поведінки. Гіпотеза являє собою характеристи­ку умов, за яких необхідно керуватися вимогами даної норми. Вона частіше за все повністю не формулюється. Це пояснюється тим, що більшість адміністративно-правових норм регламентують діяльність органів виконавчої влади і їх вимоги реалізуються в діяльності цих органів. Стосовно інших сторін управлінських відносин гіпотеза може бути сформульована.

Деякі особливості мають санкції адміністративно-правових норм.

По-перше, ці норми, як правило, не містять конкретної санкції, оскільки вони адресовані сторонам, організаційно підпорядкованим суб'єкту управління. Порушення вимог норм у таких випадках перед­бачає дисциплінарну відповідальність.

По-друге, як правило, від­повідні санкції встановлюються за порушення усієї сукупності адмі­ністративно-правових норм, сформульованих в одному акті.

По-третє, санкція адміністративно-правової норми, як правило, виражена у виг­ляді відповідних заходів адміністративної відповідальності.

Адміністративно-правова норма не тотожна змістові статті або параграфу того чи іншого акта. Специфіка адміністративно-правової норми полягає у тому, що санкція (як у деяких випадках і гіпотеза) не завжди виражена безпосередньо у змісті того акта, в який включена дана норма, – досить часто вона передбачається іншим актом.

Питання 10. Дія адміністративної норми в часі, в просторі та за колом осіб.

Дія адміністративно-правових норм пов’язана з наявністю певних меж їх здатності здійснювати той чи інший вплив на регульовані суспільні відносини. Ці межі діють у часі та просторі, а також:розрізняються за колом осіб.

Дія адміністративно-правових норм у часі, як правило, не обмежена певними строками. Це означає, що вони діють до їх офіційної зміни або скасування. Однак можуть передбачатися часові межі дії, наприклад, на період дії надзвичайного стану на визначеній території, тобто на визначений строк.

Для дії адміністративно-правових норм існують загальні правила:

а) адміністративно-правові норми набувають чинності з часу їх доведення до відома виконавців. У окремих випадках вони набувають чинності в строк, визначений у нормативному акті;

б) нормативний акт зворотної сили не має, а винятки щодо цього застерігаються в самому акті.

Питання про дію адміністративно-правової норми в часі має велике практичне значення, тому не дивно, що воно є предметом окремого дослідження науковців. Від його правильного вирішення найчастіше залежить, який саме законодавчий або нормативний акт – новий чи старий – застосовуватиметься до конкретних відносин, які імперативні приписи здійснюватимуться.

Питання про вступ адміністративно-правової норми в силу залежить від двох обставин:

1) дати вступу норми в юридичну силу;

2) меж дії норми при вступі в силу.

Питання про межі дії нової норми передбачає три варіанти дії:

перспективна – дія щодо фактів, правовідносин, які виникли після вступу норми в силу;

негайна – дія щодо правовідносин, які виникли знову чи раніше, але з дати вступу норми в силу;

із зворотною силою – дія щодо правовідносин, які знову виникли, та правовідносин, які виникли до вступу норми в силу, але з більш ранньої дати. Щодо встановлення меж зупинення дії норми, яка існувала раніше, можливі три варіанти дії:

Норма переживає себе, якщо продовжує регулювати відносини, які виникли на її основі після дати вступу в силу нової норми; норма негайно зупиняє дію щодо відносин, які раніше регулювалися нею, з дати втрати нормою юридичної сили; норма достроково зупиняє дію і таким чином впливає на правовідносини, які раніше регулювалися цією нормою, а потім стали регулюватися новою нормою із зворотною силою. Як правило, слід керуватися таким принципом: негайна дія норми — це загальне правило, а допущення переживання старої норми, надання зворотної сили новій повинно бути застережено актом уповноваженого органу.

Дія адміністративно-правових норм у просторі передбачає територію, на яку поширюється їх юридична сила. Такою територією дії норм можуть бути окремі економічні зони. Іноді адміністративно-правові норми діють на території декількох держав відповідно до двосторонніх та багатосторонніх угод. Можливий «вихід» таких норм за межі державного кордону, коли вони регламентують діяльність українських організацій і громадян за кордоном. У межах України дія адміністративно-правових норм поширюється також на іноземців.

Дія адміністративно-правових норм у просторі пов’язана зі статусом органу, який видав акт. Виходячи з цього, розрізняють:

норми, які діють на всій території України або в межах окремих адміністративно-територіальних одиниць;

норми загального і галузевого характеру;

норми актів локального (внутрішньо організаційного) характеру.

Дія адміністративно-правових норм за колом осіб розрізняється залежно від їх поширення на всіх громадян або на окремі їх групи (військовослужбовців, біженців, пасажирів, працівників окремих міністерств), тобто на так званих спеціальних суб’єктів адміністративного права.

Питання 11. Дати оцінку адміністративно-правовим відносинам.

У процесі управління виникають організаційні зв'язки між учас­никами цих відносин, багато з яких потребують правового регулю­вання. Таке регулювання здійснюється за допомогою адміністратив­но-правових норм і таким чином перетворює їх в адміністративно-правові відносини.

Адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини у сфері врегульовані нормами адміністративного права, суб’єкти яких наділені правами і обов’язками у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також у процесі державного і самоврядного управління в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадського порядку.

Адміністративно-правові відносини є різновидом правових від­носин, а тому характеризуються їх загальними ознаками. Складови­ми частинами адміністративно-правових відносин є: суб'єкти, об'єкти та юридичні факти. Учасники адміністративно-правових відносин мають конкретні права та обов'язки і є суб'єктами правовідносин.

Підставою виникнення, зміни або припинення адміністративно-правових відносин є юридичні факти. Це дії та події.

Під діямирозуміють факти, які виникають за волею людей. Вони можуть бути як правомірними, так і неправомірними.

Адміністративно-правові відносини виникають не тільки в ре­зультаті діяльності людей, а й у разі виникнення подій. Події – це явища, що не залежать від волі людей, але призводять до певних правових наслідків. Наприклад, до подій належать стихійні лиха (повені, землетруси, пожежі, епідемії, епізоотії тощо).

Питання 12. Визначити види адміністративно-правових відносин.

Адміністративно-правові відносини поділяють на види:

залеж­но від елемента юридичної норми;

за змістом;

за характером дій зо­бов'язаного суб'єкта;

залежно від розподілу прав і обов'язків між сторонами;

за характером зв'язків між сторонами.

Залежно від елемента юридичної норми (диспозиції або санкції) адміністративні правовідносини поділяють на регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини – це правове регулювання організа­ційних, управлінських відносин у суспільстві, пов'язаних з реаліза­цією позитивних завдань виконавчої влади.

Охоронні правовідносини регулюють правоохоронну діяльність шляхом встановлення правових заборон і застосування до поруш­ників адміністративного примусу, наприклад, заходи адміністратив­ного припинення (затримання правопорушників), адміністративна відповідальність та інші заходи адміністративного впливу.

За змістом адміністративно-правові відносини поділяють­ся на матеріальні та процесуальні.

Матеріальні адміністративно-правові відносини виникають на основі матеріальної норми.

Адміністративно-процесуальні відносини – це відносини, що складаються у зв'язку з вирішенням індивідуальних справ у сфері управління та регулюються адміністративно-процесуальними нор­мами.

За характером дій зобов'язаного суб'єкта адміністративно-правові відносини можуть бути активними, тобто зобов'язаний суб'єкт повинен вчинити певні дії (громадянин, якому виповнилося 16 років, зобов'язаний одержати паспорт, з одержанням повістки з'явитися у військкомат), або пасивними – зобов'язаний суб'єкт мусить утриматися від вчинення певних дій (від вчинення правопорушення: дисциплінарного, адміністративного).

Залежно від розподілу прав і обов'язків між сторонами адміністративно-правових відносин вони можуть бути як односторонні, так і двосторонні (взаємно обумов­лені права та обов'язки суб'єктів правовідносин).

За характером зв'язків між сторонами ад­міністративно-правових відносин останні поділяються на верти­кальні та горизонтальні.

Вертикальні адміністративно-правові відносини – це відноси­ни субординаційного характеру. Вони мають місце там, де одна сторона підпорядкована другій.

Горизонтальні адміністративно-правові відносини є відносина­ми, що виникають між не підпорядкованими органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями, посадовими осо­бами, громадянами.

Питання 13. Визначити поняття та загальну характеристику суб'єктів адміністративного права.

Суб’єкти адміністративного права – це учасники правових відносин, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки. Для того, щоб бути суб’єктом адміністративного права, громадяни України, іноземці, особи без громадянства (апатриди), юридичні організації володіють правосуб’єктністю. В органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування правосуб’єктність знаходить свій вираз у нормативно закріпленій за ними компетенції, тобто у сукупності їх прав та обов’язків, що надаються їм законодавством для виконання відповідних функцій.

Те ж саме стосується інших юридичних осіб, підприємств, установ, організацій, які функціонують в системі адміністративно-правових відносин, використовуючи надані їм законодавством права і зобов’язання виконувати покладені законодавством на них обов’язки.

Юридичні особи, незалежно від того, на основі якої форми власності вони функціонують, можуть виступати в якості суб’єктів адміністративно-правових відносин, що виникли між цією юридичною особою та іншим суб’єктом цих відносин.

Адміністративно-правові відносини можуть виникнути в системі органу виконавчої влади, а також юридичної особи (підприємства, установи, організації), що функціонує на базі державної форми власності. Тоді суб’єктами адміністративно-правових відносин можуть виступати адміністрація державного органу, підприємства, установи, організації з одного боку і працівники – з іншого.

Юридичні особи в одних випадках можуть виступати в якості суб’єктів адміністративно-правових відносин, що виникли між самою юридичною особою і іншим суб’єктом, в інших випадках відносини цього виду можуть виникнути в системі самої юридичної особи. Тоді суб’єктам адміністративно-правових відносин можуть бути адміністрація державного підприємства, установи, організації з одного боку, з іншого – працівники підприємств, структурні підрозділи юридичної особи, що функціонує на правах державної власності.

Отже, суб’єктами адміністративного права можуть виступати громадяни України, іноземці, особи без громадянства, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, адміністрація перерахованих юридичних осіб.

Питання 14. Проаналізувати складові адміністративної правосуб’єктності.

Суб'єкт адміністративного права – це юридична чи фізична особа, яка є носієм прав і обов'язків у сфері державного управління, передбачених адміністративно-правовими нормами, та має здатність надані права реалізовувати, а покладені обов'язки виконувати.

Обов'язковою умовою визнання особи (юридичної чи фізичної) суб'єктом адміністративного права є наявність у неї елементів адміністративної правосуб’єктності. Більшість джерел вказує на виділення таких елементів правосуб'єктності, як пра­воздатність та дієздатність. Адміністративна правоздатність при цьому розуміється як здатність бути носієм прав і обов'язків у сфері державного управління, що виникає в громадян з моменту народження і припиняється внаслідок смерті.

Адміністративна дієздатність розуміється як здатність своїми діями здійснювати надані права, виконувати встановлені обов'язки й нести юридичну відповідальність за свою поведінку, вона настає у фізичних осіб з досягненням певного віку. Адміністративні право і дієздатність юридичних осіб виникають і втрачаються одночасно.

Вочевидь, необхідно відрізняти загальну правосуб'єктність та спеціальну правосуб'єктність, які і визначають, по-перше, умови появи суб'єктів, а по-друге, особливості тих правовідносин, в які вони вступатимуть.

Загальна правосуб'єктність – наявність у суб'єкта типових прав, обов'язків та можливості їх використання і виконання незалежно під зовнішніх чинників. Обсяг загальної правосуб'єктності одна­ковий в межах таких категорій суб'єктів, як фізичні та юридичні особи.

Спеціальна правосуб'єктність – наявність у суб'єкта спе­цифічних прав, обов'язків та можливості їх використання та виконання залежно від зовнішніх чинників. Обсяг спеціальної правосуб'єктності не є однаковим або сталим, він залежить від волі суб'єкта, його виду, характеристик тощо.

Загальна та спеціальна правосуб'єктність, у свою чергу, мають такі елементи, як правоздатність та дієздатність.

Правоздатність – це здатність мати суб'єктивні права та обов'язки, передбачені нормами адміністративного права.

Адміністративна дієздатність – це здатність своїми діями (або бездіяльністю) набувати та реалізовувати права, створювати для себе або інших суб'єктів обов'язки і виконувати їх. Момент виникнення дієздатності залежить від виду правосуб'єктності: при загальній правосуб'єктності дієздатність у повному обсязі виникає переважно з 18-річного віку у фізичних осіб і з моменту внесення до Державного реєстру у юридичних осіб.

Останній пункт в адміністративній науці визначається як деліктоздатність. Адміністративна деліктоздатність у фізичних осіб за загальним правилом настає з 16 років.

Питання 15. Визначити та класифікувати суб’єктів адміністративного права.

Суб'єктами адміністративного права називають учасників суспільних відносин, яких адміністративна норма наділяє управлінськими правами та обов'язками.

Особа може бути суб'єктом адміністративного права тільки при наявності у неї адміністративної правоздатності та адміністративної дієздатності.

Суб'єктів адміністративного права можна класифікувати на:

1) колективні суб'єкти:

а) державні органи і організації:

- виконавчі органи держави;

- структурні підрозділи виконавчих органів, які мають визначену законом владну компетенцію;

- державні підприємства та установи;

б) недержавні організації:

місцеві ради народних депутатів, виконавчі комітети цих рад;

громадські об'єднання;

релігійні організації;

трудові колективи;

суб'єкти підприємництва;

2) індивідуальні суб'єкти (фізичні особи):

громадяни України;

іноземці;

особи без громадянства.

Питання 16. Дати оцінку проблемам деліктоздатності юридичних осіб.

Деліктозда́тність – здатність особи нести юридичну відповідальність за шкоду, заподіяну її протиправними діями. Є елементом дієздатності. Виражається в здатності суб'єкта самостійно усвідомлювати свій вчинок і його шкідливі результати, відповідати за свої протиправні дії і нести за них юридичну відповідальність.

Відповідно до КУпАП суб'єктами адміністративної відповідальності є лише фізичні особи. Однак, на законодавчому рівні встановлено адміністративну відповідальність і юридичних осіб. Інтенсивний розвиток цього виду відповідальності розпочався після здобуття Україною незалежності й був зумовлений процесами зростання підприємництва та становлення ринкової економіки, які призвели до утворення значної кількості юридичних осіб, заснованих на приватній і колективній формах власності.

Як відомо, юридичних осіб визнають суб'єктами правових відносин майже в усіх галузях права, за винятком тих, де це неможливо, виходячи з природи самих відносин (наприклад, у сімейному, кримінальному праві та деяких інших).

Вступаючи у правові відносини, юридичні особи, як і фізичні, своїми діями можуть реалізовувати надані їм права та виконувати обов'язки, тобто здійснювати правомірну поведінку, але можуть і порушувати їх, тобто здійснювати неправомірну поведінку. За окремі вияви неправомірної поведінки законодавством передбачено притягнення порушника, в нашому випадку юридичної особи, до правової відповідальності.

Так, відповідно до ст. 68 Кодексу цивільного захисту України, у разі встановлення порушення вимог законодавства у сфері техногенної та пожежної безпеки, що створює загрозу життю та здоров’ю людей, посадові особи центрального органу виконавчої влади, який здійснює державний нагляд у сферах техногенної та пожежної безпеки, звертаються до адміністративного суду щодо застосування заходів реагування у вигляді повного або часткового зупинення роботи підприємств, окремих виробництв, виробничих дільниць, агрегатів, експлуатації будівель, споруд, окремих приміщень, випуску та реалізації пожежонебезпечної продукції, систем та засобів протипожежного захисту у порядку, встановленому законом.

А ч. 2 п. 2 Положення про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів встановлює, що виготовлення, реалізація товару, виконання робіт, надання послуг, які не відповідають вимогам нормативних документів, тягне накладення на суб'єктів господарської діяльності стягнення у вигляді штрафу в розмірі 50% вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару.

У наведених приписах закріплено ознаки, притаманні адміністративній відповідальності: змушення (спонукання) порушника до виконання загальнообов'язкових правил, установлених у сфері державного управління, адміністративне стягнення у вигляді штрафу, негативні наслідки матеріального (фінансового) характеру, що настають для порушника. Крім того, в інших нормах згаданих правових актів містяться ще деякі риси, характерні адміністративній відповідальності. Так, згадані стягнення в більшості випадків застосовують органи виконавчої влади, хоча іноді й через суд. Щодо порядку притягнення до відповідальності, то він спрощений, навіть порівняно з передбаченим КУпАП, тощо.

Тобто є всі підстави говорити про адміністративну відповідальність юридичних осіб, як про самостійний вид адміністративної відповідальності. Він тісно переплітається з адміністративною відповідальністю фізичних осіб. Так, у разі скоєння правопорушення юридичною особою можливо три види правових наслідків: притягнення до відповідальності посадової особи, як за порушення митних правил; притягнення до відповідальності одночасно і юридичної, і посадової осіб, як у разі скоєння порушення в сфері обмеження монополізму; притягнення до відповідальності лише юридичної особи, як у випадку порушення правил містобудування.

Незважаючи на викладене, окремі науковці заперечують факт наявності адміністративної відповідальності юридичних осіб. Це зумовлено переважно тим, що в КУпАП юридичні особи не згадуються, окремий кодифікований акт, присвячений цьому питанню, відсутній, а правові норми, які складають згаданий вид адміністративної відповідальності, не об'єднано в цілісну систему.

Однак, ретельний аналіз чинного законодавства дозволяє стверджувати, що все вищенаведене свідчить не про відсутність адміністративної відповідальності юридичних осіб, а навпаки, про те, що інститут адміністративної відповідальності юридичних осіб перебуває в процесі становлення. Безперечно, він ще остаточно не оформився й містить багато суперечностей і прогалин, однак, заперечувати його існування немає жодних підстав. Останнім часом особливо гостро стояла проблема майже повної відсутності правового регулювання загальних питань і принципів цього виду відповідальності.

Питання 17. Адміністративно правовий статус фізичних осіб

Основним індивідуальним суб’єктом адміністративного права є фізична особа (громадянин, іноземець, особа без громадянства), оскільки відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найбільшою соціальною цінністю. При цьому особливу вагомість для комплексного розкриття місця і ролі фізичної особи в адміністративному праві становить категорія адміністративно-правового статусу.

Під статусом (від лат. status – «положення, становище») розуміється правове положення (сукупність прав і обов’язків) фізичної чи юридичної особи.

У сучасних умовах зміст правового статусу особи трактується у правознавстві в чотирьох основних аспектах:

по-перше, правовий статус особи ототожнюється з правосуб’єктністю;

по-друге, правовий статус встановлюється нормативно-правовими актами, що встановлюють суб’єктивні права та юридичні обов’язки особи;

по-третє, правовий статус особи визначається нормативно-правовими актами, які встановлюють суб’єктивні права та юридичні обов’язки особи в сукупності з їх правосуб’єктністю;

по четверте, правовий статус розглядається як система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків та юридичною відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку у суспільстві.

Таким чином, найбільш повною є точка зору тих вчених, які широко трактують правовий статус особи – включаючи до змісту правового статусу особи суб’єктивні права, юридичні обов’язки з поєднанням їх із правосуб’єктністю та юридичною відповідальністю.

Отже, адміністративно-правовий статус особи – це сукупність юридичних засобів, які характеризують місце і роль фізичної або юридичної особи в адміністративно-правових відносинах.

Визначальними для аналізу адміністративно-правового статусу особи є такі юридичні інститути:

1) публічні суб’єктивні права та юридичні обов’язки;

2) правосуб’єктність особи;

3) адміністративна відповідальність;

4) у деяких випадках – дисциплінарна відповідальність посадових осіб публічної адміністрації.

Виходячи з того, що за своєю природою права, свободи, обов’язки й відповідальність фізичних осіб у сфері адміністративно-правового регулювання не відрізняються від інших прав, свобод, обов’язків, якими вони володіють у всіх інших галузях суспільного життя, всі із зазначених вище елементів юридичного статусу фізичної особи складаються з більш спеціальних частин. Від обсягу правомочностей, які фізична особа одержує в адміністративному праві, залежить її потрійний адміністративно-правовий статус.

По-перше, право особистої свободи визначає негативний статус фізичної особи – правоможність громадянина, іноземця та особи без громадянства на те, що правляча влада не має права втручалася у сферу особистої свободи, відмежованої законом. Наприклад, їм забезпечується недоторканість житла, свобода пересування, таємниця приватного життя, листування, телефонних розмов та ін., право на невтручання до підприємницької діяльності у випадку дотримання господарського, екологічного, податкового, трудового законодавства тощо.

По-друге, зобов’язання публічної адміністрації встановлюють позитивний статус фізичної особи: в якому визначається обов’язок публічної адміністрації надавати фізичним і юридичним особам адміністративні сервісні послуги. Наприклад, соціальні служби зобов’язані виплачувати пенсіонерам, безробітним, інвалідам, особам, які тимчасово втратили працездатність на виробництві, пенсії та інші соціальні допомоги; реєстраційні органи Державної автомобільної інспекції МВС України – здійснювати реєстрацію транспортних засобів; Департамент інтелектуальної власності МОНмолодьспорту – реєструвати об’єкти такої власності та видавати на них охоронні документи (патенти).

Питання 18. Адміністративно-правовий статус іноземців і осіб без громадянства

Згідно з чинним законодавством іноземець – це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (під­даним) іншої держави або держав.

Особа без громадянства – це особа, яку жодна держава від­повідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Іноземці та особи без громадянства користуються національ­ним режимом, тобто мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов'язки, що і громадяни України, за винятком певних обмежень, визначених Конституцією, законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від соціального походження, майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, релігійних переконань, роду і характеру занять, інших обставин.

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України.

Реалізація іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинна завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Іноземці та особи без громадянства мають право: на інвес­тиційну, зовнішньоекономічну та інший вид підприємницької діяльності, передбачений законодавством України; на трудову діяльність; на відпочинок; на охорону здоров'я; на соціальний захист тощо.

Іноземці та особи без громадянства:

- зобов'язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України;

- обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України.

Обмеження для іноземців та осіб без громадянства такі:

- вони не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування;

- не можуть брати участь у референдумах;

- мати статус державного службовця;

- входити до політичних партій;

- перебувати на військовій службі. На іноземців та осіб без громадянства не поширюється загальний військовий обов'язок.

Іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах.

Питання 19. Особливості адміністративно-правового статусу біженців

Особливою категорією іноземних громадян є особи, які з певних причин не можуть перебувати у межах країни їхнього грома­дянства, оскільки подальше перебування пов'язано із загрозою їхньому життю, здоров'ю або свободі. Оскільки такі особи є по суті іноземцями, то на них поширюються усі положення щодо прав, обов'язків і обмежень іноземців та осіб без громадянства. Водночас підстави, з яких вони перебувають на території України, зумовлюють їх відмінний від інших іноземців адміністративно-правовий статус.

Біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).