Критерії прийнятності заяви

Особи, котрі подають заяву до Європейського суду з прав людини, повинні ретельно стежити за тим, щоб во­на відповідала критеріям прийнятності, викладеним у статті 35 Конвенції про захист прав людини та основопо­ложних свобод, та ставила питання, що входять до ком­петенції Суду. У протилежному випадку Страсбурзький суд відхилить її, визнавши неприйнятною.

Спеціалісти у галузі прав людини виділяють насту­пні критерії прийнятності:

· заява повинна стосуватися обставин і фактів, що входять до компетенції Суду ratione materiae (виходячи з обставин, пов’язаних з предметом розгляду), rаtione temporis (виходячи із обставин, пов’язаних з часом), ratione loci(виходячи з обставин, пов’язаних з місцем) та ratione personae (виходячи з обставин, відносних до особи, про яку йде мова);

· перед зверненням до Європейського суду з прав людини заявник повинен вичерпати всі ефективні національні засоби захисту;

· заява повинна бути направлена до Суду не пізніше шести місяців після винесення остаточного рішення національною установою;

· заява має бути обґрунтованою та відповідати положенням Конвенції та Протоколів до неї;

· звернення до Європейського суду з прав людини не повинно бути зловживанням правом на подання заяви;

· заява не може бути анонімною;

· заява не може порушувати питання, яке вже було розглянуте Судом або вже подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, якщо тільки вона не містить відповідної нової інформації.

Важливою умовою прийнятності заяви, що виникає з принципу субсидіарності повноважень Європейського суду з прав людини, є, як зазначено в ч. 1 ст. 35 Конвен­ції, вичерпання всіх національних засобів захисту «від­повідно до загальновизнаних норм міжнародного пра­ва». На практиці дотримання цієї умови означає, голо­вним чином, вичерпання можливостей захисту поруше­них прав у національних судових установах, що поясню­ється особливою роллю, яку відіграє судова влада в де­мократичному суспільстві. Невипадково стаття 55 Кон­ституції України спершу надає гарантії судового захисту на національному рівні, а вже потім проголошує право кожного на звернення до міжнародних установ і органі­зацій.

З огляду на положення ч. 2 ст. 124 Конституції Укра­їни про те, що правосуддя в Україні здійснюється ви­ключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, Пленум Вер­ховного Суду України у своїй постанові наголосив, що судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Національний суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку, чи з будь-якої іншої під­стави, передбаченої законом, який обмежує право на суд[2]. Аналогічну позицію висловив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 у справі про досудове врегулювання спорів: «право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, ін­шими нормативно-правовими актами»[3].

Законодавство України, таким чином, встановлює достатньо ефективний механізм судового захисту прав і свобод людини на національному рівні, який обов'язково необхідно використати перед зверненням до Європейського суду з прав людини. Проте ви­користовуватися мають лише ефективні засоби правового захисту, а тягар доведення ефективності відповідного засобу, доступного на той момент часу як теоретично, так і фактично, покладається на уряд, який заявляє про не вичерпання національних засобів захисту.

У даному контексті важливо знати з якого моменту національні засоби захисту вважаються вичерпаними.

Від моменту, коли у справі було прийнято остаточне рішення, тобто було вичерпано всі ефективні засоби за­хисту на національному рівні, починає відраховуватися шестимісячний строк, протягом якого можна подати скаргу до Європейського суду з прав людини. Дотри­мання цього правила («правила шести місяців») є обов'язковою умовою прийнятності заяви.

Разом із тим, хоча вимоги щодо вичерпання націо­нальних засобів захисту та додержання правила шести місяців застосовуються з урахуванням відповідних від­мінностей до більшості справ, порушених проти Украї­ни, вони все ж мають низку виключень. Як підкреслює Страсбурзький суд, стаття 35 Конвенції має застосовува­тися певною мірою гнучко та не надто формально. Пра­вило про використання всіх національних засобів право­вого захисту не є абсолютним чи таким, що має застосо­вуватися автоматично. При розгляді питання про те, чи було дотримано положення ст. 35 Конвенції, дуже важ­ливо брати до уваги конкретні обставини кожної справи. Це означає, між іншим, і те, що Суд має реально врахо­вувати не лише формальне існування засобів правового захисту в тій чи іншій національній правовій системі, а й конкретне загально-юридичне та політичне середовище, в якому вони діють, так само як і особисті обставини за­явника.

Для прикладу: у більшості скарг про порушення ст. 3 Конвенції, яка стосується заборони катувань, Суд не знаходить потреби вичерпувати всі засоби захисту на національному рівні. У таких справах заявникові достат­ньо звернутися до органу, компетентного порушити кримінальну справу за відповідними статтями Криміна­льного кодексу України, а у разі відмови в порушенні кримінальної справи або припиненні кри­мінальної справи – необхідно оскаржити ці рішення в суді в порядку, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом України. Досудове розслідування таких справ нерідко зволікається, а дії, що здійснюються відповідними органами розсліду­вання, часто явно недостатні для об'єктивного встанов­лення обставин справи. У таких випадках заявник має право звернутися до Страсбурзького суду до моменту прийняття остаточного рішення національними орга­нами, доповнивши своєю заяву скаргою на порушення права на ефективне розслідування, яке Суд знаходить у ст. 3 Конвенції в контексті положень ст. 1 Конвенції.

Більше того, у справі «Хохлич проти України» Євро­пейський суд з прав людини встановив порушення ст. 3 Конвенції в частині умов утримування, у яких знаходив­ся заявник у камері смертників протягом 4 років, відхи­ливши попереднє заперечення Уряду про те, що заявник жодного разу не звернувся із скаргою до судових або ви­конавчих органів влади із скаргами про порушення його прав і, таким чином, не надав можливості Урядові відреагувати відповідним чином на заявлені порушення його прав та виправити ці порушення за допомогою націона­льних механізмів захисту. Страсбурзький суд підкреслив, що заявник у цій справі та його матір декілька разів на­правляли начальнику слідчого ізолятору письмові й усні скарги щодо умов ув'язнення заявника та медичного до­гляду, який він отримував, тому органи влади були до­статньо обізнані про ситуацію заявника та мали можли­вість вивчити умови утримання заявника, а також, якщо необхідно, запропонувати компенсацію. До того ж, Уряд не показав, яким чином оскарження умов утримання до суду могло б призвести до їх покращення, і не надав жо­дного прикладу з національної судової практики, щоб довести, що таке провадження, ініційоване засудженим, могло мати перспективи успіху. За цих обставин Суд дійшов висновку, що не було доведено із значною впев­неністю, що наслідком використання засобів захисту, за­пропонованих Урядом, було б отримання відшкодуван­ня заявником по його скаргах щодо умов утримання.

Таким чином. Європейський суд з прав людини з метою забезпечення ефективності конвенційного механізму й поваги до прав людини та основоположних свобод застосовує положення ст. 35 Конвенції досить гнучко. Однак, не дивлячись на це, слід пам'ятати, що переважна кількість заяв, що надхо­дять до Страсбурзького суду, відхиляється саме через недо­тримання умов прийнятності. Тому особи, котрі мають на­мір подати скаргу до Європейського суду з прав людини, пови­нні уважно стежити за тим, щоб вимоги статті 35 Конвен­ції заяви були виконані, коли це можливо.