Суб'єкти звернення до Європейського суду з прав людини

Процедура розгляду справ у Страсбурзькому суді

Та порядок виконання його рішень

Суб'єкти звернення до Європейського суду з прав людини.

Порядок подання скарги до Європейського су­ду з прав людини.

Порядок розгляду справ у Європейському суді з прав людини.

Виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Суб'єкти звернення до Європейського суду з прав людини.

Приблизно четверта частина статей Конституції України присвячена правам і свободам людини та гро­мадянина. Проте самого лише законодавчого закріплен­ня певного переліку прав людини явно замало.

Конституція України 1996 року встановлює цілу ни­зку гарантій прав і свобод людини, однак у першу чергу, доцільно звернути увагу на ті з них, що утворюють найбільш ефективні юридичні ме­ханізми захисту цих прав. Зокрема, особливе значення мають положення статті 55 Основного Закону, які гаран­тують кожному можливість судового захисту своїх прав і свобод, у тому числі шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 1, ч. 2 ст. 55), а також право кожного після викорис­тання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ч. 4 ст. 55).

Ратифікація 17 липня 1997 року Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини та основопо­ложних свобод і набрання нею чинності для України (11 вересня 1997 року) створили передумови для практи­чної реалізації права, закріпленого в частині 4 статті 55 Конституції України, шляхом звернення до Європейсь­кого суду з прав людини. Таким чином, положення Кон­ституції України та Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року кореспон­дують між собою, створюючи дворівневу систему захисту прав людини – на національному й міжнародному рів­нях.

До компетенції Європейського суду з прав людини входить розгляд як міждержавних справ, так і індивідуальних скарг. У першому випадку скарга подається в порядку ст. 33 Конвенції, де сказано, що будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції і протоколів до неї, яке було допущене іншою Високою Договірною Стороною. У другому випадку Страсбурзький суд розглядає індивідуальні скарги на підставі ст. 34 Конвенції, яка встановлює, що Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової органі­зації або групи осіб, котрі вважають себе потерпілими від порушення однією з держав, що ратифікували Конвен­цію, закріплених в ній прав і свобод.

Слід зазначити, що індивідуальну скаргу до Євро­пейського суду з прав людини може подати будь-яка фі­зична особа, яка знаходиться під юрисдикцією держави-учасника Конвенції. При цьому не має значення, закон­но або незаконно перебуває дана особа на території держави. Заявник може бути як громадянином держави, що порушила норми Конвенції, так і громадянином ін­шої держави (у тому числі тієї, що не підписала або не ратифікувала Конвенцію), громадянином з декількома громадянствами або особою без громадянства, незалеж­но від тривалості й мети перебування на території цієї держави.

Конвенція не встановлює обмежень правоздатності та дієздатності осіб, охочих подати скаргу, тому дія статті 34 Конвенції розповсюджу­ється також на неповнолітніх, душевно хворих, інвалідів та ін. Звернутися до Страсбурзького суду можуть і особи, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, не­залежно від тяжкості й кількості вчинених ними злочи­нів.

Другу категорію потенційних заявників до Суду згі­дно з положеннями ст. 34 Конвенції складають неурядові організації. У такому статусі можуть виступати громадські організації, що утворили або не утворили юридичну особу, профспілки, різні асоціації соціального й добро­дійного характеру, релігійні організації, політичні пар­тії, а також юридичні особи, що займаються господарсь­кою діяльністю. Так, у Страсбурзькому суді були розгля­нуті справи «Платформа «Лікарі за життя» проти Авст­рії», «Національна профспілка бельгійської поліції проти Бельгії», «Соціалістична партія Туреччини та інші проти Туреччини», «Совтрансавто-Холдинг проти України» то­що. Не можуть бути визнані заявниками урядові устано­ви й організації.

Коли йдеться про групу осіб, котрі бажають подати заяву у порядку ст. 34 Конвенції, необхідно враховувати, що дана група повинна виникнути внаслідок ідентично­го й одночасного порушення прав осіб, що утворюють цю групу. Так, у справі «Клас та інші проти Німеччини» заявниками були Герхард Клас, Петер Луббергер (адво­кат), Юрген Нусбрух (суддя), Ганс-Юрген Поль (адвокат) і Дітер Зельб (адвокат), які скаржилися на порушення статей 6, 8, 13 Конвенції унаслідок дії Закону ФРН від 13 серпня 1968 року про обмеження таємниці поштової кореспонденції, поштового і телефонного зв'язку. У справі «Шассанью та інші проти Франції» було об'єднано три скарги, подані десятьма особами.

Кожен член групи повинен самостійно довести, що він є жертвою порушення в сенсі ст. 34 Конвенції. Тому заявниками не можуть бути етнічні групи або націона­льні меншини, оскільки вони прагнуть захистити права співтовариства як такого.

Отже обов'язковою умовою успішного розгляду ска­рги в Європейському суді з прав людини є визнання за­явника жертвою порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Наприклад, у справі «Сергій Головатий проти України» Суд визнав заяву неприйнятною через те, що заявника, котрого було обрано народним депутатом, не можна вважати «жертвою» по­рушення його виборчих прав.

Виходячи з практики Європейського суду з прав лю­дини, що склалася, «жертвою» може вважатися особа, котра зазнала особистої шкоди, і, навпаки, не може бути «жертвою» особа, котра намагається абстрактно довести несправедливість певного закону або дії державних ор­ганів відносно інших осіб. Водночас у прецедентах Суду зустрічаються поняття «потенційна жертва» і «непряма жертва».

Під першим розуміється будь-яка особа, відносно якої ще не було здійснено дій, що порушують Конвенцію, але така загроза потенційно існує, зважаючи на існуюче за­конодавство або правозастосовну практику. Зокрема, в справі «Даджен проти Сполученого Королівства» Суд вка­зав, що навіть просте існування в кримінальному зако­нодавстві, яке діяло на території Північної Ірландії, за­борони на гомосексуальні відносини між дорослими чо­ловіками вже саме по собі є порушенням права на повагу до їх особистого життя.

«Непрямою жертвою» може бути визнана особа, котра зазнала певної шкоди в результаті порушення прав без­посередньої жертви. Для прикладу, непрямими жертва­ми порушення статей 2, 3 і 13 Конвенції в справах «Хашиев проти Росії» та «Акаева проти Росії» були визнані особи, котрі стверджували, що їхні родичі, тіла яких бу­ли знайдені з численними слідами від побиття та зі зна­чною кількістю вогнепальних поранень у Старопромисловському районі Грозного, стали жертвами катування та страти без судового рішення, здійсненого російською армією. У справі «Ісаева проти Росії» непрямою жертвою порушення статей 2 і 13 Конвенції було визнано пані З.А. Ісаєву, котра стверджувала, що в результаті бомбар­дування та артилерійського обстрілу 4 лютого 2000 року російською армією села Катир-Юрт у Чечні було вбито її сина та трьох племінників.

Важливим аспектом забезпечення ефективності кон­венційної системи захисту прав людини є встановлення гарантій практичного здійснення права на звернення до Страсбурзького суду й надання привілеїв та імунітетів особам, які вже беруть участь у процесі.

Згідно з положеннями ст. 34 Конвенції Високі Дого­вірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню права особи на звер­нення до Європейського суду з прав людини. Це, зокре­ма, означає, що держава не може ніяким чином обмежу­вати листування між заявником і Судом, впливати на за­явника з метою змусити його відкликати заяву, притяга­ти заявника до відповідальності за вислови, що містяться в заяві, тощо.

Стаття 3 Європейської угоди про осіб, які беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини, підписаної в Страсбурзі 5 березня 1996 року[1] (далі – Єв­ропейська угода), передбачає, що Договірні Держави по­винні поважати право осіб, котрі беруть участь у проце­сі, на безперешкодне листування із Судом. Стосовно за­триманих осіб здійснення цього права передбачає те, що:

• їхня кореспонденція відправляється та доставляється без надмірних затримок і без змін;

• до таких осіб не застосовуються дисциплінарні заходи у жодній формі у зв'язку з будь-яким повідомленням, надісланим до Суду належними каналами;

• у зв'язку з будь-якою заявою, поданою до Суду чи будь-якою процедурою, пов'язаною з нею, такі особи мають право листуватися та спілкуватися конфіденційно з адвокатом, який має право виступати в судах країни, в якій їх затримано.

До того ж, з метою забезпечення свободи слова сто­рони процесу (а так само й експерти, свідки та інші осо­би, що беруть участь у процесі) користуються імунітетом від юридичного процесу стосовно зроблених ними ус­них або письмових заяв або документів чи інших доказів, пред'явлених у Суді чи поданих до нього (утім, цей іму­нітет не застосовується до повідомлення за межами Суду про будь-які такі заяви, документи або докази, подані до Суду).

Для забезпечення участі заявника та інших осіб у процесі Суду та повернення з нього, держави-учасниці Європейської угоди зобов'язуються не перешкоджати вільному пересуванню та подорожуванню цих осіб (ст. 4 Європейської угоди). Це означає, що:

· їхнє пересування та подорожування не підлягають жодним обмеженням, за винятком тих, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання громадського порядку, для запобігання злочинам, захисту здоров'я чи моралі або захисту прав і свобод інших людей;

· у країнах транзиту та у країні, де відбувається процес, такі особи не можуть підлягати судовому переслідуванню, затримуватися, або підлягати будь-якому іншому обмеженню їхньої особистої свободи у зв'язку з діями чи судимостями, які мали місце до початку подорожування;

· Договірні Сторони зобов'язуються приймати на свою територію будь-яку таку особу, яка повертається на неї, якщо вона розпочала своє подорожування з цієї території.

Застосування цих положень припиняється, якщо відповідна особа протягом п'ятнадцяти днів поспіль з дати, коли її присутність Суду більше не потрібна, мала можливість повернутися до країни, з якої вона розпочала своє подорожування.

Необхідно підкреслити, що імунітети та привілеї надаються особам, котрі беруть участь у процесі в Суді, виключно з метою забезпечення їм свободи слова та не­залежності, необхідних для здійснення своїх прав або для виконання ними своїх функцій, завдань чи обов'язків. Тому Європейський суд з прав людини не тільки вправі, але й зобов'язаний скасувати імунітет у будь-якому випадку, коли, на його думку, такий імунітет може перешкоджати відправленню правосуддя, а його повне або часткове скасування не зашкоджує цілям, за­ради яких він був наданий.