Правові засади охоронної діяльності

Ринково-демократичні зміни, процес поглиблення капіта­лізації в Україні поглиблений активізацією інвестиційної діяльності нагально диктує потребу законодавчо забезпечити безпеку суб’єктів бізнесу та особи як державними правоохо­ронними органами, так і суб’єктами недержавного забезпечення безпеки. Адже цивілізовані країни світу все більше орієнту­ються не лише на традиційні поліцейські органи, а й на приватні детективно-охоронні органи. Адже переконливим є той факт, що паралельне існування державного й недержавного секторів економіки вимагає різноманітних видів організації правоохо­ронних органів.

Окремі науковці пояснюють ситуацію зростання потреби і можливості підключення приватних детективно-охоронних агентств до проблем правоохорони в економічній сфері, нерідко недостатньою підготовкою співробітників поліцейських (мілі­цейських) органів вирішувати окремі специфічні завдання у цій галузі на належному професійному рівні. На користь існування недержавних правоохоронних організацій говорить і той факт, що вони здатні у низці випадків більш гнучко реа­гувати на мінливі оперативні обставини, до того ж їх існування дає змогу державним правоохоронцям максимально зосереди­ти свої зусилля і матеріально-технічні ресурси на виявленні й розслідуванні тяжких видів злочинів. І останнє. Незапереч­ним є той факт, що недержавні детективні, а в умовах України охоронні служби, є в переважній більшості відмінними праце­давцями, створюючи нові робочі місця, формуючи бюджети, вони гарантують своїм працівникам достойне матеріальне за­безпечення.

Головною проблемою в організації діяльності недержавних суб’єктів детективно-охоронної діяльності в будь-якій державі, зокрема в Україні, є невідповідність сучасного законодавства сучасному розвитку суспільних відносин у цій сфері. Так, пра­цівники недержавних охоронних служб України здійснюють свою діяльність на основі загальних положень законодавства та окремих відомчих нормативних актів, затверджених МВС України, незважаючи на специфічний характер роботи, вико­нання якої супроводжується значною для них кількістю ри­зиків.

Саме поняття «охоронна діяльність» закріплено спільним Наказом МВС України та Державного комітету України з пи­тань регуляторної політики та підприємництва «Про затвер­дження ліцензійних умов провадження господарської діяль­ності з надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян» як діяль­ність з надання послуг, пов’язаних з охороною майна юридич­них і фізичних осіб та забезпечення особистої безпеки фізич­них осіб на підставі цивільно-правових угод.

Суб’єктами охоронної діяльності вказаний правовий акт визначає зареєстрованих в установленому чинним законодавст­вом України порядку юридичних осіб незалежно від їх органі­заційно-правової форми та форми власності, які провадять гос­подарську діяльність крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізичних осіб - підприєм­ців, які отримали ліцензії на право здійснення господарської діяльності з надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян.

Відповідно до п. 1.3.6 вказаного Наказу, персоналом охоро­ни є працівники суб’єктів охоронної діяльності, які досягли 18-річного віку, перебувають у штаті суб’єкта господарювання на посадах, безпосередньо пов’язаних з організацією та здійснен­ням охорони, а також фізичні особи - підприємці, які відпові­дають кваліфікаційним вимогам, установленим цими ліцензій­ними умовами і безпосередньо виконують функції з організації та/або здійснення заходів охорони.

При цьому до персоналу охорони суб’єктів охоронної діяль­ності належать:

— керівники суб’єктів охоронної діяльності (їх заступники, на яких у встановленому порядку покладені обов’язки з органі­зації та/або здійснення заходів охорони);

охоронники – працівники суб’єктів охоронної діяльнос­ті, які за функціональними обов’язками безпосередньо викону­ють функції з охорони майна;

— охоронці – працівники суб’єктів охоронної діяльності, які за функціональними обов’язками безпосередньо викону­ють функції з охорони громадян;

— технічні працівники – працівники суб’єктів охоронної діяльності, які за функціональними обов’язками безпосередньо виконують функції з експлуатації технічних засобів охоронно­го призначення, у тому числі постійного контролю за надхо­дженням сигналів про їх спрацювання на місцях їх установки.

Як уже зазначалось, успішні суб’єкти бізнесу й організації можуть мати власні служби безпеки та охоронні підрозділи, однак правовий статус їх працівників закріплений також спе­ціальним галузевим законодавством, зокрема, що стосується питань охорони праці, режиму роботи, придбання та викорис­тання спеціальних засобів охорони, застосування положень про потрібну оборону та крайню потребу тощо.

Серйозне занепокоєння серед працівників охоронних орга­нізацій викликають новели з даного галузевого законодавства, що стосуються невіднесення охорони об’єктів до переліку робіт з підвищеною небезпекою, тоді як усім зрозуміла специфіка такої роботи та її ризиковість щодо охорони як майна, так і фі­зичної особи. Так, зокрема, у прийнятому Державним комітетом України з нагляду за охороною праці Наказі «Про затверджен­ня Типового положення про порядок проведення навчання і пе­ревірки знань з питань охорони праці та Переліку робіт з під­вищеною небезпекою» охорона об’єктів відсутня серед видів робіт з підвищеною небезпекою, що прямо суперечить нормам ч. З ст. 22 Конституції України, відповідно до якої при прий­нятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не до­пускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Швидше за все, таку позицію Комітету можна розцінити, як прикру випадковість, яка позбавляє працівників охоронних служб низки гарантій, що потрібні їм для виконання своїх про­фесійних функцій.

Про відсутність логічного поєднання прав та обов’язків працівників охорони, що викликане невизнанням їх роботи та­кою, що належить до переліку робіт із підвищеною небезпе­кою, свідчить перелік кваліфікаційних вимог, що ставляться до осіб, які займаються охоронною діяльністю.

Так, згідно з Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства внут­рішніх справ України «Про затвердження ліцензійних умов про­вадження господарської діяльності з надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охоро­ни громадян» (далі – Наказ), мінімальний вік працівників суб’єк­тів охоронної діяльності встановлено на рівні 18 років. Такий самий мінімальний вік встановлено для осіб, які зайняті на робо­ті з підвищеною небезпекою і ст. 190 Кодексу законів про працю України.

Про складність охоронної діяльності свідчать й обмеження, що їх передбачено п. 4.7 Наказу, до осіб, які не можуть викону­вати охоронні функції. Так, до охоронної діяльності не залуча­ються особи, які:

— не досягли повноліття;

— за станом здоров’я і фізичного розвитку відповідно до висновку закладу охорони здоров’я, не можуть виконувати обов’язки з охорони майна або громадян;

— перебувають на обліку в органах охорони здоров’я з при­воду психічної хвороби, алкоголізму чи наркоманії;

— визнані судом недієздатними або обмежено дієздатними;

— мають непогашену чи не зняту судимість за умисні злочини;

— в судовому порядку позбавлені права (заборонено) зай­матися охоронною діяльністю або роботою, пов’язаною з мате­ріальною відповідальністю;

— не зареєстровані за місцем проживання в установленому чинним законодавством порядку;

— ухиляються від призову на строкову військову службу, військового обліку та спеціальних зборів;

— в установленому порядку не пройшли обов’язкової періо­дичної перевірки знань відповідно до п. 3.3 цих ліцензійних умов.

Як бачимо, здійснення охоронної діяльності передбачає низку вимог до її суб’єктів, насамперед, повноліття, належного фі­зичного та психічного стану та відсутності судимості за умисні злочини.

Окрім цього, під час здійснення охоронної діяльності персо­налу охорони суб’єктів господарювання забороняється:

– удаватися до неправомірних дій, що посягають на права і свободи громадян, ставлять під загрозу їхні життя, здоров’я, честь, гідність та майно;

– видавати себе за представників правоохоронних органів;

— використовувати формений одяг та знаки розрізнення працівників правоохоронних органів, Збройних сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до зако­нів України;

— використовувати несертифіковані в установленому по­рядку технічні засоби спеціального охоронного призначення, засоби радіозв’язку без наявності дозволів на їх використання на наданих радіочастотах, а також інші технічні засоби, що завдають шкоди життю та здоров’ю громадян, довкіллю.

У силу специфіки охоронної діяльності законодавець (п. 4.1 Наказу) визначив, що порядок припинення протиправних дій щодо об’єктів охорони здійснюється з дотриманням вимог за­конодавства України про потрібну оборону, крайню потребу, затримання правопорушника та охорону праці.

Технічні засоби охоронного призначення відповідно до їх технічних характеристик і цільового призначення, а також службових собак використовують під час здійснення заходів охорони виключно для виявлення та при затриманні осіб, які проникли (намагалися проникнути) на об’єкти охорони, пере­суваються ними або залишають їх, у тому числі з дозволу їх­нього володільця.

Заходи, які забезпечують особисту безпеку фізичної особи, можуть також здійснюватися за умов і обставин, що не містять ознак протиправних дій щодо цієї фізичної особи (при негатив­ному впливі дій або наслідків стихійного лиха, аварій, катаст­роф та інших надзвичайних подій, нападу тварин, тяжких осо­бистих, сімейних та інших обставин, хворобливого стану тощо), але можуть створити безпосередню загрозу її життю та здоров’ю.

Діяльність, пов’язана з охороною окремих особливо важли­вих об’єктів права державної власності, перелік яких визнача­ється у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, можуть здійснювати лише державні підприємства та органі­зації.

Із наведеного, досить побіжного, огляду чинного законодавст­ва України, норми якого регулюють правовий статус суб’єктів охоронної діяльності, випливає висновок: охоронний бізнес упев­нено увійшов у наше життя, а його організація має бути належно врегульованою з боку держави задля надання якісних послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян.