Поняття і види конкурентної боротьби

Економічну категорію «конкуренція» використовують для позначення боротьби між виробниками за кращі умови вироб­ництва і збуту товарів та послуг, за максимізацію прибутків. Конкуренція відіграє важливу роль у регулюванні темпів і об­сягів виробництва, спонукуючи виробника запроваджувати науково-технічні досягнення, підвищувати продуктивність праці, вдосконалювати технологію, організацію праці тощо. Слово «concurrentia» в перекладі з латини означає «змагання, суперництво». Конкуренція є визначальним фактором упоряд­кування цін, стимулом інноваційних процесів (запровадження у виробництво нових винаходів і технологій). Вона сприяє витісненню з виробництва неефективних підприємств, раціо­нальному використанню ресурсів, запобігає диктату виробників-монополістів по відношенню до споживача. Фактично кон­куренція одночасно викликає розширення виробництва та зменшення ціни продукту до рівня, який відповідає витратам виробництва.

Варто зазначити, що конкуренція, хоча й забезпечує своє­рідну санацію (очищення) економічного організму країни (ви­живають сильні, гинуть слабкі, неконкурентоздатні фірми), є жорстким, а іноді й соціально болісним засобом підтримання ефективно функціонуючої економіки. Вона супроводжується спадами і банкрутствами, неповною зайнятістю і зниженням доходів.

Конкуренція виконує в ринковій економіці такі функції.

Регулювання. Аби вистояти у боротьбі, підприємець має пропонувати вироби, яким віддає перевагу споживач. Отже, і фактори виробництва під впливом ціни спрямовуються в ті галузі, де в них відчувається найбільша потреба. Мотивації. Для підприємця конкуренція означає шанс і ризик одночасно:

підприємства, які пропонують ліпшу за якістю продук­цію або виробляють її з меншими виробничими витратами, отримують винагороду у вигляді прибутку (позитивні санкції). Це стимулює технічний прогрес;

підприємства, які не реагують на побажання клієнтів або порушення правил конкуренції своїми суперниками на ринку, отримують покарання у вигляді збитків або витісня­ються з ринку (негативні санкції).

Розподіл. Конкуренція не тільки включає стимули до вищої продуктивності, але дає змогу розподіляти дохід серед підпри­ємств і домашніх господарств відповідно до їх ефективного внеску. Це відповідає головному, в конкурентній боротьбі, принципу заохочення за результатами.

Контроль. Конкуренція обмежує й контролює економічну потужність кожного підприємства. Наприклад, якщо монопо­ліст може призначати єдино можливу ціну, то конкуренція на­дає покупцеві можливість вибору серед декількох продавців. Чим досконаліша конкуренція, тим справедливіша ціна.

Політика держави в царині конкуренції спрямована на те, щоб конкуренція могла виконувати свої функції. Керівний принцип «оптимальної інтенсивності конкуренції» в якості ці­лей політики в області конкуренції передбачає, що:

— технічний прогрес швидко поширюється у виробництві (інновація під тиском конкуренції);

— підприємства гнучко адаптуються до зміни умов, наприклад, до потреб споживачів (адаптація під тиском конку­ренції).

Масштаб інтенсивності конкуренції визначається тим, на­скільки швидко переваги у прибутку втрачаються внаслідок успішного відтворення інновацій конкурентами. Насамперед, це залежить від того, наскільки швидко конкуренти реагують на ри­вок вперед підприємства-піонера і наскільки динамічним є попит.

Відповідно до керівного принципу оптимальної інтенсивної конкуренції сприятливі умови для нормального функціону­вання суперництва виникають тоді, коли в економіці має місце «широка» олігополія з «помірною» індивідуалізацією продук­ції. «Вузька» олігополія з сильною індивідуалізацією продук­ції, навпаки – зменшує інтенсивність конкуренції.

У кожній ринковій економіці є небезпека того, що учасники конкурентної боротьби спробують ухилитися від обов’язкових норм і ризиків, пов’язаних із вільною конкуренцією, вдаючись, приміром, до змови про ціни чи до імітації товарних знаків. Тому держава повинна видавати нормативні документи, які регламентують правила конкурентної боротьби.

Розрізняють досконалу і недосконалу конкуренцію. За умов досконалої конкуренції ринкова ситуація характе­ризується великою кількістю продавців і покупців одного і то­го самого товару. Зміни в ціні якогось продавця викликають відповідну реакцію тільки серед покупців, але з-поміж решти продавців. Ринок відкрито для кожного. Рекламні кампанії за цих умов не є конче важливими, адже для продажу пропону­ються лише однорідні товари, ринок є прозорим і відсутні будь-які переваги. На ринку з подібною структурою ціна є за­дана величина. Хоча ціна й формується у процесі конкуренції серед усіх учасників ринку, але водночас кожен окремий продавець не чинить жодного прямого впливу на ціну. Якщо продавець, скажімо, запросить більш високу ціну, всі покупці воднораз перейдуть до його конкурентів. Якщо ж продавець, заправить більш низьку ціну, він виявиться не в змозі задо­вольнити весь попит, який буде орієнтовано на нього, внаслідок його незначної частки на ринку, отже, прямого впливу на ціну з боку цього конкретного продавця не відбудеться. Якщо про­давець змушений пристати до цін, що переважають на ринку, він може пристосуватися до ринку шляхом регулювання обся­гу свого продажу. В цьому разі продавець визначає кількість, яку він розраховує продати за заданою ціною. Покупцеві також залишається тільки обрати, скільки він захоче отрима­ти за заданою ціною.

Умови досконалої конкуренції визначаються такими пара­метрами:

— велика кількість продавців і покупців, жоден з яких не має помітного впливу на ринкову ціну і кількість товару;

— кожен продавець виробляє однорідний продукт, який в жодному відношенні не відрізняється від продукту інших продавців;

— бар’єри для входження у ринок у довгостроковому ас­пекті або мінімальні, або взагалі відсутні;

— жодних штучних обмежень попиту, пропозиції або ціни не існує і ресурси – змінні фактори виробництва – є мобільними;

— кожен продавець і покупець мають повну й достовірну інформацію про ціну, кількість продукту, витрати й попит на ринку.

Отже, стає зрозумілим, що жоден реальний ринок не задо­вольняє всі перераховані умови, а тому схема досконалої кон­куренції має здебільшого теоретичне значення, однак вона є ключем до розуміння більш реальних ринкових структур, і власне в цьому її цінність.

Отож, для учасників ринку за умов досконалої конкуренції ціна є величиною заданою, з огляду на що продавець може ли­ше вирішувати, яку кількість товару він захоче запропонувати за даною ціною. А це означає, що він водночас є акцептантом ціни і регулятором кількості товару.

Прикладом недосконалої конкуренції є монополістична і олігополістична конкуренції.

За умов монополістичної конкуренції велика кількість вироб­ників пропонує схожу, але не ідентичну продукцію, в результаті виробляється диференційована продукція. Відповідно, фірми на ринку монополістичної конкуренції вступають у суперництво не лише за допомогою цін, а й шляхом всебічної диференціації продукції та послуг, тобто споживачу пропонується великий вибір типів, марок і рівнів якості будь-якого продукту. Моно­польність у такій моделі полягає в тому, що кожна фірма за умов диференціації продукції має певною мірою монопольну владу над своїм товаром; вона може підвищувати й знижувати ціну на нього незалежно від дій конкурентів, хоч ця влада і об­межується наявністю виробників аналогічних товарів. За такої моделі ринку фірми прагнуть розширювати свою сферу переваг шляхом індивідуалізації своєї продукції. Це відбувається пере­дусім за допомогою товарних знаків, найменувань і рекламної кампанії, які акцентують увагу споживачів на відмінностях своїх товарів.

Монополістична конкуренція відрізняється від досконалої такими ознаками:

— існування достатньої кількості фірм, що обмежує конт­роль кожної з них над ціною, відсутність взаємної залежності;

— продукти характеризуються реальними та удаваними відмінностями і різними умовами їх продажу;

— економічне суперництво зумовлює цінову та нецінову конкуренцію;

– відносно просте входження у галузь.

За умов олігополістичної конкуренції діють кілька фірм, кожна з яких володіє значною часткою ринку. Можуть вироб­лятися як фактично однорідні, так і диференційовані товари.

Нечисленність фірм сприяє укладанню монополістичних угод між ними: щодо встановлення цін, розділу чи розподілу ринків, або щодо інших способів обмеження конкуренції між ними. Фірми виявляються взаємозалежними, поведінка кожної з них справляє значний вплив на конкурентів.

З огляду на засоби, які застосовують суперники в конкурент­ній боротьбі, конкуренцію можна умовно поділити на сумлін­ну і несумлінну.

Основними методами сумлінної конкуренції є:

— зниження цін («війна цін»);

— поліпшення якості продукції;

— розвиток до- й після продажного обслуговування;

– створення нових товарів і послуг із використанням до­сягнень НТР тощо.

Утім, поряд із методами сумлінної конкуренції є ще й неза­конні методи ведення конкурентної боротьби.

До серйозних і досить поширених видів порушень антимонопольного законодавства України та факторів, що загро­жують економічній безпеці належить недобросовісна конкуренція.

Основними відомими науці і практиці методами несумлін­ної (недобросовісної) конкуренції є:

— економічне (промислове) шпигунство;

— підроблення продукції конкурентів;

— підкуп і шантаж;

— обдурювання споживачів;

— махінації з діловою звітністю;

— валютні махінації;

— приховування дефектів тощо.

До цього можна також додати і науково-технічне шпи­гунство, позаяк будь-яка науково-технічна розробка лише тоді є джерелом прибутку, коли вона знаходить втілення на практиці, тобто коли науково-технічні ідеї застосовуються на ви­робництві у вигляді конкретних товарів або нових технологій.

Почасту терміни «промислове шпигунство» та «економічне шпигунство» застосовують як синоніми. Утім, між ними є певна відмінність, адже промислове шпигунство, зрештою, є части­ною економічного. Економічне шпигунство, опріч промислового, охоплює й такі сфери, як показники валового національного продукту, тобто сума доходів підприємств, організацій і насе­лення в матеріальному та нематеріальному виробництві й амор­тизаційних відрахувань, його розподіл по галузях економіки, відсоткові ставки, запаси природних ресурсів, можливі зміни в технічній політиці, проекти створення великих державних об’єктів – заводів, полігонів, магістралей тощо.

У Законі України «Про захист від недобросовісної конку­ренції» від 7 червня 1996 р. визначено правові засади захисту господарюючих суб’єктів (підприємців) і споживачів від не­добросовісної конкуренції. Недобросовісна конкуренція роз­глядається як будь-які конкурентні дії, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяль­ності. Отже, законодавець дає досить широке визначення цього поняття. Передбачається, зокрема, що господарюючі суб’єкти за сприяння Торгово-промислової палати України та інших за­цікавлених організацій можуть розробляти правила професій­ної етики у конкуренції для відповідних сфер підприємницької діяльності, які погоджуються з Антимонопольним комітетом України (далі – АМК) і надалі використовувати при укладан­ні договорів, розроблянні установчих та інших документів підприємців.

Антимонопольним законодавством передбачено недопущен­ня недобросовісної конкуренції, в тому числі у таких формах:

— розповсюдження неправдивих або неточних відомостей, здатних спричинити збитки іншому господарюючому суб’єкту чи зашкодити його діловій репутації;

— введення споживачів в оману відносно характеру, спосо­бу та місця виготовлення, споживчих властивостей, якості товару;

— некоректне порівняння господарюючим суб’єктом това­рів, що він виробляє чи реалізує, з товарами інших суб’єктів господарювання;

— продаж товару з незаконним використанням результатів інтелектуальної діяльності і подібних до них засобів індивідуа­лізації юридичної особи, індивідуалізації продукції, виконання робіт, послуг;

— отримання, використання, розголошення науково-тех­нічної, виробничої або торгівельної інформації, в тому числі комерційної таємниці, без погодження із її власником.

Перелічені форми недобросовісної конкуренції, які підляга­ють забороні, відповідають міжнародним тенденціям боротьби Крім того, до форм прояву недобросовісної конкуренції від­носять:

1) неправомірне використання ділової репутації господарюючого суб’єкта (підприємця), що здійснюється шляхом:

а) неправомірного використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки;

б) неправомірного використання товару іншого виробника;

в) копіювання зовнішнього вигляду виробу;

г) неправомірне використання реклами (реклама, яка містить порівняння з товарами, роботами, послугами, діяльністю іншого підприємця);

2) створення перешкод господарюючим суб’єктам (підприємцям) у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції, що досягається шляхом:

а) дискредитації господарюючого суб’єкта (підприємця);

б) купівлі-продажу товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом;

в) схилення до бойкоту господарюючого суб’єкта (підприємця);

г) схилення постачальника до дискримінації покупця
(замовника);

д) схилення господарюючого суб’єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом;

е) підкуп працівника постачальника або працівника покупця (замовника);

ж) досягнення неправомірних переваг у конкуренції (неправомірні переваги – це такі переваги, які отримують шляхом порушення чинного законодавства, що знайшло підтвердження в рішенні державного компетентного органу);

3) неправомірне збирання, розголошення та використання
комерційної таємниці, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).

За порушення антимонопольного законодавства України передбачаються різні види відповідальності – адміністратив­на, цивільна і навіть кримінальна у випадках, передбачених чинним законодавством, проте найпоширенішим видом є на­кладання штрафів.

Так, відповідно до Закону України «Про захист економічної кон­куренції» від 11 січня 2001 р. (статті 50-55), за антиконкурентні узгоджені дії, зловживання монопольним (домінуючим) станови­щем, невиконання рішення АМК України або виконання не в повному обсязі на об’єднання, суб’єкти господарювання (юридичних і фізичних осіб), групу суб’єктів господарювання накладаються штрафи у розмірі до 10% доходу (виручки) суб’єк­та від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. У разі наявності незаконно одержаного прибутку, який пере­вищує 10% зазначеного доходу (виручки), штраф накладаєть­ся у розмірі, що не перевищує потрійного розміру незаконно одержаного прибутку.

За здійснення суб’єктами господарювання узгоджених дій без дозволу АМК, обмежувальну та дискримінаційну діяль­ність, спрямовану на примушення інших суб’єктів господарю­вання до антиконкурентних узгоджених дій, недотримання умов концентрації, порушення положень, погоджених з АМК установчих документів, концентрацію без отримання відповід­ного дозволу АМК, невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов’язань, якими було обумовлене рі­шення АМК про надання дозволу на узгоджені дії, концентра­цію, на винних накладається штраф у розмірі до 5% доходу (виручки) від реалізації продукції за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

Штраф у розмірі до 1% доходу (виручки) суб’єкта господа­рювання накладається у випадках, коли мали місце такі пору­шення, як заборонена обмежувальна діяльність, неподання інформації АМК або його територіальним відділенням, ство­рення перешкод працівникам АМК у проведенні перевірок, огляду, вилучення чи накладення арешту на майно або доку­менти.

Якщо суб’єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи АМК мають пра­во прийняти рішення про його примусовий поділ.

Особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законо­давства про захист економічної конкуренції, можуть звернути­ся до суду, господарського суду із заявою про її відшкодуван­ня. Таке відшкодування в окремих випадках, передбачених зазначеним законом, може здійснюватися навіть у подвійному розмірі. У свою чергу, вчинення дій, визначених Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції» як недобросовісна конкуренція, передбачає такі види відповідальності:

1) накладення АМК України, його територіальними відді­леннями на господарюючих суб’єктів штрафів у розмірі до 3% виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання по­слуг за останній звітний рік, що передував року, в якому на­кладається штраф; у разі, якщо обчислення виручки неможли­ве або вона відсутня, штрафи накладаються у розмірі до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

2) на юридичних осіб, їх об’єднання та об’єднання грома­дян, що не є господарюючими суб’єктами, АМК, його територіа­льні відділення накладають штраф у розмірі до двох тисяч не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян;

3) адміністративне стягнення для громадян, що займають­ся підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи;

4) відшкодування збитків за позовами зацікавлених осіб у порядку, передбаченому цивільним законодавством;

5) вилучення товарів із неправомірно використаним позна­ченням або копій виробів іншого підприємця як у виробника, так і у продавця;

6) спростування неправдивих, неточних або неповних відо­мостей у разі встановлення факту дискредитації господарю­ючого суб’єкта (підприємця), яке здійснюється АМК за рахунок порушника.

Першою державою, яка застосувала антимонопольне зако­нодавство ще наприкінці XIX – початку XX ст., були СІЛА (закон Шермана прийнято 1890 p., закон Клейтона – 1918 p.). Згодом аналогічні закони були прийняті у Канаді й Австралії. Після Другої світової війни антимонопольні закони були прий­няті у більшості країн Європи.

Стосовно засобів підходу до правового регулювання проце­су демонополізації економіки, виділяють дві основні системи: американську (до неї приєдналася також Японія) та європей­ську (цієї системи дотримується також ПАР, Ізраїль та інші країни).

Американське законодавство, на думку фахівців, є більш розвиненим і суворим. За порушення антимонопольного за­конодавства воно передбачає великі штрафи і навіть тюремне ув’язнення до одного року. Наприклад, закон Шермана (цей закон є основним антимонопольним актом США) заборонив не тільки трести та інші об’єднання, спрямовані на обмеження торгівлі, але й навіть саму спробу монополізувати цю галузь.

Європейська система, на відміну від американської, перед­бачає обов’язкову реєстрацію картельних та інших угод у спеціа­льних органах (наприклад, у Федеральному управлінні картелів ФРН). Система реєстрації обмежувальних угод та домінуючих підприємств передбачена також Римським договором, за яким у 1957 році створено Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). Відповідно до цього договору реєстрації підлягають уго­ди, які обмежують конкуренцію між державами-членами ЄЕС. Право проводити реєстрацію і здійснювати контроль за дотри­манням антимонопольних положень вищезгаданого договору надано спеціальній Комісії ЄЕС.

Першою країною серед СНД, яка прийняла антимонополь­ний закон (Закон РФ «О конкуренции и ограничении монопольной деятельности на товарних рьнках»), була Російська Федерація.

Відповідно до Закону України «Про захист економічної конкуренції» державна політика щодо демонополізації еконо­міки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, кон­сультативної та іншої підтримки підприємців, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюється уповноваженими на це ор­ганами влади та управління. Заходи щодо демонополізації еко­номіки забезпечує спеціальна програма, що є складова частина єдиної комплексної програми уряду і має бути щорічно затвер­джена Верховною Радою України.

Органом спеціальної компетенції, що безпосередньо реалі­зує в Україні антимонопольну політику, контроль за викорис­танням антимонопольного законодавства є Антимонопольний комітет України.

Правову основу діяльності Антимонопольного комітету України визначають, насамперед, Закони України «Про Анти­монопольний комітет України» та «Про захист економічної кон­куренції».

Відповідно до Закону України «Про Антимонопольний ко­мітет України» від 26 листопада 1993 р. перед АМК ставлять такі завдання:

— здійснювати державний контроль за дотриманням анти­монопольного законодавства;

— забезпечувати захист законних інтересів підприємців та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень антимонопольного законодавства;

– сприяти розвитку добросовісної конкуренції у всіх сфе­рах економіки.

У своїй діяльності АМК повинен додержувати принципи за­конності, гласності, захисту прав господарюючих суб’єктів на за­садах їх рівності перед законом та пріоритету прав споживачів.

До компетенції Антимонопольного комітету належать:

— контроль за дотриманням антимонопольного законо­давства;

— розгляд справ про порушення антимонопольного законо­давства і прийняття рішень за результатами розгляду в межах своїх повноважень;

— звертання до господарського суду з позовами (заявами) у зв’язку з порушенням антимонопольного законодавства;

— подання рекомендацій державним органам щодо дове­дення заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції;

— участь у розробленні проектів актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, антимонопольної політики та демонополізації економіки;

— участь в укладанні міжнародних угод, розробленні й реа­лізації міжнародних проектів і програм із питань, що нале­жать до його компетенції;

— узагальнення практики застосування антимонопольного законодавства, розроблення пропозицій щодо його удоскона­лення;

— розроблення й організація виконання заходів, спрямова­них на запобігання порушень антимонопольного законо­давства;

— систематична інформація населення України про свою діяльність;

— здійснення інших дій з метою контролю за дотриманням антимонопольного законодавства.

Згадані Закони також визначають досить широке коло пов­новажень АМК, серед яких основними є:

— визначення межі товарного ринку, а також монопольно­го становища підприємців на ньому;

видання обов’язкових для підприємців розпоряджень щодо припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового становища і примусовий поділ монопольних утворень, припинення неправомірних угод міжпідприємцями;

— видання органам управління обов’язкових для виконан­ня розпоряджень про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству;

— здійснення контролю за дотриманням антимонопольних вимог при створенні, реорганізації або ліквідації монопольних утворень, а також при придбанні часток (акцій, паїв), що можуть призвести до монопольного становища підприємця на ринку;

— внесення у відповідні органи влади і управління пропо­зицій щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовніш­ньоекономічної діяльності підприємців у разі порушення ними антимонопольного законодавства;

— ухвала рішень про накладання штрафів у випадках, передбачених чинним антимонопольним законодавством;

— звернення до господарського суду з позовами до підпри­ємців у зв’язку з порушенням ними антимонопольного законо­давства;

— розроблення і ухвала (з питань, що належать до його компетенції) нормативних актів, обов’язкових для виконання органами влади і управління, підприємцями, їх об’єднаннями;

– контроль за ходом виконання цих нормативних актів.

Державні уповноважені АМК із питань дотримання антимо­нопольного законодавства мають право безперешкодного досту­пу до інформації органів влади, управління, а також будь-яких підприємців. Проте, якщо мають місце збитки, заподіяні розго­лошенням відомостей, що становлять комерційну таємницю, вони (збитки) повинні бути відшкодовані Антимонопольним ко­мітетом у повному обсязі за рахунок державного бюджету.

У ст. 19 Закону України «Про Антимонопольний комітет України», визначено гарантії здійснення повноважень Анти­монопольним комітетом України, відповідно до яких комітет реалізує свої повноваження з додержанням Конституції та за­конів України незалежно від центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого та регіонального самоврядування, їх посадових осіб та підприємців, а також об’єднань громадян чи їх органів. Розпорядження Антимоно­польного комітету, його державних уповноважених, що прийма­ються в межах їх повноважень, є обов’язковими для виконання. Реалізація таких розпоряджень здійснюється подаванням заяви (позову) до господарського суду.

Розділ 4. ПРАВОВА ОСНОВА ОРГАНІЗАЦІЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА (ФІРМИ)

4.1. Загальні положення правового забезпечення безпеки підприємства (фірми)

Успішність безпеки бізнесу залежить насамперед від наяв­ності правової системи його захисту та ефективного механізму її реалізації. Гарантом безпеки бізнесу є держава, яка в рамках прямого його регулювання розробляє нормативні акти, поло­ження, заходи, що безпосередньо впливають на діяльність їх суб’єктів. Особливо важливими для суб’єктів бізнесу є законо­давчі і нормативні акти з питань оподаткування, інвестиційної діяльності, організаційно-правових форм діяльності, захисту комерційної таємниці, повноважень державних контролю­ючих та правоохоронних органів тощо.

Правову основу забезпечення безпеки бізнесу становлять за­конодавчі та нормативно-правові акти, норми яких регулюють правові відносини між державою і підприємцем, між підприємця­ми та іншими особами. Намагання сформувати в Україні належ­ну систему безпеки бізнесу, запровадити у практику її механізм в умовах сталих бюрократичних і радянсько-одержавлених тра­дицій є доволі специфічним завданням. Його вирішення, поза іншого, вимагає надання вищої юридичної сили основним прин­ципам ринкової економіки і підприємництва.

Система законодавчого регулювання забезпечення безпеки бізнесу становить багатоступеневу систему, основою якої є Кон­ституція України. Правове забезпечення безпеки суб’єктів під­приємництва представлено, по-перше, Кримінальним (далі – КК України), Цивільним (ЦК України), Господарським (ГК Ук­раїни) кодексами України, Кодексом законів про працю України (КЗпПУ), Кодексом України про адміністративні правопорушення (КУпАП), Законами України «Про власність», «Про систему оподаткування», «Про господарські товариства», «Про інфор­мацію», «Про державну таємницю», «Про захист від недобро­совісної конкуренції», «Про захист економічної конкуренції», «Про банки і банківську діяльність» та багатьма іншими, в то­му числі відомчими нормативними актами.

Як бачимо, безпеку бізнесу покликані забезпечити норми кримінального, цивільного, господарського кодексів, кодексу про адміністративні правопорушення та широкого спектру вітчизняних законів. Серйозною новелою в законодавстві про безпеку є положення нового КК України, в якому статті 163, 176, 177, 182, 202-206, 212, 218-223, 226-232 спрямовані на захист вітчизняного бізнесу та приватнопідприємницької іні­ціативи.

Кодекс України про адміністративні правопорушення пе­редбачає відповідальність за дії, передбачені статтями 164-3 (Недобросовісна конкуренція) і 164-11 КУпАП (Незаконне роз­голошення або використання інформації, що становить банків­ську таємницю).

Згідно з нормами ЦК України відповідальність працівників банку може наставати на підставі ст. 1076 ЦК України, за якою в разі розголошення банком відомостей, що становлять банків­ську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкоду­вання завданих збитків та моральної шкоди.

Питанням захисту інтересів суб’єктів підприємництва присвя­чено розділ 5 ГК України «Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання», норми якого регламентують: загаль­ні засади відповідальності учасників господарських відносин; відшкодування збитків у сфері господарювання; штрафні, опе­ративно-господарські та адміністративно-господарські санк­ції; відповідальність суб’єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.

Через законодавство держава намагається внести відповід­ну уніфікацію в діяльність численних суб’єктів підприємницт­ва, що притаманно саме ринковій системі господарювання.

Не зважаючи на це, є всі підстави стверджувати про існуван­ня проблеми правового захисту безпеки бізнесу, що обумовлена:

— посиленням конкуренції серед суб’єктів підприємницт­ва, в тому числі й недобросовісної;

— відсутністю у керівників підприємств, установ та бізне­сових структур достатніх правових знань з організації безпеки їх функціонування та бізнесу;

— відсутністю на державному рівні координуючого дер­жавного чи державно-підприємницького органу з питань орга­нізації та координації забезпечення безпеки суб’єктів.

Від бізнесменів та окремих науковців нерідко доводиться чути нарікання на відсутність в Україні закону про комерційну таємницю, що є головною причиною, яка перешкоджає забез­печенню безпеки бізнесу в Україні. Утім, варто знати, що про­ект такого закону вже розроблено, більше того, він пройшов перше читання у Парламенті України. Насправді, прийняття такого галузевого закону до певної міри поліпшить ситуацію у сфері безпеки, однак він не стане панацеєю від всіляких нега­раздів, адже саме такий закон відсутній у таких розвинутих країнах, як Великобританія, Франція, Німеччина, Швейца­рія, Італія та ін., в яких суспільні відносини у сфері безпеки бізнесу регулюють норми кримінального, цивільного та трудо­вого законодавства, завдяки яким керівники фірм створюють власні служби безпеки, системи захисту фірмових секретів і конфіденційної інформації.

Не менш серйозною вадою правової основи безпеки бізнесу можна назвати й відсутність в Україні галузевого закону про приватну детективно-охоронну діяльність, що унеможливлює діяльність недержавних детективних організацій. Водночас, на думку знаного вітчизняного вченого С. Г. Лаптєва, в умовах економічної кризи, що супроводжується зростанням злочин­ності, особливо у сфері економіки, за такої ситуації одним із найнадійніших резервів держави для вирішення цих питань можуть стати недержавні структури захисту безпеки підпри­ємництва й особи. Саме цьому вченому належить розробка проектів багатьох правових документів, що визначають потребу, правовий статус, основні повноваження недержавних суб’єктів безпеки, створення координаційної ради керівних органів МВС України щодо взаємодії з недержавними охоронними структу­рами та комерційними службами безпеки, створення ради (ко­ординаційного комітету) безпеки підприємництва України.

Однак без сумніву найважливішим напрацюванням науковців (І. І. Тимошенко, С. Г. Лаптєв, В. А. Ліпкан, Г. В. Онищенко) є проект Закону України «Про недержавне забезпечен­ня безпеки особи та підприємницької діяльності в Україні», що, на думку його авторів, визначатиме організаційно-правові засади і основні напрями недержавного забезпечення безпеки особи та підприємницької діяльності в Україні, а також повно­важення його суб’єктів та гарантії законності у безпосередній їх діяльності. Однак донині цей закон в Україні не прийнято, що свідчить, певно, про небажання парламентарів реально оці­нювати стан ситуації у суспільстві, адже потреба в такому за­коні є нагальна, оскільки в Україні такі структури вже функ­ціонують, що створює загрозу приватному життю громадян та безпеці бізнесу в силу неврегульованості цього процесу.

Незаперечною є також потреба вивчення відповідних нор­мативно-правових актів розвинутих країн Європи та США, що дасть змогу використати весь позитивний досвід законодавства у сфері забезпечення безпеки. Разом із тим не потрібно залишати поза увагою досвід вітчизняних науковців, практич­них працівників правоохоронних органів, приватних охорон­них структур, творчий потенціал яких є неоціненним при роз­робленні та прийнятті довгоочікуваного галузевого закону про недержавне забезпечення безпеки.

Аналізуючи норми законодавства у розглядуваній сфері, не можна не помітити низку суперечностей, що стосуються захисту комерційної таємниці, свободи підприємництва, проведення розрахунків та свободи підприємництва загалом, з одного бо­ку, і повноважень контролюючих та правоохоронних органів держави – з іншого. Попри серйозну лібералізацію підприємницького законодавства, його суттєве скорочення, що, за словами Президента України Віктора Ющенка, відбулося більш ніж на ти­сячу підзаконних актів, середовище підприємництва в Україні контролюють працівники понад 30 міністерств, відомств та комі­тетів.

На основних суперечностях, що містяться у вітчизняному за­конодавстві в окремих напрямах забезпечення безпеки суб’єктів підприємництва, спинимося детальніше в подальших підрозділах.